Рис. 9. Еластичність попиту за ціною

  Криві попиту на різні товари неоднакові. В одних товарів крива знижується круто, в інших – порівняно плавно. Кут нахилу (ступінь крутості) змінюється залежно від того, як змінюється величина попиту під впливом руху цін. Якщо під впливом цінових зрушень попит змінюється швидко, він еластичний, якщо повільно – нееластичний (рис. 9).

  Поняття еластичності попиту – відношення динаміки попиту до динаміки ціни – ввів у практику економічного аналізу А. Маршалл. Кожний товар характеризується своєю кривою попиту. Попит на пшеницю малоеластичний: сильне зниження ціни не викличе різкого збільшення попиту. Попит на фрукти і рибу надто еластичний: всяке зниження цін підвищить попит на ці продукти (і споживання). На графіку крива еластичності попиту звичайно нагадує літеру "U" (крива випукла до горизонтальної вісі). Коли ціна знижується, а товари стають доступніші для основної маси покупців, попит різко підвищується.

  Еластичність попиту – інструмент аналізу ринкової кон´юнктури. Маршалл розрізняє точкову еластичність (коефіцієнт еластичності мінливий, тому придатний лише при незначних змінах ціни), дугову еластичність (коефіцієнт еластичності на даному відрізку кривої приблизно однаковий), перехресну еластичність (зміна ціни одного товару впливає на характер попиту на інший товар). Вводяться поняття ціни попиту, яку споживач готовий заплатити за товар, і граничної ціни попиту, яку він дійсно платить. Остання служить мірилом граничної корисності товару.

  Однак, згідно з теорією Маршалла, існує особливий взаємозв´язок між впливом попиту і пропозиції та рівнем JDHHKOBO´I ціни, залежно від проміжку часу, що аналізується. Розглядаючи цей взаємозв´язок як «загальне правило», суть його вчений пояснює так: «Чим коротший період, який розглядається, тим більше потрібно враховувати в нашому аналізі вплив попиту на вартість, а чим цей період триваліший, тим більшого значення набуває вплив витрат виробництва на вартість».

  Оптимізація виробництва Дослідження в межах концепції граничних витрат виробництва дозволили А. Маршаллу виявити закономірності зміни питомих витрат виробництва при збільшенні обсягів виробництва на підприємстві. Це є очевидним з XIII розділу першого тому «Принципів…», у якому лідер «кембриджської школи» звертається до проблеми зростання та спадання віддачі від виробництва при розширенні його масштабів. Він відзначає, що, як правило, великий масштаб виробництва в конкурентній економіці забезпечує підприємству (фірмі) зниження ціни товарної продукції і відповідно – перевагу над конкурентами (через постійно зростаючу економію від уміння працювати і від застосування спеціалізованих машин та різного обладнання) і що основну вигоду від такої економії має все суспільство.

  Потім, щоб виявити причини подібного феномена, у дослідження вводиться поняття «репрезентативна фірма», як різновид середньої фірми. Розмір останньої, на його думку, звичайно, збільшується із зростанням сукупного обсягу виробництва певного товару, що приводить до отримання нею і внутрішньої, і зовнішньої вигоди, зумовленої меншими, ніж раніше, витратами праці та іншими витратами у процесі виробництва.

  Таким чином, вчений дійшов висновку щодо дії двох економічних законів: зростаючої віддачі і постійної віддачі. Згідно з першим, «збільшення обсягу витрат праці і капіталу звичайно веде до удосконалення організації виробництва, що підвищує ефективність використання праці і капіталу, дає пропорційно більш високу віддачу…». За другим законом, «збільшення обсягу витрат веде до пропорційного збільшення обсягу продукції». Причому, як вважає дослідник, «в реальній дійсності ці дві тенденції зростання і скорочення віддачі постійно протидіють одна одній».

  Як бачимо, на думку А. Маршалла, в умовах конкуренції питомі витрати з укрупненням виробництва або знижуються, або розвиваються паралельно, але не випереджають темп росту обсягу продукції. Пізніше на основі цих суджень мікроекономічна теорія висунула більш вірогідні методичні розв´язки проблеми оптимізації виробництва і розмірів підприємств. З іншого боку, розподіляючи витрати виробництва на постійні та змінні, А. Маршалл переконливо довів, що у тривалому періоді постійні витрати стають змінними. На його думку, основний мотив, що змушує фірму покинути ринок,– це перевищення її витратами рівня ринкової ціни.

