9. Лозаннська школа. Концепція економічної рівноваги
Проблема рівноваги – не лише теоретична проблема. Порушення пропорцій між секторами і галузями економічних систем відбувається нерідко через прорахунки, помилкові висновки тих, на кого покладено прийняття визначальних рішень. Глибокі потрясіння економічного організму з метою відновлення зруйнованих зв´язків, наприклад, шляхом навмисного використання методів "шокової терапії", не обов´язково веде до бажаних результатів.
Концепція економічної рівноваги Основоположником теорії загальної допппп/гіиттпї вважається Леон Вальрас*. Хоч його і називають інколи чистим теоретиком , Вальрас не обмежився теоретичними дослідженнями, а застосував свої розробки на практиці. В центрі уваги Вальраса знаходилась загальнотеоретична проблема – проблема загальної економічної рівноваги, її основний зміст можна звести до відповідей на три питання:
1) Чи досягається рівновага насправді?
2) Чи є ця рівновага (якщо вона досягається) стійкою?
3) Які умови стійкості рівноваги?
Вальрас виходив з того, що рішення проблеми може бути досягнуто за допомогою математичного апарату. Побудувавши досить складну систему взаємозв´язаних рівнянь, він доводить, що система рівноваги може бути досягнута як якийсь «ідеал», до якого прагне конкурентний ринок.
Весь економічний світ Вальрас розподілив на дві великі групи: фірми і домашні господарства. Фірми виступають на ринку факторів як покупці і на ринку споживчих товарів як продавці. Домашні господарства – власники факторів виробництва – виступають у ролі їх продавців і водночас покупців споживчих товарів (рис. 11).
У цій моделі ролі продавців і покупців постійно змінюються. Всі витрати виробників товарів перетворюються у доходи домашніх господарств, а всі витрати домашніх господарств – у доходи виробників (фірм).
Рис. 11. Схема загальної рівноваги
Ціни факторів залежать від обсягів виробництва, від попиту, а отже, від цін на товари, які виробляються. У свою чергу ціни на товари залежать від факторних цін.
Для нормального функціонування системи має встановлюватися відповідність між попитом і пропозицією (факторів і товарів). Ціни факторів мають відповідати витратам фірм; доходи фірм – "поєднуватися" з витратами домашніх господарств.
Стан рівноваги передбачає наявність трьох умов:
– по-перше, попит і пропозиція факторів виробництва однакові, на них установлюються постійні і стійкі ціни;
– по-друге, попит і пропозиція товарів (і послуг) однакові і реалізуються на основі постійних стійких цін;
– по-третє, ціни товарів відповідають витратам виробництва.
Перші дві умови передбачають рівність пропорцій обміну. Третя умова виражає рівновагу у сфері виробництва.
Рівновага є стійкою, тому що на ринку діють сили, які вирівнюють відхилення і відновлюють її. Проміжні, «неправильні» ціни поступово виключаються. Цьому сприяє розвиток вільної конкуренції.
Відзначимо деякі ідеї і положення, що покладені в основу теорії загальної економічної рівноваги (за Вальрасом):
– всяке ринкове господарство прагне до рівноваги у вигляді тенденції;
– існує принцип взаємозалежності основних елементів ринкової економіки, який забезпечує єдність системи і впливає на реалізацію прагнень до рівноваги;
– вихідним пунктом аналізу рівноваги є аналіз обміну продуктами між виробниками і споживачами, який здіснюється на основі взаємовигідності та еквівалентності.
Рівновага в економіці не зводиться до ринкової рівноваги, але вона може бути досягнута лише через ринковий механізм, через обмін. Основним інструментом у цьому механізмі є ціна. Вирівнювання попиту і пропозиції товарів відбувається через «намацування», пошук взаємоприйнятних цін, які виступають у вигляді цін рівноваги.
