Сарматський період історії України синхронний з римською епохою та добою Великого переселення народів.

      Поетичну легенду про походження народу сарматів оповідає Геродот. Елліни у битві при Фермодонті (Мала Азія) перемогли амазонок і, захопивши їх у полон, повезли на кораблях.

      У відкритому морі амазонки перебили своїх поневолювачів, але керувати суднами не вміли, тому й носилися у хвилях по волі вітру, аж поки кораблі не пристали до берега в Меотиді біля м. Кремни. Залишивши кораблі, амазонки на березі захопили табун коней, сіли верхи та й заходилися грабувати володіння скіфів. Спочатку скіфи прийняли амазонок за юнаків, та, коли після бою, побачили вбитих жінок, вирішили більше не вбивати амазонок, а познайомити з ними своїх юнаків, щоб мати дітей від цих войовничих жінок. Коли один юнак покохався з амазонкою і розповів про це своєму другові, той також познайомився з її подругою. Далі всі скіфи обрали собі жінок і стали жити разом. Від їх шлюбу походять сармати.

      Про войовничість сарматських жінок оповідають також інші історики. Наприклад, автор І ст. н. ч. Полієн передає легенду про сарматську царицю Амагу. Її чоловік цар Медосак був п´яницею і занедбав державні справи. Амага "сама розставляла по всій країні гарнізони, відбивала напади ворогів та допомагала сусідам, яких ображали".

      Відкриття сарматської культури пов´язують з першими знахідками сарматських старожитностей на Черкащині в 1896 р. біля сіл Стара Осота і Петрик, а пізніше знайдені скарби в с. Цвітне, Залевки, Старобільське, Яблунів та ін. Переважна більшість істориків стверджують, що сармати були іраномовними (східно-іранської мовної групи) племенами, які прийшли на територію України зі сходу. Однак, назва сарматів поширювалась не на єдиний в етнічному плані народ, а й на інші племена, зокрема й автохтонів, які мешкали тут споконвіку. Так, ще в козацьких літописах зустрічаємо типове для європейської традиції ХVІ-ХVІІ ст. уявлення про слов´ян як нащадків сарматської спільноти: "наші козако-сарматські предки", "князь сарматський і гетьман всього Запорозького війська", "провінції козакоруські савроматійські" та ін. Відомі також історичні трактати Матвія Мєховіти "Трактат про дві Сарматії" та Матвія Стрийковського "Опис Сарматії Європейської", карти Сарматії Мартина Кромера. Так, Матвій Стрийковський писав: "сарматські народи, які розмовляли руською мовою" (публікація ж. Жовтень, 1990. - № 1).

      Античний географ Клавдій Птолемей у ІІ с. н. ч. називав понад сотню сарматських племен, серед яких найзначнішими були: алани, роксолани, язиґи, аорси, сіраки, аріаки, масаґети.   

      За Страбоном всі вони називаються сармати, за Ефором - сірмати, за Плінієм Старшим - савромати. В Авесті - святому письмі й героїчному епосі аріїв, - є назва племен, подібна до "сармати" - "сайріма", що близьке за значенням і звучанням до аір´яна, арія, тобто арійці, і вказано, що вони мешкали біля ріки Ра (Рай), тобто сучасної Волги, - однак, їхня самоназва науці невідома. Час створення іранської Авести близько ХIV-ХII ст. до н. ч. У формуванні культури сарматів провідну роль відіграли племена Андронівської археологічної культури, яких ототожнюють з аріями Авести та Ріґведи. Найдавніші пам´ятки сарматів, що датуються VІ ст. до н. ч., знайдені в Приураллі та Поволжі, звідки й почався їхній рух на захід. Сарматські кургани розміщені по всій степовій зоні України від Сіверського Дінця до Дунаю та передгір´я Карпат на Поділлі, на півночі вони досягали Києва, а на півдні до Кримських гір. Найвідоміші з них - Молочанський, Усть-Кам´янський та Підгороднянський курганні комплекси.

      Страбон вказує також місця розселення сарматських племен, що живуть "за пустелею Тірогетів" (у межиріччі Дніпра й Південного Бугу): роксолани "займали рівнини між Борисфеном і Танаїсом" (між Дніпром та Доном), аорси та верхні аорси "живуть по Танаїсу" (по Дону), а сіраки "живуть по Ахардею" (на Кубані). Йосиф Флавій писав про аланів, що вони - це "частина скіфів, що живуть навколо Меотійського озера".

      Ольвійський декрет на честь Протогена, викарбуваний на камені ІІІ-ІІ ст. до н.ч., згадує ще сарматські племена сайїв, яким Протоген платив данину 400 золотих, а потім ще 900 золотих, але цар сайїв Сайтафарн був розгніваний і виступив у похід. Дослідники вважають, що ім´я сайї означає "царські сармати". Давній автор Аппіан згадує також "царських язигів". Ім´я ж самого царя Сайтафарн, на думку лінгвістів, походить з іранського saj - назва народу і farn - щастя, талан, сила, що загалом означає "щастя сайїв". Можемо додати, що таке ім´я, вірогідно, за значенням було тотожне слов´янському Святослав (пор.: індоарійський варіант цього імені, що звучав, як уже згадувалось, "Швенташравас" та слово сва, що стало основою слів слава, свобода, свастя, щастя, свято, світло та імен Сварог, Сварґа, Мати Сва).  

      Геродот повідомляє, що мова сарматів походить від скіфської: "сармати розмовляють скіфською мовою, але здавна зіпсованою, позаяк амазонки не оволоділи нею остаточно". Відомо, що внаслідок контактів з місцевими племенами багато слів сарматської мови потрапило й до слов´янських мов, наприклад, собака, топор, хата та ін. Цікаво, що скіфам, як і пізніше ґунам, також належали слова мед, страва. А фонетичними особливостями скіфської мови є відсутність звука ф та фрикативний звук г (лат. h на відміну від g), що так само відрізняє й українську мову, в якій слова з ф - переважно іншомовного походження (пор. народну вимову хв, п замість ф в словах Хведір, Пилип, хвабрика). Ареал поширення цього мовного явища збігається з ареалом скіфсько-сарматської топоніміки та археології. Мовознавець В. Абаєв писав: "скіфів шукайте там, де замість g вимовляють h" (О происхождении фонемы h в славянском. - М., 1969. - С. 119). Чи не тут треба шукати й нащадків скіфів?

      Етнічний склад пізніх скіфів і сарматів досить складний для точного визначення. Найбільш іраномовними вважають аорсів, язиґів, аланів та роксоланів. Однак, на великих територіях археологічні пам´ятки сарматів переважно однотипні, отже важко виділити риси, які б були етновизначальними. Таким орієнтиром може бути тільки поховальна орієнтація покійника. Сіраки ховали з орієнтацією на схід і на захід, аорси - на південь, алани - в квадратних ямах з покладенням небіжчика по діагоналі, а роксолани - на північ. Отже, вивчивши ареал поширення різних типів сарматськх поховань, вчені дійшли висновку, що землі роксоланів простягалися від пониззя Дону до Дунаю і до Прута з ІІ ст. до н. ч. до середини ІІ ст. н. ч., тобто до кордонів Римської імперії. Одночасно з роксоланами в Північному Причорномор´ї проживали царські язиґи, як провідна каста воїнів (пор. із царськими скіфами). Язиґи ж, судячи з південної орієнтації могил, проживали на теренах Подністров´я та Подунав´я. З середини І ст. н. ч. на території України з´явилися племена аорсів (або амаксобіїв, що дослівно означає "ті, що живуть на возах") та аланів. За Плінієм Старшим, аорси жили біля Меотиди (Азовське море), а алани (за Сенекою) - жителі причорноморських степів. Під натиском аорсів та аланів язиґи відійшли на захід і оселилися в середньому Подунав´ї (територія сучасної Угорщини). Скіфи-сарди та сіраки заселили території від Ольвії до Тендрівської коси. У середині ІІІ ст. зі сходу прикочували нові сармати з іншою поховальною обрядовістю - катакомбною. На думку істориків, їх можна ототожнити з аланами-танаїтами античних джерел.

      Внаслідок контактів сарматів із Зарубинецькими та Черняхівськими слов´янами, еллінами, пізніми скіфами поширились сарматські форми культури в Північно-Причорноморському реґіоні (зброя, кінська збруя, форми одягу, прикраси, посуд). Це явище дало підстави деяким авторам говорити про "сарматизацію" античного світу, однак, сучасні дослідники вважають таку характеристику невдалою.

      Сармати займали всю лісостепову зону, межуючи на півночі зі слов´янськими племенами Зрубної культури, яких античні джерела називають "бастарнами", і які жили в межах сучасного Полісся аж до Білорусі. На заході сусідами сарматів були гето-дакійські племена Буковини й Молдови, а ще далі на захід - германські племена вандалів, ґотів та ґепідів. На північному заході мешкали слов´янські племена нещодавно відкритої Зубрицької археологічної культури.

