Ідеї меркантилізму набули поширення у більшості європейських країн. Водночас особливості соціально-економічного розвитку кожної з них неминуче вплинули на специфіку національних меркантилістських концепцій та рекомендацій щодо господарського розвитку.
Завдяки бурхливому економічному піднесенню Англії у XVI—XVII ст. меркантилізм тут досягнув найбільшого розквіту і протягом двох століть (середина XVII — перша половина XIX ст.) був офіційною політикою держави. Прикладом практичного застосування меркантилістських ідей були "закони про витрачання" (XV—XVI ст.), які забороняли іноземним купцям вивозити англійську монету, зобов´язуючи їх витрачати виторг на купівлю англійських товарів. У країні діяв "Навігаційний акт" Кромвеля, згідно з яким проголошувалась монополія англійських купців на торгівлю з колоніями Англії та каботажне плавання вздовж її берегів. Іноземцям дозволялось торгувати лише товарами своєї країни, борги іноземним державам повертались за рахунок англійських товарів тощо. Саме у цей період в Англії швидко розвивались зовнішньоторговельні монополії (Ост-Індська, Африканська та ін.), діяльність яких знаходилась у центрі економічних дискусій XVII — першої половини XVIII ст.
До видатних теоретиків англійського меркантилізму належать В. Стаффорд (1554—1612), Т. Мен (1571 — 1641), С. Фортрей (1622— 1681), Дж. Стюарт (1712—1781) та ін.
Ост-Індська компанія — англійська приватна компанія з торгівлі з країнами Ост-Індії та Китаєм, яка існувала з 1600 по 1858 р.
У кінці XVI ст. у Європі різко зросли ціни на прянощі, які доставлялись , морським шляхом із Південної та Східної Азії (Ост-Індії) португальцям та голландцям. За цих обставин англійські купці були зацікавлені у прямих поставках заморських прянощів. Але спорядження морських експедицій в Ост-Індію було дорогою і ризикованою справою, тому купці були вимушені об´єднати свої капітали.
Англійський уряд надав Ост-Індській компанії право монопольної торгівлі з усіма країнами Індійського та Тихого океанів між Магеллановою протокою та мисом Доброї Надії. Діяльність компанії регулювалася хартією, яку видавав уряд. Остання періодично переглядалась і в умови діяльності компанії вносились поправки. Основним органом управління Ост-Індської компанії були рада директорів, яка відігравала вирішальну роль, і збори акціонерів. Спираючись на урядову підтримку, Ост-Індська компанія швидко розгорнула прибуткову міжнародну торгівлю. Суперниками англійської Ост-Індської компанії були Португалія, голландська і французька Ост-Індські компанії. Під час боротьби з конкурентами англійці спиралися на сітку укріплених факторій, з яких згодом виросли такі міста, як Мадрак, Бомбей, Калькутта. Для того, щоб закріпитись в Індії, компанія активно використовувала тактику підкупу та шантажу місцевої влади. З часом для розширення свого впливу англійці почали використовувати військову силу. У другій половині XVII ст. Ост-Індська компанія отримала від англійського уряду право оголошувати війну та укладати мир, розпоряджатись власною армією та флотом, чеканити монету.
За хартією Олівера Кромвеля 1657 p. англійська Ост-Індська компанія була перетворена в акціонерне товариство з постійним капіталом. З другої половини XVIII ст. основна увага приділялась не стільки торгівлі, скільки збору податків та управлінню захопленими територіями. Водночас під тиском фритредерського руху держава з кінця XVIII ст. почала обмежувати монополію компанії на торгівлю з Індією, яка набувала все більшого значення для економіки Англії в період промислового перевороту. У 1858 р. уряд прийняв рішення ліквідувати Ост-Індську компанію. її володіння перейшли під пряме управління британської корони, а пайщикам була виплачена компенсація в З млн. фунтів англійських стерлінгів.
Твір написаний у формі обговорення представниками різних соціальних верств (лицарем, фермером, ремісником, купцем, доктором богослов´я) проблеми подорожчання товарів. У ході дискусії співрозмовники приходять до висновку, що держава повинна правильною торговельною політикою покращити становище населення.
Для цього, насамперед, необхідно забезпечити повноцінність грошей. Відтак В. Стаффорд доводив шкідливість псування останніх урядом, зазначаючи, що фальсифікація монети приводить до зростання цін, погіршення матеріального становища народу та відпливу повноцінних грошей із країни.
Розвиваючи концепцію грошового балансу, спрямовану на активне регулювання грошового обігу, автор наголошував на необхідності заборони вивезення золота та срібла з країни, виступаючи за державну регламентйцію торгівлі. Ми повинні стежити за тим, — писав В. Стаффорд, — щоб не купувати в іноземців більше, ніж ми їм продаємо, оскільки в іншому разі ми б самі себе розоряли, а їх би збагачували.
Завдання накопичення грошового багатства у країні В. Стаффорд пропонував вирішувати в основному адміністративними заходами: забороною вивезення грошей, обмеженням імпорту іноземних мануфактурних товарів, особливо предметів розкоші. Значну увагу автор приділяв державному опікуванню вітчизняної торгівлі, наголошуючи на тому, що набагато доцільніше за одні й ті самі товари платити своїм співвітчизникам, ніж іноземцям, оскільки "Усе, що купують у нас іноземці, іде від нас назавжди. Навпаки, те, що ми купуємо один у одного, залишається вдома".
Водночас В. Стаффорд закликав до розвитку національної промисловості, вимагаючи заміни експорту сировини експортом готової продукції. Він писав про те, що іноземці примушують нас платити в кінці кінців за наш власний матеріал, на нас же падають всі митні збори, витрати з обробки і, на кінець, мито при зворотному ввезенні в Англію. Між тим, якби ті ж предмети були вироблені в королівстві, наші співвітчизники отримали б додатковий заробіток, мито платили б іноземці і чистий прибуток залишився б у королівстві.
Характерним виразником ідей пізнього меркантилізму в Англії був Т. Мен — великий комерсант, член ради директорів Ост-Індської торговельної компанії.
