Новоєвропейська культура виникає на основі нового, буржуазного, способу виробництва, що зазнав на собі могутній і різноманітний вплив її утворень і факторів. Для Західної Європи XVII ст. — це час становлення капіталізму, передумовою чого були великі географічні відкриття XV—XVI ст., освоєння європейською метрополією практично всіх частин світу, планети в цілому. Далеко в минуле пішов античний спосіб життя, заснований на полісній соціальній і політичній структурі, споглядальному відношенні до світу (і відповідному йому світовідчуванні). Ламалась, переборювалась середньовічна натуральна система господарства, жорстка станова ієрархія. Становлення капіталізму і буржуазної культури було разом з тим становленням всесвітньої історії. Небачено розширювалися світ і кругозір людини. Новоєвропейська культура — це буржуазно-капіталістична культура, заснована на приватній власності. На першому плані тут виступає індивідуум, суб´єкт і його влада, його самопочуття, його породження всього об´єктивного. Суб´єкт стоїть над об´єктом, людина оголошена царем природи.

Найважливішу роль в появі, утвердженні нових ідей і почуттів, що змінили в цілому есхатологічне і аскетичне світовідчування Середньовіччя в цілому оптимістичним і антопоцентричним настроєм духу, зіграли масові народні рухи епохи Пізнього феодалізму і Реформації (XV — перша половина XVI ст.), які можна розглядати як пролог буржуазних революцій XVII—XVIII ст. Складалися нації, разом з ними — національні відносини, держави і культури. Буржуазний спосіб виробництва, винахід мануфактури, а потім і промисловості, подолання патріархальних і феодальних форм господарювання означали колосальний крок людства в розвитку його сутнісних, творчих сил, в збільшенні його влади над зовнішнім світом. З розвитком приватного володіння докорінно перетворювалися первісні, примітивні форми зв´язку між людиною і природою, стаючи все більш міцними, але і більш складними і опосередкованими.

Ранньобуржуазна культура відрізняється від культури розвиненого капіталізму, тим більше від культури сучасного суспільства. XVII ст. не знало ще такої зневолюючої влади відчуження, таких глобальних наслідків однобічного, антигуманного розвитку техніки, що принесли з собою наступні сторіччя. Людство не пережило ще світових воєн, не встигло підійти до грані самознищення, не жахнулося ще плодам свого власного прогресу, результатам сліпої погоні за занадто земними благами і надбаннями. Світовідчування, світогляд епохи Декарта і Спінози, Ньютона і Лейбніца, Рембрандта і Рубенса, Мільтона і Мольєра — в цілому було оптимістичне, воно не відкидало, а приймало світ, було перейняте вірою в можливість його розумної перебудови і вдосконалювання. Жорстокості віку: війни і міжусобиці, голод і епідемії, насильство і кров — не змінювали домінуючої мажорної тональності часу, що несе з собою — і це гостро і глибоко відчувалося в усіх класах і прошарках суспільства — шквальний вітер грандіозних змін, найширших перетворень життя. Ця життєстверджуюча, гуманістична домінанта свідомості була успадкована XVII ст. від попереднього часу — від епохи Ренесансу, від великих ідеалів Відродження (XIV—XVI ст.). Пошук людської індивідуальності — лейтмотив ренесансної культури — продовжувався, але під впливом нових факторів набув тепер зовсім нових рис.

Найважливішим з них ставала наука, що стрімко входила в життя європейців як особливий соціальний інститут, природна і необхідна умова нормального функціонування і розвитку всієї системи суспільного виробництва. Держава приймала на себе все більшу частку турбот про цей вид діяльності. З затворника-одинака, яким був дослідник природи в часи доктора Фауста (XV ст.), натураліст XVII ст. ставав вже «легальною» фігурою в суспільстві, хоча його відносини з державою і церквою нерідко залишалися складними. Наукове знання піднімало на якісно інший рівень систему суспільної свідомості в цілому. Наука виступала як носій і виразник в духовному світі людини, в її культурі об´єктивного, загальнозначущого змісту, однаково обов´язкового для усіх — незалежно від класово-станових, національно-расових або яких-небудь інших різниць між людьми.

