Біографії відомих вчених-економістів (продовження)
Менгер Карл (1840 — 1921) — учений-економіст. Очолював «австрійську школу» маржиналізму. Незважаючи на дворянське походження, він мав ліберальні погляди на соціально-економічний розвиток суспільства, які, очевидно, склались ще в роки навчання на юридичних факультетах університетів у Відні і Празі. У 27 років захистив у Кракові дисертацію, деякий час працював журналістом, згодом — економічним оглядачем при уряді Австрії.
Незначний, на перший погляд, досвід практичної діяльності у журналістиці і на державній службі дозволив йому видати в 1871 р. фундаментальну, як виявилось згодом, працю «Основи політекономії». У тому ж році ця книга виявилась достатньою рекомендацією для керівництва Віденського університету, щоб прийняти її автора на викладацьку роботу як приват-доцента політекономії.
Через 8 років (у 1879 р.) К. Менгер зайняв вищу посаду — професор кафедри політекономії і залишався на ній до 1903 р. Разом зі своїми учнями та однодумцями йому вдалося створити опозицію у боротьбі з переважаючими в економічній науці парадигмами класичної політекономії про безумовний пріоритет сфери виробництва і про витратну природу походження вартості товару.
Однією з найважливіших праць К. Менгера є також «Дослідження про метод суспільних наук і політичної економії зокрема» (1833). Але саме «Основи….» стали книгою його життя, її вдосконаленню він присвятив більшу частину свого життя, навіть поступившись кафедрою одному із своїх учнів — Ф. Візеру. Саме тому друге видання «Основ…» вийшло у світ лише через два роки після смерті автора (у 1923 p.).
Цікаво, що Менгер, спираючись у свої праці на літературні джерела переважно німецьких авторів (представників так званої німецької історичної школи), не був знайомий з творами попередників німецького маржиналізму — И.-Г. фон Тюнена і Г. Госсена. Праця його не визнавалась протягом чверті століття (на англійську мову її було перекладено лише через 80 років). Основи…» К. Менгера, які надихнули його послідовників у Віденському Університеті на подальші наукові досягнення відповідно до «нових» методологічних принципів «учителя», зрештою привели до того, що упродовж УСЬОГО першого етапу «маржинальної революції» з трьох творців маржинальної економічної теорії найбільше визнання здобув саме він — основоположник "австрійської школи". Це пов´язано з тим, що на відміну від методології У. Джевонса і Л. Вальраса, менгерівська методологія зберегла окремі ключові позиції класичної методології Йдеться, по перше, про відсутність застосування в економічному аналізі методів математики, геометричних ілюстрацій. По друге, використання принципу вихідної (базової) категорії, якою вважається вартість з тією лише різницею, що вона, за Менгером, має визначитися хоч і за каузальним принципом, але пов´язується не зі зміною витрат виробництва (або витрат пращ), а з суб´єктивною характеристикою — граничною корисністю і, по третє, на відміну від класиків, К. Менгер вважав первинною не сферу виробництва, а сферу обігу, тобто споживання, попит.
Мід Джеймс Едвард народився у Великобританії 23 червня 1907 р. Навчався в Кембриджському та Оксфордському університетах. В останньому він у 1930—1937 pp. працював викладачем. У 1938 p., залишивши університетську кафедру, переходить до апарату Ліги Націй, де був членом її економічного секретаріату. В Женеві він працював два роки.
Після повернення в Лондон у 1940 р. Дж. Мід продовжує займатися практичною роботою економіста. Протягом семи років він — економічний радник, а потім керівник економічного відділу при Кабінеті міністрів Англії. З 1947 до 1957 р. учений працював професором міжнародної торгівлі Лондонської школи економіки. В цей період він пише свою основну працю — "Теорія міжнародної політики: платіжний баланс" (1954 — 1955). Водно час виходять його книги "Проблеми економічного союзу", "Теорія митних союзів", "Планування і ціновий механізм" та ін. З 1957 р. він — професор політичної економії Кембриджського університету.
Протягом багатьох років (1945 — 1962) Дж. Мід обирався членом Ради Королівського Економічного Товариства. У 1964 р. стає його президентом і два роки виконує ці обов´язки. З 1966 р. — віце-президент цієї організації. Дж. Мід належить до прихильників широкої ринкової свободи — лібе-рал-кейнсіанщв, які закликають відродити і найбільш повно використати механізм вільного підприємництва. і він сам себе називає "новим кейнсіанцем". У чому полягає специфіка його поглядів?
Якщо традиційні кейнсіанці пропонують використати управління попитом для підтримки повної зайнятості, відводячи при цьому політиці доходів роль засобу боротьби з інфляцією, то Дж. Мід переставляє їх місцями. Політика регулювання сукупного попиту (чи грошових витрат) в його моделі орієнтована на придушення (запобігання) інфляції, а політика доходів має на меті розширення зайнятості. На перший погляд може скластися враження, що ця перестановка практично нічого не змінює. Разом з тим очевидно, що вчений трактує функції управління сукупним попитом і коригування рівня зарплати у подоланні інфляції і безробіття здебільшого так само, як і монетаристи. Його позиція мимоволі є близькою монетаристськш, оскільки побічно визнається, що основною причиною безробіття є завищення ставок заробітної плати.
Мілль Джон Стюарт (1806 — 1873) — один із завершувачів класичної політичної економії і визнаний авторитет в наукових колах, чиї дослідження виходять за межі технічної економіки.
Він народився в Лондоні в 1806 році і був старшим сином у сім´ї. Його батько Джеймс Мілль — економіст, найближчий товариш Д. Рікардо — суворо слідкував за вихованням сина. Робочий день був строго розписаний. Список книг, які хлопчик прочитав у вісім років, дивував. Дитина перетво рювалась у дійсного вундеркінда, який вражав своїми знаннями друзів і знайомих Мілля-батька.
Звичка до читання і розумової праці ставала частиною його натури. Джеймс Мілль вимагав від хлопчика зрілої і самостійної думки, він любив задавати завдання, які важко було виконати. Так, уже в 10 років доводилось Джону робити огляд всесвітньої історії і грецької та латинської літератури, а в 13 років він написав історію Риму, продовжуючи одночасно вивчення філософи, політичної економії та інших наук.
Свої перші «Досвіди про деякі нерозв´язані питання політичної економи» Дж. Ст. Мілль опублікував, коли йому було 23 роки, тобто в 1829 р. В 1843 р. з´явилась його філософська праця «Система логіки», яка принесла йому визнання. Головна ж праця (в 5 книгах, як у Сміта ) під назвою «Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії"» була видана в 1848 р. Сам він про свої «Основи …» висловлювався досить скромно. В одному з листів він писав «Я сумніваюсь, що в книзі існує хоча б одна думка , яку неможливо передбачити як логічний висновок із його (Д. Рікардо. —Авт.) вчення»
Практична діяльність Дж. С. Мілля була пов´язана з Ост-Індською компанією, в якій він займав високий пост аж до її закриття в 1858 р. У період 1865—1868 pp. він був членом парламенту.
