Стародавня Індія. Культура Індії перейнята глибоким змістом і сенсом, які вільно розпізнає індус в загадкових образах своїх богів і вигадливій архітектурі стародавніх храмів. Особливу роль в реконструкції культури Стародавньої Індії відіграють письмові джерела, насамперед найбільш ранні тексти — «Веди» (відання, знання). Серед них за своїм значенням виділяється «Рігведа» — сукупність релігійних гімнів. Людина і Бог, відносини між ними — от що лежить в основі ведійської моделі світу. Творці гімнів — ріші, священні поети, — і здійснювали цей зв´язок. Саме їм відкривалася таємниця божественного, саме вони, володіючи особливим натхненням мудрості і інтуїції, зуміли розглянути світ богів, схований від простих індійців. Звідси гімни — це і священна оповідь про небесну обитель, про могутність небожителів, і прохальна молитва, складена і вимовлена так, щоб допомогти прагнучому.

Головним принципом ведійського бачення світу було обожнювання природи як цілого (співтовариство богів-небожителів) і окремих явищ природного і соціального життя: Індра — бог грози, могутній воїн; Варуна — бог світового порядку і справедливості; Агні — бог вогню і домашнього вогнища; Сома — бог священного напою. Всього до вищих ведійських божеств прийнято відносити 33 богів. Характерно, що за богами не закріплювалися атрибутивно визначені функції. Цією відкритістю, незавершеністю ведійської міфології пояснюється її подальший розвиток в напрямку створення великих спекулятивно-релігійних, теологічних (включаючи і тяжіючих до монотеїстичних рішень) і натурфілософських концепцій).

Мова може йти в даному випадку про «Брахмани» — заключну (філософську) частину Вед і «Упанішади» — релігійно-філософські тексти, що пояснюють таємний зміст Вед. Саме тут ставляться питання про Єдине і творення світу, про призначення людини, тобто висуваються і обговорюються питання космології (будови світу), теології (вчення про бога), сотеріології (вчення про спасіння душі). В даному контексті принциповою виступає та обставина, що автори ведійських гімнів, переходячи від єдності світу до його різноманіття, вбачають єдиний закон розгортання цього різноманіття (одночасно космічний, соціальний і моральний). Важливість цього закону (іменується рітою або дхармою) полягає в тому, що він, з одного боку, відкриває шлях до мікрокосмосу — де панує закон воздаяння за добро і зло — карма, з іншого боку — включає природний порядок в порядок космічний. Ідея карми, як і ідея вічного круговороту життя, переродження душі (сансара), направляли міркування про життєвий шлях в русло самовдосконалення: твоє переродження визначається сумою хорошого і поганого в житті попередньому. З цим багато сучасних учених пов´язують характерні для всієї індійської культури визнання спорідненості всього живого в природі, неутилітарне відношення до неї, прагнення до зміни не зовнішнього світу, а внутрішнього — самообмеження, самовдосконалення.

Однак єдність давньоіндійської культури, яка найчастіше декларується при протиставленні її європейській культурі, досить умовна. Дослідники воліють говорити про гетерогенність (різнорідність) культурного життя Індії, відносячи дану обставину, зокрема, до індуїзму. Індуїзм як цілісне явище може бути охарактеризований в протиставленні іншим релігіям: ісламу, християнству або навіть спорідненому йому за духом і культурною спрямованістю — буддизму. Джерела індуїзму простежуються у ведійських текстах. В той же час в індуїзмі встановлюється строга ієрархія богів, відсутня в ведійській міфології: триєдність (тримурті) головних божеств — Брахми, Вішну, Шиви. Брахма — творець і управитель світу, Вішну — охоронець, Шива — руйнівник (хоча їх функції могли і збігатися).

Втім, якщо продовжити думку про негативну єдність індуїзму, тобто про його відмінні від інших релігійних течій особливості, то можна помітити, що індуїстські течії в тій або іншій мірі визнають авторитет Вед, а також існування Атмана — духовного першопочатку Всесвіту, закон карми і ідеал «звільнення від перевтілень» (мокша). Основних напрямків індуїзму два — вішнуїзм і шиваїзм. Для першого характерне вчення про аватари (втілення, сходження у світ) Вішну. Канонічних аватар — 10. З них більш значимі 8-а і 9-а: у восьмому сходженні Вішну прийняв вигляд Крішни; у дев´ятому — Будди. Шива, що представляє функцію руйнування, в той же час уособлює родючість і творчий початок вічно мінливого світу, в якому руйнування передує творенню.