В історії освоєння світу людиною XVII ст. — така ж велика віха, як рубіж VII—VI ст. до н.е., коли в Східному Середземномор´ї відбувалося становлення еллінської культури. Наукова революція XVII ст. відрізнялася небувалою силою і стрімкістю. Досить примітно, що вона почалася в математиці і механіці, об´єднавши в собі два стовбури точного знання: аксіоматично-дедуктивне і дослідне (експериментальне). Експеримент, як знаряддя і метод пізнання, принципово відрізняє сучасну науку від античної і середньовічної форм теоретичного знання. Експериментатор ставив себе вже в зовсім інше відношення до навколишнього світу, ніж античний мудрець-філософ або середньовічний «чорнокнижник»: зі споглядальника і спостерігача явищ, що відбуваються, він ставав дослідником природи, примушуючи її підкорятися своїй волі, і саме так розкривати свої таємниці.

Наукова революція XVII ст. і передуючі їй великі географічні відкриття XV—XVI ст. широко розсунули перед людиною обрії простору і часу. Для середньовічної людини світ був дуже вузький і тісний, він обмежувався безпосереднім місцем проживання (для феодальної знаті — межами васального володіння). Тільки хрестові походи XI—XIII ст. вивели європейців в інші, «нехристиянські» землі. Вузькості географічних уявлень відповідала обмеженість історичної свідомості: адже світ, згідно Біблії, нараховував лише кілька тисяч років.

Спочатку каравели Колумба і Магеллана, потім телескоп Галілея і мікроскоп Левенгука відкрили здивованому поглядові людини макро- і мікропростір, непорівнянні з її звичайним досвідом і уявленнями. Геологія і біологія (хоча в XVII ст. вони тільки зароджувалися і їх головні досягнення були ще в майбутньому), що накопичували все більше і більше матеріалу, цілком і остаточно руйнують біблійні границі часу. Але вже в середині і в другій половині XVII ст. простір і час став особливим і дуже важливим теоретичним об´єктом науки і філософії (Ньютон, Лейбніц, Кларк).

Становлення науки, поступово все більш тісне її входження в тканину громадського життя лише завершило собою формування раціоналізму як відмітної риси і способу думки, і способу життя людини Нового часу. Раціоналізм входив в масову свідомість і в тих історичних формах поєднувався з християнсько-католицькою релігією, з її вченням про розумність створеного Богом світу. У масовому розумінні раціоналістична тенденція знайшла себе тепер як вже явна перевага здорового глузду над авторитарним догматизмом і містичним сподіванням на надприродне, що було так характерно для духовного життя Середньовіччя.

Сказане, як уже відзначалося, не означає, що новоєвропейська свідомість і ранньобуржуазна культура були атеїстичними. Християнська релігія і церква як до, так і після Реформації (XVI ст.) аж ніяк не втрачали і не послабляли своїх позицій. Вони грали досить істотну і навіть все зростаючу роль — і не тільки в духовному, але і в суспільному, політичному житті цього яскравого і бурхливого часу. Можна навіть сказати, що релігія зі сфери особистого життя все більше і більше переміщалася в сферу життя державного, громадянського, а на рівні теоретичної свідомості, взаємодіючи дуже складним і суперечливим чином з вільнодумством філософії і науки, деформувалася в «компромісні» ідеологічні і світоглядні форми; пантеїзм і деїзм (де Бога або ототожнювали з природою, або значно обмежували в його функціях стосовно неї).

Вищесказане про гуманістичну домінанту в новоєвропейській свідомості і культурі не означає якого-небудь зм´якшення або прикрашання «варварства» того часу: жорстокості, зла, насильства. Війни, в тому числі і громадянські, на роки, а то і десятиліття, спустошували цілі країни, приносили незлічимі лиха і страждання десяткам і сотням тисяч людей. Війни супроводжували голод і епідемії, але есхатологічних передчуттів вони вже не породжували. У психології мас переважала віра в можливість розумної перебудови світу, а смута і хаос що відбувається переживалися як терни на шляху до нового життя. Сили людини були напружені, але вони не зменшувалися, а прибували.

Європа XVII ст. — це молода Європа, що починає нове життя, що скидає з себе вантаж століть і тисячоріч. Але розрив з Середньовіччям був в той же час і «зближенням» з більш стародавніми і глибинними джерелами цивілізації, діалектичним поверненням до класичної раціональності давньогрецької досократичної культури. Філософ і математик нового часу Лейбніц (1646-1716), як філософ і математик античності Піфагор (VI ст. до н.е.), розумів Всесвіт як єдиний і цілісний організм, як гармонію, повну і найглибшу домірність всіх її рівнів і атрибутів. У філософії Лейбніца ідея «передвстановленої гармонії» займає провідне, центральне місце і наповнена не тільки абстрактно-теоретичним, але і релігійно-теологічним, гуманістичним і естетичним змістом.

