Сучасне людство, що нараховує тисячі народів, майже 200 держав, більше 6 млрд. землян, є тільки одним з майже двох млн. видів рослин і тварин. Біомаса людства складає одну п´ятитисячну від загальної маси всіх живих істот. За час існування роду людського змінилося біля тисячі поколінь (якщо прийняти за тривалість життя кожного з них приблизно 60 років). Серед усієї цієї величезної маси людей немає двох, котрі були б зовсім однаковими, кожен має свої неповторні особливості. Між людьми існують не тільки індивідуальні, але і групові розходження: сімейні, статеві, вікові, професійні, національні і т.д. Що ж поєднує настільки різних людей в єдине людство? Насамперед єдина загальнолюдська культура, що виникає на основі цілісного світу. Цілісність світу — це взаємозв´язок і взаємозалежність людей і народів, що з´явився як наслідок розвитку виробництва в світовому масштабі і виникнення глобальних проблем. Цілісність світу послужила основою становлення сучасного людства і єдиної загальнолюдської культури.

Ріст цілісності світу припускає прийняття загальних ціннісних передумов. Без них будь-яка взаємодія неможлива, тому що різні системи цінностей роз´єднують людей, не дають можливості зрозуміти одне одного. Таким чином, сучасна культура, що поєднує людство, заснована на загальнолюдських цінностях, русі захисту прав особистості, гуманізмі, творчому розвитку особистості, поширенні наукового знання і передових технологій, взаємозбагаченні національних культур, екологічному відношенні до життя і навколишнього середовища. XX ст. знає дві моделі створення гуманітарної монокультури уніфікованого типу, що заперечує різноманіття існуючих у світі культур: перша модель заснована на абсолютизації класових цінностей і ідеї світової пролетарської революції (комунізм); друга — на утвердженні панування однієї національної культури, однієї нації і однієї держави (нацизм). В цих випадках ідея загальнолюдського характеру сучасної культури усвідомлювалася мільйонами людей у своєрідній негативній формі — в результаті ототожнення групових цінностей з загальнолюдськими, частини культури — з її цілістю. В цьому випадку виникала спотворена форма соціального руху, перетворення культури в антикультуру.

Рух до загальнолюдської культури, що знімає первісне протиставлення «ми — вони», — не простий процес. Протиріччя це не можна вирішувати за рахунок відкидання інших поглядів, точок зору, культурних позицій. Такий шлях безперспективний, він повертає людство в часи варварства. Загальнолюдська культура — це найкращі форми, зразки художньо-поетичної, наукової, виробничої діяльності, єдині способи світовідчування і світосприймання життя і дійсності, вироблені різними народами, поколіннями, на основі яких людство зараз будує єдину цивілізацію Землі, де немає місця класовій і расовій ненависті, попрання прав людини і народів, убогості і неграмотності, економічного і культурного колоніалізму. Звичайно ж, ці зразки культури і зараз є ідеалами, орієнтирами в побудові єдиної цивілізації.

Становлення загальнолюдської культури не слід розуміти як прийняття всіма членами міжнародного співтовариства певної загальної системи цінностей, тобто уніфікації культур. Мова, насамперед, йде про ріст взаємозв´язку регіональних і національних культур. Вони стають взаємозалежними, тому що зміна в одній впливає на інші. Культурні досягнення в тих або інших регіонах в умовах зростаючої глобальної цілісності одержують все більше поширення. Ми вступаємо в принципово новий етап глобалізації гуманістичних цінностей.

В основі формування єдиної планетарної цивілізації лежить всезростаюча інтенсивність різного роду зв´язків — комунікаційних, політичних, економічних, культурних. В результаті виникає нова системна якість — загальнолюдська культура, посилюється взаємозв´язок різних країн, народів, кризові і антикультурні явища, що відбуваються в одному секторі єдиної цивілізації, відбиваються і на інших регіонах. У той же час спостерігається більш інтенсивний глобальний взаємозв´язок, коли культурні зразки, наукові досягнення, твори мистецтва, нові форми соціального або політичного життя транслюються і засвоюються протягом досить короткого часу в всьому цивілізованому просторі. Це аж ніяк не означає, що відбувається певна уніфікація культурних норм, способів бачення світу. Природно, що будь-яка нація, соціальна група приймає з системи загальнокультурних людських зв´язків тільки те, що відповідає духовному настрою їхнього рівня розвитку, рівневі розвитку можливостей. Крім того, з´являється могутня тенденція до збереження власної ідентичності національної культури.

