Упродовж останніх 30 років XIX ст. класичну політекономію змінила маржинальна економічна теорія. Ця зміна значною мірою стала наслідком величезного прогресу в науці, особливо в її природничих і гуманітарних галузях, а також в економіці, в якій з´являлось все більше ознак монополістичного типу господарювання.

  Основна ідея маржиналізму – дослідження граничних економічних величин як взаємопов´язаних явищ економічної системи в масштабі фірми, галузі (мікроекономіка), а також і всього народного господарства (макроекономіка). У даному контексті сучасний маржиналізм включає в себе і неокласичну, і кейнсіанську економічні концепції, а економічна наука вперше стала галуззю знання, яка вивчає взаємозв´язки між визначеною метою і наявними обмеженими засобами, які мають альтернативні можливості використання.

  Слід мати на увазі, що альтернативна можливість припускає використання ресурсів і витрат часу виключно для досягнення конкретної мети. Виходячи з цієї ідеї, яка лежить в основі маржиналізму, Л. Роббінс твердить: “Якщо ми щось вибираємо, то ми вимушені відмовитися від інших речей, від яких би ми за інших обставин не відмовились. Рідкісність засобів, які призначені для задоволення цілей різної значущості, – це майже універсальна властивість середовища, у якому здійснюється людська діяльність,... і послуги кухаря, і послуги балетного танцівника обмежені попитом на них і можуть споживатися по-різному... Економічна наука – це наука, що вивчає поведінку людей з точки зору співвідношення між метою і обмеженими засобами, які можуть мати різне споживання".

  "Революційна" особливість маржиналізму

Кардинальна переоцінка цінностей класичної школи, які сформувалися майже за двісті років, відбулася в останній третині XIX ст. В економічній літературі її характеризують як "маржинальну революцію".

  Пояснюючи суть цієї "революції", відзначимо, що маржиналізм (від слова "margin", яке в англо-французькому перекладі означає – кордон, межа) грунтується на принципово нових методах економічного аналізу, що дозволяє застосовувати граничні величини для характеристики змін у явищах, які відбуваються. У цьому його відмінність від класичної політекономії, автори якої користувались лише характеристикою суті економічних явищ (категорій), виражених у середній або сумарній величині. Так, наприклад, у класичній концепції в основі визначення ціни лежить витратний принцип, який пов´язує її величину з витратами праці (за іншим трактуванням – із витратами виробництва). Згідно з концепцією маржиналістів, формування ціни (через теорію граничної корисності) пов´язується із споживанням продукту, тобто з урахуванням того, наскільки зміниться потреба в продукті, який оцінюється, якщо споживається додаткова одиниця цього блага.

  Ще одна "революційна" особливість маржиналізму полягає в тому, що класики поділяли економічні явища тенденційно, вважаючи зокрема сферу виробництва первинною щодо сфери обігу, а вартість – вихідною категорією всього економічного аналізу, а маржиналісти економіку розглядають як систему взаємозалежних господарюючих суб´єктів, які розпоряджаються господарськими благами, фінансовими і трудовими ресурсами. Саме тому, завдяки маржинальній теорії, проблема рівноваги і стабільного розвитку економіки стала предметом аналізу результатів її взаємодії з навколишнім середовищем – як підприємств і фірм, так і народного господарства в цілому.

  Крім того, порівняно з класичною, маржинальна теорія широко застосовує математичні методи, у тому числі і диференціальне обчислення. Причому математика використовується маржиналістами не тільки для аналізу граничних економічних показників, але й для обгрунтування поняття оптимальних рішень при виборі найкращого варіанта з ряду можливих гіпотез. Так, М. Фрідмен про гіпотези писав, що їх змістовність можна «пояснити» за допомогою фактичних даних і навіть показати є гіпотеза «правильною» чи «помилковою», чи буде «прийнята» як обгрунтована, чи «відкинута», оскільки «єдиним конкретним тестом, який дозволяє оцінювати обгрунтування гіпотези, може бути її порівняння з реальністю».