Відстоюючи інтереси торговців у полеміці з монетаристами, котрі критикували Ост-Індську компанію за нанесення збитків Англії шляхом вивезення грошей з країни, він у 1621 році виступив з памфлетом "Роздуми про торгівлю Англії з Ост-Індією, які включають відповідь на різні зауваження, що зазвичай роблять проти неї". Нагадавши вислів давньоримського мислителя Катона "Patrem families opportet esse vendacem non emacem" (Господарю любо продавати, а не купувати), Т. Мен спростував доктрину грошового балансу, виклавши в систематизованому вигляді докази зрілого меркантилізму, побудовані на ідеї активного торговельного балансу.
Томас Мен (1571—1641) — типовий представник англійського меркантилізму. Народився у сім´ї потомствених ремісників і торговців. Його дід карбував монети на лондонському монетному дворі, а батько займався комерцією, торгуючи шовком та оксамитами. Томас рано втратив батька. Його юність пройшла у лавці та конторі вітчима — багатого купця, одного із засновників Ост-Індської торговельної компанії. Здобувши певний досвід заняття комерційною діяльністю, Т. Мен влаштувався на службу в цю компанію. Він добре зарекомендував себе, швидко розбагатів і здобув репутацію. У 1615 р. Т. Мен був обраний у раду директорів Ост-Індської компанії і ревно захищав її інтереси у парламенті та у пресі. Його активна діяльність не залишилась непоміченою і в 1622 р. Томас Мен був включений до складу спеціальної державної комісії з торгівлі, яка відігравала роль дорадчого органу при королі. Дискусії та обговорення, що велись у комісії в 20-ті роки XVII ст. багато в чому сприяли формуванню основних принципів політики англійського меркантилізму. Помер Т. Мен поважним володарем великих земельних маєтків та однією з найбагатших людей у Лондоні, "стратегом торгівлі", автором відомих творів.
Виправдовуючи торговельну активність Ост-Індської компанії, автор з допомогою цифр та фактів блискуче довів, що оцінку ролі компанії необхідно давати на основі аналізу її діяльності у цілому, не обмежуючись окремими торговельними операціями. Саме такий аналіз дав змогу виявити, що початкове вивезення грошей сприяє ще більшому їх ввезенню, поверненню золота та срібла в Англію з приростом.
У зв´язку з цим Т. Мен обґрунтовано стверджував, що товари, які завозяться у країну на кораблях компанії, інакше потрібно було б купувати набагато дорожче у турків і левантійців. Важливо також те, що частина цих товарів перепродається у інші європейські країни, приносячи Англії додатковий дохід. Таким чином, виявляється, що 10 шилінгів, витрачених в Індії на купівлю товару, перетворюються у Лондоні при його продажу на 35 шилінгів. Відтак, на думку Т. Мена, "...одна лише ост-індська торгівля здатна принести королівству більше грошей, ніж усі інші види торгівлі, взяті разом, якщо достовірним є правило, яке проголошує: коли цінність нашого вивезення перевищує цінність іноземних товарів, які споживаються в країні, то різниця неминуче припливає до нас у вигляді грошей.
Слід зазначити, що сутність теорії торговельного балансу була стисло викладена Т. Меном у його другому памфлеті, написаному у 1630 р. Назва цього твору, як зазначав ще А. Сміт, яскраво відображає головну ідею меркантилізму: "Скарби Англії у зовнішній торгівлі, або Баланс зовнішньої торгівлі як регулятор нашого багатства". Незважаючи на те, що книга була опублікована сином автора лише у 1664 році, вона відіграла важливу роль у розвитку англійського меркантилізму і була навіть проголошена його "Євангелієм".
Критикуючи позицію ранніх меркантилістів, Т. Мен писав у цьому творі про шкідливість жорсткої регламентації грошового обігу. Він виступав проти заборони вивезення золота та срібла з країни, вимагаючи відміни законів "про витрачання". У зв´язку з цим Т. Мен наголошував на тому, що через відповідні адекватні заходи з боку торговельних партнерів Англії запропоновані монетаристами "ліки можуть виявитися гірше самої хвороби"2.
Вважаючи правомірним вивезення грошей для торговельних цілей, Т. Мен відстоював думку про те, що "золото породжує торгівлю, а торгівля збільшує гроші". Таким чином, не відмовляючись від ідеї грошового багатства, автор глибше за своїх попередників зрозумів активну роль грошей і торгівлі, їх здатність стимулювати розвиток виробництва, обмін і тим самим збагачення нації. Цікаво, що роль грошей в обігу він порівнював із роллю зерна, що висівається землеробом у землю в надії на майбутній урожай: "Якщо ми будемо судити про дії фермера під час сівби, — писав Т. Мен, — коли він кидає у землю так багато хорошого зерна, то ми скоріш за все приймемо його за божевільного, ніж за доброго господаря. Але коли ми подивимося на плоди його праці восени, то знайдемо, що його зусилля отримали достойну і багату винагороду".
Т. Мен усвідомлював, що заборона вивезення грошей гальмує попит на англійські товари за кордоном, а надлишок грошей у країні сприяє зростанню цін. Він писав про те, що "велика кількість грошей у державі робить місцеві товари дорожчими ...тому вона прямо суперечить інтересам суспільства, скорочуючи обсяг торгівлі, оскільки в міру того, як велика кількість грошей робить вироби дорожчими, відбувається скорочення використання і споживання товарів". Однак при цьому він виступав за необмежене зростання кількості грошового багатства у країні. Як зазначає відомий дослідник історії економічних учень Т. Негіші, саме у "цьому полягає так звана меркантилістська дилема".
