Пізнання носить суспільний характер, який обумовлюється працею і мовою. Пізнання відображає реальну дійсність не прямо, а опосередковано - через матеріально-практичну діяльність. Практика породжує потребу в нових матеріалах, джерелах енергії і т.п., і це стимулює розвиток пізнання. Отже, історичний розвиток практики є рушійною силою пізнання. Та частина філософії, яка займається пізнанням, називається гносеологією. Як відомо, питання про можливість пізнання світу є зворотною стороною основного питання філософії - про відношення мислення до буття, свідомості до матерії, до природи. Наукова філософія вважає, що світ можна пізнати таким, як він є, що в реальній дійсності нема нічого такого, чого б не міг би рано чи пізно збагнути розум людини. Напрям у філософії, що заперечує або піддає сумніву можливість пізнання природи, суспільства, називається агностицизмом /гр. а - не, гносіс - знання /. Таке твердження агностиків обґрунтовується, головним чином, посиланням на наявну різницю між тим, яким наш світ здається і яким він є насправді. Хибність поглядів агностиків, підтвердження можливості правильного пізнання світу дає нам розвиток практики, науки. Пізнання як процес являє собою діалектичну єдність суб’єктивного й об'єктивного. Суб’єктом пізнання є не свідомість сама по собі, а матеріальна істота, яка має свідомість - суспільна людина. Об’єктом пізнання є фрагменти об'єктивної реальності, які потрапили в коло практичної і пізнавальної діяльності людини. З розвитком суспільства об’єктом пізнання стає й саме пізнання, мислення людини. Процес пізнання мав суспільно-історичний характер. Усі людські пізнавальні здатності і, насамперед, мислення не дані людині від природи, вони сформувалися на основі праці, суспільного виробництва. Окрема людина навчається мислити разом із засвоєнням мови й набутих людством знань.