Після смерті дружини, яка була його помічником у підготовці багатьох наукових праць, Дж. С. Мілль переїхав до Британії, де в Авіньйоні провів останні 14 років свого життя (1859 — 1873), не враховуючи періоду його членства у парламенті.
Монкретьєн Антуан (1576 — 1621) був багатим французьким дворянином часів Генріха VIі Людовика XIII. Життя Монкретьєна наповнено пригода ми, гідними д´Артаньяна. Поет, дуелянт, вигнанець, наближений короля, заколотник і державний злочинець, він закінчив життя під ударами шпаг і в диму пістолетних пострілів, попавши в засаду, яку влаштували вороги. Загинув він в 1621 р. у віці 45 років, а його «Трактат політичної економії» вийшов у 1615 р. у Руані. Тому не дивно, що «Трактат політичної економи» був забутий, а ім´я Монкретьєна зганьблене.
Пройшло майже 300 років, перш ніж добре ім´я Монкретьєна було відновлено, і поважне місце в історії економічної і політичної думки міцно закріпилось за ним.
Мюрдаль Гуннар Карл (1898—1987) народився б грудня 1898 року у селі Сольварбо (Швеція) Навчався у Стокгольмському університеті, який закінчив у 1923 році з дипломом юриста Але в нього було велике прагнення до економічних знань Ось чому протягом 1925 — 1930 років він вивчає економіку в цьому ж університеті та продовжує займатися науковими досліджен нями в Англії, Німеччині, Франції та США
Після закінчення навчання Г. Мюрдаль працює викладачем політекономії В 1927 році йому присвоєний науковий ступінь доктора економічних наук Його докторська дисертація "Ціноутворення — фактор зміни" присвячена аналізу проблем грошової рівноваги і вважається початком формування шведської (стокгольмської) школи політекономії. У 1931 році книга "Грошова рівновага" була видана шведською, а в 1933 році — німецькою мовами; в 1939 році було зроблено її англійський переклад. У 1929 році вихо дить його рання праця "Політичний елемент у розвитку економічної теорії", де автор показує нерозривний зв´язок методології з соціологією знань, взаємодією економічної теорії, ідеологи, політики.
У своїх працях Г. Мюрдаль одним з перших економістів запровадив по ширений нині метод аналізу на основі відмінності величин "ex ante" (тобто передбачуваних, запланованих) і "ex post" (тобто фактичних, реально здійснених). Адже фактично зроблені інвестиції збігаються з фактичними заощадженнями, але для передбачуваних величин такого збігу не існує.
З 1930 року Г. Мюрдаль переїжджає до Женеви, де працює професором в інституті міжнародних відносин. Але через рік він повертається до Стокгольма. Довгий час він викладає у місцевому університеті. З 1933 року він завідує кафедрою політичної економії та фінансів, з 1950 року — професор політичної економи, а з 1961 року — міжнародних економічних відносин. У тому ж році він стає засновником та директором інституту досліджень світової економіки.
З поверненням Г. Мюрдаля до Швеції починається його бурхлива діяльність у сфері економічної політики. У 1933 — 1938 роках він працює консультантом уряду Швеції з економічних, соціальних і податкових питань. У цей період він обирається депутатом нижньої палати від сощал-де мократичної парти. Водночас досить плідною була і його наукова діяльність. Він видає кілька книг. У працях «Проблеми ціноутворення і нестабільність» (1927), «Грошова рівновага» (1931), «Економічний вплив фінансової політики» (1934) сформовані методологічні принципи стокгольмської школи та ідейно-теоретичні основи заходів уряду соціал-демократів 3 його ім´ям пов´язана розробка різних сощал-демократичних варіантів концепції змішаної економіки.
У 1938 році Г. Мюрдаля запрошують до США. Там він протягом чотирьох років очолює Центр з вивчення проблем американських негрів, створений при інституті Карнеп. Водночас він пише книгу «Американська дилема. Негритянське питання і сучасна демократія» (1944). В ній (а книга розцінювалася в ділових колах США як класична праця) Г. Мюрдаль розглядає
негритянську проблему як моральну, що виникла при зіткненні ідеалів Він стає на позиції так званих градуалістів (поступовців), твердячи, що зміни у становищі негрів мають відбуватися і це слід робити «не шляхом раптових зрушень, а поступово, крок за кроком». Вчений закликає панівні колапівден них штатів «почати допускати вищі верстви негритянського населення до участі в політичному процесі»
Згодом, у 1963 році, усвідомивши свою участь у житті США, він публікує книгу «Виклик достатку», в якій розглядає економічні та соціальні суперечності цієї країни Г Мюрдаль підкреслює, що майнова нерівність, розрив у доходах і соціальні біди, зокрема — безробіття, перешкоджають «національній інтеграції». Але щодо такого прояву класової боротьби, як страйки, то до них учений ставиться вищою мірою несхвально, називаючи їх, навіть, «симптомами стагнації», що підривають «економічну інтеграцію».
Перебування у США, знайомство з працями Т. Веблена, Дж. Коммонса і У. Мітчелла спонукало Г. Мюрдаля, за його словами, переглянути свої попередні неокласичні переконання. Відтоді він став вважати себе інституцюналістом. Після повернення із США, у 1945 — 1947 роках Г. Мюрдаля призна чають міністром торгівлі Швеції. Він здобуває великий авторитет у сощал-демократичнш парти, від якої знову обирається депутатом нижньої палати, стає впливовим членом парламенту.
В 1947 році вчений переходить працювати до Економічної комісії ООН у Європі, генеральним секретарем якої він був протягом десятиріччя. На цьому посту він активно виступав за розвиток торгівлі між Заходом і Сходом Діяльність експертів в ООН на чолі з Г. Мюрдалем сприяла усвідомленню необхідності вирішення соціальних питань для прискорення економічного становлення країн, що розвиваються, привернула увагу до важливості збирання інформації для соціальної статистики, її інтеграції з господарськими планами.
У 1974 році Г. Мюрдаль за дослідницьку роботу в галузі теорії грошей та економічних коливань і за глибокий аналіз взаємозв´язків економічних, соціальних та інституцюнальних феноменів одержав Нобелівську премію у галузі економіки. Через три місяці він виступив зі своєю Нобелівською лекцією «Рівність випливає із світового розвитку».
