Політична культура виступає структурним елементом політичної системи. Вона розкриває взаємовідносини суб´єктів політики, ступінь їхньої свідомості, активності і готовності до тих чи інших політичних дій. В політологічній теорії існують різноманітні визначення політичної культури, що пояснюється широким спектром думок стосовно того, що є культура взагалі. Одні автори розуміють політичну культуру як суб´єктивну сферу, що лежить в основі політичної діяльності. Її зводять до орієнтацій, системи цінностей, символів, віруванням і установкам індивідів на політичні дії. Інші трактують її як спосіб духовно-практичної діяльності, наприклад, як реалізацію політичних знань, ціннісних орієнтацій і моделей поведінки. В цьому випадку культура розуміється як політична свідомість і політична поведінка. Відповідно у структурі політичної культури виділяються компоненти пізнавального, емоційного, оцінного та поведінкового характеру.

Більш широкі трактування включають в культуру політичні інститути. Вважається, що якщо на індивідуальному та груповому рівнях культура виступає як єдність політичної свідомості і поведінки, то на рівні соцієнтальному вона повинна бути доповнена культурою функціонування інститутів, що складають політичну систему суспільства.

Виходячи зі сказаного, політичну культуру можна визначити як сукупність відносно стійких і типових для будь-якої спільноти або індивідів орієнтацій та моделей поведінки, що історично склалися, стосовно політичної системи, а також типових моделей функціонування інститутів, які складають цю систему.

Політична культура - явище неоднорідне. Вона функціонує на загальному (політична культура суспільства), груповому та індивідуальному рівнях.

Політичну культуру суспільства слід розглядати як органічну частину більш широкої загальнонаціональної культури, її специфіка детермінована особливостями історичного досвіду і національного характеру, комплексом соціально-політичних і економічних факторів, особливостями геополітичного становища країни, природними факторами. В якості її складових елементів виступають політичні традиції, ідеї, концепції, діючі норми політичної практики, що формувалися протягом багатьох поколінь.

Політична культура характеризує конкретне суспільство (англійське, німецьке, українське), тому, враховуючи специфіку національного характеру, ментальність народу, можна говорити про самобутність політичних культур різних країн. Так, головні риси політичної культури США включають у себе індивідуалізм, розрахунок на власні сили, уявлення про демократію як рівність можливостей, розуміння свободи як відсутність зовнішнього примусу, в тому числі і від уряду, захист ідей свободи. Дослідники зазначають такий факт: американці ніколи не захищають землю - вони борються за свободу. Ідея захисту свободи і вибраності американського народу прослідковується і у зовнішньополітичній доктрині США. Навпаки, у політичній культурі України домінує ідея захисту землі та її територіальної цілісності, ідеали справедливості в облаштуванні світу, пошук "правди". Можна сказати, що українська людина шукає правди, яку мислить то релігійно, то морально, то соціально. Іншими словами, політична культура того чи іншого народу тісно пов´язана з його ментальністю, є похідною від неї. Тому досліджуючи взаємозв´язок і взаємодію ментальності і політичної культури, слід мати на увазі такі особливості першої.

1. Ментальність нації як специфічний спосіб сприйняття (апперцепції) і розуміння (інтерпретації) етносом свого внутрішнього світу та зовнішніх обставин, виробляється під впливом багатовікових культурно-історичних, геополітичних, природнокліматичних та інших чинників. Їх зміна детермінує і певну еволюцію ментальних властивостей. Однак саме ментальність долає історичні епохи, зберігає код нації. Вона не може змінитися протягом життя одного або кількох поколінь. Соціальні катаклізми можуть істотно впливати на форми вияву і навіть деформувати окремі ментальні риси.

2. Цей феномен має перш за все практичне спрямування: перевірений поколіннями досвід орієнтує людей на те, що треба використовувати й розвивати, а чого уникати, як вижити й утвердити себе в довколишньому світі. У цивілізованому суспільстві існує особливо тісний взаємозв´язок ментальності з політичною сферою, яка несе відповідальність за організацію та цілеспрямований розвиток народу.