Слід зазначити, що Т. Мен, так само як і В. Стаффорд, засуджував псування монети, наголошуючи на необхідності повноцінних грошей для обігу. Він писав про те, що "не назви наших фунтів, шилінгів і пенсів поважають, а внутрішню цінність наших монет". Пропагуючи ідею активного торговельного балансу, він стверджував, що "звичним засобом збільшення нашого багатства і грошей є зовнішня торгівля. При цьому ми повинні постійно дотримуватися такого правила: продавати іноземцям щорічно на більшу суму, ніж ми купуємо у них", виходячи з того, що "гроші, які завозяться у країну завдяки активному балансу нашої зовнішньої торгівлі — це єдині гроші, які в нас залишаються і якими ми збагачуємося". До заслуг автора слід віднести застосування поняття "загальний торговельний баланс" та слушне зауваження про те, що дефіцити у торгівлі з однією країною (часткові торговельні баланси) можуть бути компенсовані активним сальдо у торговельних відносинах з іншими державами.
Обґрунтовуючи необхідність стимулювання експорту, Т. Мен вимагав зменшення або повернення мита на товари, що вивозяться, укладання міждержавних договорів щодо монопольної або безмитної торгівлі, державної підтримки експортних виробництв тощо. Він наголошував на необхідності підвищення якості англійської продукції, активізації конкуренції з іноземними купцями (навіть за рахунок зниження цін, аби лише "не втратити збуту"). Автор памфлету радив співвітчизникам бути економними у витратах, уникати марнотратства, розбещеності та бездіяльності. Розкіш, на його думку, правомірна лише за умов споживання вітчизняних товарів, коли "надмірності багатих можуть дати роботу бідним".
Виступаючи за скорочення споживання іноземних товарів, Т. Мен вказував на необхідність розвитку вітчизняної промисловості, розширення її сировинної бази і заміни експорту сировини експортом готової продукції.
"Усім нам у цілому і кожному зокрема, — писав він, — слід напружити всі сили розуму і кмітливості, для того, щоб допомогти збільшити природне багатство країни з допомогою праці й розвитку ремесел"1. Водночас розвиток виробництва Т. Мен визнавав лише у якості засобу розширення міжнародної торгівлі.
До представників англійського меркантилізму слід зарахувати також Самуїла Фортрея, автора праці, що має красномовну назву "Вигода та благополуччя Англії, що полягає у збільшенні запасів та розширенні торгівлі цього королівства". Наголошуючи на необхідності розвитку національного виробництва (як промислового, так і сільськогосподарського), Фортрей наполягав н тому, що "всі іноземні товари, які корисні для покращання нашої власно промисловості й зовнішньої торгівлі і які не можуть бути вироблені всередині країни, повинні завозитись з невеликим митом". Щодо інших іноземних товарів, то, на думку англійського меркантиліста, їх ввезення не потрібно забороняти, але для цих товарів "потрібно призначати особливо високе мито, що сприятиме їх подорожчанню і таким чином багато людей відмовляться від їх використання". Відтак "держава отримає доходи і збереже своє багатство, яке було б розтрачене за кордоном і наша власна промисловість буде зростати".
Набагато випередили свою епоху економічні ідеї яскравого представника пізнього меркантилізму, прихильника кількісної теорії грошей, шотланд Джона Ло (1671 —1729), автора книги "Гроші і торгівля з пропозицією, забезпечити націю грошима" (1705).
Цікаво зазначити, що у творах мислителів того часу можна знайти економічні ідеї, які багато в чому випередили свій час. Так, наприклад, у праці англійця Ніколаса Барбона "Нарис про торгівлю" (1690) висловлюється ідея багатоаспектності вартості. Автор вказує на те, що, з одного боку, "Ціна, яку призначає ремісник, складається шляхом підрахунку вартості матеріалів і часу, витраченого на роботу. Ціна часу відповідає цінності мистецтва і праці ремісника". Водночас він усвідомлює, що "цінність усіх товарів випливає з їх корисності. Некорисні речі не мають ніякої цінності..."
Виступаючи за свободу торгівлі, Барбон зазначав, що "Кращим суддею цінності товарів є ринок, оскільки при збігові покупців і продавців краще всього виявляється кількість товарів і потреба в них. Речі коштують якраз стільки, за скільки їх можна продати". Цілком сучасно сприймається також твердження автора про те, що корисність товарів полягає в їх здатності задовольняти людські потреби. При цьому Барбон виділяє у структурі останніх потреби тіла, що є обмеженими, і потреби духу, безмежні за своєю сутністю.
Вихідною у його теоретичній побудові була ідея про те, що гроші є вирішальним фактором економічного процвітання держави. Надлишок грошей, на думку шотландця, стимулює повне використання землі, робочої сили, підприємницьких талантів. "Ніякі закони, — писав Дж. Ло, — не в змозі дати людям роботу, якщо в обігу немає такої кількості грошей, яка б дозволила виплачувати заробітну плату великій кількості людей" .
Забезпечити зростання багатства нації, на думку Ло, можна не лише шляхом підтримки активного торговельного балансу, але і за рахунок розвитку банківської справи та впровадження грошової системи, заснованої на обігу банкнот. Він виходив з того, що зростання пропозиції грошей шляхом зниження процентної ставки сприятиме розширенню виробництва і зростанню доходів, що в свою чергу стимулюватиме споживчий попит. Водночас на відміну від класичних меркантилістів Дж. Ло вважав, що гроші мають бути не металевими, а кредитними і створюватись банками для потреб народного господарства.
Система Дж. Ло передбачала два принципи, значення яких важко переоцінити:
кредитну експансію для банків (надання позик, які набагато перевищують запас металевих грошей, що зберігається у банку);
створення державного банку, діяльність якого була б підпорядкована завданням економічної політики уряду.
Свої ідеї Джон Л о пропонував урядам різних країн. Він зміг реалізувати їх у Франції, де був призначений контролером (міністром) фінансів. Після успіху заснованого ним банку Дж. Ло створив Міссісіпську компанію, яка повинна була займатися освоєнням колоній Франції у Північній Америці. На відміну від англійської та голландської Ост-Індських компаній, які були закритими акціонерними товариствами, Дж. Ло випустив акції Міссісіпської компанії для широкого загалу. Це була перша в історії відкрита акціонерна компанія. На початку її діяльності ринкова ціна акції становила 250 ліврів за одну акцію при номінальній ціні 500 ліврів. Для підвищення курсу акцій і стимулювання попиту на них Ло скупив великий пакет акцій, оголосивши, що через півроку він буде купувати акції номіналом 500 ліврів незалежно від курсу. У результаті цих біржових спекуляцій курс акцій різко зріс і коли Дж. Ло викуповував акції, вони коштували на ринку набагато дорожче номіналу.