«Передвстановлена гармонія» — це не один з умоглядних постулатів одного, нехай і дуже великого, філософа, а загальнокультурна парадигма епохи, яку не «придумав», а відкрив Лейбніц в суспільній свідомості свого часу. Якщо в масовому розумінні і суспільному чутті це була віра в нескінченну мудрість божественного промислу, то в вищих проявах духу — в музиці Баха і мистецтві класицизму взагалі — раціоналістична ідея гармонії переживалася і здійснювалася як регулятивний принцип творчості: і як головний спонукальний стимул, і як канон композиції.

Але це була і та межа, дійшовши до якої раціоналізм переходив вже в свою протилежність. Постулат доцільності всіх явищ і подій світу не поєднувався з очевидними фактами досвіду: з усім злим, потворним і низинним, чим повні з надлишком життя і історія. Якщо ми живемо в кращому з усіх можливих світів, як це випливало з міркувань Лейбніца, то темні сторони буття, а отже, і буття в цілому, нерозумні, непояснені. Цілком природно тому, що філософи XVIII ст. (Вольтер, Гольбах), уже з позицій свого часу, розкритикували плаский оптимізм телеологічних ідей своїх попередників.

Телеологізм — не єдина риса історичної обмеженості ранньобуржуазного раціоналізму. Не менш істотною рисою, що виражає ще нерозвиненість, однобічність раціоналістичного умонастрою світовідчування епохи молодого капіталізму, був переважно розумовий-прагматичний характер самої раціональності. «Здоровий глузд» масової свідомості, з його орієнтацією на підприємницький успіх і ділову ініціативу, робив не тільки творчу але і руйнівну роботу в сфері духу, нігілістично відкидаючи моральні і естетичні цінності, якщо вони не «були потрібні» для досягнення безпосередніх цілей і задоволення найближчих інтересів.

Але прагматизм щоденності був тією «емпірією», з якої брала свій досвід рефлексуюча свідомість. На цьому матеріалі знаменитими мислителями і вченими століття: Гоббсом і Локком, Спінозою і Гроцієм — зводилися філолофсько-соціологічні і політико-юридичні теорії. На емпірії економічної і політичної реальності класових, національних і державних відносин XVI—XVII ст. створювалася одна з самих значних побудов суспільної думки Нового часу: теорія природного права. Суть її на перший погляд проста: право обумовлюється силою, що визначає суверенітет як особистості, так і держави. Становище держави в світовому співтоваристві подібне становищу громадянина в самій державі: і там і тут діє не висока мораль, не воля Бога, а тверезий і холодний егоїстичний розрахунок; як окремі індивіди, так і народи у взаєминах одні з одними повинні покладатися лише на здорове, природне почуття самозбереження.

При удаваній своїй простоті теорія природного права вимагала, однак, радикального перегляду сформованих, традиційних філософських і релігійних уявлень про сутність і природу людини. Вона примушувала відмовитися від християнського дуалізму тіла і душі, від апеляції до трансцендентних регулятивів поведінки людини, вимагала визнати людину «частиною природи» (Спіноза). Укупі з формулою Ф. Бекона: «знання — сила» антропологічний раціоналізм концепції природного права був величезним кроком європейської культури по шляху утвердження громадянського суспільства, правової держави, що робить XVII ст. багато в чому близьким і співзвучним нашому часу.

З іншого боку, очевидний не тільки прагматизм, але і цинізм ідеології, що не визнає ніяких аргументів в політиці і праві, крім аргументу сили. Філософська і політична думка відображала, концептуалізувала реальну оголеність соціальних відносин. Зворотним боком їх прогресуючої раціоналізації (посилення базисних структур за рахунок звільнення від побічних, маскуючих факторів) з´явилося помітне «сплощення» культури, втрата об´ємності, поліморфності, багатоцвіття феноменів культурного життя, що було так характерно для епохи Ренесансу.