Дуже характерним і показовим є те, що молоді дослідники, теоретичні розробки яких стали основою стокгольмської школи економіки, в 1937 — 1939 роках залишили академічну науку і зайнялися практичною реалізацією цих розробок. Вони ввійшли до складу уряду і академії наук, очолили політичні парти, профспілки, провідні дослідні інститути. Один з них — Д. Хаммаршельд — згодом став Генеральним секретарем ООН, а Г. Мюрдаль та Б. Улін — лауреатами Нобелівської премії у галузі економіки. Таким чином, дуже важливим є те, що свою економічну теорію вони втілили на практиці. Вже немає серед живих ні Д Хаммаршельда, ні Б. Уліна; 17 травня 1987 року пішов з життя Г. Мюрдаль, але сьогодні основні положення створеної ними концепції активної взаємодії економіки і соціальної сфери реалізуються на практиці.
Серед багатьох праць, написаних Нобелівським лауреатом, книги "Світова економіка. Проблеми і перспективи" (1958), "Швеція і Західна Європа" (1964), "Сучасні проблеми "третього світу" (1972) видані російською мовою.
Г. Мюрдалю була властива активна позиція у відстоюванні своїх наукових суджень, незалежність мислення. Він був не лише видатним економістом-теоретиком, а й визначним громадським діячем. Разом зі своєю дружиною Альвою (до речі, вона — лауреат Нобелівської премії миру 1982 року, якою була нагороджена "За заслуги у справі роззброєння") він до останніх днів свого життя тверезо оцінював і жваво реагував на події світової політики, брав активну участь у багатьох прогресивних суспільних рухах.
Норт Дуглас, 1921 p. народження, професор Вашингтонського університету в Сент-Луїсі, лауреат Нобелівської премії 1993 р. (разом з Р. Фогелем). У рішенні Нобелівського комітету про відзнаку цією премією підкреслюється, що Д. Норт і Р. Фогель нагороджені "За заслуги в оновленні економічних досліджень, за новаторський внесок у вивчення новітньої економічної історії".
У 1942 р. в університеті Берклі (Каліфорнія) Д. Норт одержав диплом бакалавра і з 1946 р. працює там викладачем. В 1952 р. він отримує ступінь доктора філософії, водночас виконуючи обов´язки директора Інституту економічних досліджень. Протягом двох років (1981—1982) працює в Кембриджі (Великобританія), після чого знову повертається до Вашингтонського університету. З 1960 по 1966 р. Д. Норт є одним з редакторів журналу "Історія економіки", в 1972 р. стає президентом Асоціації історії економіки, ав 1975р.— президентом Західної економічної асоціації.
Праці Д. Норта присвячені дослідженням різноманітних інституцій суспільства та приватної власності і профспілкових організацій з історичної точки зору. Вчений є представником нової інституціональної економіки, основна ідея якої полягає, за його власними словами, в тезі: «Нові інститути з´являються тоді, коли групи в суспільстві вбачають можливість отримання прибутків, які не можуть бути отримані в умовах поширеної інституціональної системи».
Ще в 60-ті роки Д. Норт починає досліджувати економічну історію. В його працях «Економічне зростання США: 1790 — 1860 роки» (1961), «Зростання і благополуччя в Америці минулого: нова економічна історія» (1966), «Економічне піднесення в країнах Заходу: нова економічна історія» (1973) зроблено ґрунтовний аналіз змін, що відбувалися в економіці різних країн протягом тривалого історичного періоду. Автор, зокрема, поставив перед собою завдання простежити, як змінюється структура економіки, розуміючи під цим поняттям політичні, економічні, технологічні та інші інституції. Цей аналіз грунтується на трьох основних факторах: 1) право на власність, яке стимулює економічний розвиток; 2) держава як інституція, що встановлює право на власність і стежить за його дотриманням; 3) ідеологія як система моральних та етичних принципів, які через індивідуальність стимулюють останню до дії.
Підходи та принципи аналізу економічної історії Д. Нортом досить чітко проявляються на прикладі взаємовідносин між людьми у феодальному суспільстві. Якщо марксистська економічна наука розглядала працю кріпаків-селян на феодала як привласнення ним додаткової праці (продукту), то Д. Норт аналізує цю повинність як природну форму обміну робочого часу на загальний захист життя та власності в період, коли система існуючого правопорядку була недосконалою. Таким чином, на думку американського вченого, перехід від феодалізму до капіталізму відбувався не внаслідок скасування кріпосного права, а в результаті виникнення незалежних держав з розвиненою системою правопорядку, яка забезпечувала насамперед право на власність, у тому числі — й на робочу силу. Тому вся історія розвитку західних країн з 1600 р. розглядається Д. Нортом з принципово іншої точки зору.
Ойкен Вальтер (1891 — 1950) — основоположник неоліберального напряму в Німеччині, глава фрайбурзької школи в економічній теорії.
Народився 17 січня 1891 р. в Йєні, в сім´ї батька Рудольфа Ойкена, філософа і лауреата Нобелівської премії з літератури, і матері Ірени Ойкен, художниці. Вивчав економіку, історію, філософію в університетах Кіля, Бонна, Йєни. 1913 р. отримав ступінь кандидата наук за роботу «Утворення об´єднань в судноплавстві». У 1921 р. в Берлінському університеті здобув ступінь доктора наук.
Під час першої світової війни перебував на фронті (1914 — 1918 pp.). У тяжкий повоєнний час розрухи і гіперінфляції молодий вчений займався актуальними проблемами грошового обігу. Опублікував праці «Критичні нотатки з проблем грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна валютна проблема» (1925). В 1934 р. вийшла в світ книга «Теоретичні дослідження капіталу» (друге видання — 1954 р.). У 1938 р. видав невелику працю «Для чого потрібна політекономія?». Книги написані з позицій неприйняття націонал-соціалізму.
У 1920 р. В. Ойкен одружився з Едіт Ердзік, яка народилась і провела дитинство в Смоленську, а згодом стала письменницею. У них було троє дітей.
З 1925 р. В. Ойкен — професор університету в Тюбінгені, а з 1927 р. — у Фрайбурзі, де вчений став постійно проживати.
У 1939 р. В. Ойкен опублікував фундаментальну монографію «Основи національної економії» (шосте видання — 1950р.). Друга велика праця вченого — «Основні принципи економічної політики» (1954, посмертно). Обидві книги перекладені і опубліковані російською мовою (відповідно в 1995 і 1996 pp.). У посмертному виданні праць, зокрема російських перекладів, брали участь дочка — Едіт Ойкен-Освальт і внук — Вальтер Освальт.
Близькі духовні зв´язки В. Ойкен мав з Ф. Хайєком і Й. Шумпетером — видатними економістами, з філософами К. Поппером і Е. Гуссерлем, а також з рядом представників природничих наук.
У теорії господарського порядку В. Ойкена вдало поєднані методологічні підходи історичної школи та класичної політичної економії: обгрунтовано положення, згідно з яким господарський процес відбувається постійно всередині певних форм порядку. Вчений також сформулював основні принципи функціонування моделі ринкової економіки, особливо виділивши серед них пріорітет приватної власності, конкуренцію без монополій, свободу ціноутворення і стабільність грошового обігу, економічну самостійність та відповідальність підприємців, антимонопольну роль держави.