  «Революційні» зрушення маржиналізм зумовив і в галузі кількісної теорії грошей. Класики, на противагу примітивному інфляціоналізму  своїх попередників – меркантилістів, ще з часів Д. Юма, тобто більше 100 років тому, «доводили» ступінь ненейтральності грошей хоча б у короткостроковому періоді. І висловлюючи незгоду з Юмом, вони не припускали можливості позитивної дії «повзучої» інфляції на виробництво і зайнятість. Згідно з їх інтерпретацією кількісної теорії грошей, мова йде про «просту і зрозумілу теорему пропорційності». Так-от, «маржинальна революція» дала нові докази на користь поступової зміни ортодоксальної версії кількісної теорії грошей Рікардо – Мілля. У результаті «настав час» неформального визначення таких основних функцій грошей, як засобу обігу, міри вартості, засобу нагромадження. Причому відпала необхідність пошуку серед різноманітних функцій грошей головної функції, і стало можливим визнати: «Гроші – це те, що роблять гроші. Все, що виконує функції грошей, і є гроші».

  Першими авторами названих відкриттів були І. Фішер та А. Пігу. Так, розвиваючи традиції «американської школи» маржиналізму, І. Фішер (1867 – 1947) вивів так зване рівняння обміну:

  MV = PT,

  де М – кількість грошей, V – швидкість їх обігу, Р – середньоврівнова-жений рівень цін, Т – кількість усіх товарів. Виходячи з цього тільки у тому випадку, коли не пов´язується вартість грошей з вартістю грошового матеріалу, а швидкість їх обігу і кількість товарної маси у короткостроковому періоді вважається сталою, був би можливим ортодоксальний варіант кількісної теорії грошей: у результаті зіткнення товарів і грошей зміна цін на товари залежала б виключно від кількості грошей.

  А. Пігу вніс свої корективи в методологію дослідження грошей Фіше-ра, запропонувавши враховувати мотиви господарюючих суб´єктів на мікрорівні, зважаючи на їх «схильність до ліквідності» – прагнення відкладати частину грошей як запас у вигляді банківських внесків або цінних паперів. Звідси, як вважав Пігу, тією мірою, у якій буде мати місце ліквідність грошей, відбуватиметься й адекватне коригування цін.

  І, нарешті, «революційною» ще можна визнати ту особливість, що методологічний інструментарій маржиналізму дозволив зняти таке важливе для класиків питання, як первинність і вторинність економічних категорій. Це сталося насамперед завдяки перевазі функціонального підходу, який став найважливішим засобом аналізу і перетворення економічної теорії в точну науку.

  Слід підкреслити, що факт початку «маржинальної революції» був мало ким помічений. Про те, що вона вже відбулась, у 1889 р. проголосив Л. Вальрас, який виходив із висунутих ним ідей аналізу граничних економічних величин і претендував на першість у цій «революції». Але оскільки у 1871 – 1874рр. праці з цієї проблеми були опубліковані також У. Джевонсом, К. Менгером, то між цими трьома економістами постало питання про науковий пріоритет. Однак у 1878 р. його несподівано розв´язав англійський професор Адамсон, який випадково знайшов у Британському музеї книгу тоді нікому не відомого Г. Госсена, видану набагато раніше (у 1854 р.), У якій було викладено зміст принципів маржинального аналізу економіки.

 Характерні особливості першого етапу

У "маржинальній революції" прийнято виділяти два етапи. Перший етап охоплює 70 – 80-ті роки XIX ст., коли відбувалось узагальнення ідеї маржинального економічного аналізу у працях австрійця К. Менгера і його учнів, а також в уже згаданих англійця Джевонса і француза Валь-раса. На цьому етапі серед представників маржинальної теорії найбільше визнання здобув К. Менгер, який очолив австрійську школу маржи-налістів. Його школа, у якій активно співпрацювали також Ф. Візер, О. Бем-Баверк та інші вчені, виступала проти історичного і соціологічного підходів в економічній теорії, обстоюючи, як і класична школа, "чисту економічну науку". При цьому теорія граничної корисності товару, що стала на даному етапі найголовнішою, проголошувалась "школою" основною умовою визначення його вартості, а сама оцінка корисності визнавалась психологічною характеристикою з позицій конкретної людини. Тому перший етап маржиналізму прийнято пов´язувати з "суб´єктивним напрямом" політекономії.