Рівновага цін установлюється у точці рівноваги між корисністю товару і витратами на його виробництво. Ціна виступає як регулятор пропозицій обміну. Вона забезпечує поєднання ступеня корисності споживної вартості з рівнем витрат. Для покупця ціна виступає як критерій оцінки корисності певного товару стосовно корисності інших товарів. Для продавця корисність ціни визначається співвідношенням виручки і витрат, необхідних для виробництва товару.
Вальрас підрахував, що ціни на споживчі товари залежать від цін факторів (ренти, процента, заробітної плати). У свою чергу ціна факторів виробництва залежить від цін споживчих товарів (продуктів харчування, одягу, взуття, транспортних засобів). Між учасниками обмінних операцій має дотримуватися принцип рівнозначних угод. Ціна однієї підсистеми залежить від цін іншої підсистеми. Кількість грошей, які сплачуються за фактори виробництва, має відповідати кількості грошей, які сплачуються за споживчі товари. Рівновага на ринках факторів виробництва узгоджується з рівновагою на ринках споживчих товарів.
На ринку встановлюється одна ціна для рівнозначних товарів. Ця ціна вирівнює пропоновану кількість з потребою кількості; пропозиція узгоджується з раннім попитом, попит відповідає пропозиції. Ціна товарів відповідає витратам, їх граничній корисності.
З моделі Вальраса випливають наступні висновки.
1. Існує взаємозв´язок і взаємозумовленість цін (регулюючі інструменти) не лише на ринку товарів, але і на всіх інших ринках. Ціни на споживчі товари встановлюються у взаємозв´язку і взаємодії з цінами на фактори виробництва, ціни на робочу силу – з урахуванням і під впливом цін на продукти і т.п. Рівноважні ціни встановлюються у результаті взаємодії всіх ринків (ринку товарів, ринку праці, грошового ринку).
2. Математично доводиться можливість існування рівноважних цін одночасно і на всіх ринках. До цієї рівноваги «прагне» ринкова економіка. Але «ідеал» існує лише у теорії. Повна рівновага всіх цін на всіх ринках існує як теоретична абстракція.
3. Із теорії економічної рівноваги, якої теоретично можна досягнути, випливає висновок про відносну стійкість системи ринкових відносин. «Намацування» рівноважних цін відбувається на всіх ринках і в остаточному підсумку приводить до рівноваги попиту і пропозиції на всіх ринках.
4. Рівновага в економіці не зводиться до рівноваги обміну, до ринкової рівноваги. Із теоретичної концепції Вальраса випливає принцип взаємозв´язку і взаємозалежності основних елементів ринкової економіки. Це вихідне положення для розуміння взаємозв´язку виробництва, споживання, доходів на макрорівні.
На теорію загальної економічної рівноваги опираються вчення про динаміку економічного росту, концепція загального добробуту, побудова системи міжгалузевих зв´язків.
Створена Л. Вальрасом модель загальної економічної рівноваги відображує взаємозв´язок ринків готової продукції з ринками факторів виробництва в умовах ринкового механізму господарювання з досконалою конкуренцією, яка приводить до загальної рівноваги ринків. Остання ж дозволяє зрозуміти, що визначення цін на продукти, що виробляються, і цін факторів виробництва може бути тільки одночасним, а не почерговим у тому порядку, коли часткова рівновага на певній кількості ринків не гарантує загальної рівноваги для всієї економіки з даною кількістю ринків.
Спрощенними у рівняннях Л. Вальраса є такі моделі: задані функції граничної корисності, що означало задану первинну кількість товарів і послуг, які реалізуються на ринку; задані функції граничної продуктивності, що означало припущення ідентичних витрат, тобто їх постійну віддачу; зміна цін прямо залежить від величини перевищення попиту над пропозицією. Можливо, з урахуванням цієї специфіки вальрасівського моделювання та інших моделей М. Фрідмен заявляв: "Модель служить логічним втілення напівправди; ніщо не нове під місяцем". Правила застосування моделі не можуть ігнорувати важливої напівправди: "Історія ніколи не повторюється". Не дуже високо оцінював "картину системи" Л. Вальраса Дж. Хікс: "Очевидно, що багато хто з економістів, можливо, більшість із тих, хто серйозно вивчав праці Л. Вальраса, відчули деяку безплідність його підходу. Дійсно, сказали б вони, Л. Вальрас запропонував нам картину системи, але це картина в цілому, і навряд чи вона дає щось, крім упевненості в тому, що все само по собі нормалізується. Я вважаю,– продовжував Хікс,– що причина безплідності його ідей у тому, що він ще не дійшов до формулювання законів змін системи загальної рівноваги. Він зміг сформулювати умови стосовно цін, але не пояснив, що трапиться, коли зміняться смаки і ресурси."
