Стабілізаційна парадигма економічної політики призвела до фіксації в Україні на рубежі століть стану "псевдорівноваги" грошово-фінансових показників на мінімальному рівні, за якого економіка не містила належного потенціалу економічного зростання. Доходи, які формувалися в суспільстві, виявлялися замалими і не створювали умов для здійснення заощаджень як джерел інвестування. Звуженість господарських оборотів призвела до виникнення системної суперечності на шляху процесів нагромадження: їхнє здійснення за рахунок необхідного, а не додаткового продукту можливе лише внаслідок зменшення необхідного споживання, а отже - звуження платоспроможного попиту. До того ж методи та інструменти, за допомогою яких здійснювалася макроекономічна стабілізація, призвели до витіснення значної частини вітчизняних капіталів, доходів та заощаджень до “тіньової” сфери, яка за визначенням не може стати джерелом інвестиційних ресурсів офіційної економіки.

Між тим, недостатнє інвестування веде до втрати конкурентоспроможності національної економіки, занепаду основних фондів, спаду виробництва та збільшення собівартості продукції, що, в свою чергу, обумовлює загострення проблеми інвестиційних ресурсів, відтак - подальше недоінвестування. У довгостроковій перспективі недоінвестування породжує технологічні та екологічні загрози, підвищує невизначеність стратегічних перспектив соціально-економічного розвитку.

Зростання обсягів інвестування, яке спостерігається з 1998 р., дещо поліпшило становище, засвідчило припинення деструктивних процесів в інвестиційній сфері. Між тим глибина попереднього падіння інвестицій та нестійкість темпів їхнього зростання поки що не дозволяють зробити висновок про помітне послаблення проблеми дефіциту інвестицій в Україні. Відновлення належного обсягу інвестиційних процесів, які критично необхідні для структурної перебудови національної економіки відповідно до вимог ефективного ринкового регулювання та забезпечення міжнародної конкурентоспроможності вимагає цілеспрямованої інвестиційної стратегії держави. Остання може ліквідувати гостру ресурсну недостатність, що склалася в Україні, та стимулювати інвестиційну та інноваційну активність економічних суб’єктів.

Успішна реалізація завдань інвестиційної стратегії визначальним чином залежатиме від утвердження ефективної системи мобілізації інвестиційних ресурсів та управління ними. Інвестиційна стратегія є комплексом взаємопов’язаних заходів у грошово-кредитній, фінансовій, бюджетно-податковій, зовнішньоекономічній, економіко-правовій та інших сферах, розрахованим на тривалий період. Не відмовляючись від необхідності підтримання макроекономічної стабільності, слід змістити її акцент на стабілізацію фінансового становища підприємств та сприяння акумуляції національного інвестиційного потенціалу. Потреба у зниженні рівня економічних, соціальних та екологічних загроз національній безпеці вимагає забезпечення випереджаючого зростання інвестицій у реальний сектор економіки порівняно з темпами зростання ВВП. Ефективна інвестиційна політика повинна посідати центральне місце в комплексі заходів, що здійснюються в грошово-кредитній, фінансовій, зовнішньоекономічній сферах.

Підвищення потреби в інвестиціях відбувається внаслідок збільшення завантаження основних фондів та посилення конкурентного тиску на підприємства. Останніми роками така потреба відчувається українськими підприємствами дедалі гостріше, і, безперечно, набуде актуальності під час вступу України до СОТ. Проте, щоб потреба в інвестиціях перетворилася на “попит” на них, вона має бути також “платоспроможною”. Інакше кажучи, потрібні ресурсіви для інвестування та здатність реципієнта використати ці ресурси настільки ефективно, щоб забезпечити достатній рівень прибутку як для себе, так і для власника самих ресурсів.

Слід розуміти, що штучне "насадження" інвестицій за умов збереження низького "попиту" на них з боку національної економіки, коли інвестиції зростають швидше за зростання реальних доходів, веде до зниження норми прибутку та зменшення стимулів для приватного інвестування. І навпаки, збільшення "попиту" на інвестиції підвищує норму прибутку та сприяє децентралізованому стимулюванню інвестиційних процесів. Надмірна "пропозиція" інвестицій можлива у разі диспропорційної динаміки окремих галузей економіки, наприклад - внаслідок їхньої переважно експортної орієнтації або монопольного становища. Відтак саме збільшення "попиту" на інвестиції за рахунок активізації господарських оборотів на внутрішніх ринках є головною ознакою дійсного економічного підйому та повинне стати визначальним орієнтиром структурної та інвестиційної політики в Україні.

Забезпечити доцільність інвестицій в основний капітал, знизити їхню ризиковість та підвищити прибутковість, стимулювати господарські обороти мають наповнення каналів обігу платіжними інструментами, відновлення платоспроможності підприємств та населення. Повинні утворитися умови, за яких інвестори отримають змогу коректно визначати та використовувати найефективніші напрями вкладення власних фінансових ресурсів. Слід також забезпечити умови для зближення норми прибутку в реальному секторі та грошово-фінансовій сфері, формування в національній економіці економічно обґрунтованої норми прибутку, яка б створювала привабливі умови для перепливу інвестицій до реального сектору.

Ключове завдання інвестиційної політики полягає в тому, щоб адаптувати сучасну модель інвестування до конкретних умов перехідного періоду, за яких внутрішніх принципів самоорганізації ринкової економіки явно недостатньо для вирішення проблем, що виникають. Тому стратегія нагромадження та мобілізації інвестиційного потенціалу України повинна передбачати:

• забезпечення макроекономічних умов, сприятливих для ведення підприємницької діяльності в економічному просторі України, отримання прийнятної норми прибутку, стимулів утворення та нагромадження фінансових ресурсів у країні;
• спрямування ресурсів кредитно-фінансової сфери на здійснення інвестицій у реальний сектор економіки, узгодження грошово-кредитної та бюджетно-податкової політики із завданнями інвестиційної стратегії;
• стимулювання розвитку фондового ринку, кредитних, інвестиційних фондів та інших фінансових інститутів, які повинні забезпечити можливість корпоративного (спільного) фінансування інвестиційних проектів вітчизняними та зарубіжними інвесторами;
• збільшення фінансових ресурсів населення, національних підприємств і держави та їхнє спрямування у реальний сектор економіки;
• запровадження амністії некримінальних “тіньових” капіталів, що позбавить їх необхідності здійснювати “псевдоімпорт капіталу”, а державу – потреби створювати для цього додаткові пільгові умови;
• притягнення у відкриту економіку капіталу, що ухиляється від оподаткування і вивезений за кордон, перекриття каналів нелегального відпливу фінансових ресурсів за кордон;
• впровадження режиму найжорсткішої економії та раціонального використання бюджетних коштів, підвищення їхньої ролі як макроекономічного регулятора і складової інвестиційного потенціалу;
• створення сприятливих умов для залучення іноземних інвестицій та їх використання для здійснення намічених структурних зрушень, підвищення здатності національної економіки до сприйняття цих інвестицій;
• забезпечення послідовності та прозорості державної стратегії і тактики економічної політики, формування інститутів відкритого впливу підприємницьких структур на процес прийняття рішень;
• відновлення та розвиток мотивації суб’єктів господарювання та населення до інвестування, спрямування інвестицій до реального сектору економіки, на здійснення позитивних структурних зрушень.

