Класичним прикладом еволюції феодального способу виробництва є Північна Галлія, де у 486 р. виникла Франкська держава. (Франки — одна з конфедерацій германських племен.) У V—VII ст. тут правила династія Меровінгів, з кінця VII до середини IX ст. — Каролінгів.

Про державу франків меровінзького періоду в основному можна довідатися із судебника "Салічна правда"(кінець V ст.). У землеробстві панувало двопілля, вирощували жито, пшеницю, овес, ячмінь, бобові культури, льон. Поля орали 2—3 рази, боро­нували, посіви пололи, почали застосовувати водяні млини. Роз­вивалося скотарство.

У франків у V—VI ст. вже була приватна власність, вільно відчужувана власність на рухоме майно, але індивідуально-сімей­на власність на землю лише зароджувалася. Земля кожного села належала колективу його жителів — дрібних вільних землевлас­ників, які утворювали общину. Будівлі та присадибні ділянки були у приватній власності, проте вільно розпорядитися спадко­вими ділянками міг тільки колектив общин. Ліси, пустища, бо­лота, дороги, неподільні пасовища залишалися в общинному во­лодінні.

Індивідуальна, вільно відчужувана земельна власність окре­мих малих сімей — алод у франків виникла наприкінці VI ст. Це сприяло поглибленню майнової та соціальної диференціації, розкладу общин, стало передумовою зростання великої феодаль­ної власності. Права общини поширювалися тільки на подільні угіддя. Сама вона з колективу великих сімей перетворилася на сусідську общину-марку, яка складалася з індивідуальних сімей. Землю обробляли в основному вільні селяни, але франкське су­спільство знало напіввільних рабів (літів).

Два шляхи розвитку були характерні для періоду форму­вання великого землеволодіння. Перший — за рахунок королів­ських земельних дарунків світській і духовній знаті. Другий — внаслідок майнового розорення селян-алодистів, що були виму­шені віддаватись під патронат великих землевласників, які ста­вали їх сеньйорами (як і в античності, цей акт називався комен­дацією). Часто це означало втягнення селян у поземельну за­лежність.

Основи феодального ладу у франкському суспільстві скла­лись у VIII—IX ст. Велика земельна власність розвивалася інтен­сивніше, великі землевласники стали прямо захоплювати се­лянські наділи, утворювалися основні класи феодального су­спільства.

У поземельних відносинах відбувся переворот: змінилася фор­ма земельної власності. Алодіальна власність поступалася фео­дальній. Значну роль у цьому відігравала бенефіціальна рефор­ма Карла Мартелла (714—715). У зв´язку з вичерпаністю зе­мельного фонду було встановлено, що земельні дарування — бе­нефіції — даються не навічно, а на термін служби або довічно, і потім можуть бути передані іншій служивій людині. Протягом IX—X ст. бенефіцій перетворювався з довічного у спадкове воло­діння і набув рис феоду (лену), тобто спадкового умовного утриман­ня, пов´язаного з обов´язковим несенням військової служби.

По-перше, ця реформа зміцнила прошарок дрібних і середніх феодалів, які стали основою військової організації; по-друге, за­кріпила феодальну земельну власність і збільшила селянську залежність, оскільки земля давалася зазвичай разом із людьми на ній; по-третє, створила поземельні зв´язки між тим, хто дарує, і бенефіціарієм, сприяючи встановленню васальних відносин. Ва­сал залежав від сеньйора, який дарував йому бенефіцій, присяга­ючи останньому на вірність і виконання служби. Сеньйор, збері­гаючи право верховного власника на даровану землю, міг її відібра­ти, якщо васал порушував договір. Великі землевласники також почали практикувати цю форму дарувань, що сприяло оформ­ленню ієрархічної структури земельної власності.

Паралельно формувався клас залежних селян. Коли вони розорялися, то легко потрапляли у поземельну й особисту за­лежність від великих землевласників. Але феодали не були заці­кавлені в тому, щоб зігнати селян із землі, яка тоді була єдиним джерелом прибутків і засобів існування. Навіть втративши алод, селяни брали в феодалів землю у користування на умовах вико­нання певних повинностей. Так, одним із важливих засобів фео­далізації стала передача землі у прекарій — умовне земельне тримання, яке великий власник передавав у тимчасове користу­вання частіше безземельній або малоземельній людині, за що та мала виконувати панщину або сплачувати оброк.

Було три види прекаріїв: а) утримувач одержував всю зем­лю від власника; б) селянин віддавав власну землю великому землевласнику і отримував її на умовах відбуття панщини й оброків, отримуючи при цьому захист і необхідну допомогу при потребі; в) віддаючи землю, утримувач одержував більшу кількість землі.

Втрата землі часто призводила до втрати особистої свободи. Зростала особиста залежність внаслідок комендації і концент­рації політичної влади в руках великих землевласників. Особ­ливі королівські грамоти передавали на місцевому рівні судові, адміністративні, поліцейські, податкові функції від державотворця сеньйорам. Таке становище називалось імунітетом і фактич­но оформляло позаекономічний примус.