  Таким чином, найбільш наполегливо і послідовно суб´єктивні погляди на всі категорії економічної науки захищала австрійська школа, ідеї якої ясно і популярно виклав О. Бем-Баверк у своїй роботі "Основи теорії цінності господарських благ", хоч сам він визнає, що основи нової теорії були закладені К. Менгером. Провідну роль у побудові цієї теорії мають такі фундаментальні поняття, як корисність і цінність. На відміну від мінової вартості товару або матеріальних благ взагалі, корисність не є його об´єктивною фізичною якістю, оскільки вирішальною мірою залежить від відношення до нього суб´єкта. Дійсно, одній людині те чи інше благо може здатися більш корисним, ніж іншій. Ця користь залежить передусім від тих цілей, завдань, потреб і інтересів, про які дбає суб´єкт. Тому при прийнятті рішень в господарській діяльності корисність тих чи інших матеріальних благ або товарів визначають з урахуванням відповідних потреб і цілей. Вихідним у маржинальному аналізі є розуміння корисності, яку визначають, звичайно, як здатність матеріального блага або послуги задовольняти яку-небудь потребу суб´єкта. Оскільки ці потреби неоднакові у різних людей, то і корисності не можуть розглядатися з об´єктивної, безособистісної точки зору. Покладаючись на розуміння корисності, можна вивести розуміння цінності, яке характеризує не просто корисність товару або послуги, але вказує крім того на їх обмеженість і рідкість. З цієї точки зору корисність можна розглядати як нижчу форму цінності.

  Характеризуючи цей етап, М. Блауг вказав на ряд помилок, яких припустились усі три творці теорії граничної корисності: К. Менгер, У. Джевонс, Л. Вальрас. Серед них він назвав такі: а) корисність товару розглядається як функція кількості цього товару, яка не залежить від кількості інших товарів, що споживаються; б) "пояснення" поведінки споживача зіштовхується з подвійною опозицією (одна з них твердить, що теорія корисності походить із сумнівної і навіть неправильної психології, а друга – що психологічні аспекти поведінки споживача не причетні до об´єктивного розвитку економічного процесу, який від суб´єктивних відчуттів не залежить); в) «добробут» зводиться до суми кількісних корисностей усіх індивіду мів, які підлягають виміру, а оптимальним вважається такий розподіл ресурсів, який максимізує «добробут» саме в цьому розумінні.

Основоположники неокласичної теорії

Другий етап «маржинальної революції» припадає на 90-ті роки XIX ст. З цього часу маржиналізм стає популярним і пріоритетним у багатьох країнах. Головне досягнення маржиналістів на цьому етапі – відмова від суб´єктивізму і психологізму 70-х років з тим, щоб підтвердити, що метою «чистої економіки» завжди залишалось пояснення регулярного ходу економічного життя за певних умов. Саме тому представники нових мар-жинальних ідей стали розглядатись як правонаступники класичної політекономії і називатись неокласиками, а їх теорія, відповідно, одержала назву «неокласичної». На другому етапі «маржинальної революції»  – етапі формування неокласичної політекономії – найбільший внесок зробили англієць А. Маршалл, американець Дж.-Б. Кларк та італієць В. Парето.

  Відносно тієї думки, що теорія граничної корисності є «буржуазною відповіддю на марксизм», то тут доречно згадати такі два контраргументи. Це, по-перше, досить пізній переклад на англійську мову першого тому «Капіталу» Маркса, оскільки на той час перші праці У. Джевонса вже були видані, а по-друге, А. Маршалл уже видав у 1867 р. (рік нім. видання 1-го тому «Капіталу») свою основну працю – «Принципи економікс», повністю володіючи теорією граничної корисності, про що, крім того, свідчить написана ним у 1872 р. рецензія на книгу Джевонса. Сказане стосується і К. Менгера та Л. Вальраса, які писали свої праці, не знаючи про «Капітал» Маркса. Тому набагато пізніше у відповідь на поширення на європейському континенті «революційних» ідей вчення Маркса у працях тих, хто став учнями основоположників маржиналізму, з´явились «атаки на марксистську економічну науку» із застосуванням маржинальної теорії. Це стосується О. Бем-Баверка, Ф. Візера, В. Парето, П. Уікстіда та інших. Але оскільки нова економічна наука все ще не могла значно просунутись уперед щонайменше протягом життя покоління, історична проблема полягала в тому, щоб пояснити не той відрізок часу, коли граничну концепцію вперше пов´язали з корисністю, а скоріше запізнілу перемогу економічної теорії на основі граничної корисності.