Міссісіпська компанія активно працювала в Америці та у Франції. Незважаючи на те, що компанія виплачувала досить скромні дивіденди, її акції зростали і піднімались вверх як повітряна куля. Дж. Ло почав здійснювати нові випуски акцій, продаючи їх за все вищими цінами. Курс акцій компанії дійшов до 20 тис. ліврів. При цьому величезні суми грошей, виручені компанією від продажу акцій, вкладалися в облігації державного боргу. Викупивши облігації у власників, компанія по суті взяла на себе весь величезний державний борг (до 2 млрд. ліврів). Нові і нові акції компанії розміщувались завдяки тому, що банк Дж. Ло одночасно друкував і випускав в обіг нові сотні мільйонів у банкнотах.
Але будь-якому спекулятивному буму приходить кінець. У 1720 р. банкноти перетворились в інфляційні паперові гроші, а згодом перестали бути законним платіжним засобом. Компанія збанкрутіла. Дж. Ло був вимушений втекти за кордон, а його майно було конфісковане на користь кредиторів.
Дж. Ло виходив з того, що срібло, як і всі інші товари, має певну "природну ціну". Водночас він був переконаний, що карбування монет надає сріблу додаткової цінності. Відтак випуск грошей породжує прибуток.
Запропонована Дж. Ло система передбачала заснування державного банку, зайнятого випуском паперових грошей з метою поповнення скарбниці (за рахунок вивільнення з обігу металевих грошей), зниження рівня процента (внаслідок збільшення грошової маси) і підвищення прибутку.
Цікаво, що практичне втілення ідей Дж. Ло привело, по суті, до створення фінансової піраміди та короткострокового пожвавлення господарського життя. Однак незабаром ця система зазнала краху, який мав катастрофічні наслідки і став шоком для усієї Європи. Водночас економічні погляди та практична діяльність Дж. Ло відіграли позитивну роль для подальшого розвитку економічної науки, переосмислення ролі грошей та торгівлі, можливостей паперово-грошових фінансових технологій, першого досвіду організації компанії з масовою участю дрібних акціонерів тощо. Вони мали продовження у XX ст., ставши складовою економічної політики кейнсіанства.
В умовах вичерпання політики меркантилізму ідеї цього напряму економічної думки набули систематизації у працях англійського економіста Джеймса Стюарта (1712—1780), автора двотомника "Дослідження принципів політичної економії" (1767). Обґрунтовуючи необхідність державного регулювання господарського життя, Стюарт порівнював дію механізму ринкової конкуренції з годинниковим механізмом, котрий потребу є досвідченого майстра, завжди готового його відрегулювати. Освічених правителів європейських держав він називав капітанами величезних кораблів (торговельних націй), від винахідливості й мудрості яких багато в чому залежить реалізація національних переваг.
Як справжній меркантиліст Дж. Стюарт вбачав джерело прибутку в сфері обігу. Водночас він не поділяв думки меркантилістів щодо того, що прибуток, отриманий у сфері обігу, є "позитивним збільшенням багатства". Стюарт називав такий прибуток відносним, оскільки "виграшу на одному боці відповідає втрата на іншому", і тому рух прибутку зводиться до "коливання ваги багатства між сторонами-учасницями". "Позитивний прибуток", на думку Стюарта, залежить від зростання продуктивних сил суспільства, продуктивності праці, що реалізується в обміні при здійсненні міжнародної торгівлі. Відтак саме "позитивний прибуток" забезпечує зростання суспільного багатства і добробуту суспільства.
Заперечуючи кількісну теорію грошей, Дж. Стюарт звертав увагу на те, що за умов незмінного попиту поява в країні додаткової кількості грошей буде впливати на ціни не більше, ніж якби золото та срібло залишились у копальнях, оскільки додаткова кількість монет перейде в скрині або буде переплавлена на посуд.
У Франції меркантилізм зазнав значного розвитку завдяки економічній політиці абсолютизму, спрямованій на забезпечення активного торговельного балансу. Доктрину меркантилізму наполегливо впроваджував у життя в другій половині XVII ст. видатний державний діяч, генеральний контролер (міністр) фінансів Людовика XIV Жан Батист Кольбер (1619—1683). У період правління Кольбера державне втручання в економіку досягло великого розмаху, а його меркантилістська політика увійшла в історію під назвою кольберизму.

Система протекціоністських заходів уряду Кольбера була спрямована на мінімізацію імпорту товарів, державне сприяння розвитку вітчизняної (експортної та імпортної) промисловості. За рахунок держави у Франції розширювалась мережа мануфактур, в тому числі привілейованих, яким виділялись урядові субсидії, активно створювались експортні мануфактури, промисловці та торговці отримували позики та різного роду пільги, у тому числі звільнення від податків. Ж.Б. Кольбер заохочував розвиток королівської мануфактурної промисловості, будівництво торговельного і військо-контрового флоту, колонізацію заморських володінь, створення колоніальних компаній з метою розгортання Жан Батист Кольбер зовнішньоторговельної діяльності. Він запровадив протекціоністський митний тариф, здійснив заходи з уніфікації тарифів та укрупнення внутрішніх митних областей, що сприяло розвитку внутрішньої торгівлі. "Ми повинні завоювати народи нашою промисловістю і перемогти їх своїм смаком", — стверджував Ж.Б. Кольбер.
Водночас специфіку кольберизму визначало те, що стимулювання мануфактурного виробництва супроводжувалось забороною вивезення хліба з країни та вільного його ввезення. Низькі ціни на хліб вважались необхідною умовою розвитку промисловості й торгівлі. Феодальні форми експлуатації не були ліквідовані, обкладання непомірно високими податками сільськогосподарських , товарів стримувало розвиток фермерства, звужувало внутрішнє споживання та внутрішній ринок, що у подальшому негативно відобразилось на рівні промислового виробництва та національного господарства в цілому.