Орлик Пилип Степанович (нар. у 1672 р. у с. Косут Осим´янського повіту на Віленщині, номеру 1742р. у Яссах) був із роду чеських дворян, що покинули Чехію під час гуситських воєн XV ст. Свою освіту П. Орлик почав у єзуїтській колегії у Вільно, а продовжував — у Києво-Могилянській академії, де його покровителем став відомий вчений Стефан Яворський.
У 1692 р. Пилип Орлик дістав свою першу посаду — секретаря в консисторії Київського митрополита, а невдовзі почав працювати в гетьманській канцелярії і переїхав до Полтави. Вирішальну роль і в кар´єрі, і в житті П. Орлика відіграв гетьман України І. Мазепа, який помітив його розум, високу освіченість, літературні здібності, ентузіазм і велику працездатність.
5 квітня 1710 p., після смерті І. Мазепи, під Бендерами козацька рада обрала Пилипа Орлика гетьманом України. Тоді ж був схвалений і текст Конституції, повна назва якої — "Правовий уклад та Конституції відносно прав і вільностей Війська Запорозького, укладені між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, і генеральною старшиною, полковниками, а рівно ж і самим Військом Запорозьким, схвалені обома сторонами і скріплені найяснішим гетьманом на вільних виборах урочистою присягою року Божого 1710 квітня п´ятого дня у Бендерах".
Парето Вільфредо (1848 — 1923) народився 15 липня 1848 р. у Парижі. Його дід мав дворянський титул маркіза, а в 1811 р. імператором Наполеоном був підвищений у барони. Батько за республіканські погляди був вигнаний з Італії, одружився в Парижі з Марі Метеньє, яка стала матір´ю Вільфредо.
У 1850 р. сім´ї В. Парето дозволили повернутися в Італію, де після середньої освіти він отримав вищу інженерну, закінчивши в Турині політехнічний університет (1869). Його дипломна робота була написана на тему «Основні принципи рівноваги твердих тіл».
Значний період життя В. Парето (1874 — 1892) пов´язаний з активною практичною діяльністю у Флоренції. Він пройшов кар´єру від інженера шляхів сполучення до головного керуючого металургійними заводами Італії, часто виїжджаючи за кордон у службових справах, у тому числі до Англії, що не могло не вплинути на зміцнення його позицій як демократа і прихильника економічного лібералізму.
Коло наукових інтересів В. Парето значно розширилось у 1891 p., коли Мафео Панталеоні, автор роботи «Принципи чистої економіки», що дуже зацікавила В. Парето, познайомив його з творами Л. Вальраса, А. Курно і ф. Бджуорта. У тому ж році він знайомиться з Л. Вальрасом, після чого протягом 1892 — 1894 pp. пише ряд статей з економічної теорії.
Наукове майбутнє В. Парето визначив певною мірою Л.Вальрас, який в 1892 р. запропонував йому своє місце на кафедрі політичної економії в Лозаннському університеті. І вже в 1893 р. Парето був призначений на посаду професора цієї кафедри, яку очолював але до 1906 р. Згодом з´явились названі вище його наукові публікації.
Слід зазначити, що в 1898 р. В. Парето отримав у спадок від свого дядька величезне багатство. У 1901 р. він купив віллу на березі Женевського озера в Селіньї (кантон Женева) і вирішив там оселитися.
Відчувши певне погіршення здоров´я в 1907 — 1908 pp., В. Парето залучив до читання курсу політичної економії Паскаля Бонінзеньї, а в 1912 р. передав йому цей курс повністю, зберігши за собою лише скорочений курс соціології. Свою останню лекцію із соціології він прочитав у 1916 р.
У 1918 р. Лозаннський університет відзначав 70-річний ювілей В. Парето.
Першою дружиною В. Парето (1889—1901 pp.) була уродженка Росії Олександра Бакуніна, яка після 12 років подружнього життя залишила його і повернулась на батьківщину. У 1902 p., після розлучення з О. Бакуніною, він одружився з Жанні Режі, яка була на 31 рік молодша за нього, і присвятив їй одну з своїх кращих праць — «Трактат із загальної соціології».
У 1923 р. В. Парето був призначений сенатором Італійського королівства. У двох своїх статтях він висловив у цілому позитивне ставлення до фашизму, вимагаючи від нього лібералізації.
Помер В. Парето 19 серпня 1923 р. у Селіньї, де й похований.
Петті Уільям (1623 — 1687) народився в м. Ромсі, що в південній Англії, у сім´ї сукнаря. У період навчання у міській школі проявив себе як здібний школяр, особливо любив латинь. Читач, напевно, пам´ятає, як юний Робінзон Крузо, герой роману Дефо, всупереч волі батька і молитвам матері нишком утік із дому і пішов у море. Так розпочалися всі його пригоди. Подібна Історія, можливо, сталася у сім´ї сукнаря Ентоні Петті. До речі, вигаданий Даніелем Дефо Робінзон і зовсім реальний У. Петті належали до одного покоління: письменник примусив свого героя народитися у 1632 р., У. Петті народився у 1623 р. Вони належали до одного і того класу — дрібної міської буржуазії, тільки, мабуть, суворий старий Крузо був значно багатшим скромного сукнаря. У 14 років, не сприйнявши батьківського ремесла, У. Петті пішов із дому, найнявся юнгою на корабель. Уже через рік велінням випадку (через перелом ноги) був висаджений на найближчий берег, який виявився північчю Франції. На чужині, завдяки знанню латині, юний У. Петті був прийнятий в Каннський коледж, який забезпечував слухачам повне матеріальне утримання. У коледжі за два роки він оволодів грецькою і французькою мовами, здобув добрі знання з математики та астрономії — наук, важливих для мистецтва навігації. Математичні здібності Петті були надзвичайними, і він до кінця життя залишався в цій галузі на рівні досягнень тодішньої науки.
Повернувшись в 1640 р. після закінчення коледжу у Лондон, У. Петті заробляє на життя кресленням морських карт, а потім службою на військовому флоті. Так пройшло три роки, після того він знову покидає Англію для вивчення медицини за кордоном. Така різнобічність є не лише ознакою особистого таланту У. Петті: у XVII ст. виділення окремих наук тільки почалося і вчена універсальність не була рідкістю. В Амстердамі і Парижі пройшли перші чотири роки навчання, яке потрібно було поєднувати із різними сторонніми заробітками. Завершив медичну освіту У. Петті все ж таки на батьківщині — навчаючись в Оксфордському університеті.
