За своїм історичним та історико-культурним значенням каролінзька епоха досить цікава. Остання чверть VIII — перша половина IX ст. у країнах Західної Європи характеризується розквітом мистецтва, що було пов´язано із створенням Карлом Великим першої імперії Середньовіччя, що займала території від Ельби до Барселони — майже всієї тодішньої християнської Європи (окрім Британії та північно-західної Іспанії). Цей період назвали «Каролінзьким відродженням» через те, що суттєвою рисою мистецтва цього часу було свідоме наслідування пізньоантичної культури.

Політика Карла Великого, що зводилася до захисту церкви, проведення судової і військової реформ, сприяла формуванню феодальних відносин у Західній Європі. Карл Великий опікувався освітою у державі. «Капітулярій про науки», виданий у 787 р., зобов´язував утворювати школи у всіх єпархіях, при кожному монастирі. Також була проведена реформа письма та написані підручники з різних шкільних дисциплін. Центром освіти стала придворна академія в Аахені, якою керував монах Алкуїн. Він сприяв вивченню грамоти та філософії для досягнення вершин мудрості. При дворі Карла Великого існувала історична школа, яскравими представниками якої були Павло Диякон, автор «Історії лангобардів», та Ейнгард, що склав «Життєпис» Карла Великого.

Для каролінзького мистецтва характерне звернення до античності, що найбільше проявилось в архітектурі будівель центричного типу. До таких пам´яток належать придворна капела (собор) Карла Великого в Аахені, церква в Жерменьї де Пре поблизу Орлеана. Каролінзький період підготував тип романської базиліки з двома трансептами, подовженим хором та баштами.

Важливим елементом архітектури був монументальний живопис в техніці фрески та мозаїки. Пам´яток монументального живопису залишилось дуже мало. Це мозаїка апсиди церкви в Жерменьї де Пре (806), розписи на біблійні та євангельські сюжети в швейцарській церкві в м. Мюнстері (кін. IX ст.) та мозаїки апсид церков Санта Марія ін Домініка, Санта Прасседе (817—824) та ін.

Оригінальним видом мистецтва, що представлений великою кількістю пам´яток, є книжкова мініатюра. Каролінзька книга — це пам´ятка релігійного змісту. Вона належала вищому духовенству та придворно-аристократичним колам. За допомогою техніки гуаші, золота, фарбування пергамента пурпуром книга набула декоративної пишності. Центром виготовлення розкішних рукописів було м. Аахен — резиденція імператорського двору. На замовлення Карла Великого було створено багато ілюстрованих Євангелій. У цих художньо оздоблених манускриптах помітний візантійський вплив, поряд із елементами ранньохристиянського англосаксонського та німецького мистецтва. Суміш цих традицій породила каролінзький стиль, у якому створені ілюстрації «Золотих Євангелій Харлі», «Євангеліє Карла Великого», «Аахенське Євангеліє»та ін.

Для каролінзької книги характерний розвиток оповідних ілюстрацій, в яких, поряд із використанням пізньоантичних мистецьких традицій, спостерігається посилення динаміки та експресії. Особливу роль в імперії Каролінгів відігравала музика, як релігійна, так і світська. У своїх капітуляріях Карл Великий вимагав перевірку музичної освіченості та знання псалмів. А священників зобов´язували залучати до навчання дітей усіх станів з обов´язковим вивченням співу. У християнських храмах суворо дотримувались уніфікованого римського грецького співу.

Після смерті Карла Великого культурний розвиток занепадає, школи закриваються. Але культурне життя не припиняється, воно зосереджується у монастирях, що у IX—X ст. стали центрами культурно-освітнього життя. В монастирських скрипторіях були переписані та збережені для майбутніх поколінь античні твори, з´явилася монастирська релігійна поезія та світська література, представлена «історичними поемами», «славо-словіями» на честь королів, дружинною поезією, записами німецького фольклору, що пізніше став основою німецького епосу «Вальтарій». На півночі Європи в Ісландії та Норвегії з´явилася своєрідна поезія скальдів, що була необхідним елементом життя двору конунга та його дружини. Поширена була і така література, як житія святих та видіння, що відбивали систему уявлень народу та його свідомість.

У X ст. через війни та міжусобиці культурний розвиток згас і наступив період так званого «культурного мовчання», що проіснував аж до кінця X ст. А період XI—XIV ст. стане часом, коли культура набуде своїх класичних форм.