  Процент на капітал, згідно з Маршаллом, проявляє себе як «винагорода» тому, хто, володіючи матеріальними ресурсами, очікує «майбутнього задоволення» від них, аналогічно тому, як заробітну плату слід вважати «винагородою за працю». Він категорично не згодний з тим, «що вартість речі залежить просто від кількості витраченої на її виготовлення праці. Будь-яка спроба відстоювати зазначене посилання,– продовжує вчений,– припускала, що послуги, надані капіталом, є «дармовим» благом, що даються без усяких жертв і тому не потребують винагороди, як стимулу для подальшого його функціонування: це саме той висновок, який зазначене посилання намагається довести».

  Нарешті, дуже важливою є думка автора «Принципів …» про рівень процентної ставки. На його думку, «хоч із зростанням масштабів розпорядження людини природними ресурсами вона може продовжувати робити великі нагромадження навіть при низькій процентній ставці, все ж, поки натура людська зберігає свої одвічні властивості, кожне скорочення процентної ставки може спонукати багатьох людей зберігати менше, а не більше, ніж у протилежному випадку". Це положення – одне з тих небагатьох, яке пізніше його учень Дж. М. Кейнс взяв "на озброєння" у своїй концепції макродослідження і державного регулювання економіки.

  Підводячи короткий підсумок, виділимо окремі положення, які характеризують вклад Маршалла в розробку і систематизацію економічної теорії.

  Перше. Маршалл є засновником кембриджської школи, але його вплив поширився далеко за її межі. На його концепцію, його методологію, запропоновану ним термінологію опираються економісти, які представляють неокласичну школу, прихильники економікса.

  Друге. Одна із заслуг Маршалла полягає в запропонованому ним розмежуванні короткострокового і довгострокового періодів. Це дозволило не протиставляти, а поєднати трудову теорію вартості і теорію граничної корисності, виробити загальну концепцію. Положення Маршалла про "два леза ножиць" – взаємозв´язок попиту і пропозиції – допомагає зрозуміти, як витрати виробництва і споживацькі переваги впливають на ціни.

  Третє. Теоретичні винаходи Маршалла отримали розвиток у працях інших економістів. У своїх працях він приділив недостатню увагу аналізу грошового фактора. Це був мінус, але деякі економісти поділяли подібну точку зору.

  Четверте. У цілому «Принципи…» Маршалла – одна із найбільш довговічних праць, одна із «працюючих» книг, що не так часто зустрічається в історії економічної науки. Нею користуються і сьогодні всі, хто цікавиться економічними проблемами, хто намагається осягнути механізм і лабораторію ринкової економіки.

  Загальне і специфічне в методології Дж.-Б. Кларка Засновник «американської школи» маржиналізму, який зробив помітний внесок у формування неокласичної економічної теорії кінця XIX ст., Дж.-Б. Кларк*. Праці цього вченого, у тому числі фундаментальні, були опубліковані в 80 – 90-х роках XIX ст. З них найбільш значущі книги – «Філософія багатства"(1886) і «Розподіл ба-гатства"(1899), в яких, особливо в останній, йому вдалось заглибитися у найбільш популярні на той час маржинальні ідеї, відзначити неординарні положення і навіть, як він називав їх, «закони» економічної науки.

  Кращі його наукові досягнення необхідно розглядати у двох аспектах – методологічному і теоретичному. У першому випадку йдеться про новизну методології в рамках висунутого вчення про три натуральні розділи (відділи) економічної науки. У другому мова йде про заснований на мікроекономічному аналізі так званий закон граничної продуктивності факторів виробництва. З цією метою в подальшому своєму викладі ми будемо звертатися до вже згадуваного «Розподілу багатства» Дж.-Б. Клар-ка. Структура цієї роботи специфічна. У перших двох розділах з 26 коротко сформульовані майже всі ключові ідеї і трактування. З основних у дещо спрощенній редакції, але не шкодячи змістові, назвемо такі:

  1. Розподіл суспільного доходу регулюється суспільним законом, який «при цілковито вільній конкуренції» може забезпечити кожному фактору виробництва створювану ним суму багатства.

  2. Багатство – це кількісно обмежені джерела матеріального людського добробуту.

  3. Кожний фактор виробництва має в суспільному продукті ту частку багатства, яку саме він виробляє.

  4. Розклад усього доходу суспільства на різні види доходу (заробітна плата, процент і прибуток) безпосередньо і цілком є предметом економічної науки.