Розгорнутий виклад економічної програми французького меркантилізму був здійснений Антуаном Монкретьєном де Ваттевілем (1575—1621), автором знаменитого "Трактату з політичної економії" (1615). Це був перший твір, у якому політична економія трактувалась як наука, котра має специфічний предмет дослідження, відмінний від предмета дослідження інших наук. На противагу поглядам древніх мислителів, які прагнули розкрити закони господарювання окремих рабовласницьких господарств, політична економія визначалась А. Монкретьєном як наука про практичні правила господарської діяльності держави та мистецтво управління ними. Розмірковуючи над засобами пожвавлення економічного розвитку Франції, автор трактату порушив питання перебудови економічної політики держави, виходячи із досвіду Англії, яка на той час досягла значних успіхів на шляху економічного піднесення. У своєму творі він виокремив три найважливіших джерела зростання багатства нації:
впорядкування мануфактурного виробництва;
утримання у доброму стані флоту;
розвиток торгівлі.
Антуан Монкретьєн де Ваттевіль (1575—1621) — небагатий французький дворянин, який прожив життя, сповнене пригод. Його батько був аптекарем і зумів дати синові добру для свого часу освіту. У двадцятирічному віці Антуан написав кілька драматичних та поетичних творів, які засвідчили його літературний талант.
У 1605 р. Монкретьєн був вимушений втекти із Франції внаслідок дуелі, яка закінчилась загибеллю його супротивника. Чотирирічне перебування в Англії відіграло у житті Монкретьєна величезну роль. Його вразив бурхливий розвиток цієї країни і зацікавили економічні проблеми. Цьому сприяли зустрічі та спілкування з англійськими промисловцями та комерсантами, читання праць Бодена та Аристотеля. В Англії Монкретьєн зблизився з французькими емігрантами-гугенотами, які протестували проти влади короля та католицької церкви.
Повернувшись у Францію, Монкретьєн оженився на багатій вдові і започаткував власну справу, прагнучи на практиці втілити свої економічні ідеї. У 1615 р. він написав "Трактат з політичної економії", присвячений молодому королю Людовіку XIII і королеві-матері, в якому виклав практичні настанови королівській сім´ї щодо піднесення економіки країни, насамперед промисловості та торгівлі. Після виходу у світ цього твору Монкретьєн став почесним радником короля і незабаром отримав титул дворянина. У 1617 р. він зайняв посаду міського голови м. Шатільонана-Луарі.
Загинув А. Монкретьєн у 1621 р. як один із керівників повстання гугенотів, потрапивши у засідку, влаштовану ворогом. Він був засуджений як державний злочинець. За вироком суду тіло Монкретьєна було піддане нарузі: кістки роздробили, труп спалили, а попіл розвіяли по вітру. Майже три століття потому він вважався злочинцем та розбійником. З часом добре ім´я Монкретьєна було відновлене. Він увійшов у історію економічної думки як яскравий представник меркантилізму, який обезсмертив своє ім´я, впровадивши у науковий обіг термін "політична економія", Монкретьєн виступав за активне втручання держави в економіку, ставлячи на чільне місце розвиток промисловості. Він негативно ставився до землеробства, захоплення яким, на його думку, відволікає від промислового виробництва робочу силу. З метою пожвавлення останнього автор трактату рекомендував королівській сім´ї розвивати мануфактури, створювати громадські майстерні, які сприятимуть залученню до праці злиденних верств населення, відкривати ремісничі школи, підвищувати якість продукції національного виробництва тощо.
Водночас А. Монкретьєн не вважав розвиток промисловості самоціллю. На його думку, "головною метою різних ремесел" і найкращим способом піднесення могутності держави була торгівля, насамперед зовнішня. Відтак у трактаті зазначалося, що "купці надзвичайно корисні державі", а торговельний прибуток цілком виправданий у силу ризику та небезпеки торговельних операцій.
Цікаво зазначити, що зовнішню торгівлю А. Монкретьєн розглядав як гру з нульовим результатом, у якій виграш однієї нації є програшем іншої. Відтак він протиставляв інтереси Франції інтересам інших держав і порівнював іноземних купців з насосом, який викачує з країни її багатство. У зв´язку з цим автор трактату вимагав від королівської влади обмеження діяльності іноземних торговців та вжиття дієвих заходів, спрямованих на захист інтересів Франції у зовнішній торгівлі.
Розмірковуючи про шляхи піднесення добробуту країни, А. Монкретьєн був переконаний у тому, що королівська влада повинна керуватись у своїх діях інтересами своїх підлеглих. Він співчутливо ставився до простих людей, зазначаючи, що "Волога завжди випадає на низини, так і тягар несе головним чином народ. Хлібороби, як ноги у держави: вони піднімають і несуть всю вагу її тіла". Автор "Трактату з політичної економії" виступав проти розкоші, яка, за його словами, "для держави чума і фатальне розорення". Водночас він допускав розкіш при споживанні місцевої продукції, коли прибуток залишається у країні.
Відсталість соціально-економічного розвитку Італії у XVI ст. перешкоджала практичному втіленню ідей меркантилізму. Зміна зовнішньоторговельних умов сприяла розвитку банківської справи та лихварства на основі перетворення накопичених торгівлею капіталів у позичкові. Відтак перші італійські меркантилісти приділяли особливу увагу розвитку грошового обігу та кредиту.
Так, наприклад, твір італійського банкіра Гаспара Скаруффі (1519—1584) "Роздуми про монету і справжню пропорційність між золотом і сріблом", опублікований у 1582 p., був присвячений проблемам регламентації грошового обігу в руслі ідей монетаризму,
З метою спрощення розрахунків у зовнішній та внутрішній торгівлі та прискорення грошових переказів Г. Скаруффі запропонував скликати міжнародну конференцію, присвячену питанням встановлення загальноєвропейської грошової системи. Він наголошував також на необхідності випуску єдиної (за формою, складом, назвою) для усіх країн монети, призначення валютними металами золота і срібла (при співвідношенні 1:12), розробки єдиного клейма для золотих і срібних виробів для захисту їх від підробки тощо.