  Еволюцію маржинальних ідей на двох зазначених вище етапах «маржинальної революції» можна охарактеризувати так:

  1. Спочатку маржиналізм у своєму суб´єктивному розумінні акцентував увагу на значенні економічного аналізу, обмежившись проблематикою, пов´язаною із споживанням (попитом), а класики, як відомо, виходили з пріоритету проблем виробництва (пропозиції). Але згодом неокласики (на другому етапі маржиналізму) обгрунтували необхідність вивчення обох сфер, не відкидаючижодної з них і не протиставляючи їх.

  2. Маржиналісти першої хвилі (суб´єктивний напрям економічної думки), використовуючи, як і класики, причинно-наслідковий аналіз, немовби повторили своїх попередників. Мається на увазі те, що дотримання каузального підходу привело і перших, і других до визнання вартості (цінності) товарних благ як вихідної категорії економічного дослідження. Щоправда, з однією істотною різницею: "класична школа" вважала первинною сферу виробництва, а джерелом формування вартості – витрати виробництва, "суб´єктивна школа" ж первинною вважала сферу споживання і ціни, зумовлені корисністю товарів і послуг.

  У свою чергу маржиналісти другого етапу, які стали основоположниками неокласичного напряму економічної теорії, завдяки заміні каузального підходу функціональним, виключили із "поля зору" економічної науки дилему про первинність і вторинність сфер виробництва й споживання, а відповідно – і суперечку про те, що лежить в основі вартості. Неокласики, образно кажучи, об´єднали сфери виробництва і споживання в об´єкт цілісного системного аналізу, поширивши характеристику деяких граничних економічних величин на сфери обміну і розподілу. У результаті відбулося немовби природне злиття обох теорій вартості в одну, яка грунтується на одночасному вимірі і граничних витрат, і граничної корисності. Це дозволило представникам "нової економіки" – неокласикам – виключити спеціальний аналіз вартості (цінності) кожного фактора виробництва. Те, що автори класичної школи розробили спеціальну теорію розподілу доходів, є предметом критики з боку сучасних економістів.

  3. На відміну від першого етапу "маржинальної революції", на другому етапі поряд з функціональним методом економічного аналізу утвердився метод математичного моделювання економічних явищ, як засіб реалізації економічної рівноваги на рівні мікроекономіки, тобто окремо господарюючих суб´єктів, через що у неокласиків із предмета економічної науки включно до 30-х років XX ст. несправедливо "випала" проблема факторів росту економіки і макродосліджень. Але при цьому маржиналісти останньої третини XIX ст., а зтодом і їх послідовники першої третини XX ст., як і раніше, думали, що економічний розвиток підтримується автоматично завдяки "вільній" конкуренції, і продовжували розділяти "закон ринків" Ж.-Б. Сея з його основною ідеєю саморегулювання і рівноважності економіки.

  Визнаючи специфічність маржинальної економічної науки, все ж нагадаємо, що не можна бути хорошим фізиком чи економістом, маючи певні знання в галузі математики, і тому не буде зайвим нагадати: для економіста, як і для фізика, основним завданням є не використання математики заради неї самої, а застосування її як засобу дослідження конкретної реальності. Простіше кажучи, завдання полягає в тому, щоб ніколи не відривати теорію від сфери її застосування.

Попередники маржиналізму

Як згадувалося вище, попередниками маржиналізму, першовідкривачами категорії «гранична корисність», яка використовувалась для аналізу поведінки споживачів, і піонерами застосування математичного аналізу функціональних залежностей для виявлення рівноваги в господарській системі було кілька науковців, зокрема, крім Г. Госсена,– німець Й.– Г. фон Тюнен, французькі дослідники Ж. Дюпюі та А. Курно  і деякі ін. Вони «зіткнулись» із законом спадної граничної корисності в один і той же час, але як реакцією на абсолютно різні інтелектуальні впливи, і не володіючи успадкованим зведенням близьких економічних ідей.

  Курно належить заслуга відкриття закону попиту, який твердить, що попит є функцією ціни: D = f(p) (де D – попит, р – ціна). Зміна величини попиту відбувається під впливом зміни цін за умови, що всі інші детермінанти залишаються постійними. Економічний аналіз Курно грунтувався на емпіричних спостереженнях і фактах, в результаті узагальнення яких він дійшов висновку і графічно показав, що крива попиту пов´язує в часовому відрізку об´єм продажу і ціну, за якою товар було реалізовано.