3. Ментальність не має внутрішньої диференціації на моральну, політичну та інші складові частини, виступає як цілісне духовне утворення. Тому її часто визначають як "душу народу", те, що пронизує всі сфери життєдіяльності людей.

4. Ментальність нації виявляється в домінуючих життєвих настроях, у характерних особливостях світосприйняття, у системі моральних вимог, норм, цінностей і принципів виховання; у формах взаємин між людьми та родинних засадах; у ставленні до природи і праці; в національному характері та темпераменті; в різних компонентах культури етносу, в тому числі й політичної.

Ментальність особи, соціальної групи чи нації можна уявити як сукупність певних ментальних настанов. За своєю спрямованістю вони бувають предметними (спрямованими на зовнішній світ) і рефлексивними (орієнтованими на внутрішній світ людини). Як перші, так і другі світосприйманні настанови диференціюються на споглядальні (пасивні) й активні, спрямовані на зміну або перетворення сприйнятого.

Етнічна ментальність є продуктом взаємодії різноманітних чинників на історичному шляху нації. Відомий за рубежем український психолог Олександр Кульчицький виділяв такі основні фактори філогенези української нації: расовий, геопсихічний, історичний, культуроморфічний, соціопсихічний, а також колективне підсвідоме. Якщо розглядати онтогенез ментальності (індивідуальний розвиток будь-якого організму від зародження до кінця життя), то можна виділити зовнішні та внутрішні фактори-умови: внутрішні - філогенетична спадковість, обсяг і глибина життєвого досвіду, рівень самоактуалізації та особливості розвитку окремих психічних функцій; зовнішні - традиції родини, зміст і форми взаємодії з референтною групою, первинним колективом, педагогічним колективом, засобами масової інформації та ін. Отже, формування ментальності особи може коригуватися різними чинниками. Певною мірою це стосується і великих суспільних груп, суспільства в цілому.

Які ж основні риси української ментальності? В цілому можна погодитися з думкою академіка О.В.Киричука, що ментальності українського народу властиві чотири системотворчі ознаки:

• інтроверсивність вищих психічних функцій у сприйнятті навколишньої дійсності, що виявляється в зосередженості особи на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу;
• кордоцентричність, що проявляється в сентименталізмі, чутливості, емпатії, любові до природи, в пісенному фольклорі, яскравій обрядовості, естетизмі народного життя, культуротворчості;
• анархічний індивідуалізм, що виявляється в різних формах відцентрового, партикулярного прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності, коли бракує ясних цілей, достатньої стійкості, дисципліни й організованості;
• перевага емоційного, почуттєвого над волею та інтелектом, перевага морального буття над інтелектуальним у відношенні до екзистенціального значення.

Політична культура, як і ментальність, має діяльнісну природу. Політичні ідеали, традиції, стереотипи мислення і поведінки формуються в процесі політичної діяльності, є її результатами. З іншого боку, соціальне призначення політичної культури, її функції проявляються саме в процесі політичної діяльності. Справа в тому, що ефективна політична діяльність і політичний процес у цілому можуть відбуватися лише на основі певної сукупності досягнень культурного освоєння політичних відносин. Як немає політичної культури без політичної діяльності, так не може бути політичної діяльності без політичної культури. Ці міркування допомагають обгрунтувати відповідь на запитання, коли зародилася, з якого часу функціонує українська політична культура.

Якщо існувала давня українська держава Київська Русь, то її народ, "державні мужі", які жили і творили в політичне організованому суспільстві, повинні були мати певні уявлення про систему державного управління, про права і обов´язки громадян, про традиції і цінності політичного життя. Втрата українським народом своєї державності не означала втрати набутої ним політичної культури В умовах іноземного поневолення вона виконувала нові функції - служила національно-визвольній боротьбі й будівництву майбутніх українських держав. Кожного разу нові державні утворення базувалися на традиційних для української політичної культури демократичних засадах.