Прихильником монетарної системи був також флорентійський банкір Бернардо Даванцаті (1529—1606), автор трактату "Читання про монету", опублікованого у 1588 р. Б. Даванцаті засуджував хаос у грошовому обігу і схвально ставився до ідеї біметалізму. Він підтримував вимогу про встановлення точного співвідношення між золотом та сріблом, наголошуючи на необхідності повернення до безмитного карбування монети та обігу зливків. Метафорично порівнюючи монету з кров´ю економічного організму, флорентійський банкір наголошував на тому, що нормальний обіг товарів потребує відповідної кількості грошей. Розмірковуючи над властивостями грошей Б. Даванцаті виділяв функції міри вартості та засобу обігу як необхідні й корисні для суспільства.
Економічні ідеї зрілого меркантилізму розвивав італієць Антоніо Серра (XVI—XVII ст.), автор "Стислого трактату про причини, які можуть привести до достатку золота і срібла у країнах, що не мають копалень". Пропагуючи доктрину активного торговельного балансу, Серра виступав проти концепції монетаризму, засуджував заборону вивезення грошей та регламентацію їх обігу державою.
Розмірковуючи над способами поновлення грошових ресурсів країни, Позбавленої золотих і срібних копалень, він ставив на чільне місце розвиток мануфактурного виробництва, заохочення працелюбності й винахідливості населення, розширення торгівлі та проведення сприятливої економічної політики уряду. Добробут нації, на думку автора трактату, залежить від родючості землі, яка дає хліб для вивезення, від вигідного у торговельному відношенні географічного положення країни, від промисловості, що працює на експорт.
При цьому А. Серра вважав, що заняття сільським господарством не вигідне порівняно з мануфактурним виробництвом. Сільськогосподарська продукція залежить від зміни природних умов, не може довго зберігатись, псується і утруднює збут. Водночас заняття ремеслом може давати стовідсотковий прибуток, чого не в змозі забезпечити землеробство. У зв´язку з цим А. Серра висловлювався за активну політику держави в галузі розвитку вітчизняної промисловості, заохочення вивезення і стримування ввезення товарів у країну.
г Прихильником зрілого меркантилізму був також італієць Антоніо Джевонезі (1712—1769), який тривалий час займав кафедру в Неаполітанському університеті. Його спроба викласти систематизований курс економічної науки для своїх слухачів знайшла втілення у "Лекціях про комерцію і цивільну економіку". Чільне місце у цьому творі посідає теорія торговельного балансу, а взірцем продуманої економічної політики для автора є Англія.
Виступаючи на захист протекціонізму, А. Джевонезі наголошував на тому, що не гроші самі собою, а правильно організована зовнішня торгівля сприяє збагаченню країни. Він обґрунтував тезу про необхідність відповідності кількості грошей у обігу потребам обслуговування торгівлі. Гроші, — на думку А. Джевонезі, — це мастило для коліс торгівлі. Торгівля — це колісниця і її необхідно змащувати, щоб вона швидко рухалась. Поки кількість торговельних колісниць була незначною, змазки потрібно було небагато; зараз, коли їх багато, потрібно більше і мастильного матеріалу.
Формування економічної політики Іспанії відбувалось під впливом ідей раннього меркантилізму. Відповідно до монетарної доктрини підтримувалась строга регламентація грошового обігу, жорстко обмежувалося вивезення золота та срібла за межі країни. Провідний ідеолог іспанського монетаризму Маріанна на початку XVII ст. відстоював необхідність примусового обмеження зовнішньої торгівлі, виключення імпорту та заохочення вивезення іспанських товарів у обмін на золото.
У силу економічної відсталості та політичної роздробленості у Німеччині заходи раннього меркантилізму поєднувались з протекціонізмом дрібних князівств. У країні розвивалась камералістика — сукупність суспільних наук, зорієнтованих на теорію та практику державного управління. Курси камералістики читались майбутнім державним службовцям. Значна увага приділялась фіскальним засобам поповнення доходів та питанням регулювання торгівлі. Представник німецького меркантилізму Іоганн Беккер зазначав у своєму творі "Політичні міркування" (1688), що "завжди краще продавати товари іншим, ніж купувати їх у них".
Розвитку ідей меркантилізму в Росії у другій половині XVII—XVIII ст. сприяли ліквідація феодальної роздробленості та завершення процесу створення централізованої держави, розвиток суспільного поділу праці, зростання мануфактурного виробництва, торговельного капіталу, зміцнення торговельних зв´язків та утворення національного ринку.
Цікаво зазначити, що меркантилістська політика проводилась у Росії в період, коли ідеї меркантилізму в Європі багато в чому втратили свою актуальність. Своєрідність російського меркантилізму виявилась у специфічному ставленні до розвитку економіки країни, особливостях оцінки значення зовнішньої та внутрішньої торгівлі.
Російські меркантилісти не ототожнювали багатство з грошима, благородними металами і не були прихильниками доктрини чистого монетаризму. На відміну від західноєвропейських дослідників, вони приділяли значну увагу не тільки проблемам налагодження зовнішньої торгівлі, але і питанням різнобічного розвитку економіки країни, піднесення її продуктивних сил за рахунок вдосконалення вітчизняної промисловості та внутрішньої торгівлі. Значна увага приділялась вирішенню аграрних питань. Широко трактувалась роль держави на шляху здобуття економічної незалежності країни.
Так, наприклад, економічна програма впливового державного діяча середини XVII ст. Афанасія Лаврентійовича Ордіна-Нащокіна (1605—1680) мала меркантилістську спрямованість і передбачала ліквідацію економічної та культурної відсталості Росії, подолання засилля іноземних купців та піднесення продуктивних сил країни. Підготовлені та відредаговані ним документи ("Псковське положення" (1665) та "Новоторговий устав" (1667)), містили цілий ряд прогресивних для свого часу економічних ідей.