Індуїзм свідчить про найважливіші культурні спрямування в духовному житті Індії: в ньому на другий план відсувається Брахман (абстрактний, безособовий початок), і справжнє шанування в повсякденних обрядах і ритуалах віддається «особистим богам» — Вішну і Шиві, що покровительствують основним сферам людського життя, підтримують і допомагають людині, що звернулася до них по допомогу.

І все-таки найбільше чітко особистісний пафос релігійно-духовної культури Стародавньої Індії виразив буддизм (в боротьбі з яким, зокрема, і формувався індуїзм), так само як і індуїзм зберігши основні теми ведійської культури, але значно трансформувавши їх, реформуючи ведійську релігію, виділивши особливу роль в ієрархії живих істот людині і висунувши в якості основного питання про її життєвий шлях і спасіння від страждань.

Засновником буддизму є принц Сіддхартха Гаутама (Шакьямуні — мудрець з роду Шакья), що одержав згодом ім´я Будда («просвітлений»). Проповіді Шакьямуні обгрунтовують шляхи досягнення нірвани, тобто того, як уникнути страждань вічного переродження (сансари) і знайти стан спокою і блаженства. Насамперед повідомляється «свята істина про страждання», згідно якої народження і смерть, володіння бажаним і недосягнення бажаного — все приносить страждання. Коротше: все людське життя є страждання. Джерело цих страждань — жага життя: прагнення насолод влади, оволодіння, а їх припинення — знищення цієї жаги через звільнення від бажань.

Дослідники загострюють увагу на тому, що ранній буддизм звертається безпосередньо до індивіда, від нього самого залежить «звільнення», людина поставлена в умови вибору, вибору шляху, рефлексії, самозаглиблення. Цей шлях: а) праведна віра; б) праведне рішення; в) праведне слово; г) праведне діяння; д) праведне життя; е) праведне прагнення; ж) праведний спогад; з) праведне самозаглиблення.

Цей шлях формує особливий тип культури психічної діяльності, особливе відношення до світу, головним наслідком якого виступає терпимість, ненанесення шкоди довкіллю. Рефлексія, особистісний вибір, характерні для після осьових культур, дозволяють сформувати в буддизмі особливий тип культурних орієнтацій особистості, органічно включеної в світовий порядок і своєю психічною діяльність його підтримуючої.

Стародавній Китай. Досить впевнено (більш ніж про яку-небудь іншу стародавню культуру) можна говорити про культурну єдність, своєрідність і замкнутість культури, що сформувалася в Стародавньому Китаї і майже без змін проіснувала аж до XVII ст. н.е. Правда, це виявилося не відразу. Хоча культурна історія Китаю сходить до рубежу III—II тис. до н.е., міжетнічна культурно-політична єдність складалася поступово. В епоху Західного Чжоу ван (цар) був проголошений сином Неба і його єдиним земним втіленням, тим самим зберігалася наступність в сакралізації влади правителя, як це простежується в Шанський період, і створювалися основи для етнічної самосвідомості. До середини І тис. до н.е. формується стійкий етнокультурний і політичний комплекс середніх царств і виникає уявлення про їх перевагу над іншою периферією «варварів чотирьох сторін світу».

Власне період формування культурного типу (культурних основ) Стародавнього Китаю охоплює епоху міст-держав VI—III ст. до н.е. (коли в конгломераті держав, що борються між собою, виділяються «сім наймогутніших»), епоху Цінь (коли була створена величезна імперія, на чолі якої в 221 р. до н.е. став Цінь ші хуанді — перший імператор Цінь), епоху Хань (коли імператори старшої і молодшої династій Хань змогли зберегти єдність, могутність і цілісність Китаю аж до 220 р. н.е.). Епоха Хань повною мірою реалізувала культурні установки, що проявилися вже в першу з цих епох — Чжаньго. Культурна наступність цих трьох епох дозволила створити унікальний, неповторний культурний тип стародавньої цивілізації, який можна розглядати як різновид іригаційної культури, з єдиною системою адміністративно-господарського управління (тобто централізованою владою і бюрократичною системою управління), сакралізацією влади імператора — «Сина Неба».

