У період Стародавнього царства відбувалася примітивна обмінна торгівля. Єгиптяни вимінювали на свої ювелірні вироби, ароматні олії, мед, тканини, алебастровий посуд тощо у нубійців бивні слонів, хутра, пахощі, ебенове дерево; у жителів екзотичної країни Пунт — миррову смолу, дошки, електрум; у сирійських племен — промислову деревину; в жителів фінікійського міста Бібл, яке поступово стало найважливішим центром єгипетської торгівлі в Азії, — мідь, бронзу, лазурит, коней. Вели обмінну торгівлю з островом Крит. Проте ця торгівля мала вигляд напівторговельних-напіввоєнних експедицій. За придбаний товар єгиптяни пла­тили зерном (це було основне мірило вартості), одягом, часом міддю, а наприкінці доби Середнього царства й золотом.

Майже весь період існування Стародавнього Єгипту його еко­номіка залишалася натуральною. Товарного виробництва в країні не було, збувався не товар, а надлишок продукції, виготовленої для власних потреб. Забезпеченість країни та її географічна ізо­льованість і можливість легко грабувати сусідні території були основним гальмом розвитку торгівлі в період Пізнього царства (XI—IV ст. до н. е.).

Незначним товарообмін залишався і в епоху Нового царства. Лише наприкінці цієї епохи почав складатися загальноєгипетський ринок, а в І тис. стали розвиватися товарно-грошові відно­сини. У цей період у країні з´явилася одиниця вартості дебен (шматок міді вагою 90 г). Розвитку торгівлі великою мірою спри­яли зв´язки з Грецією, жителі якої відзначалися комерційною жилкою, і зміна становища Єгипту — коли він був могутньою передньоазіатською державою, то одержував залізо, мідь, олово, промислову деревину тощо у вигляді воєнної здобичі та данини васальних народів, тепер все це він мусив купувати.

Торгівля сприяла розвитку мореплавства. В Єгипті доби Пізнього царства процвітало лихварство з усіма його соціальни­ми наслідками.

Одержавлення економіки, загальна регламентація суспільного життя, його бюрократизація були пов´язані з найважливішою ри­сою єгипетського, східного суспільства в цілому — прагненням стабільності та незмінності в усьому: економіці, соціально-куль­турному і політичному житті. Подібно до того, як без общини не могла вижити окрема сім´я, так і самі общини не могли обійтися без держави, тому їх відносини з верховною владою перебували в стані консервації. На збереження сталості, незмінності стану всієї системи суспільних відносин було спрямовано матеріальну і ду­ховну діяльність людей. Підтриманню стабільності східного су­спільства сприяли деспотизм керівників, релігія, звичаї і закони.

Таким чином, для східної (азіатської) моделі господарського розвитку характерні риси:

—раби не становили основної виробничої сили суспільства. У "азіатських" общинах був надлишок трудових ресурсів. У пе­ріод припинення сільськогосподарських робіт, пов´язаних з роз­ливом рік, населення потрібно було чимось зайняти. Тому, не випадково майже всі держави Стародавнього Сходу вели будів­ництво величних культових і світських споруд — пірамід у Єгипті, веж-зикуратів та "висячих садів" у Месопотамії і т. ін.;

—земля перебувала не в приватній, а в державній або дер­жавно-общинній власності;

—між державою і общинниками-землеробами склалися відно­сини підданства. Було навіть "відомство постачальника людей" з ув´язненням — з числа тих, хто ухилявся від повинностей;

—держава на Сході набула форми "східної деспотії", тобто повного безправ´я підданих перед лицем держави. Саме тому такий тип суспільства називається "суспільством східного раб­ства";

—община характеризувалася стійкістю, що було пов´язано з необхідністю створення й утримання в належному стані ірига­ційної системи.

Основні терміни і поняття

Іригаційне землеробство, дебен, фараон, "царські хемуу", баку, іхуті.