Внесок Л. Вальраса в економічну науку великий. Йому ми завдячуємо концепцією економічної системи і теоретичним апаратом, який вперше в історії економіки охопив логіку взаємозв´язків і взаємозалежностей кількісних економічних показників. В. Леонтьєв дав таку оцінку Л. Вальра-су і його послідовникам: "Центральна ідея системи поглядів, що нині називається економічною наукою, прикувала увагу Л .Вальраса і В. Парето, які після значного вдосконалення і уточнення переклали її на сувору математичну мову і назвали "теорією загальної рівноваги". Входячи до складу неокласичної теорії, вона є стержнем економічної освіти...".
Теорія економічної взаємозалежності Видатний італійський представник неокласичної економічної теорії, продовжувач традицій «лозаннської школи» маржиналізму В. Парето* поряд з економікою цікавився також політикою і соціологією, про що свідчить різноманітність тем його публікацій. До основних праць В. Парето належать двотомний «Курс політичної економії» (1898), «Вчення політекономії» (1906), «Трактат із загальної соціології» (1916).
В. Парето, як і Л. Вальрас, зосереджував свою увагу в основному на дослідженні проблем загальної економічної рівноваги, виходячи з маржи-нальних ідей економічного аналізу. Разом з тим, якісно нові принципи вивчення передумов і факторів рівноважності в економіці дозволяють вважати В. Парето, на відміну від Л. Вальраса, маржиналістом» другої хвилі», а також одним із основоположників неокласичної економічної думки. Сказане підтверджується наведеними нижче судженнями.
1. Спираючись не на каузальний, а на функціональний підхід, В. Парето подолав властивий Л. Вальрасу суб´єктивізм, що дозволило йому відмовитися від корисності (потреби) як єдиної причини обміну і перейти до характеристики економічної системи в цілому, де і попит (споживання), і пропозиція (виробництво) розглядаються як елементи рівноваги в економіці. При цьому, дотримуючись «чистої» економічної теорії, В. Парето заперечує зумовленість нерівності доходів їх нерівномірним розподілом між класами. Так, у роботі «Соціалістичні системи» (1902) він писав: «Проблема росту добробуту бідних класів – це швидше проблема виробництва і збереження багатства, ніж розподілу. Найвірніший засіб поліпшення становища бідних класів – зробити так, щоб багатство росло швидше за населення». Крім того, на його переконання, хоч «історія науки зводиться до історії помилок компетентних людей», все-таки «конкретне явище завжди саме показує, чи теорія має бути прийнятою чи відкинутою. Немає і не може бути іншого критерію істинності теорії, крім її більш-менш повного узгодження з конкретними явищами».
2. Якщо в моделі загальної економічної рівноваги Л. Вальраса критерієм її досягнення вважалася максимізація корисності, яку виміряти неможливо, то в моделі В. Парето цей критерій замінений іншим, а саме: оцінкою вимірювання співвідношення переваг конкретного індивіда, тобто, як називають у математиці, виявленням порядкових (ординальних) величин, що характеризують їх почерговість. На його думку, яка викладена в «Трактаті із загальної соціології», «якби користь, яку має кожний індивід, була величиною однорідною і піддавалася порівнянню та додаванню, наше дослідження не було б важким, принаймні теоретично. Додали б користі різних індивідів і отримали б складену з них користь колективу. .. Але справа не така вже й проста. Користь кожного індивіда – величина специфічна; немає сенсу говорити про сумарну користь, її просто не існує, тому її не можна розглядати».
