Китайський мудрець Конфуцій висловився про мову так:

      "Якщо мова є неправильна,

      то вона не означає того, що має означати.

      Коли ж вона не означає того, що має означати,

      то не буде зроблене те, що має бути зроблене.

      А тоді моральність і всяке мистецтво почнуть занепадати,

      справедливість зійде на манівці -

      і всі впадуть у стан безладного хаосу".

      Дійсно, нині ми переживаємо такий час, коли чимало понять, названих у свій час якимись словами, переосмислюються, часто втрачаючи свої первісні значення, водночас набуваючи нових, часом навіть протилежних своїй первісній сутності, значень. Чи так важливо це? - спитає наш пересічний сучасник. Мабуть, що важливо. Чому б тоді наші Пращури так дбайливо зберігали свої питомо слов´янські слова, чинячи опір впровадженню іноземщини. Як бачимо, подібні проблеми існували й в інших народів, як у китайців ще за часів Конфуція (VІ-Vтис. до н. ч.). Мабуть у мові народу споконвіку криється якийсь глибинний смисл, який наші Прадіди намагалися передати нам, нащадкам.    

      А що каже сучасна наука? Національна мова розглядається як етнокультурний феномен, бо вона:

      1) існує в людському суспільстві, від якого вона походить (рід, плем´я, народ, нація);

      2) існує в свідомості членів суспільства, реалізується в процесі мовлення (усного), зберігається (консервується) в писемних мистецько-літературних та інших зразках;

      3) у мові відображаються знання народу про світ, про життя;

      4) тому й світ людина пізнає через призму мови;

      5) мова - це генетичний код нації, який поєднує минуле з сучасним і спрямований у майбутнє;

      6) мова є матеріалом створення культурних цінностей: фольклор, художня література, театр, пісня.