Насамперед стратегія повинна передбачати активні заходи щодо сприяння формуванню основних джерел інвестицій:

У сфері мобілізації та розширення інвестиційних ресурсів підприємств стратегія повинна спиратися на заходи щодо сприяння зростанню обсягів виробництва національних товаровиробників, зниженню рівня витрат виробництва та підвищенню його ефективності, орієнтуватися на активізацію процесів капіталотворення на підприємствах. Пріоритет у політиці стимулювання інвестиційних процесів має надаватися “точкам економічного зростання”, спроможним швидко розвивати виробництво, фінансовим ресурсам, розвиток яких матиме мультиплікаційний ефект для інших виробництв та галузей народного господарства. Слід стимулювати реструктуризацію підприємств, яка забезпечить покращання управління активами, впровадження ефективного фінансового планування, відновлення мотивів до довгострокової інвестиційної діяльності підприємства.

Важливим стратегічним завданням є підтримка створення промислово-фінансових груп (ПФГ) з наступним спрямуванням їхніх ресурсів на реалізацію довгострокових інвестиційних проектів та проектів, що вимагають значних обсягів інвестицій за рахунок корпоративного фінансування вітчизняними та зарубіжними суб’єктами. Як наголошують автори монографії “Інноваційна стратегія українських реформ”, визначальне стратегічне завдання держави вбачається в “концентрації фінансового й інтелектуального капіталу на нових пріоритетних напрямках, створенні великих конкурентоспроможних фінансово-промислових корпорацій – національних економічних лідерів, здатних виконати функцію локомотивів розвитку”.

Закон “Про промислово-фінансові групи в Україні” прийнятий ще у 1996 р. Проте ПФГ, відповідно до Закону, створюються з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей і структурної перебудови, включаючи і міжнародні програми, і мають термін дії відповідно до цих документів. Останнє положення практично перекреслює позитивний потенціал ПФГ. Адже діяльність суб´єктів ринку, що здійснюють розвиток пріоритетних галузей і продукції, не може обмежуватися короткостроковим періодом. Таким чином, необхідна модернізація вказаного закону, який сприяв би орієнтації ПФГ на виробництво інноваційної пріоритетної продукції. Запровадження дієздатних ПФГ могло б суттєво скоротити розрив між фінансовим та виробничим капіталом та у спосіб об’єднання цих ресурсів значно підвищити спроможність до фінансування інноваційної діяльності за рахунок власних коштів групи. Встановлення в рамках ПФГ клірингових відносин дозволило б також зменшити вплив дефіциту ліквідних ресурсів на розвиток підприємств – членів групи.

Потрібно забезпечити чітку реалізацію Фондом держмайна, іншими відповідальними організаціями відповідної селекційної та регулюючої політики щодо приватизації. Приватизацію державних підприємств здійснювати переважно під інвестиційні зобов’язання із запровадженням жорсткого контролю та майнової відповідальності за дотримання цих зобов’язань. Передбачити реальний юридичний механізм реприватизації майна в разі невиконання інвестиційних зобов’язань. Паралельно необхідне посилення контролю за виконанням інвестиційних зобов’язань на приватизованих підприємствах. Одним з можливих кроків може стати практика реприватизації об’єктів, щодо яких новими власниками не дотримуються приватизаційні зобов’язання або які використовуються неефективно. До речі, думка про необхідність першочергового прийняття закону про реприватизацію була висловлена Президентом України у березні 2002 р.

Відповідно до положень Указу Президента "Про заходи з детінізації економіки" слід запровадити реальні механізми амністії некримінальних “тіньових” капіталів. Зокрема передбачити прозорі гарантії непереслідування власників капіталів, конвертованих в офіційний сектор. “Детінізація” економіки із збереженням некримінальних “тіньових” капіталів, сприяння їх конверсії до офіційної економіки є запорукою збереження інвестиційного потенціалу, нагромадженого у цій сфері.

Сприяння генеруванню інвестиційних ресурсів на підприємствах повинно бути поєднаним із забезпеченням умов для перепливу фінансових ресурсів, акумульованих у галузях, які зростали випереджаючими темпами попередніми роками (наприклад, гірничо-металургійний комплекс) чи зростають на нинішньому етапі (нафтопереробка), у структурну перебудову галузей, в яких Україна має перспективні порівняльні конкурентні переваги (переважно – галузі з високим рівнем доданої вартості); із сприянням утворенню міжгалузевих промислово-фінансових груп; цільовим банківським кредитуванням цих галузей; стимулюванням реструктуризації в галузях, які потребують пристосування до зміни зовнішньої економічної кон’юнктури; скороченням надлишкових потужностей та оновлення основних фондів. Слід розглянути доцільність створення інвестиційних спецфондів щодо низки інших галузей з відрахуванням до них частини податкових платежів підприємств галузі, проте, як зазначалося вище, неодмінно разом із створенням ефективного суб’єкта управління цими коштами.

Стосовно залучення коштів населення як інвестиційного ресурсу стратегія повинна спиратися на заходи щодо підвищення рівня доходів громадян, вчасне індексування їх відповідно до рівня інфляції згідно з чинним законодавством і орієнтуватися на збільшення схильності до заощадження та акумуляції тимчасово вільних грошових ресурсів населення на потреби інвестування. Потрібне відновлення довіри мешканців України до українських кредитно-фінансових установ та цінних паперів, стимулювання спрямування коштів населення на потреби забезпечення самозайнятості, підприємницьку діяльність, утворення малих підприємств.

