Карл Поланьї

  Неолібералізм виник майже одночасно з кейнсіанством у 30-ті роки як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки. Неоліберальна концепція і в теоретичних розробках, і в практичному використанні грунтується на ідеї пріоритету умов для необмеженої вільної конкуренції завдяки визначеному втручанню держави в економічні процеси. Німецький дослідник А. Рюстов у 1932 p., вводячи поняття "ліберального інтервенціонізму", на противагу "абсолютній безсистемності" тодішньої соціально-економічної практики, розумів під цим терміном державне "втручання... не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку." В цьому основний зміст неоліберальних концепцій ринкового господарства.

  Якщо кейнсіанство вважає найбільш важливим здійснення активного державного втручання в економіку, то неолібералізм таким вважає відносно пасивне державне регулювання. У кейнсіанських моделях перевага надається сукупності державних заходів, спрямованих на інвестування різних сфер економіки, розширення обсягів урядових замовлень, закупок, посилення податкової політики, крайні прояви яких призводять, як відомо із економічної історії, до дефіциту державного бюджету й інфляції.

  Неоліберали виступають за лібералізацію економіки, використання принципів вільного ціноутворення, за провідну роль в економіці приватної власності і недержавних господарських структур. Вони ж вбачають суть регулювання економіки державою у функціях «нічного сторожа» або "спортивного судді". Представники неоліберальної концепції державного регулювання економіки, пам´ятаючи вислів Л. Ерхарда (1897 – 1977) про те, що "конкуренція – скрізь, де можливо, регулювання – там, де необхідно", довели правомірність обмеженого державного втручання в економічні процеси і широкого сприяння вільному і стабільному функціонуванню підприємців як умову усунення нерівноваги в економіці. У 30-ті роки для протидії кейнсіанським ідеям державного регулювання економіки, які обмежували вільну конкуренцію, в ряді країн були створені неоліберальні центри щодо вироблення альтернативних заходів державного втручання в економіку, які сприяли б відродженню і практичному застосуванню ідей економічного лібералізму. Найбільш крупні центри неолібералізму в Німеччині, США й Англії дістали назву відповідно фрайбур-зькоїшколи (її лідери – В. Ойкен*, В. Репке, А. Рюстов, Л. Ерхард таін.), чиказької, або монетарної, школи (лідери – Л. Мізес, Ф. Найт, М. Фрід-мен, А. Шварц та ін.), лондонської школи (Е. Кеннан, Л. Роббінс та ін.). Видатними представниками неоліберальних ідей у Франції вважають Ж. Рюеффа, М. Алле таін.

  Перш ніж дати коротку характеристику "шкіл" неоліберальних ідей різних країн, слід зазначити, що представники неоліберального руху ще на початку 30-х років намагалися виробити єдину науково-практичну платформу. Спільні у цьому зв´язку принципи неолібералізму були представлені в міжнародному масштабі у 1938 р. на конференції в Парижі. Цей форум неолібералів називають нині також "колоквіум Ліппмана" за співзвучність схвалених на конференції принципів неолібералізму з положеннями виданої у тому самому році американським економістом А. Уолтером Ліппманом книги "Вільне місто". Суть схвалених у Парижі спільних принципів неоліберального руху зводилась до визнання необхідності державної участі у підтриманні правил вільної конкуренції і забезпеченні їх виконання всіма господарюючими суб´єктами. Умови пріоритету приватної власності, свободи угод і вільних ринків можуть бути переглянуті державою лише в екстремальних випадках (війна, стихійне лихо, катастрофа тощо).

  Ордолібералізм Після другої світової війни ідеологія неолібералізму знайшла успішне практичне застосування спочатку в Західній Німеччині (ФРН). Тут, починаючи з 1948 p., ці ідеї набули статусу державної доктрини уряду Аденауера-Ерхарда. Видатні німецькі теоретики неолібералізму В. Репке і А. Рюстов та інші очолили критику будь-яких проявів монополізму заради волі і гуманізму. В. Ойкен і його послідовники у Фрайбурзькому університеті з того ж 1948 р. почали випускати щорічник "Ордо", який зіграв роль теоретичної трибуни неолібералізму всіх країн. Саме слово, вибране В. Ойкеном, перетворилося у збірне поняття, яке символізує "природний устрій вільного ринкового господарства". Західнонімецька доктрина неолібералізму під впливом "школи Ойкена" стала також називатися ордолібералізмом.

