2.1. Структура етнічних релігій
Досить часто у навчальних посібниках з релігієзнавства можна зустріти типології релігії, що значною мірою, перейшла із старих радянських підручників. Відомо, що в радянському суспільствознавстві поняття "етнос" і "нація" часто використовували як синоніми, причому перевага надавалась використанню останнього. І хоча виникнення націй пов'язувалось з формуванням капіталізму, термінами похідними від "нації", позначали явища і процеси, що були притаманні докапіталістичним епохам. У відповідністю із цим підходом вирізнялись родоплемінні, національні та світові типи релігій. Відтак до національних релігій відносили і сучасний іудаїзм, і вірування стародавнього Єгипту. Поділ національних релігій на ранні національні та пізні національні, термінологічної суперечності не знімав, адже поняття "національне" переносилось на явища донаціональні за визначенням. Та й критерій поділу на ранні і пізні національні релігії був суто формальним – ранні це ті, назви яких утворюються за допомогою префіксів "старо-" і "давньо-". Сьогодні такий підхід є вже певним анахронізмом і тільки загострює термінологічні суперечності, оскільки поняття "нація" мають хоч і різні, але чіткі визначення. Відомо декілька теорій, що пояснюють сутність нації, серед них: політична теорія нації, психологічна, культурологічна, історико-економічна (марксистсько-ленінська) та етнічна теорія нації. Найбільш поширеними є політична та етнічна теорії нації. Часто їх протиставляють, ще частіше не розрізняють, і тоді виникають непорозуміння. Ці непорозуміння викликані тим, що поняття "нація" використовується для позначення різних за своєю суттю спільностей: "політичної нації" або “громадянської нації” та "етнічної нації" (етнонації). Під "політичною нацією" найчастіше розуміють спільноту, яка об'єднує громадян однієї держави, що усвідомлюють свою політичну єдність незалежно від етнічного походження. Під "етнонацією" розуміють певний етнос, що створив власну державу і усвідомлює свою політичну єдність. У цьому випадку наголошується на усвідомленні своєї політичної єдності - наявності національної самосвідомості, яка реалізується через розбудову своєї власної держави, де цей етнос є домінуючим. Таким чином, нацією стає той етнос, який усвідомлює необхідність творення своєї власної держави. Але обидві концепції нації виходять з того, що народ який творить націю є вільним і повноправним у своїй політичній волі, є носієм суверенітету. Отже Ернст Ренан мав рацію, коли писав: "В цьому розумінні нації – почасти нове явище в історії. Стародавній світ не знав їх; Єгипет, Китай, Халдея зовсім не були націями. Це були групи людей якими правили Син Сонця або Син Неба. Не було єгипетських громадян, не було громадян китайських". Дійсно, використання поняття "нація" для позначення населення держав античності і середньовіччя не зовсім виправдане і пов’язане з англо- і франкомовною традицією, де слово "нація" означає "держава", "підданство", "громадянство". В перших двох значеннях, слово "нація" позначало держави і державні утворення, що виникали на поліетнічній або метаетнічній основі й могли бути і деспотіями, і монархіями від станової до абсолютної, і олігархічними республіками. Отже ініціатором створення нації визнається держава, а не навпаки. В значені "громадянство", поняття "нація" увійшло в європейський вжиток у зв'язку з буржуазними революціями кінця XVIII - першої половини XIX століття і означало населення, що політично самовизначилося і, отже, утворило націю як політичну спільноту. Саме під час соціальних революцій вчорашні піддані відчужені від справ країни, перетворюються в повноправних громадян, що розпоряджаються її долями, тоді і відбувається метаморфоза етносу в націю. Оскільки ця трансформація відбувалась в межах певної держави, то ототожнення "нації" і "держави" для західних дослідників притаманне і сьогодні. Але, колишні бездержавні східноєвропейські народи, мали дещо інші обставини націогенезу – для того, щоб стати нацією, їм потрібно було стати державою. З огляду на це, немає достатніх підстав відносити до національних релігій не тільки релігійні системи стародавнього світу, але й деякі сучасні. Адже треба доводити, що ці релігії були виразними чинниками націотворення, або консолідації нації і ними залишаються. Причому це стосується і нації політичної, і етнічної. Так, до національних релігій відносять, серед інших: іудаїзм, джайнізм, сикхізм, даосизм, синтоїзм. Дійсно, іудаїзм був тією підвалиною на якій збудовано державу Ізраїль і єврейську націю, що складалась з різномовних переселенців, вихідців з різних етнокультурних середовищ. Синтоїзм був офіційною ідеологією, яка забезпечувала формування японської модерної нації в епоху Мейдзі і залишається символом японської нації і сьогодні. Сикхізм також став ґрунтом для формування національної свідомості сикхів, яка проявляється зокрема і в боротьбі за власну державу – Халістан. Проте даосизм, практично ніколи не претендував на соціально-політичну функцію в Китайській історії. Цю роль відігравало конфуціанство. Як зазначає Мел Томпсон: "Даосизм принципово відрізняється від конфуціанства тим, що базується на особистісному осягненні і не має соціальної складової... В межах особистого життя китаєць сповідує даосизм, але коли йдеться про суспільні норми поведінки, він стає конфуціанцем". Та й поширений даосизм не тільки в Китаю і не тільки серед китайців. Джайнізм навпаки залишається релігією меншості в Індії, яка не прагне політичного самовизначення.