Більш як через 40 років (1959) В. Леонтьєв відзначив три існуючі позиції, що роблять незмінною актуальність цієї проблеми, а саме: «Деякі теоретики твердять, що корисність існує і дійсно може бути виміряна як сталь або хліб, хоча мірки, застосовувані до різних людей, і результати вимірювань ніяк не можуть порівнюватись між собою. Інші вчені заперечують можливість будь-якого подібного кількісного (кардинального) вимірювання навіть стосовно однієї людини. Вони твердять, що індивідуум має можливість вибирати і порівнювати значення корисності лише за порядковою шкалою (ординальний підхід), як, наприклад, неможливо виміряти біль, а можна тільки відчувати його посилення чи послаблення. Нарешті, є дослідники, яких взагалі не цікавить питання про те, чи існує корисність і чи можна її виміряти. Вони вважають, що поведінку споживача (наприклад зміну обсягів купівлі різних товарів та обсягу роботи, яку необхідно виконати для отримання доходу, на який і здійснюється купівля) можна пояснити без звертання до такого поняття, як "корисність". Правда, власну позицію щодо цього В. Леонтьєв висловив кількома роками раніше (1954) у статті "Застосування математики в економіці": "Оскільки спостереження за поведінкою споживачів при виборі товарів залишається єдиним об´єктивним джерелом інформації про вид функції корисності, порядкове порівняння її різних рівнів є єдиною реальною процедурою, яка і потрібна для мети дослідження".
Аналогічний В. Леонтьєву висновок робить і М. Блауг, твердячи: "Зрозуміло, що якщо не можемо вимірювати корисність кількістю, а отже відчуваємо необхідність відмовитись від старої теорії граничної корисності, то не існує особливих заперечень проти того, щоб перейти на позиції повного біхевіоризму, тобто методу виявлення переваг".
3. З метою дослідження В. Парето розглядає вибір споживача як у залежності від кількості певного блага, так і від кількості усіх інших ресурсів, використовуючи "криві байдужості", які відображають збереження сумарних корисностей товарів у їх різних комбінаціях, їх поєднання і перевагу одних комбінацій над іншими. У результаті з´явились паретовські тривимірні діаграми, на вісях яких відкладаються неоднакові величини кількості різних благ, що знаходяться у споживачів. Застосовуючи ці діаграми, можна простежити порядок (послідовність) ранжування індивідом своїх переваг, виявити його "байдужість" у конкретний момент часу між двома альтернативними благами (тобто такі їх комбінації, які забезпечують однаковий рівень загального задоволення), оскільки очевидно, що, використовуючи поняття "байдужість", виміряти щось неможливо (рис. 12).
Рис. 12. Крива байдужості
Простий варіант аналізу являє собою порівняння набору із двох товарів (уданому прикладі – яблука і банани). Кількість цих товарів відкладається на вертикальній і горизонтальній вісях, а крива демонструє варіанти поєднань і, очевидно, переваг. Пряма, що з´єднує крайні точки (тільки яблука – тільки банани), є бюджетна лінія (співвідношення двох товарів, виражене у цінах); крива байдужості показує всі комбінації двох товарів, поєднання яких має однакову корисність для споживача, котрому байдуже, на якому із варіантів (точка на кривій байдужості) зупинитися.
Крива байдужості дозволяє дійти висновку, що, виходячи із бюджетних можливостей, споживач віддасть перевагу варіанту, який відповідає точці дотику кривої байдужості до бюджетної лінії. Варіанти, які лежать за межами кривої, споживача не задовільняють.
Який із варіантів буде вибрано? Очевидно, той, для здійснення якого є достатня сума грошей. Пряма, тобто бюджетна межа, торкається кривої байдужості у точці М. При даному бюджеті і рівні цін, який склався на ринку, буде вибрано саме той варіант як оптимальний.