  5. Названі види доходу отримуються відповідно «за виконання роботи», «за надання капіталу» і «за координування заробітної плати і процента».

  6. При раціональному визначенні доходів жоден з «класів людей», зайнятих на виробництві, не буде «мати претензій один до одного».

  7. В економічному розумінні виробництво продукту не завершене до тих пір, поки представники торгівлі не довели його до покупця і продаж відбувся, що є «завершальним актом суспільного виробництва».

  Розглянемо тепер специфічне вчення Дж.-Б. Кларка про розділи економічної науки, яке включає положення про «універсальні закони», статику і динаміку і відповідно – про статичний і динамічний типи виробництва. У ньому висунута ідея про те, що теорія, яка грунтувалася на старому плутаному плані чотиричленного поділу всієї науки на виробництво, розподіл, обмін і споживання, не могла, «як у випадку механіки, вирішити пропоновану прогресом проблему всебічного пізнання статичних законів раніше, ніж закони руху могли бути зрозумілі». Основний аргумент на користь цієї ідеї – можливість з метою теоретичного дослідження створити в уяві статичне суспільство, оскільки «всі натуральні суспільства динамічні».

  Як бачимо, виключно теоретично – у дослідних цілях – Дж.-Б. Кларк вважає доцільним іншу, ніж пропонували до нього, «межу між природними розділами економічної науки». У результаті з´явилась нова версія про її межі, викладена вченим так: «Ми маємо перед собою тепер межі трьох натуральних розділів економічної науки. Перший охоплює універсальні явища багатства. Другий включає соціально-економічну статику і говорить про те, що відбувається далі з багатством. Третій відділ включає соціально-економічну динаміку і говорить про те, що відбувається з багатством і добробутом суспільства за тієї умови, якщо суспільство змінює форму і способи діяльності».

  Теорія економічної статики та динаміки За ілюстрацією лідера «американської школи», для уявного статичного суспільного виробництва властивий незмінний характер операцій, пов´язаних з постійним випуском одних і тих видів благ при тих самих технологічних процесах, видах знарядь і матеріалів, які не дозволяють ні збільшувати, ні зменшувати величину багатства, наданого виробництвом. Крім того, додає він, у стані соціально-статичного виробництва земля обробляється одними й тими ж знаряддями і отримується той самий врожай, а на фабриках працюють з тими ж машинами і матеріалами. Тобто нічого не змінюється у способі виробництва багатства або, кажучи іншими словами, виробничий організм зберігає свою форму незмінною.

  Таким чином, у стані статики можна констатувати рух ніби в замкнутій системі, що зумовлює рівноважність і стабільність економіки. Що ж таке реальні динамічні сили та породжувані ними в економіці відхилення і зміни? Що мав на увазі дослідник, заявляючи, що через дію великих сил економічної динаміки "нормальне багатство світу буде більшим і дійсний рівень заробітної плати буде значно вищим у 2000 році, ніж зараз"?

  Докладні судження Дж.-Б. Кларка що до поставлених запитань ми знаходимо у шостому розділі глави "Розподілу багатства". Насамперед звернемо увагу на перелічені ним загальні види змін, які створюють динамічні умови, що дестабілізують економіку, їх – п´ять. Це: 1) збільшення населення; 2) ріст капіталу; 3) удосконалення методів виробництва; 4) зміна форм промислових підприємств; 5) виживання більш продуктивних підприємств натомість усунених менш продуктивних. Причому кожний вид рекомендується виділяти як фактор, який підтримує суспільство в динамічному стані і повідомляє про себе через вплив на соціальну структуру.

  Наприкінці розділу, оцінивши дослідження Д. Рікардо та його послідовників як неусвідомлену спробу створити статичний світ, що не дозволила їхній власній системі набути завершеної і реалістичної наукової структури, американський професор припускав, що люди до закінчення XX ст. будуть знати про наслідки, до яких призводять фактори динамічного стану суспільства, і що відбувається це завдяки "чистій теорії економічної динаміки", яка може зробити якісний аналіз явищ мінливості і перенести теорію в нову площину, розширивши в багато разів предмет політичної економії.

  Після Дж.-Б. Кларка економічну науку XX ст. в числі інших авторів, як відомо, збагатив і М. Кондратьев, який одну з кращих своїх робіт назвав «Основні проблеми економічної статики і динаміки». Ще будучи студентом, він написав статтю «Основні вчення про закони розвитку суспільного життя» (1914), в якій визнавав поділ законів суспільного життя на «статичні» і «динамічні». Вважаючи, що між останніми не можна побачити принципової відмінності, він робить висновок: «Статика – це застигла динаміка».