Звичайно ж, сучасна цивілізація не означає механічного з´єднання різних локальних цивілізацій і культур. Цей процес має складний і суперечливий характер. Досить згадати могутній вплив на сучасну західну культуру виробничої культури Японії і інших країн Далекосхідного регіону. Виявилося, що виробничі форми діяльності, засновані на культурі цих країн, мають досить багато переваг в порівнянні з традиційними західними цінностями. Проблема взаємного засвоєння культурних цінностей сучасними культурами, глобалізації культури є зараз однією з найбільш важливих. В чому причини виникнення єдиної глобальної культури людства?

По-перше, відбулася велика соціальна революція, зв´язана з колосальною зміною форм, способів і зразків життя людини. Досить сказати, що саме в XX ст. здійснився у всесвітньому масштабі перехід від самостійної роботи на своєму власному наділі, характерної для традиційного суспільства, до праці по найму, до праці в колективі і під контролем. Остаточно перемінився спосіб життя гігантських мас населення, кардинальним чином в умовах урбанізації змінилися способи і форми сприйняття людиною дійсності. Так, на початку ХХ століття в дев´ятьох провідних індустріально розвитих країнах Заходу люди, що працюють в сучасному виробництві, не складали більшості населення (43%). В середині XX ст. число працюючих по найму збільшилося до 66% населення і кількість таких країн різко зросло. Ця тенденція спостерігається і і країнах, що розвиваються. Судячи з кількості працюючих по найму людей, «третій світ» обігнав Захід. Продовжився і початий у XIX ст. процес міграції сільського населення в міста. На початку ХIХ ст. міське населення у світі складало близько 3% усього людства, у середині XX городянами були вже 28%, а в 1990-і рр. — більше 40%.

З´явилися величезні мегаполіси, як, наприклад, на північному сході США (площа 100 тис. кв. км, населення 45 млн., довжина 800 км), Хоккайдо в Японії (70—55—700), Рейнський (60—30—500). Змінився культурний світ людини, що живе в умовах міської культури. Перед нею розкрився світ, наповнений тисячами спокус і послуг. Індивід став одержувати гігантську кількість інформації з систем телевізійного і комп´ютерного зв´язку, намітилися сотні і сотні соціальних контактів, спостерігається частий пошук і зміна роботи, видів діяльності, змінився ритм життя, стала наростати стресова ситуація, по-іншому відбувається оновлення змісту і форми освіти. Таким чином, більшість населення сучасного світу переселилося з тихих сіл традиційних суспільств в гігантські соціокультурні системи, що зв´язують людей різних національностей і культурних орієнтації в єдине ціле.

По-друге, у XX ст. мали місце фундаментальні зміни в культурно-ціннісній орієнтації людини, у становленні єдиних основ загальнолюдської культури в результаті корінної зміни відношення до сім´ї, до первинного соціального колективу, в якому живе і формується людська особистість. Традиційний інститут шлюбу змінився, і нова родина набула принципово нового змісту. Спосіб життя родини вільного працівника-городянина в різних регіонах земної кулі в XX ст. набув єдині риси. Незважаючи на розходження в національних характерах, формах відносин всередині родини, почалися фундаментальні зміни в країнах, що вступають в постіндустріальний етап свого розвитку. Відбулося зрушення в першочерговості і змісті задоволення сімейних потреб — від членів родини, що заробляють, — до дітей. У США в 1975 р. ця сімейна зміна потреб обчислювалася більш 500 мільярдами доларів. Це близько 1/3 валового національного продукту. Оскільки індивідуальне споживання склало в той час 60% валового національного продукту, то це означало, що змінилися зміст і спрямованість загальнонаціональних витрат споживачів. Працюючі глави родин, що мають можливість купити за допомогою універсального засобу платежу — грошей — будь-які задоволення і задовольнити будь-як потреби, передавали ці засоби родині як духовно-емоційну і культурну основу буття своєї особистості.