      В Криму склалася поліетнічна ситуація. Пліній Старший писав, що тут в горах живуть 30 народів, але сам Кримський хребет належить скіфо-таврам. За Геродотом, таври - найдавніше автохтонне населення Криму. Етнонім скіфо-таври згадують інші давні автори (Помпоній Мела, Пліній, Птолемей, Капітолін), ця назва, вірогідно, свідчить про етнічне злиття двох народів. Серед пізніх скіфів жили також фракійці та кельти (галати), гети, даки, хоча їх було небагато. Зате сарматів у І-ІІ ст. тут було чимало, що спричинило їх змішування зі скіфами і появу в науці назви скіфо-сарматської доби. В ІІІ ст. почався новий етап скіфо-сарматів, коли в Малу Скіфію вторглися ґоти та нижньодонські алани. Тому нині Черняхівську культуру, яка формувалась із слов´ян за активної участі сарматів, вважають наслідком злиття місцевого люду з ґотами Ґерманаріха. З цього часу з´являється новий похоронний обряд спалення, а в матеріальній культурі - речі західного типу. В історії Криму настала доба перетворення скіфо-сарматської етнокультури на кримсько-ґотську.

      Етнічна культура сарматів багато в чому близька до культури скіфів. Археологами знайдені колеса сарматських возів, які мають 12 і 14 спиць. Сармати вживали в їжу і в ритуалах м´ясо овець (знахідки кісток). Переважала м´ясна їжа, а рослинну вони здобували у землеробів. Ритуальне використання вівці в поховальному обряді простежується в ряді археологічних знахідок, наприклад, покійному клали в могилу передню ногу вівці разом з лопаткою та частиною грудинки або хрестець (як найбільш поживні). В щоденну їжу вірогідно, вживали й конину, але в ритуалах не використовували. Із молочних продуктів уживали як кумис, так і молоко, сир. Посуд мали глиняний - глеки, миски, кухлі, горщики, однак, заможні сармати мали привозні дорогі червонолакові, коштовні золочені, срібні та бронзові глеки для вина, черпаки, келихи, а для ритуалів різний посуд у вигляді тварин, особливо барана.

      Про вірування сарматів відомо небагато. Найбільше матеріалів для реконструкції вірувань дає сарматське поховання в Порогах. Можна судити про сакральне (священне) значення пояса - оперізування поясом символізувало ініціаційний (посвячувальний) акт, схожий на ведичний ритуал Упанаяна. Можемо порівняти його з легендою про Геракла, який заповів свій пояс синові Змієногої Богині. В ориґіналі Геродотового тексту він переданий словом, яке означає не простий, а "бойовий, панцирний пояс", отже це була річ, притаманна військовій касті. В чоловічих сарматських похованнях знаходять коштовні пояси. Золоті гривни також символ належності до певної соціальної верстви - перважно царських, аристократичних родів. Меч - ознака вищого військового стану. В похованні в Порогах меч має коштовні піхви і є уособленням Ареса - Бога Війни. Срібний келих - символ жрецької касти (згадаємо скіфську легенду про золоті дари).

      Сарматські Боги - це аналоги грецьким Афіні, Діонісу, Аполону, а також скіфським Богам. Амміан Марцеллін писав: "У аланів голий меч встромляють у землю та вклоняються йому, як Марсу". У скіфів цей обряд здійснювали Аресу. У сарматів України існував також культ вогню і коня, культ Предків. Вірогідно, культи вогню справляли жінки, як хранительки родинного вогнища. В похованнях жінок переважає символіка сонця і землі. Поховання з їжею та побутовими речами (прикрасами, посудом, дзеркалами, пряслами) свідчать про сарматське уявлення, що душа живе після смерті тіла.   

      Вбрання жриць мало дорогі діадеми та амулети. Всі ці знахідки, етногонічні легенди, пантеон Богів та міфологія підтверджують етнокультурну спільність сарматів і скіфів. Дані антропології також засвідчують скіфо-сарматську спорідненість.

      У мистецтві сарматів ориґінальним є бірюзово-золотий стиль, зображення тварин з інкрустованими коштовним камінням очима (бірюза, сердолік, корал, рубін, смарагд, циркон та різні емалі). Іноді знаходять образи Дракона, в чому деякі мистецтвознавці вбачають навіть китайський вплив. Найімовірніше, це - мистецтво сарматського племені аланів, які найбільше контактували зі сходом.