  Відомо також, що в 1939 р. Й. Шумпетер, назвавши півстолітні цикли «циклами Кондратьева», високо оцінив тим самим творчість не тільки російського вченого, але й американця Дж.-Б. Кларка. Про останнього у своїй «Теорії економічного розвитку» Й. Шумпетер висловлювався так: «Цей автор… дав точне визначення статичного стану і дослідив умови його розвитку, так що свідоме розрізнення статики і динаміки слід, мабуть, пов´язувати насамперед з його ім´ям. Ним не менш енергійно відстоювався постулат особливої теорії «динаміки».

  У «Розподілі багатства» Дж.-Б. Кларк, будучи прихильним до основоположних принципів маржиналізму, оперує такими категоріями, як «граничний працівник», «граничний характер роботи», «гранична корисність», «кінцева корисність», «гранична продуктивність» та інші. Він цілковито приймав принцип пріоритетності мікроекономічного аналізу, твердячи, зокрема, що «життя Робінзона було введене в економічне дослідження зовсім не тому, що воно важливе саме по собі, а тому, що принципи, які управляють господарством ізольованого індивідума, продовжують керувати й економікою сучасної держави».

  Гранична продуктивність Основна заслуга засновника «американської школи» і одного з теоретиків «маржинальної революції», що призвела до формування неокласичної економічної теорії, полягає насамперед у розробці концепції розподілу доходів на основі принципів граничного аналізу цін факторів виробництва, яку в економічній літературі називають, як правило, «законом граничної продуктивності» Дж.-Б. Кларка.

  На думку вченого, цей закон має місце в умовах вільної (довершеної) конкуренції, коли мобільність усіх господарюючих суб´єктів сприяє досягненню параметрів рівноваги економіки. Він навіть визнає, що основна ідея закону, яка дозволяє вести мову про граничну віддачу кожного основного фактора виробництва для досягнення найбільш ефективного (оптимального) виробничого процесу, співзвучна із судженнями Й.-Г. фон Тюнена. Він, як «найбільш блискучий представник ранньої німецької економічної науки», запропонував «теорію, яка застосовувала закон кінцевої продуктивності як до праці, так і до капіталу і визначала заробітну плату і процент як результат цього застосування…, але щоб стати вірною, вона повинна стати, більше того, теорією специфічної продуктивності, згідно з якою оплата кожної одиниці праці збігається з її власним специфічним продуктом».

  Очевидно, виходячи з цих міркувань, Дж.-Б. Кларк вирішив зосередитись на маржинальному принципі спадної граничної продуктивності однорідних, тобто таких, що мають однакову ефективність, факторів виробництва. Це означає, що при надмірній капіталомісткості гранична продуктивність праці буде знижуватися з кожним залученим працівником і, навпаки, при незмінній чисельності працівників гранична продуктивність праці може бути вищою тільки внаслідок зростання капітало-озброєності. Це також означає, що «частки в розподілі цінності залежать від кінцевої продуктивності», тобто «процент визначається продуктом кінцевого приросту капіталу, а заробітна плата визначається продуктом кінцевого приросту праці».

  Побудувавши свою теорію граничної продуктивності на мікрорівні і в основному на прикладі вільно фунціонуючого конкурентного підприємства, у восьмому розділі «Розподілу багатства» Дж.-Б. Кларк твердить про існування деякої «зони байдужості», або «граничної сфери», яка у сфері роботи кожного підприємства вважається контрольованою. "У межах цієї зони,– пише він,– люди можуть приходити і йти, не впливаючи на доход підприємців... Якщо конкуренція діє з ідеальною досконалістю, то скрізь, куди йдуть ці граничні працівники, вони отримують у вигляді плати повністю продукт своєї праці; хоч фактично, у зв´язку з тим, що конкуренція діє далеко недосконало, те, що отримують ці люди, лише приблизно збігається з вартістю їх продукту. Тому із виходом одного із робітників, – вважає вчений, – залишається невиконаною гранична робота, тобто найменш потрібна робота, а підприємець у свою чергу у межах "зони байдужості" може прийняти на роботу без шкоди для себе і "кілька зайвих людей", оскільки в цій "граничній сфері" заробітною платою є "те, що вони виробляють", і він не буде мати з них ніякого прибутку".