У 1650 р. у 27 років У. Петті здобув ступінь доктора фізики, став професором анатомії одного із англійських коледжів.Тут він стає членом групи молодих учених. Ці люди спочатку жартома називали себе "невидимою колегією", потім одержали прізвисько "знавців", а пізніше, після Реставрації, створили Королівське товариство — першу Академію наук нового часу. В цей же час з У. Петті стався випадок, який зробив його надзвичайно популярним. Він заслуговує на увагу і з точки зору історії медицини, оскільки мова йде, можливо, про перший досвід реанімації під час клінічної смерті. У грудні 1650 р. в Оксфорді, за варварськими законами і звичаями тієї епохи, була повішена якась Енн Грін, бідна селянська дівчина, зваблена молодим сквайром і звинувачена у вбивстві своєї дитини (пізніше виявилось, що вона була невинною: дитина народилась недоношеною і померла своєю смертю). Після встановленої смерті вона була покладена у гроб. У цей час на місці подій з´явився доктор Петті із своїми помічниками,вони мали намір забрати труп для анатомічних досліджень. На свій подив, лікарі виявили, що у повішеної жевріє життя. Вживши термінових заходів, вони "оживили" її! Сам У. Петті добився від суду скасування вироку і організував збір грошей на її користь. А серія спостережень за пацієнткою дозволила випустити сенсаційну листівку (газет тоді ще не було!) під інтригуючим заголовком: "Новини із світу мертвих, або правдива і достовірна розповідь про врятування від смерті Енн Грін". Він організував подібне видання і в Лондоні. Ставши відомим, У. Петті став лікувати високопоставлених осіб. Від них він мав різні пропозиції щодо зміни своєї кар´єри. Але через рік, на превеликий подив багатьох, пристав на пропозицію зайняти посаду лікаря при головнокомандувачі англійської армії в Ірландії, і з цього часу життя скромного медика кардинально змінилося. Проявивши завидну діловитість, за підрахунками самого У. Петті, йому вдалося "заробити" 9 тис. ф. ст. за звичайний, здавалось би, урядовий підряд по підготовці ним особисто планів земельних ділянок для наступних замірів і складання карти підкореної Ірландії. Як з´ясувалося, У. Петті оформив на своє ім´я купівлю землі у різних кінцях острова за всіх тих офіцерів і солдатів, хто не міг або не хотів дочекатися свого земельного наділу. Крім того, частину землі він отримав як винагороду від уряду. У. Петті став власником значної площі землі у різних кінцях острова.
Усього через десять років, у 1661 p., 38-річний інтелігент-різночинець був зведений у рицарське звання, заслужив право іменуватись сером У. Петті. Водночас він став найближчим помічником і секретарем лорда — намісника Ірландії Генрі Кромвеля, молодшого сина протектора. З 1685 р. переїздить на постійне місце проживання в Лондон із своєю сім´єю і всім рухомим майном, серед якого найголовніше — 53 ящики паперів.
Сер Уільям Петті мав у сучасників неоднозначну репутацію: по-перше — блискучого вченого, письменника, ерудита; по-друге — неприборканого прожектера та фантазера; по-третє — спритного махінатора, людини жадібної і не дуже розбірливої у засобах. Ця третя репутація переслідувала У. Петті, починаючи з його «подвигів» при розподілі ірландських земель, до самої смерті. І вона мала під собою грунт. Петті став рабом власності. Він порівнював себе в одному з листів з рабом, який прикутий на галері і, знемагаючи, веслує проти вітру. Але саме в цей час становище багатого і практичного землевласника у поєднанні з допитливим розумом і гострою інтуїцією відбилося на нових заняттях У. Петті, пов´язаних з описанням власного бачення економічного життя суспільства і держави. В результаті з´явились такі його праці, як «Трактат про податки і збори"(1662), «Політична анатомія Ірландії» (1672), «Різне про гроші"(1682).
У цей час Петті майже забув, що він лікар. Його допитливий і гнучкий розум все більше звертається до економіки і політики. В його мозку снуються проекти, плани, пропозиції щодо податкової реформи, організації статистичної служби, поліпшення торгівлі тощо. Все це знаходить своє відображення в його «Трактаті». Але не тільки це. «Трактат» У. Петті можна розглядати як найважливіший економічний твір XVII століття, подібно книзі Адама Сміта про багатство народів у XVIII столітті.
Намагаючись показати новому уряду, яким шляхом можна (безперечно, за його особистої участі і навіть під його керівництвом) збільшити податкові прибутки, він також найбільш повно виклав свої економічні погляди.
Рікардо Девід (1772 — 1823) увійшов в історію як найвидатніший економіст класичної політичної економії Англії, ідеї якого з теорії земельної ренти і міжнародного поділу праці увійшли в золотий фонд економічної думки. Він був послідовником і одночасно активним опонентом окремих теоретичних положень спадщини великого Адама Сміта.
Д. Рікардо — виходець з іспанської єврейської сім´ї, яка втекла від переслідування інквізиції з Голландії і осіла в Англії. Йому, уродженцю Лондона, третьому із 17-ти дітей біржового маклера, не довелося навчатися у коледжі чи в університеті, оскільки під впливом батька він з дитинства почав осягати основи комерції, допомагаючи йому в торгових і біржових операціях.
Не маючи систематичної освіти, Д Рікардо у 16 років уже був найближчим помічником батька в конторі і на біржі Спостережливий, кмітливий, енергійний, він ще юнаком став відомою людиною на біржі і в ділових конторах Сіті. Батько доручав йому самостійно вести справу і був ним задоволений.
Одруження в 21 рік без благоеловшня батьків могло стати для Д Рікардо тяжким випробовуванням Вступивши у шлюб з дочкою лікаря-квакера (такого ж домашнього тирана, як старий Рікардо), християнкою, він відмовився від своєї релігії (іудаїзму) і, не сприйнявши ідеї квакерської общини, був вигнаний батьками разом з дружиною, маючи всього 800 ф ст. Д Рікардо міг розраховувати тільки на отриману ним професію брокера на біржі
Йому пощастило лише через 6 років, коли у нього було вже троє дітей (всьо го їх було вісім). Старі зв´язки, природні здібності і талант допомогли йому досягнути успіху в біржових операціях без опіки батька і досягти достатнього фінансового благополуччя, щоб дозволити собі поєднання діяльності бізнесмена з вивченням раніше не пізнаних належною мірою математики, природознавства та інших наук. У наш час на фондових біржах Англії, США та інших країн продаються в основному акції великих приватних компаній. Наприкінці XVIII ст акціонерних товариств було дуже мало. Операції з акціями Англійського банку, Ост Індської компанії і кількох інших товариств становили невелику частку біржових операцій, і Рікардо ними майже не займався. Золотим дном для нього, як і для багатьох спритних ділків, виявився державний борг і угоди з облігаціями державних позик. Гра на курсах облігацій стала першим джерелом збагачення молодого ділка
У ці роки розпочались операції, з яких пізніше виросла інвестиційна банківська справа, а з нею становище і влада таких фінансових магнатів, як Ротшільди і Моргани Багаті фінансисти, об´єднавшись у невеликі групи, брали в уряду підряд на розміщення нових позик. Прибуток від цих операцій був великим. Д. Рікардо протягом 10 років постійно брав участь у торгах і кілька разів проводив розміщення позик.