Серцевиною політичної культури будь-якої нації є усвідомлення потреби власної держави, ідеал цієї держави, тобто найкращі з національної точки зору форми державного правління й устрою, функції держави в суспільстві. У цілому політична культура виступає складним системним утвором, в якому функціонують світоглядні, нормативно-ціннісні, практично-поведінкові та інституційні компоненти. Певною мірою вони близькі за змістом до ментальних настанов нації, є їх конкретним втіленням і проявом у політичному житті суспільства.

Історія показує, що ментальність українців має визначальний вплив на такі основні риси їх політичної культури: волелюбність, демократизм, миролюбність, толерантність, а також зверхність особистих інтересів над загальнонародними, політичний конформізм, схильність до анархізму, міжусобної боротьби. Однак виникають запитання: що в ментальності української нації є головним, визначальним? Які з особливостей українського світосприйняття породжують позитивні, а які - негативні риси української політичної культури?

Відомий український вчений Володимир Янів у своїх дослідженнях зробив висновок, що українці за своїм психологічним складом є народом західного, європейського типу, тоді як росіяни - східного, азійського. Для європейських народів, стверджує він, характерний гармонійний розвиток усіх основних духовних функцій людини: розуму, почуттів і волі. Вони перебувають у постійному напруженні, активному впливові один на другий, у динаміці, але й одночасно в рівновазі. Це породжує постійну активність, рухливість і динамізм європейця.

Для пояснення особливостей українського індивідуалізму, його "вибуялого характеру", В.Янів звертає увагу на геополітичну, культурну та психологічну "межовість" України. Україна найбільше з європейських народів віддалена від Західної Європи і перебуває на межі двох світів - Східного і Західного. Тому вона відчуває постійний вплив східної культури. А для Сходу властива перевага почуттів над розумом і волею. Ось чому український індивідуалізм, не контрольований розумом, не опанований волею, надто керований почуттями, закономірно веде до згубних наслідків.

Причину українських невдач, як зазначає вчений, можна сформулювати парадоксом: "в неволі ми опинилися тому, що надто любили волю. Ми боялися свого власного тирана і послаблювали себе внутрішньою боротьбою, не виявляючи одночасно досить активності назовні, так довго, аж запанували над нами чужинці".

Вельми цікавим і продуктивним є ще один підхід до розкриття суті і особливостей української психіки та пояснення її впливу на різні сфери суспільного життя. О.Кульчицький підкреслював, що в історії українського народу притягують особливу увагу "межові ситуації" (в екзистенціальному розумінні) - "загрози смерті", "випадковості", "терпіння", що витворила геополітична ситуація України... багатої межової смуги поміж Заходом і Сходом. У цій екзистенціально-межовій ситуації можливі були два види реакції: "авантюрно-козацький", героїчний стиль і стиль "притаєного існування", який вів до пристосовницького і пасивного ставлення до довколишнього світу. При такому підході до пояснення сутності української ментальності формується своєрідна біполярна модель, яка поєднує лицарсько-козацький і пасивно-споглядальний типи ставлення до довкілля; ці типи або чергуються в часі, або (з часом усе більше) проявляються паралельно. У політичній сфері ці ментальні настанови матеріалізуються в бунтарстві, героїчній боротьбі за національні цінності та державну самостійність України, і разом з тим - в егоцентризмі, байдужості до долі власного народу і власної держави.

Розвиваючи підхід О.Кульчицького, А.Бичко показує, як межовість, що тривалий час була пов´язана з відсутністю власної держави, породжує комплекс національної "меншовартості" українця, а останній продукує комплекс "кривди", образи. Ця кривда може проявитися "або в орієнтації на реактивну агресію щодо дійсної чи уявних причин меншовартості.., або в напрямку сублімації в стражданнях, або в соціально-утопічному мрійництві".