Поляризація класів вела до поляризації в культурі. Дворянська етика, віддаляючись від моральних джерел народного життя, вироджувалася в етикет — складну, розроблену до деталей систему умовних, формальних правил і манер поведінки, призначених, однак, лише для спілкування з особами свого, аристократичного кола. Мистецтво етикету було не менш, а більш важливою відмітною ознакою аристократа, ніж будь-які юридичні документи, що засвідчують його станову приналежність. Манірності дворян, розумовому практицизмові «міщан у дворянстві» протистоять культура і мораль народу. Людина з народу, що персоніфікує свою перехідну епоху від Ренесансу до Нового часу, — це Санчо Панса, знаменитий герой Сервантеса. Санчо не навчений манерам, не стриманий на язик, не делікатний у виразах. Його культура — в доброті і цнотливості, в самоповазі і почутті власного достоїнства, у відразі до жадібності і раболіпства перед владою. Санчо — реаліст: в нього немає причин ні прилаштовуватися під свій час, ні відвертатися від нього. Він вічний, як вічна земля і праця на ній. Божевілля ж Дон Кіхота в тому, що дрібнопомісний дворянин з Ламанчі «поплутав» час, думкою перенести себе на 300-500 років назад, в іншу епоху, в іншу культуру, до інших людей, тому що не хотів вступати в раціоналістичне XVII ст. — у світ бездушного, розважливого практицизму.

Однак хитрість історичного розуму в тому і полягає, що до великих результатів вели не найкращі цілі і не самі гідні засоби. Всупереч романтикам і моралістам, велика цивілізуюча сила того часу, — сила капіталу — не була ні доброю, ні прекрасною, ні піднесеною. Зламувався побут, віковий уклад життя. Відрив десятків і сотень тисяч людей від патріархального вогнища — сама по собі важлива умова для подальшої емансипації особистості — відбувався в угоду і приносився в жертву новому дивовижному молохові: мануфактурі і фабриці. І це ще не все. Європейська цивілізація виривалася вперед за рахунок відвертого грабежу інших народів світу, в тому числі і народів з найдавнішою культурою (Індія, Китай, Мексика). Зарозумілість європейців, що забули, що і своїм культурним розвитком вони багато в чому зобов´язані своїм сусідам (наприклад, арабам), обмежувала насамперед саму європейську освіченість. Відкриваючи материки і архіпелаги географічно, освоюючи нові території економічно, Європа не відкривала і не освоювала їх ще для себе духовно — і це теж риса віку.

Характерне для XVII ст. різке загострення філософської, політичної, ідеологічної боротьби одержало відображення у формуванні і протиборстві двох панівних художніх систем — класицизму і барокко, що виникають як наслідок усвідомлення кризи ренесансних ідеалів. По-суті, барокко і класицизм повинні розглядатися як широкі культурні рухи, що приходять на зміну Ренесансу як своєрідна реакція на гуманізм та ідейно-художню революцію, ним здійснену.

Барокко особливо яскраво розцвіло в XVII ст. у культурі тих країн, де феодальні кола взяли верх над буржуазією: в Італії, Іспанії, Німеччині. У Барокко відобразилось також прагнення придворної знаті, згуртованої навколо абсолютних монархів оточити себе блиском і славою, оспівати свою велич й могутність. Дуже значним був вклад у розвиток барокко ордену єзуїтів, діячів Контрреформації з одного боку й представників протестантських церков з іншого. Етапи розквіту барокко, як правило, співпадають з історичними періодами активізації церковних сил й наростання релігійних настроїв (релігійні війни у Франції, криза гуманізму, обумовлена загостренням соціальних суперечностей в Іспанії й Англії першої чверті ХVII ст., розповсюдження містичних тенденцій в Німеччині під час Тридцятирічної війни), або ж з піднесенням дворянства (посилення опозиції абсолютизму у Франції на початку і в середині століття, реставрація Стюартів в Англії; всевладдя феодальних кіл у Німеччині після Тридцятирічної війни).

В барокко на зміну ренесансній ідеї розвитку суспільства як поступального руху до гармонії людини і природи, людини і держави приходить песимістичне відчуття дисгармонійності довколишньої дійсності, незбагненного хаосу життя. Ренесансно-гуманістичне переконання у всесиллі людини змінюється ідеєю нездатності людини побороти зло, яке панує у світі, калічить і спотворює людську особистість. Світ постає очам художників барокко позбавленим тієї стабільності і гармонії, які намагались виявити навколо себе діячі Ренесансу; згідно уявлень митців барокко світ перебуває у стані постійних змін, закономірності яких у силу їх хаотичності вловити неможливо.