Виступаючи завзятим прихильником політики протекціонізму, Ордін-Нащокін надавав великого значення державному втручанню у господарське життя країни з метою регламентації грошового обігу, опікування торгівлі та заохочення підприємництва. Він вважав торгівлю важливим інструментом піднесення добробуту нації, стверджуючи, що "торговельними промислами держави збагачуються".
"Новоторговий устав" передбачав сувору регламентацію внутрішньої та зовнішньої торгівлі, спрямовану на створення найвигідніших умов для російських купців. Йшлося про територіальні обмеження у торгівлі іноземців, які мали право лише на оптову торгівлю у прикордонних містах (Архангельську, Новгороді, Пскові). Тоді як російські торговці сплачували "рубльове мито" у розмірі 5 % , іноземці повинні були сплачувати мито лише золотом і єфимками (німецькими срібними монетами) у розмірі 6 % ціни продажу і проїзний збір у розмірі 10 % . Митний збір на предмети розкоші сягав 15 % . Водночас всіляко заохочувався вивіз російськими купцями товарів за кордон. Вони мали право на безмитну торгівлю у прикордонних містах, не сплачували проїзне мито тощо.
Активним прихильником меркантилістської доктрини в Росії був також Іван Тихонович Посошков (1652—1726), автор "Книги про вбогість і багатство" (1724), яка увійшла в історію як яскравий твір світової економічної літератури.
Розмірковуючи над причинами економічної відсталості Росії, автор поставив мету визначити шляхи ліквідації вбогості та примноження багатства країни. Цікаво зазначити, що викладені у книзі самобутні ідеї російського мислителя виходять за межі меркантилізму. Певною мірою подолавши односторонність меркантилістської теорії торговельного балансу, І.Т. Посошков створив оригінальне учення про багатство й обґрунтував економічну програму цілісного реформування державного господарства.
Причини вбогості автор вбачав у жорсткій експлуатації селян, надто високих податках, стримуванні "прагнення до майстерності", надмірностях та марнотратстві дворянства, повільному зростанні промисловості, нерозвиненості торгівлі та фінансів, засиллі іноземних купців. І.Т. Посошкова цікавили загальні умови економічного піднесення країни та забезпечення її могутності. Відтак багатство держави у його розумінні не зводилось до грошей, а втілювалось у багатстві народу.
Іван Тихонович Посошков (1652—1726) народився у підмосковному селі Покровське. За походженням був селянином, його дід та батько займалися ювелірною справою.
Середовище, у якому виховувався Посошков, сприяло отриманню різносторонніх практичних знань. Він зростав спостережливим, талановитим самоучкою, який прагнув безперервної діяльності. Архівні документи засвідчують, що Посошков володів найрізноманітнішими талантами: був умілим ремісником, винахідником, іконописцем, купцем та підприємцем, знавцем богослов´я, блискучим публіцистом та енергійним громадським діячем.
Перші твори Посошкова мали форму доповідних записок уряду та звернень до представників влади. Вони містили пропозиції з удосконалення державного управління, грошової справи, військового мистецтва тощо.
Головну працю свого життя — "Книгу про вбогість та багатство" Посошков писав у глибокій старості. Завершена у лютому 1724 р. вона призначалась Петру І. Однак до цього часу не відомо чи дійшла книга до царя, який помер у 1725 р. Після смерті Петра І Посошков був заарештований і через 5 місяців помер у Петропавловській фортеці, де і був таємно похований.
"Книга про вбогість та багатство" за життя автора не була опублікована і була відома вузькому колу читачів у рукописному варіанті. Завдяки історику М.П. Погодіну твір був надрукований у 1842 р. і викликав захоплення дослідників природним розумом і талантом російського мислителя. "Книга про вбогість та багатство" (1724) увійшла в історію як яскравий твір світової економічної думки.
Серед оригінальних ідей мислителя — поділ багатства на речове та неречове. Під речовим багатством І.Т. Посошков розумів багатство держави і народу, конкретні матеріальні блага та гроші. До неречового багатства він відносив вміле управління державою, справедливі закони та праведний суд, від яких великою мірою залежить зростання речового багатства.
На відміну від західноєвропейських меркантилістів, які джерелом багатства вважали зовнішню торгівлю та пов´язували прибуток з нееквівалентним обміном, І.Т. Посошков встановлював чіткий зв´язок між зростанням багатства та продуктивністю праці, вбачаючи в останній джерело збагачення нації. Він прагнув довести, що дохід можна отримати не лише від зовнішньої торгівлі, але і за рахунок внутрішніх ресурсів економічного розвитку. При цьому важливу роль І.Т. Посошков відводив державному регулюванню та опікуванню розвитку національного виробництва і торгівлі.
У своєму творі І.Т. Посошков виступав за активну протекціоністську політику держави, був прихильником меркантилістської концепції створення сприятливих умов для розвитку національної промисловості, з метою зниження витрат на купівлю іноземних товарів, задоволення внутрішнього попиту та нарощування експорту готової продукції.
Меркантилістські погляди І.Т. Посошкова виявились також при характеристиці ролі та значення торгівлі. Відводячи останній надзвичайно важливу роль, він писав про те, що "Торг — велика справа! Купецтвом кожне царство збагачується, а без купецтва ніяка, навіть мала держава бути не може". На думку мислителя, торгівля має бути привілеєм лише представників купецького стану, оточених особливим державним піклуванням. Водночас І.Т. Посошков був послідовним прихильником державної регламентації товарного обігу, виступав за встановлення на внутрішньому ринку однакових цін на товари, "щоб ціна, встановлена у першій крамниці, такою була і в останній".
Розвиток зовнішньої торгівлі автор "Книги про вбогість та багатство" пов´язував зі створенням купецьких компаній, проведенням політики активного торговельного балансу. Він вважав, що торгівля з іноземцями повинна мати організований характер, проводитись за наперед встановленими цінами за згодою вітчизняних торговельних компаній.