  філософія ордолібералізму орієнтована на політичну культуру й етичні ідеали, характерні для середніх верств, а саме: повага до власності, принципи змагання у суспільному й економічному житті, готовність до ризику при впровадженні нового і відповідальність за наслідки, дотримання громадянами моральних і правових норм, чесність, відданість своїй професії, ощадливість, передбачливість, повага до законів і державної влади – тобто усього того набору загальнолюдських цінностей, який згодом монополізувала ідеологія економічного неоконсерватизму.

  Названі вище цінності, норми, а також загальні уявлення про модифікацію функцій ринку у сучасних економічних системах об´єднують німецький ордолібералізм з названими англо-американськими школами неолібералізму. Водночас між ними існують істотні відмінності, що випливають з особливостей ідейних витоків і соціально-економічних умов еволюції неолібералізму у Німеччині та інших країнах.

  По-перше, своїми ідейними витоками і методологічними основами англо-американський неолібералізм більше тяжіє до традиційної неокласичної школи з її високим рівнем абстракції. Тому цілком логічно говорити про економічний лібералізм неокласичного тлумачення, або неокласичний лібералізм. Німецький неолібералізм, насамперед у формі ордолібералізму фрайбурзької школи, розвинувся з національної економії й історичної школи в Німеччині з їх традиційним захопленням емпіричними дослідженнями, описом і класифікацією різних типів господарського устрою суспільства.

  По-друге, у теоретичному плані об´єктом аналізу англо-американського неокласичного лібералізму є поведінка господарюючого суб´єкта на ринку, його адаптація до зміни умов недосконалої конкуренції, головним чином, шляхом інфляційних очікувань. У німецькому ордолібералізмі акцентується увага на вивченні закономірностей формування і підтримки конкурентної основи ринкового господарства, який диктує параметри економічної поведінки.

  По-третє, у галузі економічної політики перші визнають переважно монетарні важелі впливу на економіку через регулювання сфери грошово-кредитного обігу (саме цей монетарний тип неоліберальної політики був рекомендований МВФ державам, які утворилися на території колишнього СРСР). Німецький ордолібералізм, навпаки, надає більшого значення взаємозв´язку економічної теорії і політики, розглядає різні типи активної господарської політики (стабілізаційної, кон´юнктурної, структурної і соціальної) як необхідні механізми забезпечення нормального функціонування ринкової економіки, своєчасного коригування за умов можливої дисфункції ринку.

  По-четверте, функції держави у сучасному ринковому господарстві всі неоліберали зводять до виконання, за образним висловом Ф. Лассаля, ролі «нічного сторожа», котрий забезпечує лише дотримання правил гри (правових норм) в економічному житті. Держава має відігравати активну роль У підтримці функціональних можливостей ринкового господарства, забезпеченні умов вільної конкуренції. Проте представники англо-американ-ського неолібералізму визначають виконання цього завдання на рівні лише спонтанної рефлекси, природної реакції держави (уряду) на погіршення умов конкуренції або на економічний спад.

  Німецькі ордоліберали, не обмежуючись цим, вбачають провідну роль економічної політики держави у постійному стимулюванні конкуренції, розширенні конкурентного простору І в цих умовах, структура виробництва, кон´юнктура ринку, соціальні пріоритети весь час змінюються.

  Порівняння різних шкіл неолібералізму та особливостей їхньої методологи, теорії, економічної політики, ставлення до ролі й місця держави в господарському житті суспільства приводить до висновку, що для сучасної ситуації в Україні, яка розпочала самостійно формувати свою економічну політику на принципах демократи, свободи підприємництва І відкритості для Інтеграції у світове економічне товариство, важливим є критичне переосмислення І врахування теорії І практики німецького ордо лібералізму. Поряд з визнанням загальних цінностей І принципів лібералізації господарського життя, для України, яка не має досвіду переходу від неринкової економіки до ринкової, надзвичайно важливого значення набуває (як свого часу І для післявоєнної ФРН) наявність міцної державної політики, спрямованої на ринкову трансформацію напівзруй-нованої, посттоталітарної адміністративно-командної системи, на створення ринкових структур, що саморегулюються.

  Теоретикам неолібералізму ФРН належить Ідея поєднання принципу "вільності ринку" з принципом "соціального вирівнювання". Вперше її концептуально виклав А. Мюллер-Армак у своїй книзі "Управління економікою і ринкове господарство"(1947), у якій він також вперше використав термін "соціальне ринкове господарство". А. Мюллер-Армак писав: "Суть соціального ринкового господарства полягає в тому, що принцип свободи ринку поєднується з принципом соціального вирівнювання".

