Політична культура індивіда знаходить вираження у ступені його утягнутості в політичне життя. Політична активність у різних людей варіюється. М.Вебер у своїй лекції "Політика як покликання і професія" виділив три можливих рівні участі у політиці:

• професійне заняття політикою;
• участь у політиці "за сумісництвом";
• участь у політиці "за випадком".

Професійний рівень заняття політикою демонструють політичні лідери, що зробили політику "справою життя", а також люди, які в професійному плані обслуговують політичних лідерів: партійні функціонери, державні чиновники, політтехнологи, журналісти.

Другий рівень участі у політичному житті виражений активістами партій і суспільних рухів, які, хоча і займаються політикою, беручи участь у мітингах, виступаючи в ролі агітаторів, спостерігачів на виборах, все ж мають сферу професійних інтересів, що лежить поза політикою.

Третій рівень об´єднує більшу частину громадян, чия політична активність проявляється в участі у виборах, в акціях протесту або підтримки.

Поняття "політична участь" використовується для позначення різноманітних форм непрофесійної політичної діяльності, показуючи ступень реального впливу громадян на інститути влади і процеси прийняття рішень. Політичній участі протистоїть така форма поведінки, як політична імобільність (від лат. immobilis - нерухомий) - пасивність, повна відстороненість від політичного життя. У багатьох країнах, в тому числі і в демократичних, спостерігається зниження електоральної активності громадян. Президентські вибори у США (2000) відбулися при активності 54% виборців, а парламентські вибори у Великобританії (2001) - при активності 60% виборців (найнижчий показник з 1918 p.). Референдум, що відбувся восени 2000 р. у Франції, хоча на нього були винесені конституційні питання, викликав інтерес тільки у 25% громадян.

Абсентеїзм є важливим індикатором суспільного настрою і рівня довіри до політичної системи. В ньому знаходить вираження політична апатія і відсутність будь-якого інтересу одних громадян і своєрідний протест інших. В останньому випадку - це своєрідна демонстрація невдоволення політикою офіційної влади і сумнівів в ефективності інституту виборів. Нарешті, виборча активність залежить і від практики реєстрації виборців. Складність процедури реєстрації у США, яка в тому числі передбачає, що сам виборець повинен попередньо прийти на виборчу дільницю і зареєструватися, як визнають американські політологи, є причиною того, що у цій країні спостерігається низький рівень відвідування виборчих дільниць порівняно з іншими країнами.

Низька електоральна активність порівняно з радянським періодом відзначається і в сучасній Україні. Явка виборців на вибори в місцеві органи влади інколи коливається від 25% до 50%. В СРСР у виборах брали участь більше 90% (за офіційними даними - 98-99%) виборців. Політична активність обмежувалася демонстрацією підтримки офіційних кандидатів і рішень партії. Подібний тип поведінки, заснований на придушенні або викривленні вільних політичних переваг і який визначається тиском зовнішніх обставин (адміністративним, партійним контролем), називається політологами мобілізаційним. І навпаки, автономна політична участь розглядається як результат раціонального і відносно вільного вибору. Сучасні політичні системи, в тому числі й демократичні, передбачають поєднання мобілізаційних і автономних форм участі. Це означає, що поряд з раціональними мотивами участі в політиці, які сформувалися на основі усвідомлення власних інтересів, політична активність індивідів може бути відповіддю на мобілізаційні заклики партій, демагогічну риторику політичних лідерів.

Форми політичної участі відрізняються не тільки мірою усвідомленості, але й масштабністю, легальністю та іншими параметрами. За критерієм легальності прийнято виділяти конвенціональні та неконвенціональні форми політичної участі.

Конвенціональна участь - поведінка, яка використовує законні або ті, що відповідають загальноприйнятим нормам форми вираження інтересів і впливу на владу. Основною формою конвенціональної поведінки є участь у виборах. Участь у виборах дозволяє обмежити прояв небезпечних для політичної системи форм масової активності, спрямувавши її в інституціональне (регульоване нормами) русло, коли невдоволені політикою уряду люди виражають свій протест, голосуючи за переміни. А інша частина громадян завдяки виборам демонструє підтримку урядовому курсу. Вже на цьому прикладі можна побачити, що конвенційна участь орієнтована на досягнення різних завдань.

Американські політологи К.Джандра, Дж.Беррі та Дж.Голдман виділили два види дій:

• дії, що демонструють підтримку влади і політичної системи - участь у святкових заходах з приводу будь-яких подій, робота в якості спостерігача на виборах. Навіть піднімаючи державний прапор у святкові дні, прикріплюючи на одяг знаки з державною символікою, людина демонструє підтримку країні і побіжно її політичній системі;
• дії, засобом яких громадяни намагаються вплинути на владу і змінити певні сторони суспільного життя.

