За рівнем розвитку промисловості й торгівлі Україна відставала від Німеччини, Англії та Нідерландів. І все ж на середину XVII ст. вже окреслився процес розкладу цехового ре­месла і в багатьох промислах відбувалося зародження початко­вих форм мануфактурного виробництва. Особливо виразно по­дих нової цивілізації виявлявся, на відміну від Нідерландів і Німеччини, не у промисловості й торгівлі, а у сільськогосподар­ському виробництві Півдня України. Адже становлення козаць­кого стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу гос­подарства — за сутністю фермерського. І суперечність між ним і наступним фільварково-панщинним господарством, яке ґрунту­валося на праці закріпаченого селянина, стала однією з голов­них причин соціального вибуху в 1648 р.

Створена після Селянської війни (так ще названо війну 1648— 1654 pp.) нова модель соціально-економічних відносин мала свої особливості. Було ліквідовано, за незначним винятком, ве­лике й середнє землеволодіння, феодально-панщинну систему господарювання й кріпацтва. Більшість земельного фонду ви­гнаних феодалів, королівщини й католицької церкви перейшла у власність державного сектору. Зросло землеволодіння право­славних монастирів, захищене від свавілля козаків та селян геть­манськими універсалами. Ними ж дарувались села, млини та ін. Київська митрополія була одним із найбільших землевласників. Започатковано становлення гетьманського й старшинського зем­леволодіння, завершується процес утвердження козацької земель­ної власності. Значна частина земель перейшла до рук селян, котрі виступали її співвласниками нарівні з державою. Було шляхетське землеволодіння, закріплене гетьманськими універ­салами, а пізніше договорами гетьманів України з московськими царями.

Старшинське землеволодіння зростало шляхом займанщини неосвоєних ґрунтів або купівлі, для збільшення їх розорюва­ли "дикі поля", вирубували ліси і засновували нові хутори. Пізніше — в основному шляхом купівлі землі, гетьманських наділів і царських привілеїв. Старшинські володіння охоплюва­ли найбільше Чернігівщину і Київщину. За універсалами геть­мана монастирі одержали понад 80 маєтків, шляхта — майже 50, старшина — 20. Магнато-шляхетське землеволодіння зберегло­ся на території західноукраїнських земель.

Тогочасне старшинське володіння землею мало дві форми: приватно-спадкову та тимчасово-умовну. Характерною рисою спадкового ("вічного") володіння була його незалежність від служ­бового становища. Як правило, воно виникало у процесі купівлі-продажу, обміну, дарування, застави, при торгових операціях, що фіксувалися у відповідних юридичних документах. Тимчасово-умовне ("рангове") володіння землею мало іншу природу та спосіб формування — ділянки видавалися за службу на певний термін або ж "до смерті". Формально це була власність Війська Запо­різького і рангові землі передавали у володіння Генеральної військової канцелярії.

Гетьманський уряд стимулював, підтримував процес зростан­ня та зміцнення старшинської земельної власності. Іншу пози­цію зайняла Росія. Щоб ліквідувати практику стихійної "займанщини" і посилити контроль за процесом зростання стар­шинського землеволодіння царський уряд запровадив порядок наділення і затвердження придбаних земель виключно за цар­ськими указами. За цих обставин у 30-ті роки XVIII ст. понад 35 % орних земель Гетьманщини вже перебували у приватній власності старшини. У період гетьманства Д. Апостола (1727— 1734) основний земельний фонд було роздано. У цей час межа між спадковим і ранговим володіннями практично стерлася. А у другій половині XVIII ст. центральна влада в Росії на місцях перестала визнавати "займанщину" юридичною підставою для володіння земельними угіддями.

У цей же період розпочинається процес зростання земле­володіння у руках російських поміщиків, який ще більше поси­лився після ліквідації української державності. Найбільшими землевласниками стали О. Меншиков, П. Румянцев-Задунайський, Г. Потьомкін (42,2 тис. десятин) та інші російські вельможі, яким значно поступалися національні землевласники. Вони ж стали ініціаторами обмеження прав рядового козацтва і поступового закріпачення селян за російським прикладом.

Неймовірно тяжкі примусові канальні роботи, будівництво фортифікаційних споруд, воєнні низові походи тощо руйнували міцне козацьке господарство. Не маючи змоги власним коштом відбувати військову службу, значна частина козаків змушені були виписуватися з козацького стану і займатися промислами, тор­гівлею, заробітчанством.

Ще гіршим було становище селянства. Наприкінці XVII ст. дедалі більшого поширення набуває феодальна рента, зокрема відробіткова, інтенсивність якої у другій половині XVIII ст. ся­гає п´яти і більше днів на тиждень. Водночас збереглися грошова і натуральна ренти.

У другій половині XVIII ст. було проведено секуляризацію монастирських маєтків на Лівобережжі, у Слобожанщині й Півдні України. Більшість церковних угідь перетворилися на державну власність чи опинилися у руках світських можно­владців.

У цей же період відбувається поступова заміна земельних податків грошовими, причому спостерігалась тенденція до швид­кого зростання останніх на користь казни. Так, ще до 1765 р. не було чітко регламентовано державного податку. Консистенські збори, що стягувались як натурою, так і грішми, то збільшували­ся, то зменшувалися (відповідно до умов і господарських можли­востей самих посполитих). 1765 р. було запроваджено "рубльовий оклад", якому підлягали всі двори селян, міщан, козаків-підпомічників, а також підсусідки.

За указом 1783 р. податком обкладалося вже все посполите населення чоловічої статі та рядове козацтво: міщани сплачува­ли по 70 коп., казенні, замість робіт, і монастирські — по 1 рублю на рік, а козаки "на утримання військової їх служби, замість колишніх нерівних поборів, що залежали від волі начальства", — по 1 руб. 20 коп. Частина податей залишалася, згідно з цим же указом, у розпорядженні поміщиків " на кращий і господарський розсуд". З 1797 р. згідно з урядовим розпорядженням у межах реорганізованих Київського, Новгород-Сіверського, Чернігівського та Харківського намісництв загальнодержавний податок хлібом також замінявся на грошовий. Все це сприяло розвитку товар­но-грошових відносин на території України, де не було власної національної грошової одиниці, карбування якої намагався запо­чаткувати Б. Хмельницький ще восени 1652 р.