Ідеї меркантилізму знайшли відображення також у творах та практичній діяльності російського історика, економіста, державного діяча Василя Татищева (1686—1750).
Програма економічного розвитку країни, запропонована ним у ряді робіт, насамперед у записці "Наприклад, подання про купецтво і ремесла" (1748), була спрямована на перетворення Росії у розвинену країну, котра не поступається могутністю країнам Західної Європи. Головним засобом забезпечення економічної незалежності держави автор вважав вдосконалення промисловості та торгівлі. Водночас він наголошував на важливій ролі сільського господарства у розширенні ринкових відносин. Реалізацію своєї програми економічних перетворень В. Татищев пов´язував з активною державною підтримкою.
У торгівлі російський мислитель вбачав "корінь і основу всіх багатств". Дотримуючись меркантилістських поглядів щодо необхідності забезпечення активного торговельного балансу, він пропонував зменшити ввезення іноземних товарів, особливо предметів розкоші, та всебічно розвивати експорт готової продукції. У зв´язку з цим В. Татищев запропонував реорганізувати наявну на той час митну систему з метою поновлення скарбниці шляхом активізації торговельного балансу. У своїй практичній діяльності він приділяв велику увагу організації вітчизняних підприємств, орієнтованих на випуск експортної та імпортозамінної продукції.
Певні риси меркантилізму були притаманні соціально-економічній думці України в кінці XVI — на початку XVII ст. Водночас вона відрізнялась від західноєвропейських меркантилістських концепцій самобутнім та оригінальним підходом до вирішення проблем господарського життя.
Розвиток торговельно-промислової діяльності в Україні, зростання грошової ренти, стягнення з населення грошових податків, необхідних для утримання війська та інших державних видатків, загострили проблему збільшення кількості грошей в обігу.

Економічна політика гетьмана України з 1648 p., державного діяча та полководця Богдана Хмельницького містила елементи меркантилізму, що виявилось у активному втручанні державної влади у господарське життя, стимулюванні експорту товарів через систему пільг місцевим підприємцям та купцям, обмеженні вивезення готової продукції, особливо коштовностей, встановленні захисних мит з метою нагромадження в країні золота та срібла. Від гетьманського управління українське купецтво отримувало універсали про охорону особи і майна, а також пільги у користуванні міським торговельним інвентарем, будівлями і спорудами тощо. Важливого значення у своїй діяльності Б. Хмельницький надавав розвитку міських ремесел і мануфактурної промисловості. За його правління видавались укази та універсали, спрямовані на розвиток внутрішньої торгівлі та охорону купецьких прав. Зовнішня торгівля розросталась за рахунок укладення довгострокових торговельних угод та зміцнення економічних зв´язків з іншими країнами, що сприяло пожвавленню економічного розвитку України.
Господарські погляди доби меркантилізму знайшли відображення в творах українського вченого, філософа, державного діяча Єлисея Феофана Прокоповича (1677—1736), професора етики, а згодом ректора Києво-Могилянської академії. Вважаючи, що етика належить до практичних наук, Ф. Прокопович включав до кола її проблем економіку та політику. При цьому перед економікою вчений ставив завдання вивчення господарських звичаїв на рівні домашнього господарства або окремого маєтку, а перед політикою — питання економічного розвитку на загальнодержавному рівні.
Зазначаючи, що "економіка і політика відрізняється лише своєю сферою", автор виходив з того, що державне управління "...підлягає іншим правилам внаслідок більших труднощів у цьому (державному), ніж у тому, господарчому управлінні" .
Як і сучасні йому західноєвропейські та російські меркантилісти, Ф. Прокопович відстоював ринковий шлях розвитку, був прихильником доктрини активного торговельного балансу, що знайшло відображення в епістолярній спадщині вченого та в проектах реформ, спрямованих на обґрунтування необхідності розвитку вітчизняної промисловості, сільського господарства, торгівлі, удосконалення системи державних органів управління тощо.

Феофан Прокопович
Єлисей Феофан Прокопович (,Ш77—\1Ъ§) народився у сім´"» київського міщанина. Рано осиротівши, він виховувався під опікою дядька — виборного ректора Києво-Могилянської академії Феофана Прокоповича. Залюбки навчався у початковій школі при Києво-Братському монастирі, був слухачем Києво-Могилянської академії. З метою поглиблення знань молодий Ф. Прокопович вирушив до Європи, де три роки навчався у колегії Святого Афанасія в Римі. За окремими джерелами, після її закінчення він був висвячений на кардинала, але у 1701 р. потайки залишив Рим, розірвавши зв´язки з католицькою церквою. У 1702 р. Ф. Прокопович прибув в Україну. У 1704 р. він постригся у ченці і вступив до Київського братства. З 1705 р. Ф. Прокопович — професор Києво-Могилянської академії. Він викладав курси етики, риторики, філософії. Як і викладачі багатьох європейських країн, у курсі етики (моральної філософії) український вчений приділяв увагу проблемам господарського життя та економіки. У 1712 р. Ф. Прокопович став ректором Києво-Могилянської академії. За наказом російського царя Петра І у 1716 р. він виїхав до Петербурга, де був призначений радником правителя у справах освіти. У Росії Прокопович товаришував із прогресивними діячами науки і культури Я. Брюсом, В. Татищевим та ін., організував літературно-філософський гурток, став одним із засновників Всеросійської академії наук.
Діставши блискучу європейську освіту, Ф. Прокопович збагатив українську суспільну думку найважливішими досягненнями епохи Відродження, Реформації та Просвітництва. Помер мислитель у Новгороді.
Ф. Прокопович захищав "природність" та "божественність" принципів та практики абсолютизму. Турботу про розвиток економіки і культури країни, налагодження економічних взаємовідносин та торгівлі з іншими країнами (за умови забезпечення національних інтересів) він вважав найважливішим обов´язком уряду. Розвинуту економіку вчений розглядав як найкращу запоруку забезпечення "загального добробуту".