Отже використання терміну "національні релігії" в окремих випадках потребує обґрунтування або уточнення, а в окремих випадках не достатньо коректне. Проте релігії, що їх відносять до національних, мають етнічну основу. І джайнізм, і сикхізм, і синтоїзм, і даосизм та інші релігії пов’язані з певними етнічними культурами і зберігають з ними стійкий зв’язок. Особливо це стосується етногенезу та раннього племінного (трібального) етапу етнічної історії, коли релігія виконує етноінтегративну функцію. З розвитком етносу, з перебігом подій етнічної історії, його релігійність може ускладнюватись за рахунок іноетнічних запозичень і зовсім змінитись. Це не приведе до зникнення етносу – лише до зміни його етнорелігійної самобутності. Власне етнічна релігія і релігія етносу не одне і те ж саме.
Етнічна релігія розвивається разом із своїм носієм – етносом. Коли етнос тільки народжується, переживає племінний період, йому притаманна родо-племінна релігія, коли етнос перебуває на стадії розкладення родо-племінного устрою – йому притаманна рання етнічна релігія, яку доречно називати язичництвом. Адже термін "язичництво", який традиційно пов'язують з політеїзмом, а інколи і з ідолопоклонством, в першу чергу позначає етнічну релігію. Словом "язичництво" книжники Київської Русі позначали релігійний комплекс, що був поширений серед народу і протистояв християнству. Слов'янське "язик" мало декілька значень: "член тіла", "мова", "мовлення", "рід", "плем’я", "народ". В часи протистояння християнства як нової надетнічної віри і традиційних народних (етнічних) вірувань, тих, хто тримався їх і називали "язичниками". В цьому значенні слово "язичники" збігається із словом "поганці" (лат. "paganus") – "селюки" – селяни, що не прийняли християнства". Пізніше, з утвердженням християнства в Русі, "язичниками" або "поганцями" стали називати нехристиянські народи.
Деякі релігії в силу історичних обставин відігравали роль офіційних державних культів в поліетнічних державах і нав’язувались підкореним етносам силою. В таких випадках їх слід розглядати як державні, оскільки умовою їх поширення є державний примус, а не надетнічні і кроскультурні властивості. Прикладами таких державних релігій можуть бути офіційні культи в давньоазійських деспотіях, або культ імператора у Римській імперії. Октавіан Август підкреслено ототожнював свій культ з державою і наказав, щоб храми на його честь були посвячені і Риму. Зрештою, світові релігії теж розвивались на основі певних етнічних релігійних комплексів, поступово набуваючи універсальних рис, що перетворило їх на надетнічні – світові. Певні етнічні релігії в процесі етногенезу та міжетнічної взаємодії могли набути поширення тільки серед певної частини етносу, або в певному регіоні, що охоплює різні етнічні території. Такі релігії відносяться до локальних або етнолокальних, в другому випадку до регіональних. В окремих випадках етнічне і релігійне утворює такий нерозривний етнокультурний комплекс, який стає основою, духовним стрижнем формування етнополітичного організму – власне нації. Такі релігії і є національними.
Отже, етнічна релігія є складним і динамічним комплексом, що має синхронні і діахронні зв’язки і структури, відтак може слугувати основою для визначення типу релігії. Виходячи з цього, термін "етнічні релігії" використовується для позначення типу релігії. В залежності від ступеня розвитку, етнічні релігії поділяються на ранні етнічні (язичництво) та пізні етнічні релігії. Деякі з пізніх за певних умов набувають статусу національних. За показником території і поширення, і ранні і пізні етнічні релігії можуть бути локальними, регіональними або (за показником умови поширення – носія) державними.
|
:
Релігієзнавство: конспект лекцій
Релігієзнавство
Релігієзнавство
Релігієзнавство