  Звідси на власне запитання: "Якщо я знаходжусь у вас на службі, чи звільните ви мене ?",– Дж.-Б. Кларк відповідає так: "Можливо, ні. Доти, доки продукт, який моя праця додає до інших доходів підприємства, дорівнює моїй заробітній платі". На підтвердження сказаного в кінці XXI розділу цієї книги ми знаходимо згадувану вже тезу про те, що в "зоні байдужості" підприємець залучає "дуже небагато додаткових працівників при тій самій оплаті, не ризикуючи мати збитки", тому що "продукт цієї (граничної. –Авт.) людини... виражав би рівень заробітної плати".

  Отже, граничний працівник (або група працівників) отримує повний продукт своєї праці. З позиції підприємця, який може найняти додаткових робітників, не отримавши при цьому додаткового доходу і не маючи збитків, ці робітники знаходяться у "зоні байдужості" (за термінологією Кларка. –Авт.). Наймання додаткових робітників здійснюється до тих пір, доки граничний продукт праці (рис. 10, відрізок СД) не зрівняється з "нормальним" рівнем заробітної плати: СД=ЕА.

  Граничний продукт праці є свого роду "стандартом". Продукт праці додаткового робітника СД установлює рівень заробітної плати всіх робітників (верхня межа цього рівня ЕС). Всі працівники одної кваліфікації отримують те саме , що і граничний (додатковий) робітник тієї ж кваліфікації. При цьому додаткові робітники отримують те, що вони виробляють.

  Весь продукт праці, за Кларком, надходить працівнику у тому випадку, коли він є водночас і робітником, і капіталістом. Коли ж робітник і власник капіталу – різні особи, то визначити, «яка кількість продукту зобов´язана своїм походженням лише праці», виявляється неможливим. Уявімо, що станки, знаряддя внаслідок їх зносу повністю втратили для власника свою корисність. У цьому випадку весь продукт, який станки і машини допомагають створювати, буде належати людям, які на них працюють.

  Рівень заробітної плати вирівнює конкуренція. Ринкові ціни коливаються навколо «постійних стандартів». Різниця у рівні заробітної плати робітників різних спеціальностей може бути значною: продукт годинної праці юриста відповідає продукту місячної праці кочегара або швеї. Але різкі відхилення згладжує конкуренція.

  У викладі змістовної частини теорії граничної продуктивності Дж.-Б. Кларка примітна і та обставина, що, доводячи власну позицію про природу походження процента на капітал, він нагадує і, по суті, підтримує багато в чому схоже судження О. Бем-Баверка в «теорії очікування». Зокрема, автор «Розподілу багатства» вважає, що «кружний шлях» виробництва благ австрійського професора показує безперечні переваги використання капіталу, оскільки останній дозволяє збільшувати результати роботи порівняно з роботою водночас «голими руками», хоч для цього необхідно попередньо витратити «деякий час», протягом якого створюється втілені у капіталі «знаряддя». Через це, погоджується лідер «американської школи», збільшення продукту можна пояснити тим, що непрямо це робить і час, витрачений на його виробництво, тобто «кружний, або потребуючий часу спосіб використання праці забезпечує ефективні капітальні блага». І продовжує:»… Ми можемо сказати, що час продуктивний, що перманентний склад змінних капітальних благ – це капітал в дійсному розумінні слова, він звільняє людей від очікування».

  Однак із закону граничної продуктивності Дж.-Б. Кларка можливий пригнічуючий висновок про те, що ціна фактора виробництва зумовлена відносним дефіцитом. Це, зокрема, наводить на думку про те, що «справедлива заробітна плата» завжди відповідає граничній продуктивності праці, а остання може бути відносно нижчою за інший більш продуктивний фактор, тобто капітал. Сам Дж.-Б. Кларк, схоже, не до кінця усвідомлюючи можливий з його теорії висновок, залишався впевненим у тому, що «якщо вони (трудящі маси) створюють велику суму багатства і отримують її повністю, їм не потрібно прагнути до соціальної революції…»

  Але істина, звичайно, не в цьому. Як пише М. Блауг, «насправді не існує ніякого окремо взятого виробничого фактора: фактори виробництва по суті комплементарні, і граничний продукт будь-якого з них є наслідком граничних продуктів усіх інших факторів». Неприйняття цієї теорії ми бачимо також у Б. Селігмена, як-то: «Немає ніякої гарантії, що народ отримає винагороду відповідно до висвітленої часом теорії граничної продуктивності».