В патріархальній родині діти самі рано починали трудове життя, розглядалися як здобувачі засобів, як спосіб забезпечення старості. В XX ст. діти вважаються найбільшою цінністю родини, очищаються від утилітарних цілей продовження роду або спадкування могутності родини, а одержують характер, що дійсно возвишає людину. Для молоді продовження дитинства означає можливість прилучитися до вершин світової культури, всотати принципово нові моральні, емоційні і інтелектуальні цінності. В цей період відбувається злиття і прилучення особистості молодої людини до світової культури. Зміна культурних орієнтацій виявилася головною передумовою для розвитку нової якості людської особистості, вимоги змін її життя. У 1950-60 рр. в ряді розвинутих країн зміна адреси сімейних потреб і орієнтація на створення складної розвинутої робочої сили нового покоління (та, що забезпечує високі заробітки в майбутньому) привели до звільнення з-під влади масового конвеєрного виробництва. У результаті зміни попиту, збільшення рамок вибору гнучкість, мобільність зміни потреб, безперервне формування все нових і нових потреб, зміна старих сприяли виробленню нових форм життя, культурних стереотипів. Ця ситуація зафіксована в концепції споживацького суспільства, де вперше в історії пропозиція товарів і послуг стала перевищувати попит. Спочатку це вело до виникнення пасивної людини-споживача, але надалі, в ході зміни диференціації споживчого попиту, зменшення потреби в стандартизованій продукції на користь товарів, виготовлених малими серіями, відбулося і істотна зміна соціально-економічного характеру. Технології масового виробництва і засновані на них системи управління великих корпорацій з їх ієрархічною формою організації праці виявилися малоефективними. З´явився ринок впровадження нових гнучких технологій. На основі цієї технологічної революції виникла сучасна інноваційна економіка, в якій умовою виживання в ринковій боротьбі виявилася безперервна зміна, пошук, відновлення економічних форм господарювання.

Замкнута статична особистість людини індустріального суспільства принципово змінилася, стала динамічною. Соціальний і культурний динамізм сучасного життя порушив як національно, так і культурно обмежені границі людського розвитку і вони набули мінливості, плинності, що уподібнюється давньогрецькому божеству Протею, що набуває різних образів: дракона, води, лева, вогню. Протеєвський стиль життя сучасної людини — безперервне прагнення до новацій, пошуку оригінальних нестандартних рішень — не є патологічним і активно «впроваджується» в різні типи національних культур (Р. Ліфтон).

Розвиток культури як цілісності — суперечливий процес. Становлення світової культури в XX ст. супроводжувалося могутнім рухом росту національних культур. Саме наш час показав обмеженість європоцентристського погляду на культуру, коли техногенна європейська культура стала провідною, базисною стосовно всіх інших, регіональних і національних. Сучасний досвід показав: східні країни цілком змогли адаптувати цінності західної культури в своїх системах виробництва і освіти. Країни Тихоокеанського регіону перетворилися в один з локомотивів науково-технічного прогресу. При цьому культурні основи їхнього життя залишились специфічними, особливими.

Слід зазначити, що встояне в масовій свідомості протиставлення Сходу і Заходу («Захід є Захід, Схід є Схід, і разом їм не зійтися») — неадекватно оцінює реальну ситуацію. Навіть чисто географічно поняття Сходу не відбиває існування величезних цивілізацій Південної Америки або Африки. Та і на самому Сході японська і індійська культури мають свої принципи побудови і свої специфічні і унікальні досягнення. У свій час Макс Вебер показав, як на основах протестантської культури виникла в Західній Європі ринкова економіка. Сучасні дослідження виявляють дивовижну пластичність самобутніх національних культур в сприйнятті і адаптації ринкових механізмів. Підтвердженням цьому є класичне дослідження, Хофстеда про культурні різниці країн і дію ринкової економіки. Висновки грунтуються на опитуванні транснаціональних компаній, що працюють в 100 країнах світу. В першому блоці розвинутих країн розглядаються держави з сильною ринковою і підприємницькою економікою. Тут виділяються дві підгрупи. Перша — Великобританія і Канада. В культурі цих суспільств панують явно виражений індивідуалізм і так звані чоловічі культурні цінності. Індивідуалістична культурна традиція означає, що люди воліють діяти насамперед поодинці, поза колективом. Чоловічі культурні цінності — це орієнтованість на успіх, тверду конкурентну боротьбу, кінцевий результат.

