У період загарбання українських земель занепала аграрна сфера. Величезні те­риторії східноукраїнських земель та їх родючість і напрочуд ба­гатий рослинний і тваринний світ дивували сучасників-іноземців. Знелюднівши, ці землі перетворилися на суцільні мисливські й бортні угіддя, стали тереном особливої форми експлуатації при­родних багатств — сезонного "уходництва". Ним займалися не тільки приходні — і серед них не тільки промисловики — про­фесіонали, а й міщани та селяни. Характерно, що у XIV— XV ст. значна частина останніх сплачували данину "медом і скорою" (шкурами хутряних звірів). Бортні землі становили самостійні господарські об´єкти — предмет пожалування литовських князів. Аналогічна картина спостерігалася й на тих землях, які у XVI ст. опинились у складі Московської держави: військово-служивому люду при розміщенні на території Сіверщини найчастіше роздавали "за спиною" бортні угіддя.

Більш зрілі аграрні відносини спостерігалися в західно­українських землях, звідки, починаючи із середини XVI ст., хліб експортувався до Західної Європи. Сприяли цьому торговельні шляхи, які пролягали теренами Галичини, Волині та Поділля. Ними до Західної Європи рухались як східні й московські това­ри, так і продукти місцевого господарства: віск, мед, зерно, шкіра, худоба, солона риба, сіль, деревина тощо. Натомість ввозилися західноєвропейські товари (сукно, атлас, оксамит, полотно, одяг, ремісничі вироби, залізо, вина). Протягом XV—XVI ст. економі­ка цих земель поступово переорієнтовувалася на потреби зов­нішнього ринку і з плином часу потребувала дедалі більше де­ревини й продукції місцевого промислового та сільського госпо­дарства. Інтенсифікація останнього досягалася за рахунок органі­зації фільварків (багатогалузеве товарне господарство), зростан­ня панщини й обезземелення селянства.

У XIV—XVI ст. частина селян відбували повинності безпосе­редньо на користь великих литовських князів та польських ко­ролів, решта ж (кількість яких постійно збільшувалася за раху­нок роздавання доменіальних маєтностей) сиділа на приватно­власницьких землях, перебуваючи під юрисдикцією своїх воло­дарів.

Межа між групами селян була досить умовною. Зокрема, слу­ги, крім несення військової "пішої" чи "ординської" служби, сплачували різноманітні натуральні й грошові податки, косили сіно, ходили на толоку, гатили греблю тощо. До категорії слуг могли перевести тяглого селянина.

Таким же відносним був і поділ селян на "похожих" (особис­то вільних) і "непохожих" (прикріплених до свого наділу). "Не­похожий" міг залишити свого володаря, маючи когось, хто б засту­пив його і ніс відповідну службу, або ж продати свій ґрунт. У свою чергу "похожого" селянина, що "відсидів" десять років на чиїй-небудь землі й не застеріг собі права виходу, могли її позбавити.

Особливий статус мала шляхта, яка здобула право безмитно­го перевезення продуктів власного господарства. Таке виразне протегування шляхти лише частково характеризувало її су­спільний статус, юридично оформлений законодавством XIV — другої третини XVI ст. Воно надало їй значні поміщицькі права, особисті свободи та майнові гарантії, що в сукупності й визначило специфіку шляхти як привілейованої, панівної, верстви. За даними подимних тарифів, наприкінці 20 — на початку 40-х років XVII ст. в її руках опинилося близько ЗО % приватновласниць­кого земельного фонду Волині, Київщини та Брацлавщини. Це були здебільшого великі латифундії, що формувалися з королів­ських роздавань, шляхом купівлі, шлюбів з місцевою знаттю. Дещо іншою була ситуація на "рекуперованій" (поверненій Польщі) Сіверщині. Спустошена численними війнами, вона ста­новила собою невичерпне джерело земельних пожалувань для дрібної і середньої шляхти.

Залучення цих просторів (як і земель Південної України) до господарського обігу було, безперечно, явищем позитивним. Од­нак водночас поширювалися характерні для Польщі форми аг­рарних відносин, що значно збільшувало відробітковий тягар, закріплений "Уставою на волоки"(1557). Волочну помірну (обмір і переділ земель) було здійснено в Кременецькому повіті, Ратненському і Ковельському староствах на Волині, у великих князів­ських містах, що не мали Магдебурзького права. Селяни фак­тично позбавлялися права користування лісами. Кращі землі відводились під фільварки, а гірші поділялися на волоки, що стали нормою поділу і мірилом феодальних повинностей для селян. Кожному селянському господарству наділяли одну воло­ку землі на трьох полях (трипільна система). Для виконання панщини землю розподіляли так, що одній волоці фільваркової чи дворової землі відповідало сім селянських. З волоки селяни відробляли два дні панщини на тиждень, виконували натуральні та грошові повинності. Реформа посилила залежність селян, змен­шила площу земель спільного користування, зруйнувала, хоч і не повністю, общинні форми селянського землекористування. З другої половини XVI ст. волоковий спосіб господарювання ши­роко практикували в приватновласницьких маєтках.

Впродовж XIV—XVI ст. українські землі, попри економічну стагнацію, були одним з важливих чинників системи європей­ської торгівлі. Активно функціонував дніпровський шлях, об­слуговуючи головну транзитну "Московсько-Ординську" торгів­лю, тобто з´єднуючи Крим і Північне Причорномор´я з Північно-Східною Руссю. Від Таванського перевозу в пониззі Дніпра тор­гові каравани йшли "землею або водою", тобто суходолом чи Дніпром, повз Черкаси і Канів до Києва. Тут відкривалися річко­вий та сухопутний шляхи на Чернігів і далі, вгору Десною, на Новгород-Сіверський та Брянськ, звідти через Воротинськ, Калу­гу, Серпухів і Лопасню купці діставались до Москви.

Відомий ще один шлях — "полем" — з Криму до Московщи­ни. Від Перекопу він ішов степом до витоків р. Коломак, де по­вертав до Путивля. Звідси купецькі каравани прямували до Мос­кви через Новгород-Сіверський. Великий асортимент східних товарів і зустрічний московський експорт частково осідали в українських землях, зокрема в Києві.

Основні терміни і поняття

Верв, феодальна рента, подать, полюддя, смерди, панщина, фільварок, оброк.