З цих основних принципів світосприйняття барокко іноді робились цілковито протилежні висновки. Одні художники, відкидаючи тезу гуманістів про доброчесну природу людини, утверджували думку про споконвічну зіпсованість людської натури, оголошуючи причиною цього первородний гріх, а можливість спасіння людини вбачали лише у дотриманні релігійних догм. Пороки дійсності вони пояснювали знехтуванням принципів християнської віри. Інші ж, відкидаючи потворну реальність, воліли одягати броню аристократичного презирства до світу і творили «мистецтво для обраних», замикаючись у «башті із слонової кістки».

Разом з тим, в мистецтві Барокко одержали своєрідне відображення й настрої народних мас, пригнічених феодальними й релігійними війнами, мас, які жадали миру й соціальної справедливості, але не могли знайти реального виходу із свого становища. Тому поряд з аристократичним барокко в культурі Європи існувало й барокко демократичне, «низове». Зберігши й поглибивши критичне зображення дійсності, властиве художникам Ренесансу, кращі митці барокко змальовують її у всіх властивих їй трагічних протиріччях. У їх творчості немає тієї ідеалізації реальності, до якої неминуче приходили митці Ренесансу кожного разу, коли намагались представити свої ідеали реалізованими й торжествуючими у житті. Усвідомлення трагізму й нерозв´язності суперечностей світу породжує у творах митців барокко песимізм, іноді похмурий та уїдливий сарказм.

Художники Ренесансу проповідували арістотелівський принцип наслідування природи; мистецтво вони розглядали як дзеркало, що стоїть перед природою і відтворює світ не тільки достовірно, але й загально значимо. Натомість для митців барокко таке розуміння мистецтва є цілковито неприйнятним, оскільки оточуючий світ уявляється їм хаотичним й непізнаванним. Тому місце наслідування (мімесісу) повинна зайняти уява. Тільки уява, що спрямовується й дисциплінується розумом здатна з хаосу явищ і предметів творити сяку-таку картину світу.

Однак, навіть уява може створити лише суб´єктивний образ реальності: сутність й тут залишається загадковою й незрозумілою. З цим пов´язана одна з важливих рис культури Барокко: в художньому творі нерідко виявляється множинність точок зору, суміщення в образній єдності несумісних, на перший погляд, явищ й предметів. У результаті контури описуваного якби розмиваються, з´являється велика кількість самодостатніх деталей, живописних і яскравих, які, проте, не утворюють цілісного образу. Конкретним проявом цього особливого плюралістичного погляду на життя є систематичне перенесення в образній системі якостей мертвої природи на живу і навпаки, наділення рухливістю й почуттями навіть абстрактні поняття, символізм й алегоризм, складна метафоричність, заснована на поєднанні далеких одне від одного явищ й предметів, причому не за основними, а побічними і неявними ознаками. Відчуття недостовірності знань художників про оточуючу реальність у творчості Барокко акцентується декоративністю, театральністю і схильністю до яскравої деталі, до дивовижних порівнянь, до гіпербол, особливого роду гротеску, які не полегшують, а навпаки, утруднюють проникнення до світу художнього твору.

Класицизм, сформувавшись в Італії у кінці XVІ ст., досягає розквіту у французькій культурі XVII ст. у період зміцнення абсолютної монархії, коли буржуазія тимчасово об´єднується з королівською владою у боротьбі проти середньовічних структур в політиці та економіці за єдину централізовану національну державу. Основний естетичний принцип класицизму — відповідність природі, що розглядається як еталон організації, мірило мудрості, ідеал гармонії і досконалості. На думку класицистів, об´єктивно властива Всесвітові краса (симетрія, міра, гармонія і т.д.) повинна відтворюватись у мистецтві в довершеному вигляді, за античними взірцями. Саме тому творчість повинна відповідати певним нормам і канонам, що пояснювалось також властивим епосі способом мислення, підпорядкованого метафізичним й механістичним ідеям. Нормативність художньої системи класицизму певною мірою відображала художній досвід епохи і сприяла оволодінню професійною майстерністю, але, регламентуючи творчість, обмежувала індивідуальність художника й гальмувала розвиток мистецтва.

Художні образи класицизму відрізнялись логічністю й гармонійністю вираження. Для архітектури типовими були чіткість, геометрична правильність форм і об´ємів, регулярність планування. У живопису провідним стало логічне розгортання сюжету, ясна урівноважена композиція, логічно-об´ємна побудова, підпорядкована роль кольору. У літературі й театрі панувало правило трьох єдностей: часу, місця й дії; жанри поділялись на «високі» (трагедія, ода, епопея) і «низькі» (комедія, байка, сатира).