В другому блоці — такі країни, як Швеція або Японія. Тут панують більш м´які колективістські цінності. Виявилося, що настільки близькі по ментальних установках дії суб´єктів господарювання США і, наприклад, Швеції значною мірою не збігаються. Американці, приміром, заявляють про те, що стиль роботи шведських підприємців викликає в них головний біль. Характерна установка для колективістських культур — в процесі ухвалення рішення запитувати, а не віддавати розпорядження — сприймається американськими менеджерами як ознака слабості, як дії, що підривають авторитет керівника. У США генотиповим героєм, культурним ідеалом є насамперед особистість-одинак, яка або відновлює справедливість, або встановлює закон, або добивається ділового успіху. У Скандинавії підприємці ж воліють діяти колективно, «зграєю». Недарма шведський соціалізм з його соціально орієнтованою економікою виявився настільки довговічним.

Цікаво відзначити, що такі зразкові в техногенному відношенні країни, як Японія, грунтуються на національних формах культурного розвитку. Техногенна цивілізація своєрідно прижилася в умовах особливих культурних установок. Нетрадиційні взаємини людини і природи, особистості і суспільства, закладені в ментальних установках японської культури, зробили стимулюючий вплив на розвиток сучасної ринкової інноваційної економіки. Тому в Японії виникли своєрідні організаційні форми культури. Культурно-національні риси японського характеру виявляються в прихильності до колективних форм організації праці. Так, керівник, перш ніж прийняти рішення, прагне узгодити його на всіх низових рівнях. Колективістська культура японців виявляється і в тому, що вони схильні до демократичних форм взаємодії під час трудової діяльності — «всі разом і всі однаково». Тому і рівень заробітної плати директора і рядового фахівця відрізняється не так сильно один від одного, як в країнах з чоловічими цінностями, наприклад в США. Навіть підприємці в Японії не гребують включитися безпосередньо в виробничий процес, стають до верстата, конвеєра або розбирають ділові папери.

Різні типи національних культур — скандинавський (Швеція, Норвегія), романський (Бельгія, Франція), синтоїстський (Японія), азіатський (Гонконг, Тайвань, Сінгапур), англосаксонський (Канада, Австралія, Великобританія) служать підставою для виникнення і розвитку ринкової наукомісткої економіки, орієнтованої на застосування наукового знання, виробництва. Сам хід розвитку світової цивілізації показує, що значимість національних культур зростає в сучасному світі, де кожна специфічним чином сприймає світові форми розвитку і робить свій внесок в процес становлення загальнолюдської культури.

Варто особливо підкреслити, що для сучасної епохи характерна не замкнутість, не закритість, а взаємодія і взаємозбагачення національних культур. Так, характерна для Сходу цінність колективізму виявилася деякою мірою прийнятною і для США — країни високорозвиненої індивідуалістичної культури. Здавалося, що перевага цінностей, зв´язаних з самостійністю, прагненням до прийняття одноособових рішень, високими бійцівськими і конкурентними якостями, не дає можливості змінитися стилю керівництва. Однак авторитарний стиль керівництва в сучасному виробництві часто виявляється неефективним. Так, в знаменитій фірмі IВМ відбулися корінні зміни, зв´язані з системою управління. Їх називають «вищою формою організованої анархії» (Д. Мерсер). Авторитарний, строго вертикальний, зі строгою підпорядкованістю низів верхам стиль керівництва виявляється мало придатним для інноваційної економіки і тому витісняється більш демократичними формами спілкування, де панують ідеї координації, самостійності і колективістської форми прийняття рішень.

Варто особливо підкреслити, що некритичне, механічне перенесення культурних форм спілкування і життя неможливе. Національна культура — це пластичне ціле, що змінюється як ціле еволюційним чином. Трансплантація, механічна заміна одного елемента іншим не може дати позитивних результатів. Цікавий в цьому плані приклад з гуртками якості, що виникли в Японії як засіб залучення робітників до боротьби за якість продукції. Цей рух грунтувався на базових культурно-психологічних цінностях. Справа в тому, що японець з дитинства виховується в рамках двох морально-ціннісних канонів — обов´язку вдячності і обов´язку вірності. Співробітник за рахунок своїх сил, свого часу працює в гуртку якості під впливом цих національно-культурних стереотипів поведінки. В 1970-і рр. гуртки якості стали з´являтися в США. Через кілька років вони були впроваджені в 230 американських компаніях. Однак незабаром з´ясувалося, що тільки 8 з них дали позитивний ефект. Справа в тому, що культурний етос американців з їх яскраво вираженим індивідуалізмом відкидав роботу, засновану на інших культурних підставах.