Ряд характерних рис української душі зумовлює соціопсихічний фактор. Суть його в тому, що для українців, які споконвіку були хліборобською нацією, властива селянська психологічна настанова, яка проявляється, зокрема, в схильності до творення малих інтимних груп-спільнот, що характеризуються почуттєвою близькістю, симпатіями, співчуттями, а не національне обґрунтованими прагненнями до спільної мети. "Групи типу спільнот, - пише О.Кульчичький, - не вимагали і не розвивали активних настанов, навпаки, давали радше почин настановам рефлексивним, зверненим у власне нутро..." У політичному житті цей соціопсихічний селянський фактор, підсилений крайнім індивідуалізмом, проявлявся в схильності українців до малих форм організації і самоуправління (громадоцентризмі), в розколах і доробленні політичних партій та інших масових об´єднань, у невмінні і небажанні виробляти і реалізувати загальнонаціональні політичні програми.

З оригінальним підходом до пояснення специфіки української ментальності та її впливу на політичний процес виступив Володимир Кизима. Поділяючи нації та їх ментальності на класичні та некласичні, вчений доходить висновку, що Україну слід віднести до некласичних, маргінальних суспільств. Для останніх характерним є те, що соціально-економічні та інші процеси розвиваються в них під дією не внутрішніх, а зовнішніх чинників. "Некласичність української ментальності, - пише В.Кизима, - випливає з історичної маргінальності українського суспільства". Особливість України полягає в тому, що вона, як правило, не була ні центром, ні периферією і майже постійно знаходилась між різними державно-політичними полюсами, на лінії їх протистояння, в центрі їх боротьби, включаючись до складу то однієї, то іншої держави. Тому для України характерний нестійкий стан, постійне маневрування і балансування на межі ризику. Це, на думку дослідника, істотно вплинуло на психологію народу, його духовні, політичні та інші форми життєдіяльності. Так, "у політиці маргінальний стан України виявився в наявності різних інтересів, устремлінь, ідеологій, в структурах влади, в основі яких були орієнтації на різних сусідів (підкресл. нами - О.P.). Це вело до регіональних розбіжностей і непорозумінь, а то й до тяжких наслідків, одним з яких була руїна..." Отже, впливом маргінального складника ментальності українського народу пояснюється наявність у його політичній культурі субкультур, орієнтованих на цінності тих чи інших сусідніх націй та держав.

Концепція ця пояснює також існування феномену так званих "двох орієнтацій". Це - "боротьба двох позицій, представники яких у складних суспільно-політичних ситуаціях схильні надавати вирішального значення або власному народу, його енергії, здібностям, або зовнішнім силам".

Маргінальний стан України позначився і на змісті національної ідеї. Українці впродовж віків мріяли про те, як би вирватися з обіймів своїх "доброзичливих" сусідів. Тому, як резонно зауважує В.Кизима, специфіка національної ідеї українського народу полягає в тому, що це ідея не творчості, а свободи, яка досить часто розуміється як стихія вільності і руйнування. Орієнтація на "незалежність від" є стійкою ментальною настановою, яка спрямовує активність українців головним чином у напрямку долання, руйнації існуючого стану речей і значно менше стимулює державотворення.

Нація, яка довго перебувала під іноземним гнітом і культура якої піддавалась тотальному нищенню, починає набувати нових ментальних рис. У неї розвивається мімікрія, тобто здатність пристосуватись до чужих порядків, формальне сприйняття суспільних ідеалів і норм, консерватизм як спосіб захисту й збереження власних етнічних рис, комплекс "меншовартості". Досвід України показує, що політична культура поневоленої нації дедалі більше характеризується конформізмом, забуттям власних традицій і символів, насиченням суспільної свідомості та суспільних відносин чужоземними цінностями і нормами, посиленням аморальних проявів та рабської психології. У цілому можна зробити такий висновок: ментальність нації, яка тривалий час не мала власної державності і перебувала в неволі, серйозно деформується. На глибинному рівні психіки продовжують функціонувати власні ментальні риси, але на них починають нашаровуватись набуті в умовах неволі ментальні настанови. Останні все більше блокують, деформують і витісняють компоненти національної ментальності. Аналогічній трансформації піддається і політична культура. Тому не дивно, що в нинішній українській політичній культурі функціонує стійкий компонент проросійської субкультури, який часто успішно конкурує з власне українськими політичними цінностями.