У зазначеному контексті важливо враховувати різницю між операційними заощадженнями, розрахованими на нагромадження з метою погашення нерівномірності доходів, придбання великих покупок чи здійснення інших значних одноразових витрат, від довгострокових, які можуть набувати форми цілеспрямованих інвестицій у власний бізнес, цінні папери, строкових внесків, страхових рахунків тощо. З огляду на досвід спілкування з фінансовими інституціями в останньому десятиріччі двадцятого століття, громадяни України більш схильні до операційних заощаджень, які не можуть бути безпосередньо використані як інвестиційний ресурс через різнорідні фінансові інститути та фондовий ринок. Між тим залучення операційних заощаджень до господарського обігу можливе в разі активізації процесів товарного кредитування, під час якого, зробивши внесок, платник у вигляді гарантії відразу одержує у користування певний товар. Точніше, товарне кредитування зменшує потребу у нагромадженні заощаджень та вивільнює кошти для поточного споживання або довгострокового заощадження чи інвестування. Частина таких заощаджень може бути також використана за допомогою систем обов’язкового пенсійного та соціального страхування, страхування майна тощо.

У Посланні Президента України до Верховної Ради України "Україна: поступ у ххі століття (Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000 – 2004 роки)" зазначено необхідність відновлення інвестиційної діяльності держави. “Перевага у визначенні напрямів державного інвестування, - наголошено у Посланні, - повинна надаватися виробництвам, що формують “точки зростання”, а також галузям, які забезпечують створення інфраструктури, наукоємним і високотехнологічним виробництвам… Державні інвестиції слід використовувати як засіб створення первинних умов для залучення приватних та іноземних вкладень у розвиток пріоритетних галузей. Особливої уваги вимагають інвестиційні проекти зі змішаним фінансуванням – з використанням державної частки інвестицій як гарантії цільового спрямування інвестиційних ресурсів та можливістю дальшої приватизації".

Відтак стратегія в сфері державного інвестування повинна спиратися на заходи із забезпечення достатнього наповнення Державного бюджету, гармонізації його витратної частини та орієнтуватися на підвищення ефективності використання державних коштів. Пріоритет у виборі напрямів державного інвестування має надаватися галузям, які необхідні для забезпечення життєздатності економіки і є малопривабливими для приватних інвесторів, та галузям, які створюють інфраструктуру для ділової та виробничої діяльності. Державні інвестиції слід також використовувати як засіб створення первинних умов для залучення приватних та іноземних інвестицій у галузі, які складають структурні пріоритети.

Украй важливо розробити та запровадити дієві механізми використання державної власності в інвестиційній стратегії, забезпечення утримання та розбудови об’єктів інфраструктури, форм і методів централізованого та громадського контролю за діяльністю підприємств з державною власністю. Слід, зокрема, передбачити більш гнучку систему відповідальності посадових осіб підприємств з державною власністю за невиконання завдань державних планів і програм. Для цього використати, серед іншого, досвід Китаю, де оплата праці та продовження термінів контракту керівників держпідприємств безпосередньо пов’язувалися з досягненням наперед визначених економічних показників.

Щодо залучення коштів інституційних інвесторів (банків, інших кредитно-фінансових установ) стратегія повинна спиратися на пріоритетність забезпечення завдань інвестиційної і структурної політики за здійснення заходів монетарної, валютної та фінансово-кредитної політики, орієнтуватися на утворення стимулів до спрямування акумульованих ресурсів на інвестиції в реальний сектор економіки з урахуванням визначених структурних цілей. Слід забезпечити підтримку розвитку форм інституційних інвесторів - страхових товариств, пенсійних фондів, інвестиційних фондів, фондів ризикового страхування тощо, розвиток механізмів підвищення їхньої фінансової стійкості. Потрібні зміцнення та розвиток ринку капіталів з метою поступового перекладення на нього функцій перерозподілу інвестиційних потоків, акумулювання капіталів та інвестиційного кредитування.

Як будь-яка інша галузь економіки, фінансовий сектор потребує суттєвого оновлення, тобто більш широкого використання інноваційних фінансових інструментів. Застосування фінансових механізмів, які пропонують сучасна теорія та практика, дозволяє зробити економіку більш конкурентоспроможною та стійкою до криз, гнучкішою в нестандартних умовах. Зокрема:

• поширення спектра похідних фінансових інструментів дозволить зменшити різноманітні економічні ризики;
• активізація обігу на фондовому ринку облігацій та акцій, емітованих підприємствами, дозволить залучити фінансові ресурси поза банківським ринком і за меншою ціною;
• розвиток інститутів фінансового посередництва дозволить активізувати процес концентрації та перерозподілу потенційних інноваційних ресурсів.

З метою акумуляції інвестиційного потенціалу населення необхідно запровадити обов’язкове страхування приватного житла, транспортних засобів, майнової відповідальності із законодавчим визначенням обмеженої кількості авторизованих для цих цілей страхових фондів із часткою державного капіталу. Здійснювати розвиток фондів медичного, соціального, інших видів страхування, приватних або змішаної власності із законодавчим забезпеченням гармонізації розміщення їхніх активів, перехресного володіння акціями, інших важелів фінансової стійкості. Удосконалити нормативну базу споживчого й іпотечного кредитування населення.

Важливим засобом підвищення віддачі на вкладений капітал, особливо з огляду на специфічні умови перехідної економіки України, є вжиття заходів, спрямованих на зниження трансакційних витрат інвесторів. Тому потрібно запровадити комплекс узгоджених заходів коротко-, середньо- та довгострокової державної стратегії у сфері інформаційного та ідеологічного забезпечення, а саме:

сформувати загальнонаціональну інформаційну мережу спеціальних інституцій, аудиторських, консалтингових фірм, яка могла б виступити джерелом достовірної інформації про інвестиційні можливості підприємств, галузей та регіонів, інвестиційні перспективи, умови діяльності іноземних капіталів на території України, становище на ринках, виробничий потенціал українських підприємств, макроекономічну статистику, правове середовище тощо;


забезпечити створення цілісної структури збору та аналітичного опрацювання інформації про стан кон’юнктури на внутрішніх і зовнішніх ринках, прогнозування перспектив економічної динаміки та вироблення відповідних рекомендацій щодо раціональної поведінки органів державного управління та суб’єктів господарювання, зокрема доцільним видається створення для цього науково-аналітичного інституту з паритетним державним та приватним фінансуванням;

надавати правове та методичне сприяння утворенню малих підприємств, індивідуальній підприємницькій діяльності, іншим формам самостійного інвестування заощаджень та самозайнятості населення;


забезпечувати створення за рахунок як державних, так і приватних інвестицій, у тому числі іноземних, сприятливих умов для налагодження ділових контактів, належного рівня сервісу, будівництво бізнес-центрів, зокрема у невеликих містах - центрах регіонів, розвиток яких визначено як структурний пріоритет;

забезпечувати з використанням мережі державних вищих освітніх закладів підвищення (безкоштовно для підприємства) кваліфікації керівних кадрів державних і приватних підприємств щодо основних положень сучасної теорії і практики менеджменту, бухгалтерського обліку, фінансового планування, управління персоналом, маркетингу тощо;


проводити широку роз’яснювальну та пропагандистську роботу щодо формування ідеології інвестування в реальний сектор як інвестування в майбутнє держави, престижності та вигідності інвестиційної діяльності, висвітлення досвіду найбільших та найуспішніших національних інвесторів.