Через 12 років Д. Рікардо залишив заняття біржового брокера, поклавши початок своєму капіталу, який становив майже 40 млн. франків.
До 38 років Д. Рікардо стає крупною фінансовою фігурою, власником будинку в аристократичному кварталі Лондона та особистої заміської рези денції. Після цього Рікардо поступово відходить від активної діяльності у бізнесі і перетворюється у великого землевласника і рантьє.
Такою е біографія талановитого фінансиста і спритного ділка. Здавалося б, до чого тут наука?
Але цей біржовий «вовк» і поважний батько сімейства був людиною з по-дитячому допитливим розумом і ненаситною жадобою знань. У 26 років Д. Рікардо, досягнувши фінансової незалежності і неабиякого багатства, повертається до науки, якою йому не довелося займатися в юності.
З цього часу заможний Д. Рікардо, який займався мінералогією, більшу перевагу почав віддавати політичній економи, «Багатству народів» А. Сміта, шукаючи відповіді на запитання про причини матеріального багатства суспільства.
За свідченнями багатьох дослідників, Д. Рікардо зв´язувала багаторічна творча дружба з багатьма вченими-економістами того часу. Він був у захопленні від праць А Сміта, велике враження на нього справив Мальтус, чий «Досвід про закони народонаселення» вийшов першим виданням у 1798 р. Пізніше, після особистого знайомства з Мальтусом, він відзначить, що при читанні цієї роботи визнав його ідеї такими виразними і так добре викладеними, що вони пробудили у нього інтерес, який поступався тільки інтересу, викликаному уславленою працею А Сміта. Але особливо тісні стосунки в нього були тільки з Джеймсом Міллем — гострим публіцистом і письменником, що працював над соціальне економічними питаннями Він увів Рікардо у коло вчених і письменників, а найголовніше — підштовхнув його до публікації перших творів. Окремі дослідники вважають, що якби не Дж. Мілль, то Рікардо став би не більш як памфлетистом і членом парламенту від певної провінції.
Старший Мілль (батько Дж. С Мілля. — Авт.), ледь не вдаючись до погроз, змусив Рікардо написати «Засади політичної економії і оподаткування» (1817), книгу, яка склала славу Рікардо. Деяким талановитим людям такі друзі дуже потрібні´
Звичайно, не Джеймс Мілль, а талант і практичний досвід процвітаючого бізнесмена допомогли Д. Рікардо зрозуміти вчення А. Сміта й економічні погляди своїх сучасників Т Мальтуса, Ж.-Б. Сея та інших економістів «класичної школи» і зробити гідний власний внесок в економічну науку.
Теорія грошей — одна із найскладніших і водночас політичне важливих галузей економічної науки. В Англії початку XIX ст. питання про гроші і банки опинились у центрі гострої полеміки і боротьби партійних і класових інтересів. Природно, що Рікардо, який добре знав кредитне — грошову практику, вперше спробував свої сили як економіст і публіцист саме у цій галузі. Йому було тоді 37 років.
При цьому його як ученого, що написав кілька творів, і особливо головний — книгу «Засади політичної економії і оподаткування» (1817), визначає мистецька полеміка, гідна поваги і в наш час.
Робінсон Джоан Вайолет (1903 — 1983) — найвідоміша в світі жінка-економіст, автор теорії недосконалої конкуренції, лідер лівого кейнсіанства, яке справило величезний вплив на розвиток посткейнсіанського напряму в сучасній екномгчнш теорії. У роки навчання в Кембриджському університеті (Англія) одним з її вчителів був А. Маршалл.
У 1965 — 1971 pp. Дж. Робінсон — професор Кембриджського університету Автор ряду значних праць, серед яких виділяються «Економічна теорія недосконалої конкуренції» (1933), «Нариси з теорії зайнятості» (1937), «Нариси з економічної теорії Маркса» (1942), «Нагромадження капіталу» (1956), «Економічні єресі» (1971) та ін.
На початку 30-х рр виступила проти досконалої конкуренції як ме ханізму, що забезпечує рівновагу капіталістичної ринкової системи, і висунула теорію недосконалої конкуренції. У 50-х pp. Робшсон обгрунтувала свою концепцію економічного росту.
Роботи Дж. Робшсон відіграли важливу роль у критиці теорії граничної продуктивності та заснованій на ній концепції функціонального розподілу доходів. У 70-х pp. Робшсон значну увагу приділила критичному аналізу ортодоксальної економічної теорії, висунувши положення про її глибоку кризу і необхідність оновлення на засадах посткейнсіанства.
Семюелсон Пол Антоні (народ, в 1915 р ) — американський економіст, один із перших лауреатів Нобелівської премії в галузі економіки, яка була йому вручена в 1970 р за його підручник "Економікс" з офіційним форму люванням "За внесок у підвищення рівня наукового аналізу в економічних науках"
Після навчання в 1932 — 1935 pp. у Чиказькому університеті своє творче життя він поєднував з науково педагогічною і суспільно-політичною діяльністю. При чому його науковими наставникамами з самого початку кар´єри вченого-економіста у стінах Гарвардської вищої школи стали імениті еко номісти Й. Шумпетер, А. Хансен, В. Леонтьєв.
З 1941 p., пройшовши шлях від асистента професора до професора Массачусетського технологічного інституту, він був зв´язаний з цим вузом. У цей проміжок часу він обирався президентом Економічного товариства (1951), Американської економічної асоціації (1965 — 1968), був радником у Білому домі з економічних питань (1961 — 1968). Крім того, був обраний членом Американської академії мистецтв і наук та ряду інших громадських організацій, вів колонку у журналі «Ньюсуік», брав участь у різних міжнародних конференціях, симпозіумах та інших форумах.
Знаменитий підручник П. Семюелсона «Економікс» у першому виданні з´явився ще в 1948 р. і витримав з тих пір 14 видань, ставши по суті підручником для мільйонів людей в багатьох країнах світу. В 90-х роках побачили його і студенти України.
Цінність та унікальність цієї книги полягає передусім у тому, що вона втілила у собі кращі досягнення різних напрямів світової економічної думки сучасності, їй притаманні не тільки послідовність та аналітичність викладу, прекрасна ілюстрація ключових положень економічної теорії засобами математичної мови, але і застосування історико економічного підходу.