Якщо поневолена нація стає об´єктом тривалого політичного панування кількох держав або під іноземний вплив попадає певна її територія, то різні частини одного етносу виробляють особливі риси ментальності. На цій основі формується і специфіка політичної культури різних національних регіонів, що стає серйозною перепоною на шляху побудови соборної держави.

Класифікація ментальних настанов за їх позитивним чи негативним характером є складною і неоднозначною проблемою. По-перше, і дослідникам, і практикам слід усвідомити, що всі ментальні настанови, які сформувались у народі, відігравали певну позитивну роль у його житті. Так, інтроверсивність, "відступ у себе", стиль прихованості сприяли фізичному і духовному виживанню українців у складних геополітичних обставинах. Інша річ, що ці та низка інших світоглядних настанов не посилювали консолідації української нації, її цілеспрямованої боротьби за суверенну державу.

Друга обставина, над якою варто замислитись, - це та, що кращі риси духовного складу та культури українців - демократизм, миролюбність, доброзичливість та інші - в конкретних обставинах історичного розвитку України часто були для неї несприятливими чинниками. Можна згадати, наприклад, яку злобу та агресивність з боку російського імперського чиновництва викликав демократизм державного та військового устрою Гетьманської держави та Запорозької Січі. І сьогодні ряд українських національних якостей загальнолюдського позитивного звучання сприймаються і використовуються недругами України як її слабке місце в міждержавних стосунках.

І ще один момент. Українська ментальність та українська національна свідомість у цілому мають суперечливий характер, що зумовлено як межовістю існування, так і багатовіковим підневільним станом України. Це означає, що в культурі нації одночасно проявляються різні й навіть протилежні якості: героїзм і пасивність, волелюбність, індивідуалізм і конформізм, довірливість і підозрілість і т.д. Кожна з них має свої причини та умови виникнення та свою роль в історичному процесі.

Виявляючи ментальні настанови, які мали негативний вплив на формування національної єдності та державницьких якостей українського народу, спочатку слід визначити природні і споконвічні, а потім - набуті в умовах політичного поневолення. До перших можна віднести крайній індивідуалізм (або егоцентризм), перевагу емоційного, почуттєвого над інтелектом і волею та певні компоненти селянської психологічної настанови. Ці якості української ментальності в політичному житті нації проявилися в зверхності особистих інтересів над загальнонародними і державними, небажанні підкорятися органам державної влади, підозрілості до їх зміцнення, схильності до малих форм організації, анархізмі (громадоцентризмі), критиканстві, міжусобній боротьбі, політичній фракційності, хворобі отаманства, бунтарстві, проявах зрівнялівки, перевазі емоцій над розумом і волею при вирішенні політичних проблем, недостатньому розвитку вольових якостей та цілеспрямованості, недисциплінованості, неорганізованості, притупленні почуття громадянського обов´язку.

В другу групу ментальних настанов, що їх спричинили століття підневільного стану України, входять психологічна мімікрійність, формалізм, рецидиви рабської психології, комплекси "меншовартості" та "кривди". У політичній культурі ці психічні якості проявилися в поверховому, формальному сприйнятті політичних явиш і процесів, недооцінці їх як вирішальних факторів національного життя, недостатньому усвідомленні корінних потреб та інтересів народу, особливо потреби у власній державі, некритичному сприйнятті чужоземних політичних цінностей і норм, невірі в сили власного народу і покладанні надто великих надій на безкорисливу допомогу інших держав, рабському служінні іноземним правителям, приниженому почутті національної гідності, кар´єризмі ціною зради національних інтересів, проросійських та інших чужинських політичних орієнтаціях. До цієї групи психологічних чинників слід віднести також ментальну фрагментарність суспільства, породжену тривалою насильницькою розірваністю українського народу, його території між різними державами та цілеспрямованою асиміляцією. Різні ментальні настанови формували і різні типи політичних цінностей та ідеалів, віддаляли українство від власного культурного коріння.