Розвиток малого та середнього бізнесу недаремно розглядається як важлива складова інвестиційної стратегії принаймні з двох основних міркувань. По-перше, він дозволяє найкращим чином абсорбувати заощадження населення для інвестування у підприємницьку діяльність. Адже для нього майже не існує мінімального розміру інвестиції, а ідентичність інвестора та реалізатора інвестиції знімає питання щодо максимальної ефективності використання коштів. По-друге, як свідчить світовий досвід, мережа малих і середніх підприємств надає суттєву підтримку діяльності великих компаній, зменшуючи для них трансакційні та різного роду непродуктивні витрати, рівень ризиків тощо. Такий “симбіоз” сприяє підвищенню рівня прибутковості обох сторін.

Важливим є розвиток в Україні умов для децентралізованого (приватного) фінансування малого бізнесу. Зокрема, потрібно створити дієву систему гарантій для забезпечення кредитів, що надаються фінансово-кредитними організаціями суб´єктам малого підприємництва, забезпечити сприятливі умови для розвитку такої перспективної форми фінансування малого бізнесу, як лізинг. Для залучення й акумулювання приватних фінансових ресурсів необхідно ініціювати масове створення кредитних кооперативів, спілок взаємного кредитування і страхування інвестицій у малий бізнес на місцях, а також розширити інфраструктуру фінансових інститутів, які надають мікрофінансові послуги для суб´єктів малого підприємництва.

Забезпечення сприятливих матеріальних умов для розвитку МП передбачає: розробку і впровадження механізму передачі малим підприємствам виробничих площ і виробничих потужностей, у тому числі тих, які звільняються в процесі ліквідації або реорганізації підприємств-банкрутів; формування розвиненого ринку нерухомості; механізм передачі МП нових технологій, а також обладнання, необхідного для здійснення бізнесу на пільгових умовах; розширення сфери надання робіт і поставок для державних потреб і сприяння забезпеченню їх матеріально-технічними й іншими ресурсами з боку державних структур.

З огляду на дефіцит фінансових коштів, необхідних для реалізації програм підтримки малого й середнього бізнесу, слід визначитися з основними галузевими пріоритетами, в яких ця підтримка надаватиметься першочергово. Особливої державної підтримки у зв’язку з політикою економічного зростання потребують малі підприємства, які займаються науковою та інноваційною діяльністю. На нашу думку, підтримка МП тільки за створення ними робочих місць недоцільна, за винятком МП, які працюють у трудонадлишкових та депресивних регіонах та лише щодо робочих місць, які для зайнятих на них є основними.

Неабияке значення для підтримки малого підприємництва, підвищення його життєздатності має система організації доступу малих фірм до механізму передачі технологій та результатів наукових розробок у виробництво на базі їх кооперації з великими компаніями через венчурне (ризикове) фінансування. Великі корпорації саме за допомогою своїх венчурних фондів здійснюють ринкове фінансування малих фірм. Виходячи з цього, перспективи розвитку в Україні венчурного фінансування як форми інтеграції великих та малих структур пов´язані передусім з реалізацією потенціалу промислово-фінансових груп. Взаємодія останніх із малими інноваційними фірмами ефективно сприяла б розв´язанню суперечностей між творчими можливостями українських вчених, які не затребувані, і необхідністю керованого оновлення технічної бази фактично усіх галузей народного господарства. Це певною мірою розв´язало б і проблему "відпливу мізків".

На нашу думку, розвиток малого й середнього бізнесу в умовах “економіки зростання” в Україні можливий лише в разі формування тісних коопераційних зв´язків малих і великих підприємств. Як свідчить зарубіжний досвід, у розвиненій ринковій економіці значна, якщо не домінуюча, частина малих фірм так або інакше перебуває в сфері впливу великих підприємств. Встановлення довгострокових відносин на базі субконтрактних схем, переплетення капіталів, надання різнорідної фінансової чи консультаційної підтримки, укладення інших довгострокових угод забезпечують стійкість становища МП, їх стабільні доходи, фінансові й інвестиційні можливості.

В Україні на кінець 1998 р. з 151,4 тис. МП лише 45,8 тис. були утворені за рахунок так званої “малої приватизації”, тобто, можливо, “успадкували” корисні виробничі зв’язки з колишніми діловими партнерами чи з головним підприємством, від якого їх було від’єднано. Решта підприємств, як правило, визначально не входили до мереж економічних взаємовідносин та змушені були самостійно шукати партнерів, постачальників та клієнтів. На жаль, поглиблена регламентація питань розвитку малого бізнесу у спеціальних законодавчих актах дедалі більше виділяє його з єдиного законодавчого поля підприємництва і може ускладнити взаємодію малого бізнесу з великим. Випадіння з розгляду категорії “середній бізнес”, який вже не в змозі користуватися пільгами для МП, але ще не набув фінансової та політичної ваги, притаманних великим підприємствам, дестимулює зростання МП через збільшення обсягів їхніх оборотів та чисельності зайнятих на них.

Стимулювання кооперування малих підприємств між собою і з великими підприємствами повинно стати важливим завданням як державної, так і корпоративної стратегії. Великі підприємства зацікавлені в співробітництві з малими вже тому, що це компенсує їхню консервативну політику щодо реалізації нових технічних рішень та дозволяє проникати на нові ринки збуту, сприяє оперативному здійсненню передових інновацій, дає можливість поділу ризиків, позбутися виробничих операцій, в яких значний масштаб підприємства відіграє негативну роль, поліпшити якість виробничого, збутового, кадрового менеджменту тощо.