Крива байдужості може використовуватися для прогнозування споживчого попиту.
Проілюструємо сказане. Нарис. 13 зображена крива споживчих можливостей MN.
Рис. 13. Ефективність за Парето
Будь-яка точка на кривій (наприклад А чи В) ефективна за Парето. Рух * по кривій означає поліпшення становища (ресурсів, витрат) одного споживача при погіршенні становища інших.
Точки всередині фігури OMN розташовані нижче кривої MN. Всі точки всередині кривої характеризують неефективний розподіл ресурсів.
Рух, наприклад, від точки І в бік кривої – всередині фігури ILP – означає поліпшення, за Парето.
Фактично існує два критерії оптимальность Перший – належить до розподілу ресурсів (поліпшення корисності одного зменшує корисність інших), другий – до виробництва (поліпшення корисності одного не зменшує корисність інших).
Якщо знайти оптимум на рівні фірми відносно нескладно, виходячи із мінімізації витрат і максимізації результату, то на рівні народного господарства доводиться враховувати багато факторів, неоднозначність і різноманітність цілей.
Проблема в тому, як визначити рівень добробуту не окремої людини, а суспільства в цілому. За Парето, оптимум досягається, коли досягається рівновага на всіх ринках, у всіх секторах економіки. До цього оптимуму прямує ринковий конкурентний механізм.
Між економічним ростом і розподілом ресурсів існує протиріччя. Перевага росту розподіляється нерівномірно. Пріоритети, які надаються одним галузям і регіонам, обмежують можливість інших. Тому державні програми покликані знаходити засоби і методи здійснення прийнятих рішень.
Як вважає В. Леонтьєв, класичне поняття рівноваги передбачає існування великого числа вихідних даних, включаючи і криві байдужості, «які одночасно відображають обсяг виробництва, ціни та всі інші змінні системи».
У своєму «Вченні політичної економії» В. Парето відмовився від традиційних підходів до кількісної характеристики корисності на основі між-особистісних порівнянь корисності, сформулювавши поняття суспільної максимальної корисності, тобто те поняття, яке в економічній літературі зараз прийнято називати «оптимум Парето». Це поняття вживають для оцінки таких змін, які або поліпшують добробут усіх, або не погіршують їх добробуту з покращенням добробуту принаймні однієї людини. Оптимум Парето визначається як стан, за якого неможливо поліпшити чийсь добробут шляхом трансформації товарів і послуг у процесі виробництва або обміну без шкоди для добробуту певного індивіда.
Концепція «оптимуму Парето» дозволяє, таким чином, прийняти оптимальне рішення щодо максимізації прибутку (відповідно і корисності), якщо теоретична аргументація оптимальної комбінації споживання грунтується на наступних передумовах: суто особистісна оцінка власного добробуту; визначення суспільного добробуту через добробут окремих людей; неможливість зрівняння добробуту окремих людей.
На думку М. Блауга, «оптимум Парето» може бути зафіксований і в ситуації, яка потребує «зміни споживчого надлишку у грошах». Він пише: «Зміна, яка дає вигоду одним людям, але завдає збитків іншим, тепер може бути поєднана з приростом загального добробуту, якщо люди, які виграють, можуть компенсувати збитки тим, що програють, так, що останні
добровільно приймуть цю зміну; після того, як зроблені компенсаційні платежі, тим, хто виграв, стає краще, а тим, хто програв, не стає гірше». 4. На відміну від Л. Вальраса, В. Парето аналізує не тільки економіку вільної конкуренції, але й різні типи монополізованих ринків, що стало самостійним об´єктом дослідження економістів лише через кілька десятиліть, тобто в середині XX ст. Крім того, в економічній науці «удосконалена і розширена Вільфредом Парето і його сучасниками та послідовниками загальна теорія економічної взаємозалежності поступово зливалась (і це обіцяє стати уніфікованою логічною структурою) з двома іншими напрямами аналізу: теорією ринкового механізму та аналізом поведінки фірм і домашнього господарства».
|
:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія