Значна частка експорту у ВВП України та високий рівень залежності від імпорту, які постійно зростають, обумовлюють особливу увагу, яка приділяється проблемам зовнішньоторговельної політики (рис. 10). На жаль, доводиться констатувати, що поліпшення товарної структури зовнішньої торгівлі України відбувається надто повільно і вона залишається неефективною.

Рис. 10. Динаміка ВВП та зовнішньої торгівлі України у 1992-2002 рр., накопиченим підсумком, 1992=100 %.

За 2002 р. частка сировинних і низькотехнологічних товарів складала близько 80 % експорту товарів, у той час як машинобудівної продукції - 14-15 %. Частка неблагородних металів та виробів з них залишалася на рівні 40 %. У 2001 р. спостерігалося зростання частки в експорті з України продукції машинобудування, харчової промисловості, мінеральної сировини, харчової, легкої, деревообробної та машинобудівної промисловості, а темпи приросту експорту виробів хімічної промисловості та металургії суттєво знизилися. У 2002-2003 рр. зазначені позитивні зрушення уповільнилися. У загальному обсязі імпорту товарів випереджаючими темпами зростала частка продукції харчової, хімічної, легкої, деревообробної промисловості, машинобудування.

Проблема побудови виваженої зовнішньоекономічної стратегії набуває принципово важливої ваги у світлі здійснення Україною кроків щодо вступу до СОТ. Попри тривалий термін переговорного процесу (його було розпочато ще 1993 року), реальний прогрес на цьому шляху певний час залишався незначним. Україною цей термін не було використано ні для здійснення ефективної стратегії підготовки національної економіки до діяльності за вимогами СОТ, ані для розробки збалансованих умов вступу до цієї організації. Як зазначив навесні 2003 року Президент України, підписуючи угоди щодо вступу України до СОТ, український уряд припустився низки помилок, які призведуть до втрат українських виробників, “відкрили ринок України та фактично запросили на цей ринок інших виробників”. Поряд з цим перед Урядом поставлено завдання забезпечити ще до кінця 2003 р. вступ України до СОТ.

На жаль, головний наголос у політиці забезпечення вступу до СОТ робиться на вирішенні регуляторно-правових аспектів, що означає фрагментаризацію зовнішньоекономічної стратегії. Внаслідок цього не береться до уваги низка суттєвих перешкод реалізації позитивних очікувань щодо вступу до СОТ, що можуть стати вагомими загрозами економічній безпеці в недалекому майбутньому.

Збільшення внутрішнього попиту під впливом економічного зростання, а також скорочення імпортних обмежень, обумовлене вступом України до СОТ, спричинять прискорене зростання імпорту. З огляду на це можна очікувати відновлення негативного сальдо зовнішньої торгівлі товарами, а враховуючи лібералізацію сфери послуг за правилами СОТ, - і погіршення сальдо торгівлі послугами з неминучими наслідками - уповільненням чистого припливу валюти, припиненням ремонетизації обігу, наростанням проблем з обслуговуванням зовнішнього боргу.

Як відомо, торговельні переваги, які отримує країна з вступом до СОТ, базуються на принципі “порівняльних переваг”, суть якого полягає в тому, що країна одержує вигоду, експортуючи товари, виробництво яких є більш ефективним (тобто з низькими виробничими витратами), та імпортуючи товари, виробництво яких для її економіки менш ефективне. Для вироблення реалістичної економічної стратегії Україні необхідно реально переоцінити виробничий і науково-технічний потенціал, успадкований від СРСР. Адже переваги, які вона мала у складі народногосподарського комплексу Радянського Союзу, ще не є перевагами на світовому ринку. Навіть якщо визнати їх такими, вони не реалізуються автоматично. Поки що, на думку фахівців, вихід українських товарів на зовнішній ринок гальмується не стільки внаслідок зовнішніх обмежень, встановлених іншими країнами, скільки відсутністю сучасного експортного потенціалу.