З іншого боку, кооперування МП з великими підприємствами здатне певною мірою нейтралізувати недоліки державної політики підтримки малого бізнесу, компенсувати проблеми фінансового забезпечення, стабілізувати постачальницько-збутову сферу та скористатися з уже розробленої такої сфери великих компаній. Диверсифікація номенклатури продукції, яку можуть виробляти МП, орієнтовані не лише на споживчий, але й на виробничий ринок, знімає обмеження, які накладає місткість споживчого ринку на збільшення кількості МП та чисельності зайнятих на них.

Особливе місце в інвестиційній стратегії держави посідає політика щодо залучення іноземних інвестицій. Як позасистемний чинник іноземні інвестиції можуть виступати альтернативним джерелом інвестиційних коштів в умовах дефіциту фінансових ресурсів. Між тим, про що йдеться нижче, формуючи свою стратегію на національному ринку, іноземні інвестори здебільшого керуються такими самими інтересами та мотивами, як і вітчизняні, а отже, відокремлювати політику щодо заохочення іноземних та внутрішніх інвестицій не варто.

Залучаючи іноземних інвесторів, країна з перехідною економікою, як правило, розраховує на такі результати:

Зменшення дефіциту платіжного балансу. Цю функцію ефективніше виконують портфельні інвестиції як більш динамічні. Як засвідчила фінансова криза в Росії, а також події 1998 року в Україні, зловживання цим інструментом створює значну загрозу макроекономічній стабільності.


Компенсація загального дефіциту фінансових ресурсів для розвитку економіки та фінансування структурної перебудови, освоєння невикористовуваних чи неефективно використовуваних ресурсів.

Збільшення обсягів виробництва, створення нових експортоорієнтованих виробництв.


Збільшення внутрішнього попиту на товари виробничого призначення. Цей чинник спрацьовує не завжди, оскільки чим менш розвиненою є економіка країни-реципієнта, тим більшу кількість матеріалів та комплектуючих схильний імпортувати інвестор. Під час реалізації інвестиційного проекту, як правило, зростає імпорт інвестиційних товарів.

Зростання доходів бюджету, підприємців та населення. Зазначений чинник можна вважати дійсним, якщо приплив іноземних інвестицій не веде до витіснення національних товарів та капіталів з внутрішніх ринків, зменшення кількості робочих місць. На жаль, саме останнє спостерігалося у 80-х роках після приватизації держпідприємств у певних країнах Латинської Америки.


Зменшення потреби в імпорті. Виконання іноземними інвестиціями такої функції потребує спеціального державного регулювання. Для цього продукція підприємства повинна бути орієнтованою переважно на реалізацію на внутрішньому ринку.

Впровадження нових технологій виробництва, ввезення та освоєння нової техніки та устаткування.


Активізація конкуренції на внутрішньому ринку, диверсифікація та вдосконалення методів і форм конкуренції. Таке міркування є прийнятним лише в разі залучення до країни виробника такої продукції, ринок якої в країні є монополізованим. Спроби налагодження конкуренції за рахунок залучення торговельного капіталу та імпорту відповідної продукції в нерозвиненій економіці ведуть здебільшого до придушення національного виробництва. Цей інструмент може широко використовуватися великими зарубіжними корпораціями для усунення небажаного конкурента;

Поява реального ефективного власника колишнього державного майна. Залучення іноземних інвестицій під час приватизації активно застосовувалося в країнах, що розвиваються, зокрема – Латинської Америки у 80-х роках, а також у країнах з перехідною економікою у 90-х роках ХХ століття. При цьому перевага надається іноземному інвесторові порівняно з вітчизняним.


Впровадження сучасних методів управління, здобуття нових знань у сфері маркетингу, менеджменту, збагачення кадрового потенціалу управлінського та фахового персоналу, підвищення правової та управлінської культури ведення бізнесу.

Вдосконалення загальних управлінських знань та технологій з урахуванням специфічності ситуації в країні. Іноземна виробнича або інвестиційна компанія змушена пристосовувати методики тактичного та стратегічного управління до специфіки даної країни. На жаль, процеси пристосування перебувають здебільшого у зародковому стані, і національні компанії змушені одночасно оволодівати потрібними знаннями у “стандартному” вигляді та адаптувати їх до специфічних умов.


Прискорення розвитку слаборозвинених територій. Зокрема з цією метою може застосовуватися механізм спеціальних економічних зон та територій пріоритетного розвитку.

Полегшення інтеграції країни до міжнародного співтовариства. “Популярність” країни серед інвесторів, насиченість фондового ринку капіталами нерезидентів обумовлює поважливе ставлення до країни на міжнародній арені. Залучення великих інвесторів дозволяє мати в їхній особі своєрідну “протекцію” в національних та наднаціональних організаціях, входження до економічних та політичних об’єднань тощо.


Державна стратегія щодо залучення іноземних інвестицій в Україну повинна спиратися на забезпечення для іноземних інвесторів сприятливих умов діяльності в економічному просторі України нарівні з українськими інвесторами, орієнтуватися на надання виважених преференцій довгостроковим інвестиційним проектам, які розраховані на подальше реінвестування частини одержаного прибутку і спрямовані у сфери економіки, визначені як пріоритетні. Одночасно потрібне сприяння підвищенню ефективності використання іноземних інвестицій, контролю за дотриманням інвестиційних зобов’язань, розробці інвестиційної політики з урахуванням інтересів потенційних інвесторів. Перспективною видається орієнтація на реімпорт "тіньових" капіталів, раніше вивезених з країни, на заохочення до інвестування в Україну представників української діаспори за кордоном. Слід створювати умови для розробки та реалізації спільних інвестиційних проектів на базі регіонального співробітництва (СНД, країни Центральної та Південно-Східної Європи).

Оскільки базовою метою будь-якого інвестора є отримання належної віддачі від вкладення капітальних ресурсів, головною характеристикою інвестиційного клімату є саме спроможність економіко-правового середовища до забезпечення цієї віддачі. У цьому поняття інвестиційного клімату збігається з поняттям підприємницького клімату. Хоча вони в жодному разі не можуть бути тотожними. Адже цілком можливою є ситуація, за якої економіко-правові умови є несприятливими для отримання високого прибутку, проте інвестиції розглядаються інвестором як такі, що можуть дати значну віддачу у стратегічній перспективі за рахунок оволодіння ринками збуту, ресурсами, зайняття вигідного геостратегічного положення. І навпаки, умови можуть сприяти швидкому збагаченню внаслідок спекулятивної або й напівзаконної діяльності, користування пільговими умовами, наданими іноземному інвестору, який не розглядатиме своє вкладення як довгострокове і прагнутиме до якнайскорішої репатріації максимальної частки прибутку. Таким чином, одним з базових орієнтирів державної економічної стратегії має бути максимальне зближення параметрів підприємницького та інвестиційного клімату.

Цілком природно, що, вклавши на території країни певний обсяг капіталу, власник інвестиційних коштів перетворюється на суб’єкт політико-економічних відносин, що може впливати на формування певної моделі економічної політики держави.

Якщо іноземні інвестиції передбачатимуть порівняно незначний обсяг створення доданої вартості на території України, проте розраховані на широку реалізацію продукції всередині країни, розвиток національних товаровиробників - потенційних конкурентів на внутрішньому ринку України – таким інвесторам невигідний. Зважаючи на структуру іноземних інвестицій в Україну, понад 20 % в яких припадає на підприємства оптово-роздрібної торгівлі, можна припустити вагомість саме такого інтересу. Відтак у політико-економічному контексті можливо прогнозувати лобіювання такими інвесторами лібералізації та розширення внутрішніх ринків і запровадження, принаймні фрагментарного, протекціонізму із жорсткими монетарними та фіскальними обмеженнями. І навпаки, здійснення саме такої комбінації економічної політики сприятиме залученню інвесторів зазначеного типу. Через це на даному етапі в умовах України будь-яке зменшення тарифних і нетарифних бар’єрів на шляху імпорту, що відбувається в процесі просування країни до СОТ, об’єктивно сприяє зменшенню припливу іноземних інвестицій виробничого призначення.

Між тим останнім часом почали формуватися умови, за яких вітчизняний стратегічний інвестор та іноземний інвестор можуть стати потенційними союзниками щодо створення нового бізнес-середовища, сприятливого для відтворення капіталу. Інвестори, які прагнуть вкласти свій капітал в українську економіку з метою здобуття конкурентних переваг у світовому вимірі, переважно зацікавлені в створенні сприятливих умов для розвитку національного товаровиробництва, оскільки їхні технологічні процеси, як правило, передбачатимуть тісне співробітництво з українськими підприємствами різних галузей економіки. У той же час реалізація їхньої продукції відбуватиметься здебільшого на світовому ринку, отже, українські підприємства навряд чи розглядатимуться цими інвесторами як конкуренти.

Іноземні інвестори як легальні платники податків намагаються вступити у відкритий діалог із владою та переконати її у необхідності перегляду всього комплексу питань, який стосується інвестиційної активності та ведення бізнесу в Україні. Як один з прикладів такого цивілізованого лобізму можна розглядати програму заходів щодо стимулювання припливу капіталу в українську економіку у формі венчурного (не позичкового) капіталу, яку було розроблено та презентовано з ініціативи інвестиційної компанії “SigmaBleyzer” та за підтримки Кабінету Міністрів України у 2001 р. На думку експертів компанії, першочерговими пріоритетами державної політики мають стати:

лібералізація ділової активності та дерегуляція підприємницької діяльності;


створення стабільного та передбачуваного правового середовища;

покращення корпоративного та державного управління, подолання корупції.


За даними дослідження цієї компанії, вживши необхідних заходів щодо вдосконалення інвестиційного та підприємницького середовища та створивши умови, за яких прямі іноземні інвестиції зможуть ефективно працювати в країні, Україна в змозі до 2005 року довести їхній щорічний приплив до 3,4 млрд доларів за базовим і до 6,4 млрд доларів - за оптимістичним сценаріями.

Попри велике значення, яке завжди надається Україною проблемі співробітництва з МВФ та Світовим банком, не слід ототожнювати цю співпрацю із створенням сприятливих умов для іноземних інвесторів. Через розбіжність критеріїв, які застосовують іноземні інвестори та МВФ до оцінки ситуації, поліпшення інвестиційного клімату цілком можливе навіть за погіршення відносин з МВФ через недотримання певних макроекономічних показників. За цих умов приплив прямих іноземних інвестицій може розглядатися навіть як компенсація втрати надходжень від кредитів МВФ.

Той факт, що погіршення структури іноземних інвестицій в Україну засвідчує необхідність дієвого регулювання припливу та використання прямих іноземних інвестицій в Україні. Як довела практика, запровадження пільгових умов для підприємств з іноземними інвестиціями у другій половині 90-х років фактично призвело до вивезення українських капіталів за кордон з наступним їхнім ввезенням під виглядом іноземних. Крім цього, як показав досвід країн Східної Європи та Росії, це веде до залучення значних обсягів спекулятивного капіталу. Відтак оподаткування підприємств з іноземним капіталом повинне здійснюватися в національному режимі, адже іноземні інвестори у переважній більшості вже мають досить значні переваги над вітчизняними – у доступі до кредитних ресурсів, технологій, у досвіді управління тощо.

Існує нагальна потреба здійснення суттєвих зрушень у відносинах з потенційними та діючими іноземними інвесторами, які забезпечили б, нарешті, підпорядкування іноземних інвестицій потребам структурної перебудови економіки та прискореного економічного зростання. Проте активізація іноземного інвестування може розглядатися лише як наслідок пожвавлення економіки, але не як його причина. Відповідно для залучення іноземних інвестицій необхідно насамперед вирішити проблеми макроекономічної стабілізації та активізувати дію всіх важелів економічного стимулювання інвестиційної діяльності безвідносно до національного походження інвестицій.

Особливий наголос слід зробити на можливостях спільного фінансування інвестиційних проектів вітчизняними та зарубіжними інвесторами, яке дозволяє поєднати іноземні фінансові ресурси з досвідом ведення бізнесу в українських умовах, а також фактично закладає підвалини для створення українських транснаціональних корпорацій.

Водночас з огляду на вказану вище важливість іноземних інвестицій для перехідних економік інвестиційна політика України повинна включати спеціальні заходи для цієї категорії інвестицій. Це, зокрема, може бути зниження рівня оподаткування прибутків підприємств з іноземними інвестиціями у визначених пріоритетних галузях економіки за виконання ними певних умов.