Сей Жан-Батіст (1767 — 1832) народився 5 січня 1767 року у французькому місті Ліоні в сім´ї купця. Отримавши в дитинстві непогану освіту, достатню, щоб продовжити сімейні підприємницькі традиції, Ж.-Б. Сей вирішив зайнятися самоосвітою, особливо вивченням політичної економії Для пізнання останньої, як виявилося пізніше, вирішального значення він надавав «Багатству народів» А Сміта, ідеї якого, на його думку, заслуговували популяризації на благо як Франції, так і всього людства
Життєвий шлях Ж.-Б. Сея як ученого економіста складався значною мірою під впливом політичних подій, які відбулися у Франції наприкінці XVIII — на початку XIX ст , почасти під впливом поїздки 1789 р. в Англію, де, на відміну від його країни, в господарстві і політичній економії на перший план висувалися вже індустріальні, а не аграрні проблеми. Таким чином, після повернення з Англії в тому ж 1789р. Ж Б Сей вступив до одного із страхових товариств, ставши секретарем адміністратора Клав´єра — майбутнього міністра фінансів (1792), який вивчав (судячи з того, що Сей знай шов у нього екземпляр книги А. Сміта) «Багатство народів». Через три роки (1792) Ж.-Б. Сей, приєднавшись до якобінців, пішов волонтером у так звану революційну армію, яка воювала з європейськими монархами на західних кордонах Франції. Потім, у 1794 р , покинув її, щоб випробувати себе на посаді редактора досить солідного журналу і перебував на вістрі соціаль но-політичного життя своєї країни аж до 1799 р.
Незалежність і неординарність позицій молодого Ж.Б. Сея, критична оцінка економічної діяльності уряду сприяли і його чиновницькій кар´єрі на посту члена Трибунату в комітеті фінансів, на який він був призначений у 1799 р. Тому є безперечним, що практичний досвід у вищій сфері держав ноі економічної служби і глибокі знання теоретичних розробок у галузі економічної думки в поєднанні з переконаним сприйняттям смітівської концепції економічного лібералізму допомогли Ж.-Б Сею в написанні власних робіт про основи теорії розвитку народного господарства.
Одна з перших заслуг Ж.-Б. Сея в теорії економічної науки має переважно національне значення. Як відомо, у Франції в середині XVIII ст. з´явилися і здобули широку популярність фізіократичні економічні теорії, які продовжували домінувати в економічній думці країни, не зважаючи на появу в 1802 р. французького перекладу «Багатства народів» А. Сміта.
Перебороти стереотипи фізюкратизму співвітчизників зміг саме Ж. – Б. Сей завдяки одній із своїх ранніх, але значущих робіт під назвою «Трактат політичної економи, чи просте викладення способу, яким створюються, розподіляються і споживаються багатства» (1803).
Це була книга, яка, на перший погляд, повторювала й інтерпретувала ідеї А. Сміта. Після її видання Ж Б. Сей, як і його англійські колеги, продовжу вав працювати над вдосконаленням своєї праці, неодноразово доповнюючи і переробляючи її для повторних видань, яких при його житті було здшсне но п ять, внаслідок таких переробок цей твір став кращим із усіх інших він залишився основною науковою працею творчості дослідника.
Примітно, що між першим і другим виданням цієї книги, незважаючи на її величезний успіх, розрив становив більше десяти років. Причина цього в тому, що центральна ідея «Трактату» Ж.-Б. Сея — ідея про економічний лібе Ралізм — була визначена ним настільки опукло і недвозначно, що її реалізація, особливо в аспекті втручання держави в економіку і перебудову господарського життя, позбавила б військово-промислове керівництво в правлінні Франції того часу реальної повноти влади. Адже на знак невизнання нового режиму Ж.-Б. Сей свідомо пішов на конфлікт із своїм керівництвом, відмовившись у другому виданні "Трактату", яке готувалося, схвалити фінансові проекти першого консула Трибунату. Останній, явно занепокоєний волею духу Ж.-Б. Сея, не тільки заборонив видання "Трактату", але й виключив його автора із Трибунату, давши йому більш низьке призначення поза цією державною структурою. Так Ж.-Б. Сей потрапив у багаторічну опалу.
Але невгамовний Ж.-Б. Сей вирішив відкрити власну бавовнопрядильну фабрику і потім, у 1812 p., продавши її, повернувся до Парижа, щоб на виручені кошти здійснити друге видання свого "Трактату". Воно з´явилося тільки після падіння Наполеона і реставрації Бурбонів у 1814р., а через деякий час вийшли ще три інші видання — відповідно 1817, 1819 і 1826 pp. Ця праця згодом була перекладена на багато мов. Вона принесла Сею славу найвидатнішого економіста Франції.
Зміни, які відбувалися у Франції з падінням режиму Наполеона, реабілітували ім´я Ж.-Б. Сея як ученого-економіста і громадського діяча. Він був визнаний новим урядом. Сей легко відмовився від республіканізму своєї юності і став вірно служити Бурбонам.
Він із запалом продовжив роботу над своїми творами з політичної економії, став виступати з політичними лекціями, демонструючи мистецтво систематизувати і популяризувати основні положення економічної теорії. Вже у 1816 р. в Атені Ж.-Б. Сей читав курс лекцій з політичної економії. У 1817р. він випустив у світ свій "Катехізис політичної економії".
А з 1819 року в Консерваторії мистецтв і ремесел Сей розпочав читання лекцій спеціально введеного для нього урядом Реставрації «Курсу індустріальної економіки». Його лекції були надзвичайно популярними. Майстер популяризації і систематизації, він створював у слухачів ілюзію ясності і доступності. У цьому йому допомагало і те, що він був не тільки буржуазним інтелігентом, але і буржуа-практиком, знавцем конкретних потреб свого класу.
Ж.-Б. Сей на економічну науку все більше дивився як на джерело практичної мудрості для буржуа-підприємця. Він умів зводити політичну економію до проблем організації виробництва і збуту, управління підприємствами. Особливо важливу роль у ринковому господарстві Сей відводив особистості підприємця, якого він наділяв рисами сміливого новатора, здатного найбільш ефективно об´єднати у процесі виробництва капітал і працю.
З 1830 року і до останніх років життя Ж.-Б. Сей очолював спеціально створену для нього кафедру політичної економії в Коллеж де Франс, ставши засновником власної школи економічної думки, котру пізніше представляли Фредерік Бастіа, Міпіель Шевальє, Шарль Дюнуайте та інші.
За кілька років до своєї смерті (у 1828 — 1829 pp.) Ж.-Б. Сей видав підсумкову у своєму житті працю «Повний курс практичної політичної економії» в шести томах, у якій намагався відобразити насамперед практичну значущість економічної теорії, яка грунтується на принципах економічного лібералізму, невтручання в економіку ззовні.