Поліпшенню структури українського експорту заважають також відсутність цілеспрямованої та послідовної стратегії державної підтримки розвитку експорту, непрямі перешкоди для експортерів у вигляді реальної ревальвації гривні, неповернення ПДВ, несприятливий підприємницький клімат всередині країни, непривабливий імідж України у зв’язку з численними публікаціями в зарубіжних засобах масової інформації стосовно поширення корупції, злочинності, “тіньової” економіки, торгівлі зброєю, технологічної відсталості економіки тощо. Це знижує привабливість марки “зроблено в Україні” та утримує частину потенційних зарубіжних партнерів від ведення бізнесу з українськими компаніями.

Поліпшення структури експорту може бути досягнуте в результаті підвищення конкурентоспроможності продукції за рахунок цінових переваг (значного обґрунтованого зниження цін) або підвищення якості продукції. Можливості зниження цін практично вичерпали себе, про що свідчить системне проведення антидемпінгових розслідувань по відношенню до українських товарів. Підвищення якості неможливе без розгортання активних інвестиційних та інноваційних процесів, що потребує суттєвого поліпшення підприємницького та інвестиційного клімату в Україні. Таким чином, зміна експортної структури є тривалим процесом, який залежить насамперед від внутрішніх економічних чинників. До того ж лідери світових ринків збуту продукції переробних галузей мають досить широкий набір засобів контролю за збутом та цінами. Це обмежує можливості України діяти на цих ринках внаслідок низької конкурентоспроможності вітчизняних товарів і, передусім, неможливості утримувати лідерство за рахунок нецінових форм конкуренції.

Український експорт традиційних товарів залежить від динаміки попиту на світовому ринку. З огляду на те, що значну частину експорту становить продукція низького рівня переробки (базових галузей промисловості та сільського господарства), слід очікувати скорочення місткості традиційних для України ринків внаслідок зростання вимог міжнародних стандартів та екологічної безпеки, стрімкого підвищення вимог споживачів до якості, сервісного супроводу, технологічного рівня продукції. застосування високорозвиненими країнами сучасних енерго- та ресурсозберігаючих технологій, посилення “агресивності” країн, що розвиваються, на таких ринках, та послаблення обмежень для них з боку розвинених країн. (Нагадаємо, що Україна, навпаки, претендує на звання країни з ринковою економікою.) Відтак незалежно від членства України в СОТ ринок збуту її традиційної експортної продукції дедалі звужуватиметься.

Не можна забувати також про нерозвиненість інфраструктури забезпечення експорту в Україні. За підрахунками експертів, операційні витрати експортерів у 2000 р. становили близько 40 % прибутку, у розвинених країнах - 3-5 %. Йдеться про оподаткування, бюрократичні процедури, неякісну роботу митних служб, банків тощо. Хоча запровадження норм ГАТТ/СОТ, можливо, й спростить деякі з процедур, побудова цілісної інфраструктури на державному рівні потребуватиме значного часу, а на рівні підприємств – суттєвих капіталовкладень.

Важливою перешкодою є слабкий зв’язок між торговельним та виробничим капіталами в Україні. Як правило, провідні зарубіжні виробники мають високорозвинену збутову та сервісну мережу, яка побудована на прямому інвестуванні у цю сферу з боку виробничого капіталу, або на стійких стосунках з торговельними підприємствами на основі переплетення капіталів чи довгострокових угод. Відтак торговельний капітал обслуговує виробництво, і головною метою цієї співпраці є забезпечення збуту продукції та прискорення обороту виробничого капіталу (тобто вкладених у цей сектор фінансових ресурсів). В Україні ситуація є діаметрально протилежною. Протягом років економічної трансформації відбувалося “викачування” коштів з реального сектору економіки до торговельно-посередницької сфери. Тому нині провідну роль головного споживача отримуваних прибутків відіграє саме торгівля, а основний інтерес цього співробітництва полягає у продажі товарів за найвищою ціною. Спостерігається суттєвий дефіцит дієздатних економічних сил, які були б орієнтовані на підтримку прозорої економічної політики, спрямованої на зміцнення конкурентоспроможності реального сектору економіки.

Зазвичай очікується, що вступ України до СОТ приведе до скасування антидемпінгових процесів проти її виробників у багатьох країнах світу. Між тим антидемпінгові процедури є поширеними у світі засобами захисту національних ринків. Такі процеси є, фактично, лише приводом, мета ж - максимально обмежити доступ небажаних конкурентів на вже давно поділені світові ринки. Важко припустити, що лише прийняття Україною вимог ГАТТ/СОТ приведе до закриття хоча б скільки-небудь помітної частини з понад 100 порушених проти неї антидемпінгових розслідувань. Сама суть демпінгу полягає у пропозиції товару за надто низькою ціною, яка може порушити конкурентні умови на ринку – а власне за рахунок цього українські експортери й змогли проникнути на світові ринки. Отже, вивільнення з-під антидемпінгового пресу вбачається у підвищенні ціни до більш прийнятного рівня. Проте навряд чи при цьому багатьом з експортерів удасться утримати за собою ринок, який вони завоювали саме завдяки своїй ціновій конкурентоспроможності. Адже враховуватимуться вже важелі нецінової конкуренції: якість товару, сервісне обслуговування, збутова інфраструктура, реклама, неформальна взаємодія з споживачем тощо, в чому українські компанії, на жаль, як правило, поступаються.

Наприклад, оцінюючи перспективи розвитку російського експорту в разі вступу РФ до СОТ, президент Міжнародного союзу металургів С. Колпаков зазначав: “Умови доступу чорних металів на зарубіжні ринки при приєднанні Росії до СОТ суттєво не зміняться, оскільки надлишок потужностей з виробництва сталі у світі так само обумовлюватиме високий рівень конкуренції та витиснення російської металопродукції зі світових ринків. При цьому застосовуватимуться національні антидемпінгові процедури та інші обмежувальні заходи, що не суперечать системі СОТ”.

Навіть у разі введення антидемпінгових претензій до України у нормативно-правове русло СОТ, отримання позитивного результату досить проблематичне. Важко уявити успіх антидемпінгового процесу, який могло б виграти українське підприємство проти потужної компанії, що проникає в такий спосіб на її внутрішній ринок, або прагне витиснути її з зовнішніх ринків. Ведення міжнародного процесу потребує значних витрат, які переважній більшості українських підприємств не “по кишені”. Як починаючому “гравцю”, Україні слід ще довго вчитися техніці вільноринкової гри у її “гросмейстерів”. Варто пригадати, що українські підприємства, що потерпають від антидемпінгових розслідувань, протягом багатьох років марно закликали до підтримки з боку держави. Поки що неясно, чи буде (і яким чином) сприяти захисту підприємств у антидемпінговій боротьбі держава нині.

До того ж використання антидемпінгових розслідувань матиме виражений несиметричний характер. Застосування їх щодо імпорту до України, за незначними винятками, проблематично, оскільки переважна більшість імпортованих товарів не підпадають під визначення демпінгу, бо виграють за рахунок не цінової, а продуктової конкуренції. Причому зі збільшенням доходів населення та підприємств слід очікувати зростання успішності цієї конкуренції.

Свою негативну роль відіграє й генетично неринкова структура української економіки. Це, навіть у разі побудови усіх основних інститутів, характерних для сучасного ринку, спонукає контрагентів українських підприємств (і часто небезпідставно) з недовірою ставитися до національних механізмів ціноутворення. Очікування, що одразу після вступу до СОТ українська економіка буде визнана ринковою, навряд чи мають під собою підстави. Економіка Китаю, наприклад, ще протягом 15 років після вступу до СОТ розглядатиметься як неринкова. Розмаїття видів демпінгу, які враховуються системою угод ГАТТ/СОТ, охоплює демпінг ціновий, у сфері послуг, валютний, соціальний, прихований, непрямий, вторинний, монетарний, екологічний, технологічний та ін. Отже, за наявності достатньої матеріальної зацікавленості у здобутті контролю над небажаним конкурентом у ціноутворенні на ринках України ще вельми тривалий час можна буде найти підстави для порушення антидемпінгового розслідування.