  «Однобічне ринкове утворення доходів» з дуже різкою їх диференціацією має бути вирівняне або виправлене, на думку неолібералів, частково за допомогою соціальних витрат держави, але головним чином – через податкову політику. Те, що треба виправляти, зазначав у цьому зв´язку А. Мюллер-Армак, має бути проведене зрозуміло, свідомо І контрольовано через державне регулювання доходів, тобто шляхом оподаткування тих, чиї доходи вважаються надто високими, І надання пільг тим, кого прагнуть заохотити до нагромадження доходів. У цьому розумінні соціальне ринкове господарство аж ніяк не Ідентичне з вільною ринковою економікою, якій не властива така функція вирівнювання та згладжування гострих соціальних протиріч І конфліктів. Саме у цьому І проявилися принципові розходження неолібералів з Ідеями класичного лібералізму, який вірно трактував суть функціонального значення конкуренції, але водночас недостатньо звертав увагу на соціальні та соціологічні проблеми.

  На противагу класичному лібералізму, прихильники соціального ринкового господарства не прагнуть до відродження економіки за типом природного порядку, їх метою, вважав А. Мюллер-Армак, є «новий синтез», функція соціального вирівнювання, регулювання якраз І спрямована на досягнення такого синтезу між гарантованою законом свободою в економічній сфері та зобов´язаннями держави у забезпеченні соціальної справедливості та захищеності. Тому соціальне ринкове господарство не є виключно теорією конкуренції, а являє собою, за словами А. Мюллера-Армака, Інтегральну формулу координації між сферами дії ринку, держави І суспільних груп.

  Соціальне ринкове господарство Дослідження у цьому напрямі були продовжені В. Peпке, Л. Ерхардом, В. Ойкеном та іншими. Причому про створення моделі «соціального ринкового господарства» як основного завдання економічної політики країни заявив сам канцлер ФРН К. Аденауер у передмові до книги В. Репке «Вірна чи ні німецька економічна політика?"(1950).

  За характеристикою В. Репке, «соціальне ринкове господарство» – це шлях до «економічного гуманізму». У своїй книзі «Гуманне суспільство» він писав, що цей тип господарства протиставляє колективізму Індивідуалізм, концентрації влади – свободу, централізму – децентралізм, організації – свавільність І т. д. Погоджуючись з В. Репке, Л. Ерхард на з´їзді Християнсько-демократичного союзу (ХДС) у 1957 р. констатував початок у ФРН другого етапу соціального ринкового господарства. Не набагато пізніше в одній Із своїх публікацій початку 60-х років Л. Ерхард підкреслював, що саме «вільне змагання є передусім основним елементом соціального ринкового господарства». А на наступному партійному з´ їзді ХДС у 1965р. Л. Ерхард повідомив про завершення в ФРН програми створення «соціального ринкового господарства», перетворення цієї країни у «сформоване суспільство».

  Доктрина «сформованого суспільства», згідно з міркуванням Ерхардаї його однодумців, – це пошук кращого «природного економічного порядку», якого можна досягти створенням «соціального ринкового господарства». У ній категорично заперечуються марксистські Ідеї про п´ять типів суспільного устрою І виробничих відносин І про антагонізм класів. Вона заснована: 1) на положенні В. Ойкена про те, що людському суспільству притаманні тільки два типи економіки – «централізовано-керована» (тоталітаризм) І «мінова економіка» (за Іншою термінологією – «вільне, відкрите господарство»), а також 2) на Ідеї поєднання цих типів економіки з перевагою ознак одного з них у конкретних Історичних умовах.