Індивідуалізм і підприємницький дух американців кореняться в історії цієї країни, її складної етнічної і географічній структурі. Трудовий етос Німеччини і її економічні успіхи неможливо зрозуміти, не знаючи історії німецької держави, не враховуючи характерного для німців почуття обов´язку і ідентифікації з державою, інших якостей цієї нації мислителів і поетів, зосередження її на порівняно невеликому просторі Німецької Федерації. Таким чином, виникає проблема вищого синтезу національних культур в єдину загальнолюдську — не за принципом виключення, а за принципом взаємного доповнення. Так, «екологізація» сучасної моделі техногенної цивілізації, заснованої на ідеї панування людини над природою, веде до активного пошуку «точок дотику» з національними культурами в різних регіонах нашої планети.

Наприклад, для китайської культури характерний оптимістичний світогляд, спокійне відношення до життя і смерті. Людина живе в єдиному Всесвіті, де живі і мертві перебувають в тісному зв´язку. Це єдиний світ, де небуття і буття взаємно переходять і взаємно обумовлюють одне одного. На рівні повсякденної свідомості ця філософська мудрість виражається у формах різного роду обрядів, культу предків, віри в існування померлих серед живих. Звідси і дивні з точки зору європейця звичаї, наприклад дарування труни небезпечно хворій людині. Це знак уваги і доброго ставлення. На смерть потрібно дивитися без страху, з задоволенням. Умираючий подібний людині, що відправляється в далеку подорож. Звідси і характерне для китайської культури уявлення про споконвічну єдність світу. На відміну від європейської культури, роздвоєної на світ явищ і сутностей, природних феноменів і Абсолюту, в китайській цивілізації немає переживання, відчуття існування позамежного, трансцендентного, говорячи мовою Канта. На думку Вебера, саме роздвоєність між поцейбічним і потойбічним послужила початком, причиною активності європейця і його відношення до світу. Прагнення до пізнання Абсолюту, сутності стало однією з причин виникнення європейської науки. Прагнення стерти розрив між реальним і ідеальним стало фундаментом характерного для європейської культури активізму, бажання перетворити світ. Натомість в китайській культурі з її опорою на конфуціанський принцип тлумачення світу як «кращого з можливих» панує ідея пристосування до існуючого споконвічно природного і соціального середовища.

Європейська культура з її пафосом активного перетворення дійсності привела до глобальних тупиків прогресу. Виникла ідея синтезу культур, національних культур на більш високій основі, де європейський активізм сполучився б з характерним для східної, і зокрема для китайської цивілізації, принципом пристосування і збереження. Видатний мислитель XX ст. А. Швейцер (1875-1955) прийшов до думки про необхідність відмови від «технократичної  культури і переходу до більш високих форм розвитку. Загострено переживаючи світові катастрофи XX ст., війни, він прийшов до висновку, що технократизм і технократична наука привели до засилля духовно і емоційно збідненої думки, до загибелі ідеалів культури. Мислитель висунув принцип благоговіння перед життям як основний для нової загальнолюдської, загальнопланетарної культури. Цей принцип екології духу, збереження і взаємоповаги в сфері культури означав перехід від технократичної моделі її розвитку до нової, орієнтованої дійсно на загальнолюдські цінності: «Людина, що стала мислячою істотою, відчуває, що вона повинна до всякої волі до життя відноситися з тим же благоговінням, що і до своєї. Вона пізнає це інше життя на досвіді власного життя. Зберігати життя, сприяти життю, висувати життя, що здатне розвиватися, до її найвищої цінності — це вона сприймає як добро; руйнувати життя, шкодити життю, придушувати життя, що могло б розвиватися, — як зло. Етика благоговіння перед життям містить у собі все, що можна охарактеризувати як любов, самовідданість, співчуття, поділяння радості і прагнень іншої істоти».