Засоби державної підтримки експорту та національних виробництв, які застосовуються високорозвиненими країнами, постійно вдосконалюються. Власне, саме наявність комплексу передбачених вимогами СОТ субсидій і дає можливість країнам – членам СОТ зменшувати пряму підтримку сільгоспвиробництва, експортерів тощо, компенсуючи тим самим втрати конкурентоспроможності через зняття тарифних та нетарифних обмежень. Зокрема обсяг субсидування сільгоспвиробництва у багатих країнах світу становить близько 1 млрд дол. на день, або 566 дол. США на душу населення за рік в Японії, 336 дол. – в ЄС, 110 дол. – в Угорщині, 100 дол. – у Чехії. В Україні цей показник, за підрахунками Міністерства фінансів, становив у 2000 р. 3,3 дол. США. Це одразу ставить країни з низьким рівнем душового доходу в нерівне становище з високорозвиненими країнами, які мають значний обсяг Державного бюджету. На жаль, в Україні для забезпечення настільки розгалуженої системи непрямої підтримки немає ні достатніх державних коштів, ні належної інфраструктури та економіко-правового середовища. Тому навіть вичерпання узгодженого з СОТ обсягу субсидування в розмірі 1 млрд дол. є вельми сумнівним.

Цілком можливо, що від входження до СОТ безпосередню вигоду отримає певна група підприємств-експортерів, чимало з яких, через відносну дешевину ресурсів в Україні, спроможні витримувати значні перепади імпортних тарифів. Зростання експортоорієнтованих виробництв та збільшення обсягів імпорту загрожують посиленням диференціації національних підприємств на ліквідних експортерів та “загниваючих” внутрішніх виробників. Проте в такому разі у стратегічній перспективі експортери також приречені на занепад. Адже (що особливо рельєфно відчувається на прикладі високотехнологічних галузей, зокрема – машинобудування) виробники-експортери у будь-якому разі є споживачами продукції підприємств, які працюють на внутрішній ринок. А відтак якість та конкурентоспроможність їхньої продукції залежить від якості та вартості сировини та комплектуючих, виробничої інфраструктури тощо. Погіршення якості та скорочення доступності ресурсів, відсутність “підживлення” із боку внутрішнього ринку ведуть до того, що і галузі-експортери можуть втратити можливість встигати за вимогами міжнародної конкуренції і почати поступатися позиціями.

До того ж якщо конкурентоспроможність товарів базових галузей промисловості значною мірою визначається природними умовами і властивостями сировинного багатства країни, конкурентні переваги товарів з високим рівнем переробки формуються в умовах ринкового змагання. Тому в процесі зміни структури експорту на користь збільшення частки таких товарів Україна дедалі більше відчуватиме проблему відсутності достатньо місткого внутрішнього ринку як поля для такого змагання.

Суттєві проблеми очікуються і у зв’язку з невідповідністю міжнародним нормам національних стандартів якості продукції. Згідно з офіційними рішеннями Україна бере на себе зобов’язання здійснювати щороку гармонізацію з міжнародними не менш як 500 національних стандартів. На думку фахівців, настільки швидка зміна системи стандартів може викликати кризу неспроможності національних виробників до слідування цим стандартам. На початок листопада 2002 р., за даними Державного комітету України з питань технічного регулювання і споживчої політики, з 1560 стандартів ISO, IEC, EN, які діють у галузі машинобудування, в Україні було прийнято лише 9,4 %.