  А. Курно на основі свого методу розробив різноманітні моделі поведінки фірми, фундаментом яких була саме крива попиту. Найбільш відомими є його монопольна та дуопольна моделі. А. Курно аналізував монополію як чистий випадок і визначав криву попиту D = f(p), функцію сукупного доходу К = pf(p) та функцію граничного доходу М = f(p) + pf(p), де f(p)<0, як об´єктивно задані для монополіста. Потім ці функції він порівнював з функціями граничних та сукупних витрат, щоб довести, що доход максимізується, коли МС = МК, де МС – граничні витрати, аМК – граничний доход. Як твердив Курно, будь-яке ймовірне розширення виробництва буде припинене виробником, коли збільшення витрат перевищуватиме збільшення прибутку. Заклавши основи теорії чистої монополії, А. Курно розробив також концепцію дуополії, яка стала фундаментом таких важливих в економічному аналізі ідей, як модель недосконалої конкуренції та теорії ігор. Теорія дуополії (два продавці) виходить з конкуренції і полягає в тому, що покупці оголошують ціни, а продавці пристосовують свій обсяг випуску продукції до цих цін. Кожний дуополіст оцінює функцію попиту на продукцію і лише потім встановлює кількість для продажу, допускаючи при цьому, що обсяг випуску продукції конкурента є незмінним. Жюль Дюпюі, як і Курно, дійшов висновку про обернену залежність між цінами та кількістю товарів, на які є попит. Проте, на відміну від останнього, він розглядав функцію попиту як функцію граничних корисностей: функція попиту нахилена негативно (низхідна), оскільки додаткова корисність, отримана від купівлі додаткових одиниць того самого товару, завжди знижується. Ж. Дюпюі проаналізував проблему цінності суспільних благ, дійшовши висновку, що вона може бути вищою, ніж це відображає фактично сплачена за них ціна, оскільки переважна більшість людей готова заплатити за ці послуги більше, ніж платять насправді.

  Задовго до Маршалла (у 1838 p.) А. Курно у своїй класичній праці"Дослідження математичних принципів у теорії багатства" застосував апарат диференціального обчислення, який забезпечував дослідження умов досягнення максимуму прибутку. Відомі теоретичні досягнення щодо мінімізації витрат фон Тюнена, який вивчав поняття граничної продуктивності, і Госсена – закони Госсена.

  Перший закон Госсена – закон насиченості потреб. У ньому сказано: із задоволенням потреб у якихось благах їх цінність падає або по мірі збільшення кількості товару його корисність убуває. Перехід до насиченості потреб відбувається звичайно не зразу, а поступово, ніби по сходинках.

  На рис. 4 відображені спадні ступені корисності. Корисність блага з кожною наступною одиницею спадає. Спадіння граничної корисності виражає "сходинку" рівнів корисності. Якщо продовжити спадаючу "сходинку", можна припустити, що точка насиченості корисності досягатиметься при споживанні десятого блага (на десятій "сходинці").

Рис.4 Перший закон Госсена

  Практичне значення першого закону Госсена полягає у тому, що він відбиває зв´язок між зниженням граничної корисності і падінням попиту (зниженням кривої попиту). Крива попиту може бути виведена як похідна від кривої граничної корисності.

  Другий закон Госсена – закон вирівнювання граничних корисностей. Згідно з цим законом, кожний учасник обміну прагне досягти максимуму вигоди, розподіляючи свої засоби між різними покупками. Він передбачає отримати однакове задоволення від кожної суми грошей, витраченої на кожний із товарів, який хоче придбати.

  Щоб отримати максимум корисності, споживач так розподіляє кількість споживчих благ (наприклад, молока і хліба), щоб їх гранична корисність дорівнювала одній і тій самій величині (рис. 5).

  Кожний учасник обмінної операції, розподіляючи свої засоби між різними покупками, намагається досягти максимуму вигоди.

Рис.5 Другий закон Госсена

  Закон єдності ціни випливає із закону заміни споживчих благ. Для покупця існує якась межа ціни, вище якої він не стане купувати товар. Для продавця є якась нижча границя ціни, яку він бажає отримати і нижче якої не хоче опуститися.

  На перетині інтересів покупців і продавців згідно з другим законом Госсена знаходиться ступінь, який відповідає поєднанню корисностей сторін однакової інтенсивності. Цей ступінь – ціна, яка відповідає однаковій корисності решти покупок.