З метою створення адекватної політики щодо регулювання діяльності іноземних інвесторів в Україні слід насамперед визначити співвідношення інтересів конкретного інвестора та країни, яку він представляє, з набором інтересів країни-реципієнта та її суб’єктів господарювання, і визначити категорію “добросовісної інвестиції”, за якої ці інтереси прагнуть до взаємного узгодження. Відповідно інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, для реалізації яких інвестори претендують на одержання додаткових пільг та гарантій, мають бути представлені лише “добросовісними” інвестиціями і належати до встановлених державною стратегією пріоритетних сфер соціально-економічного розвитку, а саме:

мати довгострокове спрямування, орієнтуватися на високий рівень реінвестування прибутку;


сприяти створенню нових робочих місць на підприємствах, в які здійснюються інвестиції, і в економіці України загалом;

передбачати високий ступінь використання сировини, комплектуючих, обладнання українського виробництва;


орієнтуватися на раціональне використання сировинної бази України і зниження імпортозалежності;

сприяти розвитку експортного потенціалу;


сприяти технологічному та інноваційному розвитку країни, впровадженню сучасних ресурсозберігаючих та екологічно безпечних технологій;

сприяти розвитку українських торговельних марок і технологій;


мінімізувати міжгалузеві та міжрегіональні диспропорції внутрішніх ринків України.

Спеціальні заходи щодо регулювання припливу іноземних інвестицій мають передбачати:

зниження рівня оподаткування прибутку підприємств з іноземними інвестиціями за перевищення певного розміру інвестицій, збільшення зайнятості на підприємствах тощо;


введення більш жорсткого регулювання процесу репатріації капіталу – часової відстрочки від вступу підприємства до ладу до початку репатріації прибутку, обмеження частки, дозволеної для репатріації тощо;

розвиток практики надання гарантій під іноземні кредити та страхування ризиків комерційними банками та їхніми об’єднаннями через створення для цього належної інфраструктури;


розробку дієвих механізмів публічного контролю над результатами іноземних інвестицій, зроблених на пільгових умовах, дотримання інвестиційних зобов’язань; варто запровадити персональну відповідальність урядовців за терміни і напрями використання іноземних інвестицій, за якими надано пільги, а також широке інформування про це громадськості;

запровадження обов’язкового контролю за походженням інвестиції, вивчення надійності інвестора, введення обмежень на мінімальний вік фірми-інвестора та інших показників його надійності щодо інвестицій, які претендують на пільгові умови;


докладання постійних зусиль для зміцнення міжнародного іміджу країни, широке поширення інформації про її виробничий, технологічний, ресурсний потенціал та інвестиційні перспективи;

рішуча декриміналізація економіки, забезпечення особистої безпеки підприємців та їхнього майна.


З метою поліпшення економічної ситуації та створення сприятливого інвестиційного клімату доцільно створити в Україні єдину спеціалізовану державну структуру, де зосередити базу даних щодо всіх підприємств, у тому числі підприємств малого та середнього бізнесу, яка надавала б конкретну інформацію про можливості інвестування в Україні, пропозиції щодо конкретних проектів і потенційних партнерів, зацікавлених у співробітництві з Україною, здійснювала б повний правовий супровід ПІІ.

Сьогодні країнами, що розвиваються, накопичено значний досвід економічного впливу на діяльність іноземного капіталу. Йдеться про законодавство про іноземні капіталовкладення, механізми митного і податкового регулювання, антимонопольної політики, державного контролю за цінами та захистом споживача, законодавство про передачу технологій, захист інтелектуальної власності, торгівлю патентами і товарними знаками тощо. Загалом в Україні необхідно сформувати національну модель інвестиційного законодавства на зразок Кодексу іноземних інвестицій, які існують у багатьох країнах. Це дозволить врегулювати стандарти поведінки ТНК та механізми адміністративного контролю за їхнім виконанням. Останні повинні бути виписані не менш докладно, ніж відповідні зобов’язання приймаючої сторони про пільги та заохочення.

Успіх таких ініціатив залежить не лише від підтримки з боку українських чиновників та урядовців, але й від готовності великого українського капіталу підключитися до “просування” економічних вимог, висунутих іноземними стратегічними інвесторами. Наступним дієвим кроком у створенні “союзу” між вітчизняними та іноземними інвесторами могла б стати спільна програма щодо створення умов для повернення вивезеного з України капіталу та його легального інвестування в реальний сектор української економіки. Створення та реалізація вказаної програми дозволила б посилити позиції стратегічних інвесторів у діалозі з українським урядом та парламентом стосовно створення в країні сприятливого бізнес-клімату та підвищення конкурентоспроможності України на міжнародному ринку інвестицій.

Як зазначалося вище, головний зміст інвестиційної стратегії держави має полягати у формуванні на теренах України інноваційної моделі економічного розвитку. Здійснюючи політику регулювання і стимулювання інноваційного розвитку, держава змушена постійно вирішувати проблему балансу розподілу суспільних ресурсів. Причому традиційна дилема суспільного вибору “гармати чи масло” (тобто встановлення співвідношення між виробництвом продукції споживчого і виробничого призначення) перетворюється сьогодні на тріаду “гармати, масло чи наука”. Вкладаючи кошти в стимулювання споживчого попиту, суспільство відволікає їх від інвестиційного і інноваційного напрямків (точніше, ці кошти йдуть на поповнення інвестиційного потенціалу довгим шляхом, значно втрачаючи на ньому в обсязі). Рішення про концентрацію коштів на реалізацію інноваційних проектів, у свою чергу, веде до відносного зменшення обсягів споживання та поточного виробництва й інвестування. Це особливо відчутно в умовах стагнуючої економіки. Між тим, як зазначав ще М. Туган-Барановський, у довгостроковій перспективі саме технологічні зрушення формують сукупний попит. Отже, вкладаючи кошти в інновації, суспільство закладає підвалини довгострокової стратегії формування внутрішнього ринку товарів споживчого та виробничого призначення. Це підтверджує необхідність забезпечення максимально можливого інноваційного спрямування інвестиційних процесів в Україні.

Проблема співвідношення та взаємозв’язку інновацій і інвестицій вимагає окремого аналізу. Як правило, саме інвестиція є безпосереднім носієм інновації, отже, реалізація інноваційної політики у несприятливому інвестиційному кліматі практично неможлива. Між тим теоретично інновація без інвестиції також може мати місце (звісно, якщо не йдеться про базову інновацію). Зокрема поліпшуюча інновація може бути здійснена в організаційно-збутовій, навіть технологічній сферах (без заміни основних фондів), якщо держава зможе достатньо кваліфіковано взяти на себе частину ринкових екстерналій, зокрема - у вигляді інвестицій в людський капітал – перенавчання працівників, підвищення кваліфікації у комерційної діяльності тощо, або в сферах інформаційного чи інфраструктурного забезпечення. Таким чином, саме у ресурсодефіцитній економіці з ознаками несприятливого інвестиційного клімату виважена стимулююча політика держави в інноваційній сфері є особливо важливою.