      На Ольвійських монетах карбували зображення царів з написами їхніх імен та титулу "базилевс", з монограмами архонтів і тамгами. Тамги - це родоплем´яні знаки, які ставилися на різних золотих і срібних виробах. Сармати свої мали музичні інструменти типу арфи (напр., знахідка неподалік Ольвії з 36 різними сарматськими тамгами, серед яких є тамги царів Фарзоя та Інісмея).

      Сарматські ремесла: зброярство, лимарство, ткацтво, обробка шкіри, гончарство (ліпний посуд, жертовники курильниці), а також виготовляли дерев´яний та шкіряний посуд. Встановили торгівельні зв´язки з античними містами, де сармати обмінювали свої вироби на продукти землеробства: олію, вино, овочі. Сармати експортували худобу та продукти тваринництва, вели також торгівлю рабами. Відомо, що в аорсів була налагоджена караванна торгівля індійськими та вавілонськими виробами, які вони отримували від вірменів та мідян. Однак, деякі дослідники вказують, що аорси лише конвоювали каравани, забираючи собі частину товару, замість звичайного пограбування купців.

      Сармати на початку І ст. не раз турбували своїми нападами Римську імперію, про що свідчать поодинокі сарматські поховання на Подунав´ї. Південно-західна територія України, вірогідно, була заселена даками (гетами). Пліній Старший писав, що римляни називають гетів даками.

      На карті Агриппи за часів імператора Августа кордон між Дакією і Сарматією проходить по Дніпру. В перші десятиріччя н. ч. сармати вже досягли Дунаю. Римський поет Овідій, який у 8 р. н. ч. був засланий у провінцію імперії м. Тома (тепер Констанца), писав: "тепер далеко від батьківщини лунає брязкіт гетської зброї...  

      Довкола мене чути майже тільки фракійську та скіфську мову, й здається мені, що я можу писати гетськими розмірами". Тут Овідій і написав свої твори, якими уславився як поет, "сумні пісні" та "Листи з Понту". Він скаржився імператору на жахливі умови його життя в цих краях, сподіваючись, що той поверне його до Риму, однак, тут він і помер у 18 р. н. ч. Овідій докладно описав етнічну картину тогочасного Понту: "Мене оточують дике плем´я савроматів, бесси та гети... Лютий ворог, озброєний луками та просякнутими отрутою стрілами, оглядає мури на важкодихаючому коні, і подібно до хижого вовка... варвар забирає в полон усіх, кого знаходить у полях, ще не закритого за огорожею воріт... Я живу на Сарматському узбережжі, що межує з грубими гетами... Великий натовп сарматського та гетського племені роз´їжджає по дорогах. Серед них немає жодного, хто не носив би сагайдака, лука та стріл смертоносних через зміїну отруту... Нас ледь-ледь захищає фортеця, але в середині мурів викликає страх натовп варварів, перемішаний з греками, бо ж варвари живуть разом з нами без будь-якої різниці і займають більшу частину осель" (за кн.: Бунатян К. та ін. На світанку історії, с. 236).

      Царство гетів, що розміщувалось на широких просторах Трансільванії до Дністра найбільшого розквіту досягло за царя Буребісти в І ст. до н. ч. Страбон писав, що цей цар навіював страх навіть римлянам. Існує легенда, що Буребіста звернувся по допомогу до чаклуна Декінея, який мандрував до Єгипту і навчився там узнавати знамення, за якими потім оголошував волю Богів. Так, з допомогою чарів цар підкорив гетів, впровадив "сухий закон" (гети вирубали за його наказом усі виноградники). В 60-х роках до н. ч. Буребіста напав на племена бойїв та теврисків, які проживали на південно-західних кордонах його царства (нині території Чехії та Словакії), а в 50 роках спалив Ольвію до тла. На думку вчених, Буребіста поширив свої володіння й до Дніпра, бо археологи знаходять гето-фракійські впливи на пізню скіфо-сарматську культуру.

      Поселення сарматів в Україні не засвідчені, тут наявні лише кургани, що свідчить про кочовий спосіб життя сарматів. Лише пізньосарматські племена осіли переважно на теренах Угорщини. З ІV ст. на території України з´являються ґуни, які, можливо, змішалися із сарматами та слов´янами, що й відображене в символічній назві великої різноетнічної спільноти - ґуни.