За оцінками фахівців, при вступі України до СОТ можна очікувати безпосереднього погіршення економічних умов для низки галузей. На думку учасників науково-практичної конференції “Перспективи і проблеми участі України в СОТ в контексті економічної безпеки”, що відбулася в лютому 2002 р. у Києві, такими галузями є: автомобілебудування, авіабудування, суднобудування, електронна промисловість, легка промисловість, шинна промисловість, виробництво окремих видів продовольчих товарів та споживчих товарів тривалого користування. Суттєвою загрозою, яка супроводжуватиме прийняття вимог щодо зменшення підтримки сільського господарства, є втрата сільськогосподарського машинобудування. Адже вітчизняні виробники галузі не мають розвиненої системи збуту (через кредитування, лізинг, тощо). Відтак вони втрачають у конкурентоспроможності порівняно із зарубіжними виробниками. Зі зниженням бар´єрів у торгівлі послугами може погіршуватися конкурентне становище українських транспортних страхових та інвестиційних компаній, банків тощо, які, за відсутності чіткої стратегії розвитку ринків послуг в Україні, не будуть здатні на рівних боротися із зарубіжними постачальниками аналогічних видів послуг.

Лібералізація зовнішньої торгівлі дає підстави очікувати в Україні прояву “парадоксу споживача”. За нього приплив недорогих та якісних імпортованих товарів, дійсно, збільшує кількість та різноманітність товарної пропозиції, проте водночас веде до зменшення відповідного виробництва всередині країни. Це знижує рівні зайнятості та доходів споживачів, що паралельно з насиченням внутрішнього ринку зменшує їхню спроможність скористатися з поліпшення товарної пропозиції. Зрозуміло, наведене не заперечує імовірності позитивного впливу конкуренції з імпортними товарами на конкурентоспроможність, ціни та якість продукції низки національних виробників. Проте для цього необхідні відповідні умови. В іншому разі лібералізація торгівлі здійснює руйнівний вплив на стратегії приватних економічних суб’єктів.

Лібералізація імпорту розширює можливості ввезення сучасних технологій, сприяє зниженню витрат імпортерів виробничих товарів. Підприємства отримують кращі можливості придбати обладнання, комплектуючі, сировину, технології та інші матеріали за нижчими цінами, у ширшого кола постачальників та вищої якості. З огляду на пріоритетність інвестиційних процесів та структурної перебудови національної економіки ця можливість є чи не найважливішою серед потенційних переваг вступу до СОТ. Проте структура імпорту та частка в ньому саме інвестиційних товарів диктуються насамперед станом інвестиційного клімату всередині країни. Отже, вдосконалення структури імпорту потребує цілеспрямованих заходів щодо стимулювання інвестиційних процесів та поширення тенденцій зростання обсягів національних капіталовкладень. Натомість в Україні у 2002 р. спостерігалося значне сповільнення зростання інвестицій в основний капітал.

Не можна також залишати поза увагою можливість поширення “парадоксу споживача” і на товари виробничого призначення. Надмірне залучення імпортованих сировини і комплектуючих загрожує посиленням навантаження на платіжний баланс країни, погіршенням фінансового становища вітчизняних галузей, а отже – фрагментаризацією національної фінансової системи.

Утім головні наслідки від вступу України до СОТ випливатимуть не зі зниження митних тарифів, а зі змін у регуляторному середовищі відповідно до вимог СОТ. Реалізація позитивних очікувань щодо вступу України до СОТ потребує здійснення активної і цілеспрямованої державної економічної політики стимулювання інвестиційно та інноваційно орієнтованого зростання та структурної перебудови з метою зміцнення національної конкурентоспроможності. Між тим аналіз основних угод системи СОТ дає підстави стверджувати, що в разі вступу України до цієї організації буде заблоковано цілу низку інструментів її економічної політики.

Так, приєднання до СОТ фактично означає, що до національних виробництв не можна застосовувати пільги, звільнення від оподаткування, мита, платежів. Якщо такі стимулюючі засоби вживаються щодо національних компаній, вони відповідно до національного режиму мають також поширюватися і на іноземних виробників. Отже, втрачається можливість заохочення за допомогою податкових пільг розвитку національних товаровиробників. Внаслідок прийняття угод СОТ буде блоковано низку механізмів підтримки національного виробництва.