Оцінюючи творчу спадщину Ж.-Б. Сея, слід відзначити, що, за словами К. Маркса, він нібито не більш ніж вульгаризував смітівське вчення і політичну економію. Але якщо утопічний соціалізм, а потім і марксизм «вибрали» із учення А. Сміта передусім положення про експлуатацію робітничого класу капіталістами і землевласниками (шляхом віднімання на свою користь із повного продукту праці і його вартості), то «школа Сея» у Франції, також будуючи своє «мислення» на працях А. Сміта, одним із основних вилучень зробила положення про взаємозв´язок і взаємозумовленість праці, капіталу і землі як основних факторів суспільного виробництва і створення вартості суспільного продукту.
З повагою і симпатією до Ж.-Б. Сея ставився і його сучасник Д. Рікардо, який аж до своєї смерті продовжував з ним інтенсивно листуватися.
У своїх «Засадах політичної економії» Д. Рікардо підкреслював, що політичну економію як науку збагатили англійські дослідники Дж. Стюарт, Дж. Мілль і А. Сміт, а також французькі — А. Тюрго, С. Сісмонді і Ж.-Б. Сей.
При цьому Д. Рікардо сміливо і відкрито висловлював критичні зауваження не тільки на адресу своїх колег Т. Мальтуса, Ж.-Б. Сея та інших, але й свого кумира — А. Сміта.
Сміт Адам ( 1723 — 1790) народився 5 червня 1723р. у Шотландії в містечку Кірколді, розташованому недалеко від її столиці Единбургу. Його батько — митний чиновник, помер через кілька місяців після народження сина. Адам був єдиною дитиною молодої вдови і вона присвятила йому все своє життя. Сім´я жила небагато, але й нестатків не знала. На щастя, у місті була хороша школа і учитель, який не забивав голови дітей тільки цитатами з Біблії.
Виявивши здібності до навчання, в 14 років А. Сміт вступив до Глазгівського університету (це було у звичаях того часу), який закінчив через три роки — у 1740 р. Як кращий студент, він був удостоєний стипендії для завершення освіти в Оксфордському університеті, де навчався до 1746 р. Рівень викладання тут не повністю задовольняв його. З Оксфорда А. Сміт повернувся в Единбург з наміром зайнятися самоосвітою і читанням публічних лекцій з англійської літератури і політичної економії. Вже тоді, судячи з його лекцій, він дотримувався принципів економічного лібералізму і особливо принципу свободи торгівлі.
«Людина звичайно розглядається державними діячами і політиками як якийсь матеріал політичної механіки. Політики порушують природний хід людських справ, потрібно ж повернуть природу самій собі і дати їй повну волю у дотриманні її цілей і здійсненні її власних проектів. Для того, щоб підняти державу із найнижчої сходинки варварства на вищий щабель доб-рооуту, потрібні лише мир, легенькі податки і терпимість у керуванні; решту зробить природний хід речей. Всі уряди, які насильницьки спрямовують події іншим шляхом або намагаються придушити розвиток суспільства,— протиприродні. Щоб утриматися при владі, вони вимушені гнобити і тиранити",— відмічав А. Сміт в одній із своїх лекцій в Единбурзі.
В 1751 р. А. Сміт був призначений професором логіки в Глазгівському університеті, а наприкінці того ж року перейшов на кафедру моральної філософії, на якій викладав до 1764 р. Велика наукова робота "Теорія моральних почуттів", видана ним в 1759 р., принесла йому широку популярність. А далі науковий інтерес Сміта все більше збочувався до економічної науки, що було пов´язано з його активною участю у Глазгівському клубі політичної економії, і зокрема — дружбою з філософом і економістом Девідом Юмом.
В 1764 р. у житті А. Сміта сталася переломна подія: він залишив кафедру (як виявиться — назавжди ) і прийняв пропозицію супроводжувати під час закордонної подорожі молодого лорда, пасинка відомого політичного діяча — герцога Баклю. Матеріальна зацікавленість від цієї подорожі мала для А. Сміта неабияке значення — поїздка гарантувала йому 800 ф. ст. щомісячно до кінця життя, що було набагато більше його професорського гонорару. Подорож тривала з 1764 по 1766 p., тобто більше двох років, з яких півтора роки він провів у Тулузі, два місяці — у Женеві, де йому довелося зустрітися з Вольтером, і дев´ять місяців у — Парижі. Тісне знайомство під час поїздки з французькими філософами д´Аламбером, Гельвецієм, Гольбахом, а також із фізіократами, у тому числі з Ф. Кене і А. Тюрго, певним чином вплинуло на його погляди, що відбилося в його основній праці "Дослідження про природу і причини багатства народів", до якої Сміт приступив ще в Тулузі. У Франції він був уже досить зрілим ученим і людиною, щоб не потрапити під вплив фізіократів, але водночас він виявився здібним сприйняти все корисне із вчення Кене і Тюрго. Сміт глибше проник у внутрішню фізіологію ринкової економіки. Йдучи у руслі англійських традицій, він побудував свою економічну теорію на фундаменті трудової теорії вартості, тоді як фізіократи взагалі не мали, по суті, теорії вартості. Важливим кроком уперед, порівняно з фізіократами, стане його твердження про те, що всяка продуктивна праця створює вартість, а не тільки землеробська. Сміт мав більш чітку, ніж фізіократи, уяву про класову структуру суспільства.
Разом з тим є галузі, яких не зрозумів А. Сміт. Це особливо стосується геніальних ідей Ф. Кене про механізм капіталістичного відтворення. Незважаючи на це, тут, у Франції, він побачив у фізіократах союзників і друзів, які йдуть до тієї ж мети тільки іншим шляхом.
Після повернення до Шотландії А. Сміт вирішує оселитися у своєї матері, де усамітнюється, щоб завершити роботу над «Багатством народів». Книга вийшла у світ в 1776 р. і ще більше зміцнила й без того широку популярність автора. Вона чотири рази перевидавалася за життя А. Сміта і ще три рази після його смерті (1790 р.) і до кінця століття.
Вплив А. Сміта на своїх сучасників був настільки великим, що навіть англійський прем´єр-міністр У. Пітт-Молодший оголосив себе його учнем. Одним з результатів цих контактів з ученим стало підписання У. Піттом в
1786 р. першого Ліберального торгового договору з Францією — договору Едена, який істотно змінив митні тарифи. Результатом впливу творчої спадщини автора «Багатства народів» можна також визнати те, що один з його учнів — Дугалл Стюарт — в 1801 р. став читати в Единбурзькому університеті самостійний курс політичної економії, який раніше входив до складу дисциплін курсу моральної філософії.
У січні 1778 р. А. Сміт був призначений комісаром шотланської митниці в Единбурзі, залишаючись на цій посаді до своєї смерті в 1790 р.
Відомо, що А. Сміту були притаманні підкреслено делікатна поведінка і водночас легендарна неуважність.
|
:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія