Татари - самоназва татар, є основним населенням Татарії, а також проживають в Башкортостані, Удмуртії, Мордовії, Чувашії, Україні. Етнонім татар - монгольського походження, вперше зафіксований в 732 р. Татарська мова сформована на основі казансько-татарського діалекту з включенням рис мишарського наріччя.   

      Мали свою досить давню писемність - тюркську руніку, яку міняли протягом останнього тисячоліття кілька разів: з Х ст. до 1927 р. - арабська графіка, з 1928 до 1939 - латинська, з 1940 - російська. За віросповіданням татари переважно мусульмани-суніти. В Україні за переписом 1989 р. татар проживало 86 875 чоловік, переважна більшість яких зосереджена в містах Донецької, Луганської областей та в Криму.

      Кримчаки - самоназва кримчах, етнічна група з досить неясним етнічним походженням, яка розселена в Криму (Сімферополь, Євпаторія) і складає всього близько 1 тис. чоловік. Вперше як окрема субетнічна група під назвою кримчах відома в 1844 р. Кримчаки переважно російськомовні, з них лише 35 % вважають рідною мовою кримсько-татарську. З якихось незрозумілих причин ця група відділяє себе від кримсько-татарського етносу.

      Я. Дашкевич пише про кримчаків: "Етногенез не ясний: імовірно, первісне ядро - хазари, які прийняли юдаїзм; до них пізніше приєдналися інші елементи (єврейські, татарські). Це частково підтверджують антропологічні дані" (Етнічний довідник, т.2, с. 68). Кримчаки мають староєврейські релігійні обряди, які, вірогідно, найбільш красномовно з´ясовують етнічність цієї невеликої етнічної спільноти, але їхня релігійно-обрядова традиція суттєво відрізняється від інших груп юдейського віросповідання.

      Кримські татари - самоназва крим татарлар, яку нині часто замінюють на кримли, що означає кримці, кримчаки, мешканці Криму. Поширена думка, що кримські татари є автохтонами Криму, однак, такі твердження науково необґрунтовані. Вони прикочували до Криму в середині ХІІІ ст. разом з монголо-татарами. Кримські татари зберігали свої етнічні вірування шаманізму-тенґріанства (за ім´ям верховного бога Тенґрі) до ХIV ст. Нині вони сповідують іслам і мають дуже розгалужену систему релігійних закладів, які підпорядковуються Духовному правлінню мусульман

      Криму.Елементи кочового способу життя зберігалися в кримських татар аж до середини ХVІІІ ст. Їхні набіги на Україну, Польщу, Росію, Литву, Молдавію, Угорщину в пошуках наживи та захоплення полону (людей, яких вони перетворювали на рабів) досягали навіть до Данії.  

      Кримські татари мають полігамну сім´ю (багатожонство) та патріархальний уклад життя. Правова система будується на основі домусульманського звичаєвого права "тере" і мусульманського "шаріату", зберігається "кровна помста" (там же, с. 128).

      Кримсько-татарський етнос в часи радянської влади неодноразово переживав періоди свого відродження і періоди занепаду. Так, в 1944 р. з Криму було депортовано 183 155 кримських татар. Цілий народ було звинувачено в "державній зраді" на користь німецьких окупантів. В 1954 р. після введення Криму до складу Української РСР, кримські татари були реабілітовані. Однак, питання про кримських татар постало знову вже за незалежної України. Воно ускладнюється не стільки реальними можливостями держави, скільки й тим, що національний рух кримських татар співпрацює з російськими прокомуністичними силами Криму (там же, с. 131).

      В розв´язанні кримсько-татарської проблеми з часу незалежної України допущено чимало прорахунків. Українська держава прагне відновити історичну справедливість щодо кримських татар, які були депортовані радянською владою, тобто фактично виправити помилки чужої держави. Однак, по всьому видно, що на це просто немає змоги. Виникає цілий ряд інших проблем. В першу чергу, поспішне надання автономії Криму породило загрозу російсько-прокомуністичного сепаратизму в Криму, по-друге ускладнюються проблеми місцевих кримських українців, яких нині аж ніяк не менше, ніж кримських татар. Всі ці особливості кримського реґіону перетворюють його на якусь "конфліктогенну" зону.

      Попри всі ці складнощі, культура кримських татар нині відроджується: створені кримсько-татарські освітні заклади, кадри для яких готують Сімферопольський університет та Сімферопольське педагогічне училище, видаються газети, журнали, підручники, створені кілька національно-культурних товариств.

      Гаґаузи - також тюркський етнос, що належить до середземноморської раси великої європеоїдної раси. Етнонім гаґаузи є самоназвою народу. Гаґаузи також не можуть вважатися автохтонами в Україні. Їхнє етнічне ядро знаходиться на території Молдови, де їх проживає 153,5 тис., в Україні - 32 тис. (переважно в Одеській, Запорізькій, Донецькій обл.).  

      Етногенез гаґаузів відбувався на території Болгарії, основним етнічним компонентом гаґаузів, на думку більшості етнологів, є тюркське кочове плем´я огузів, яке прикочувало на терени Болгарії, вірогідно, разом з болгарською ордою хана Аспаруха. Процес консолідації огузьких племен в Болгарії тривав аж до ХVІІІ ст.

      Інші гіпотези про походження гаґаузів - від північно-тюркських племен печенігів, узів та куманів, які ще в доосманський період переселилися на Балкани, але якимось чином уникли болгарської асиміляції. На користь цієї версії говорить сама гаґаузька мова, яка належить до огузької лінґвістичної групи, до якої також входили мови узів та печенігів. Це також підтверджується і "гаґаузькою термінологією, яка ґрунтується на скотарській лексиці, характерній для їхніх давніх предків і не притаманній болгарам" (А. Пономарьов. Українська етноґрафія, с.

      194).Несподіваним для дослідників виявились релігійні уподобання гагаузів, які відрізнять їх від інших тюркських народів: гаґаузи сповідують ортодоксальне християнство ("православ´я"), хоча етнічна звичаєвість позначена тюркським впливом. Як пише Т. Клинченко: "Гаґаузи зберегли свою етнічну ідентичність у протистоянні ісламізації" (Етнічний довідник, с. 30). У зв´язку з цим висловлюють гіпотезу, що в процесі формування гаґаузького етносу брав участь і слов´янський етнічний компонет.

      Разом з болгарами гаґаузи втікали від османського іга на північ, внаслідок чого заселили території Молдови й України, на території Болгарії залишилась дуже невелика кількість гаґаузів, тобто можемо сказати, що основна частина гаґаузів перекочувала, і загалом, їхня етнічна прабатьківщина невідома.

      Гаґаузи досі не є однорідною етнічною спільнотою. Як повідомляє український етноґраф А. Пономарьов, вони складаються з двох етноґрафічних груп: так званих "болгарських" гаґаузів, які проживають в Україні, і "приморських", або "справжніх", - ближчих до грецького етносу, що проживають у Болгарії та Румунії (Пономарьов, с. 195).

      Гаґаузьку мову вважають рідною 25 401 чол., російську мову - 5 478 чол., українську - 450 чол., інші мови - 638 чол. Проте, з кожним роком зменшується кількість осіб, які визнають гаґаузьку мову рідною.  

      Писемність гаґаузів була втрачена не відомо коли, і чи взагалі вона існувала, бо до 1957 р. етнос вважався безписемним, аж поки росіяни не склали гаґаузам писемність на основі російської графіки, як це вони робили й іншим, переважно, середньоазіатським народам.

      Нині видавництво "Маяк" в Одесі вже розпочало випуск книг і підручників гаґаузькою мовою. Національно-культурне відродження гаґаузів розпочалося в незалежній Україні. В гаґаузьких і болгарських селах створюються самодіяльні народно-художні колективи, розвитку яких сприяють національно-культурні товариства.