Створення єдиної системи іригаційних споруд потребувало деспотичної влади, що забезпечувала б необхідну для цього централізацію державного і адміністративного управління. Але складалася ця влада в інший період, ніж це було в «гідравлічних цивілізаціях» Близького Сходу. Істотні зміни в політичному і культурному житті Китаю відбулися до середини I тис. до н.е., коли наступив вік заліза і намітилися значні зрушення в розвитку землеробства, ремесел, торгівлі. Це був прорив в осьовий час і, хоча його знаменує вік заліза (що і пояснює прогрес у створенні гідротехнічних споруд), це був час народження особистісної, рефлексивної свідомості, її переходу від магічного до раціонального, створення системи раціонального управління, організації будівельних робіт, обгрунтування соціально-політичних систем і індивідуального способу життя.

Культ Неба і сакралізація влади правителя йшли від культурної архаїки, але вже створення адміністративної системи припускало раціональний принцип її формування, а не опору на існуючі палацеві і храмові господарства, як це було в близькосхідних культурах. Оскільки в Стародавньому Китаї культ верховного божества — Неба — набув в основному форми шанування «Сина Неба», тобто священної особи чжоуського правителя, а найважливіші культи предків були зосереджені всередині патріархальної родини, тут не склалося скільки-небудь значних храмових господарств, що стали б основою для створення общинно-храмових суспільств. Не виробилося тут і міської автономії в тих масштабах, як у Середземномор´ї і навіть на Близькому Сході.

Китай не заклав основ замкнутої касти жерців і сановників, хоча і створив тип міської раціональної культури, але він раціоналізував адміністративне управління, сформував раціональний тип чиновника-керівника. Державні чиновники не перетворилися в замкнуту касту. Вже Шань Ян (середина IV ст. до н.е.) заняття адміністративних посад зв´язав не з знатністю народження, а з заслугами (в першу чергу військовими) перед державою. В подальшому ранги, що дозволяють зайняти адміністративні посади, стали продаватися за гроші (що також порушувало сформовану аристократичну ієрархію влади), і, нарешті, утвердилася знаменита екзаменаційна система заняття адміністративних посад (мандаринат). Раціоналізм як культура управління був невикорінний в історії Китаю, деякою мірою з ним була зв´язана ритуалізація суспільної поведінки («китайські церемонії»).

Синтез колишньої архаїчної культури, первісних магічних обрядів і нової раціональності відбувся. Він втілився в системі управління і в ритуальних суспільних нормах, але в той же час став частиною загального раціонального світорозуміння, в основі якого лежало визнання природного порядку як єдності соціального і природного порядків, як повноти і самодостатності буття, як органічного, самовідтворюваного порядку. Задачею розуму була не його зміна і руйнування, а слідування загальному Шляху (Дао), розпізнання цього порядку як вичитування його в книзі людського життя, у природі, прилучення людини до нього, гармонійна єдність людини і Неба.

Відповідно, імператор утримував світовий порядок, «дивлячись на всі чотири сторони світу» і не втручаючи в події, де природний порядок повинен лише підтримуватися. Стосовно цього обов´язком кожної людини (а імператор подібний главі великої родини) є слідування належному. Значимість цього культурного зразка відбита в словах великого китайського мудреця Конфуція (чиї послідовники спочатку переслідувалися і чиє вчення потім стало державною релігією): «Правитель хай буде правителем, підданий — підданим, батько — батьком, син — сином».

Досягнення китайської культури, що оформилася на основі цивілізаційного перевороту в епоху осьового часу і одержала вихідні імпульси до наступного розвитку, вражають уяву: це шовк, папір, компас, порох і т.д. Але Китай не тільки в області культури домігся успіхів, без яких немислимий сьогоднішній світ, йому належить честь створення науки, яку відомий англійський наукознавець Дж. Нідам називає «організмічною» на відміну від європейської «механістичної». Очевидно, слід підкреслити властивий китайській культурі традиціоналізм і гілозоїзм (бачення природи як живого організму, «оживотворення» природи). З´єднання їх з раціоналізмом дає унікальний результат: дивовижне відчуття природи, здатність бачити в її найменших проявах — ціле. Людина в цій культурній системі прагне не до підпорядкування природи, а до життя у всій його природній повноті і раціональної влаштованості.