Практично інновація є зміною технології виробництва, яка безпосередньо впливає на продуктивність факторів виробництва та спосіб їхнього поєднання, а отже, забезпечує видозміну виробничої функції. За визначенням, інновація в соціально-економічній системі є способом більш ефективного використання ресурсів. Отже, збільшення обсягів виробництва відбувається навіть за збереження наявної диспозиції факторів виробництва. У загальнішому вигляді інноваційна інвестиція є “ресурсозберігаючим” вкладенням, яке забезпечує значно більшу за середню по економіці економічну віддачу (зрозуміло, з відповідним підвищенням рівня підприємницького ризику).

Критична важливість дифузії інновації (поширення її позитивного ефекту на суміжні галузі знань і виробництва) обумовлює тісний взаємозв’язок між науково-технічною, виробничою та інвестиційною діяльністю та свідчить про необхідність розгляду не лише інновації як окремого техніко-організаційного акту, а комплексу дій суб’єктів господарювання та складових національної інноваційної інфраструктури, який набуває вигляду інноваційного процесу. Отже, досягнення синергетичного ефекту інновації вимагає значно більшого обсягу контрактних взаємовідносин та сукупних інвестицій, ніж потрібно, щоб отримати локальний економічний ефект від звичайного капіталовкладення.

Відтак стимулювання інноваційного розвитку не може бути обмеженим лише точковим стимулюванням обраних тем досліджень чи розробок, а має бути спрямоване на створення умов для масового пошуку результативних шляхів технологічних змін і швидкої підтримки позитивних знахідок. Тому головними завданнями інноваційної політики держави є забезпечення збалансованої взаємодії наукового, технічного і виробничого потенціалів, розробка та впровадження механізму активізації інноваційної діяльності суб’єктів підприємництва, поширення інновацій в усіх сферах національної економіки.

На думку автора, реалізація комплексу заходів стимулювання інноваційної діяльності, визначеного чинним законодавством, зокрема законом “Про інноваційну діяльність”, в умовах несприятливого інвестиційного клімату містить серйозну загрозу нецільового використання передбачених коштів і пільг, поширення “фіктивних” інновацій, спрямування оборотних коштів підприємств до псевдоінноваційних підприємств та їх використання для прискорення відпливу за кордон інтелектуального продукту, який не доходить до стадії впровадження в Україні.

З огляду на це, провідним напрямком у процесі переходу України до інноваційного розвитку має стати поліпшення інвестиційного клімату та всебічне стимулювання національного капіталотворення та інвестиційних процесів.

Під час формування дохідної частини Державного бюджету 2003 р. положення Закону “Про інноваційну діяльність” у частині, яка передбачає надання пільг щодо податку на прибуток та ПДВ, було призупинено. Це підтверджує важливість використання пільг функціонального характеру, які надаються внаслідок взаємодії між різними секторами економіки, тобто більш, ніж прямі пільги конкретним підприємствам, захищені від різного роду “суб’єктивних” чинників.

Враховуючи наведене вище, доцільною видається модифікація критеріїв виокремлення інноваційних підприємств, які також повинні будуватися на функціональному принципі, що відображатиме комплекс більш широких стратегічних завдань та національних інтересів. Це дозволило б від визначення у спеціальному законі технологічних пріоритетів перейти до більш гнучкої системи встановлення критеріїв відбору технологій та інноваційних проектів, які вже можуть здійснюватися передбаченими Законом „Про інноваційну діяльність” уповноваженими інституціями. Серед таких критеріїв могли б бути:

вплив проекту на умови життя та безпеку життєдіяльності людини, розвиток людського капіталу;


підвищення економічної ефективності виробництва, ресурсозбереження;

міждисциплінарний зхарактер, розміщення в декількох секторах економіки;


досягнення світового рівня та міжнародної конкурентоспроможності;

зміна ролі регіонів у національній економічній системі;


розвиток комунікацій і трансферу технологій.

Безпосереднім критерієм в наданні пільг інноваційним проектам могла б стати ефективність (рентабельність) реалізації проекту за певний період, наприклад – за перший рік серійного використання. Це дозволить запобігти поширенню „псевдоінновацій”, термін життя яких не сягає далі моменту отримання податкової пільги. Застосування зазначеного критерію могло б набути форми податкового кредиту, який надається, виходячи з очікуваної норми ефективності інновації, та вилучається по закінченні контрольного періоду в разі недосягнення цієї норми.

Важливо зауважити, що запровадження такого критерію може принаймні на перших етапах здійснюватися навіть без внесення змін до закону “Про інноваційну діяльність”. Для цього відповідним органам (уповноваженому інноваційному органу, ДПА тощо) слід лише паралельно контролювати реальний перебіг реалізації зареєстрованих інноваційних проектів.

Завдання запобігання нецільовому використанню передбачених у Законі “Про інноваційну діяльність” податкових пільг спонукає до першочергової підтримки національних інноваційних і технологічних лідерів, провідних великих підприємств, холдингів, високотехнологічних виробництв, фінансова та технологічна потужність яких дозволяє реалізувати загальнодержавні інноваційні пріоритети. Контроль за ефективністю інновацій видається на цих підприємствах більш надійним та коректним. Безперечно, це зовсім не означає відмови від стимулів розвитку малих інноваційних підприємств. Проте, з нашої точки зору, таку підтримку найдоцільніше організовувати саме за посередництвом великих компаній, які виступатимуть гарантом доведення інноваційної продукції до серійного виробництва та споживача.

З метою заохочення децентралізованого фінансування інноваційної діяльності слід запровадити гнучкі форми поєднання капіталів комерційних банків та підприємств через створення пайових інвестиційних фондів з метою акумуляції капіталу для реалізації інноваційних проектів; порядок створення інноваційних асоціацій як об´єднань юридичних та фізичних осіб, що беруть участь у виробництві інтелектуального продукту, здійсненні інноваційного проекту та випуску нової продукції; розробити державну систему страхування ризиків інноваційної діяльності, зокрема - спеціально створеною державною чи державно-приватною страховою компанією.