З арійських племен можуть вважатися праслов´янами носії таких археологічних культур: Східнотшинецької культури Півдня України, Комарівської культури Підкарпаття і Західного Поділля та Білогрудівської культури між Дніпром і Збручем. Вони мали землеробські та скотарські культи, обожнювали Сонце, шанували Бога воїнства (символом якого є сокира), а також мали розвинуте уявлення про душу.

      Кімерійці - перший з народів на території України, ім´я якого записане в писемних пам´ятках. Про них згадує ще Гомер (точна дата життя невідома, від ХІІ до VІІ ст. до н. ч.). Описуючи землі сучасної України, Гомер повідомляє: "Там кімерійці живуть, і їхнє місто, та й ціле їхнє царство хмарами вкутані вічно й туманом, бо яснеє сонце не поглядає на той край гарячим промінням ніколи" (греки завжди перебільшували холодні кліматичні умови нашої землі). Геродот (V ст. до н. ч.) також згадує Боспор Кіммерійський (нині Керченська протока), Кімерійський брід, Кімерійську стіну та могилу кімерійських царів на Дністрі. Про кімерійців, як про наших Пращурів згадує Велесова Книга: "Аскольд був темний, а колись од греків був навчений, що ніби-то "ніяких русів нема, а суть ворове". Із того можемо сміятися, бо були кіморії - також отці наші, і ті римлян потрясали і греків розметалии, як поросят устрашених" (ВК, 6-Е). Найдавнішою легендарною (а може й історичною) постаттю Велесової Книги названий Отець Богумир, час життя якого можна визначити з контексту пам´ятки: він жив "за 1300 літ до Германаріха", тобто в 9 ст. до н. ч., саме в кімерійський час (ВК, 9-А).

      Українські мовознавці намагалися з´ясувати етимологію назви кімерійців. Чи вважати слово Кіммерія образом хмарного неба, чи географічним, чи етнографічним поняттям? М. Грушевський наводить версії малоазійських джерел, де асирійське gimiri, осетинське gumirita - велетень, грузинське gmiri - герой, лазьке gomori - сміливий (Т.1, с. 106). 

      Майер вказував, що у вавилонських написах перське Saka (саки) передається словом Gimiri. Тобто кімерійці ототожнюються із саками (скіфами). Найвідоміша версія О. Стрижака: кімерійці - "чорноморські" (від кір - чорний, мор - море).

      Основоположник сучасної школи скіфознавства М. І. Ростовцев вважає, що кімерійці розмовляли фракійською мовою, яка була поширена на сході Балканського півострова та на прилеглих територіях (в т. ч. Північне Причорномор´я). Хоча про мову кімерійців можна судити лише на підставі дуже малої кількості слів, переважно імен кімерійських вождів, наприклад, Теушпа, Тугдамме (Лігдаміс), Шандакшатра, останнє з яких, на думку лінгвістів, виводиться з іранської, бо друга частина -кшатр - питомо іранське слово й означає влада, доля, талан.

      Дослідники етнічної історії кімерійців дійшли висновку про їхній генетичний зв´язок з племенами Зрубної культури (О. І. Тереножкін, В. І. Абаєв). Такі іраномовні запозичення, що були характерними й для Півдня України, могли бути не пізніше другої половини ІІ тис. до н. ч., а отже, були наявні також у кімерійців, що датується початком І тис. до н. ч. Стародавньою ж прабатьківщиною кімерійців вважають Нижнє Поволжя у першій половині ІІ тис. до н. ч. Однак, в етногенезі кімерійців, крім племен Зрубної культури, брали участь прийшлі племена з території сучасного Казахстану та Південного Сибіру, проте вони вже в середині VІІІ ст. до н. ч. розчинилися в етнічному місцевому середовищі кімерійців. Кімерійці залюднили широкі території степової зони України, найпівнічніші поховання кімерійців зафіксовані в Полтавській (с. Носачове) і Черкаській обл. (с. Квітки та Вільшани). Вважають можливим проникнення кімерійців і на територію Лісостепу. Кімерійці також перейшли через Карпати на території Центральної Європи, і пішли далі до Угорської низовини.

      Матеріальна культура кімерійців відзначається високим рівнем розвитку конярства, досконалим озброєнням (залізний меч завдовжки до 1 метра, часто з бронзовим руків´ям, дальнобійний лук з особливими стрілами, що мали дволопастеві вістря), спорядженням бойових коней, зручним для верхової їзди одягом. Високого, як на той час, розвитку досягли кімерійські ковалі, які виробляли крицю і високовуглецеву сталь, знали ковальське зварювання.

      Соціальний уклад життя кімерійців визначався майновим цензом, головна роль у якому належала табунам та чередам худоби.  

      Археологи виявили чимало поховань кімерійської аристократії (Висока Могила на Запоріжжі, с. Бєлоградець у Болгарії та ін.). Ці поховання переважно завершувалися антропоморфними стелами - статуями, що зображали кімерійського воїна. Племена таврів у Криму, що також близькі за культурою до кімерійців, можливо є їхніми нащадками.

      За археологічними пам´ятками можна окреслити особливості світогляду кімерійців. Вони вірили в життя душі після смерті, бо в курганах ховали необхідні покійнику речі: кинджали, ножі, кінську збрую, наконечники для стріл, посуд, жертовну їжу, золоті прикраси, намисто тощо. Іноді з покійним ховали й коня, що свідчить про високий соціальний статус похованого.

      Статуї кімерійської жінки свідчать про культ Богині-Матері. Культи родючості знайшли свій вияв у численних статуетках жінок з підкресленими ознаками вагітності, з великими грудьми тощо, статуя жінки з дитиною на руках а також чоловічі фалічні статуї. Все це свідчить про формування культу Роду і Рожаниць.

      Геродот описав занепад кімерійської держави як своєрідну громадянську війну між кімерійськими царями і простим народом, в результаті якої в VII ст. до н. ч. країна була спустошена і її згодом зайняли скіфи. Могили останніх кімерійців були ще за часів Геродота поблизу річки Тірасу (на заході Скіфії).