  Вальтер Ойкен у своїй книзі «Основи національної економії"(1947), яка витримала дев´ять видань, зробив фундаментальне дослідження проблематики типології основних форм ринкової організації економіки. У РОЗДІЛІ «Економічні системи» він доводить природне Існування в одних І тих самих суспільствах двох Ідеальних, як він вважає, типів економіки: мінової (ринкової) І централізовано-керованоі. Він пише: «Система цент-ралізовано-керованої економіки характеризується тим, що все повсякденне економічне життя суспільства регулюється планами, які виходять з одного центру. Якщо ж економіка суспільства складається з двох і більше окремих господарств, кожне з яких розробляє і проводить у життя свої плани, то це система "мінової економіки".
Між двома цими типами економічного устрою знаходиться широкий спектр економічних систем, які є різними поєднаннями елементів форм кожного з типових устроїв. Звичайно, цей широкий спектр господарських форм об´єднується у поняття змішаної економіки, або системи перехідного (трансформаційного) господарства. Саме у такому перехідному стані і перебуває сьогодні економіка України, яка стала на шлях ринкових відносин.
Далі В. Ойкен уточнює, що в "історичній реальності елементи обох цих систем здебільшого переплітаються", що система "немінової економіки" існувала й існує у двох формах: як "проста централізовано-керована економіка" (відокремлене господарство) або як "централізовано-адміністра-тивна економіка". До того ж елементи обох форм немінової (централізо-вано-керованої) економіки, пише він, "мали місце не тільки в деяких країнах і в окремі часи, наприклад в ієзуїтській общині Парагваю або в державі інків, чи в Росії 40-х років нашого століття. Вони зустрічались скрізь і в усі часи. Іноді вони змішувались, інколи лише доповнювали загальну картину, але завжди містили в собі елементи "мінової економіки".
Критерієм розмежування ідеальних типів економічних систем у даному випадку є механізм координації взаємодії господарських одиниць, процес прийняття економічних рішень з більшою або меншою мірою державного контролю над виробництвом. З одного боку, йдеться про ринок, а з іншого - про "команду" центрального (державного, урядового) органу як принципово протилежні механізми регулювання господарської діяльності. При цьому необхідно зазначити, що В. Ойкен, на відміну від В. Репке, Ф. фон Хайєка і ряду представників англо-американських шкіл неолібералізму, не пов´язує жорстко тип економічної системи, її координаційний механізм з формами власності. Більше того, він вважає, що було б фундаментальною помилкою очікувати від влади вирішення соціальних і господарсько-політичних питань.
Разом з тим, на думку Ойкена, дві згадані форми немінової економіки реалізуються у трьох формах, кожну з яких він характеризує так:
а) тоталітарна централізовано-керована економіка (обмін взагалі не допускається; виробництво, розподіл і споживання продуктів "до останньої дрібниці" здійснюються за вказівками і наказами центрального керівництва);
б) централізовано-керована економіка з вільним обміном товарами споживання (обмін здійснюється також за наявністю центральної інстанції, яка визначає "спосіб використання продуктивних сил, часову структуру виробничого процесу, спосіб розподілу товарів... Але, на відміну від першого варіанта, споживачі можуть вносити при цьому корективи в розподіл товарів споживання шляхом обміну");
в) централізовано-керована економіка з вільним споживчим вибором (споживчий вибір благ вільний, але, як правило, з тих, виробництво яких визначають "центральні інстанції").
У цьому зв´язку заслуговує на увагу й інший критерій класифікації економічних устроїв суспільства, який дає змогу поряд з полярними типами центрально-керованого і ринкового господарства диференціювати економічні системи, які перебувають у широкому спектрі між ними. Таким критерієм визнаються особливості генезису певного економічного устрою. Розрізняють два типи економічного устрою: природно зростаючий і законодавче встановлений. Природно зростаючими устроями є такі, що утворюються у процесі історичного розвитку без усвідомлення рішення. Законодавчо встановлені устрої виникають у результаті включення їх основоположних принципів до господарського законодавства на підставі спільного економіко-політичного рішення. Перший тип устрою В. Ойкен порівнює з безладною міською забудовою, а другий - із забудовою міста за планом.
Більшість з відомих в історії економічних устроїв суспільства належать до "природно зростаючих", як, наприклад, природний порядок у фізіократів і класиків англійської політичної економії, вільне ринкове господарство тощо. На противагу цьому, більшість сучасних економічних устроїв, насамперед централізовано-кероване господарство, належать до "законодавче встановлених". Підкреслюючи у цій класифікації проміжне місце між "природно зростаючими" і "законодавче встановленими" економічними устроями, В. Ойкен зазначав, що ордоліберали не "винаходять" конкурентний устрій, а відшукують його елементи у конкретній дійсності. Без примусу вони розвивають те, що поряд з іншими формами існує насправді. Надзвичайно сильну тенденцію досконалої конкуренції, яка виявляє себе за всіх обставин, ордоліберали прагнуть розгортати повніше. Серед обмеженого числа структурних форм устрою вони вибирають ті, які довели свою дієздатність. "Планування" устрою, таким чином, здійснюється не всупереч історичному процесу, а навпаки, історичність становлення устрою полягає у тому, що з тенденцій, наявних у певний час, виводяться його принципи.
Згідно з цим положенням, для реалізації конкурентного устрою ринкового господарства, як і принципів будь-якого іншого устрою, необхідні цілеспрямовані зусилля держави у вигляді економічної політики, яка водночас жорстко регламентує державне втручання в економіку. В ордолібе-ралізмі виділяють два типи економічної політики - політику устрою і політику процесу. Політика устрою - це комплекс довгострокових заходів, спрямованих на створення ринкових умов функціонування економіки (у даному випадку - ринкового господарства), законодавче й правове оформлення цих умов і насамперед - прав власності, контроль за їх дотриманням, своєчасне внесення необхідних коректив з боку держави. Це - один канал впливу держави (уряду) на становлення, підтримку існування в усіх сферах господарства досконалої конкуренції.