Проголошення державного суверенітету України в 1991 р. припинило певною мірою дію негативних чинників на свідомість і політичну поведінку українського народу. Але набуті в минулому риси ментальності й культури ще довго будуть продукувати відповідні суспільні відносини, ідеали та орієнтації. Не даремно фахівці приходять до висновку, що політичну культуру посткомуністичної України в цілому слід визначати як "авторитарну, з деякими демократичними і тоталітарними компонентами". Головним засобом подолання негативних рис та деформацій української ментальності та політичної культури повинна стати реалізація великої спільної мети нації - побудова суверенної, соборної і демократичної української держави. Крайній індивідуалізм буде подолано формуванням демократичних суспільних відносин та правової держави, в якій індивідуальна свобода буде органічно поєднана з громадянськими обов´язками і відповідальністю. Відродження української нації і державності подолає комплекси "меншовартості", "кривди", очистить українську душу від рабської психології, зміцнить моральність суспільства. Включення України в світове співтовариство, активна міжнародна співпраця та конкурентні відносини зроблять українців більш цілеспрямованими, монолітними і прагматичними. Усі ці об´єктивні чинники повинні бути підсилені і доповнені повсякденною освітньо-виховною роботою серед усіх верств населення державними інституціями, політичними партіями, церквами, навчальними закладами, засобами масової інформації, всією свідомою українською громадськістю.

Політична культура - явище динамічне, вона змінюється разом з розвитком суспільства, хоча зміни культурних цінностей, традицій відбуваються значно повільніше, ніж зміни технологічних, економічних і соціальних сторін життя. Це зумовлено специфічним поєднанням у культурі консервативних і динамічних компонентів, нового і старого. Консервативний компонент виражають традиції, в яких концентрується минулий політичний досвід. Традиції забезпечують спадкоємність у функціонуванні політичних систем. Реформа суспільства - це реалізація нових ідей, тобто інновація. Її механізм включає в себе як знищення старого і звичного, так і ствердження нового. Ці процеси можуть прийняти форму конфлікту між звичними системами вірування, традиціями і новою системою цінностей і нормами. Тому головною проблемою будь-якої реформаторської діяльності є знаходження оптимального співвідношення традицій і інновацій. Виражаючи собою силу інерційну, традиція здатна паралізувати будь-яку реформу, перетворити її у протилежність - контрреформу. Таким чином, урахування культурного фактору є важливим при аналізі перетворювальних процесів, що відбуваються у суспільстві.

Значення політичної культури у політичній системі суспільства визначається її функціями, перш за все її здатністю виступати фактором, що інтегрує суспільство. Загальноприйняті політико-культурні цінності, стандарти поведінки і традиції об´єднують людей в межах єдиної політичної системи, відрізняють одне суспільство від іншого. На базі політичної культури формується усвідомлення індивідами громадянської ідентичності - усвідомлення себе громадянами єдиної держави.

Важливу роль в консолідації суспільства і формуванні почуття патріотизму покликані зіграти символічні компоненти політичної культури. Політичний символ - це умовний зразок важливих політичних ідеалів, важливий засіб їх пропаганди і утвердження. Символічна частина культури виражена державною символікою (герб, гімн, прапор), національними святами та державними урочистостями (інаугурація президента, клятва на Біблії, Конституції, перед прапором тощо), архітектурними комплексами. Символами можуть стати й історичні особистості (Б.Хмельницький, Дж.Вашингтон, М.Ганді).

Функцію об´єднання населення навколо ідей і цінностей, подій покликані виконати політичні міфи, які є символічним, що опирається на вірування, вираженням основних цінностей суспільства. Ідеологічні міфи складають ядро тоталітарних політичних культур. Подібне спостерігається і в політичній культурі США. Мова йде про особливу національно-державну міфологію (своєрідну "громадянську релігію"), де громадянські цінності (наприклад, свобода) несуть у собі елемент релігійної інтерпретації. Американським символом віри стали уявлення про свою країну як втілення ідеалів Свободи і Демократії, принципу рівних можливостей для усіх членів суспільства.