В цю групу об´єднані такі форми участі:

• голосування за партії і політиків, які виражають інтереси певної групи виборців;
• контакти з офіційними особами (найчастіше з представниками місцевих органів влади), щоб привернути їх до будь-яких проблем;
• ініціативні рухи (збір підписів за проведення референдуму з яких-небудь питань, письмові звернення в органи влади, в ЗМІ);
• участь у санкціонованих мітингах, демонстраціях;
• особливі форми участі - лобіювання, фінансування виборчих кампаній.

Політологи ставлять питання: наскільки подібні форми участі відповідають демократичній практиці. Одні вважають, що така участь може служити приватним інтересам на шкоду інтересам більшості, що ресурсами для подібного впливу володіє обмежена кількість громадян. Інші вважають, що така практика не суперечить демократії, зауважуючи, що спроба уряду задовольнити чиїсь особисті інтереси викликає відгук у активної частини громадян.

Неконвенціональна участь - незаконна або така, що суперечить загальноприйнятим політичним нормам поведінка. Вона проявляється у формах протесту, у непокорі державній владі. До подібних акцій громадяни вдаються у тих випадках, коли відсутні інституціональні канали вираження їх інтересів, або традиційні форми участі виявляються неефективними, а самі люди відчувають недовіру до політичної системи. Неконвенційна поведінка поділяється на ненасильницькі і насильницькі види. До перших можна віднести мітинги і марші протесту проти яких-небудь дій офіційної влади, пікети, сидячі страйки у громадських місцях і під вікнами урядових будівель, перекритгя транспортних магістралей. Ці дії можуть здійснюватися з порушенням діючого законодавства. Свідома відмова підпорядковуватися законам (а у виняткових випадках - відмова від сплати податків), проведення несанкціонованих акцій протесту, приниження будь-якої ділової активності - усі ці дії об´єднуються під назвою "громадянська непокора".

Тактика масових ненасильницьких акцій громадянської непокори була обґрунтована М.Ганді та М.Л.Кінгом. Виступаючи за незалежність Індії, М.Ганді у 1930 р. очолив "Соляний похід" - своєрідну символічну акцію протесту проти урядової соляної монополії. Ця і подібні інші акції сприяли досягненню національної незалежності Індії. В США наприкінці 50-х -першої половини 60-х pp. XX ст. рух за громадянські права негрів, очолюваний М.Л.Кінгом, використовуючи ненасильницькі акції, зумів домогтися прийняття законів, які відміняли расову сегрегацію у південних штатах США і надавали афроамериканцям рівні з іншими виборчі права. Інші відомі прийоми ефективності використання мирних форм громадянської непокори -"оксамитова революція" у Празі, в Угорщині, об´єднання Німеччини та інші акції, що сприяли демократичним перетворенням у країнах Східної Європи наприкінці 80-х років XX ст. В Україні "вибух" різних форм політичної активності спостерігався наприкінці 80-х - початку 90-х років.

Далеко не будь-які акції протесту досягають результату, більше того, вони можуть перерости у форми конфронтації з використанням насильства. Неконвенціональні насильницькі форми участі охоплюють спектр дій від масових безпорядків і псування майна до тероризму.

Політологи акцентують увагу на залежності політичної участі від деяких факторів:

• соціально-економічний статус і освіта: люди з більш високим рівнем доходів і освітою більш чітко усвідомлюють вплив політики на їхнє життя і мають необхідні ресурси (час, знання), щоб впливати на урядові рішення методом голосування та інших форм конвенціальної участі;
• вік: молодь менше схильна до участі у голосуванні. Навпаки, з віком люди проявляють більший інтерес до голосування, тому що сильніше відчувають зв´язок між політикою, що проводиться, і своїм життям. Дослідження, проведені у нашій країні, показують, що найактивнішою групою виборців є пенсіонери, найпасивнішою - студенти та учні.

Співвідношення конвенційних і неконвенційних форм участі залежить, крім того:

• від параметрів політичного режиму;
• наявності інститутів, в першу чергу сильних політичних партій та інших суспільно-політичних організацій, діючих не тільки на національному, але й на місцевому рівні, здатних артикулювати інтереси різних верств населення;
• економічної ситуації. Економічний спад та інші кризові явища в економіці призводять до підвищення рівня протестної поведінки.