Угода СОТ про субсидії і компенсаційні заходи забороняє пряме списання заборгованості державі чи надання коштів для погашення заборгованості (хоча дозволено одноразову субсидію “щоб надати час для розробки довгострокових рішень та уникнути загострення соціальних проблем”). Це обмежує можливості держави щодо пом’якшення платіжної кризи в Україні. Попри зрозумілу хибність практики списання податкових заборгованостей, це інколи може бути єдиним засобом фінансового порятунку важливих галузей.

Угода про державні закупівлі СОТ 1994 р. запроваджує обмеження щодо державних закупівель. Вони мають здійснюватися лише на тендерній основі, причому із забезпеченням рівноправної участі як національних, так і іноземних виробників. Це суперечить рішенню про закупівлю державними органами товарів лише національного виробництва та звужує можливості стимулювання національних виробників засобами державних закупівель, зменшуючи дієвість бюджетної політики.

Надмірна лібералізація фінансових послуг у рамках Генеральної угоди з торгівлі послугами може призвести, з огляду на специфіку українського фінансового сектору, до активізації спекулятивного капіталу. Це, фактично, зменшує контрольованість фінансового сектору. Рішення щодо посилення контролю над фінансовими трансакціями з метою запобігання “тіньовому” обороту коштів прямо суперечать Домовленості про зобов’язання у сфері фінансових послуг. Лібералізація фінансових потоків створює сприятливі умови для активізації “відмивання” “брудних” коштів, що, безперечно, буде поставлене за вину Україні міжнародним співтовариством та викличе додаткові проблеми у відносинах з FATF.

Угода про пов’язані з торгівлею інвестиційні заходи обмежує вимоги до іноземних інвесторів щодо використання національних комплектуючих, регулювання імпорту комплектуючих та частки експорту у виробленій продукції. Відтак це зменшує підконтрольність діяльності іноземних інвесторів, перешкоджає дієвому регулюванню галузевої та регіональної структури іноземних інвестицій.

Оскільки у рамках наявної парадигми грошової політики Нацбанк не в змозі дієвим чином впливати на валютний курс, динаміка валютних курсів розвивається значною мірою автономно і, скоріше, опосередковано диктується попитом на гривневі ресурси всередині країни, із входженням до системи СОТ заходи регулювання зовнішньої торгівлі України, по суті, виявляються блокованими.

Висока залежність від зовнішньої торгівлі та низька дієздатність національної економіки щодо відтворювальних процесів створюють потенційно сприятливі умови для запровадження в Україні, за слабкості внутрішніх політичних сил та їх неспроможності до проведення узгодженої економічної стратегії, режиму фактичного зовнішнього управління. У ролі “керуючих” можуть виступити міжнародні організації, зокрема – МВФ у валютно-фінансовій, СОТ – зовнішньоторговельній сферах. У такому разі вступ до СОТ залучатиме Україну до цілісного світогосподарського поля, на якому діють транснаціональні капітали, здатні застосовувати механізми зовнішнього управління у галузях, які є предметом їхнього інтересу. Решта галузей фактично приречена на занепад через імпорт необхідної продукції, яка об’єктивно є більш конкурентоспроможною.

Отже, економічну стратегію української держави у зовнішньоторговельній сфері доводиться визнати неефективною. Фактично не відбувається цілеспрямованого пристосування до функціонування народногосподарського комплексу в умовах економічної глобалізації та відкритості економіки. Включення національної економіки до світогосподарської системи відбувається стихійно та у відриві від національних інтересів і критеріїв економічної безпеки України. Забезпечення вступу країни до СОТ посіло місце одного з напрямів цієї стратегії, в той час як насправді цей крок лише посилює потребу в здійсненні збалансованої економічної стратегії, спрямованої на зміцнення національної конкурентоспроможності.

Від прийняття Україною умов СОТ очікується посилення прозорості та послідовності економічної політики держави, що має сприяти поліпшенню умов для міжнародної конкуренції та залучення інвестицій. Проте слід усвідомлювати, що політика держави може бути послідовною та передбачуваною навіть без офіційного слідування принципам СОТ. Яскравим прикладом може бути Китай, який, не будучи до 2002 р. членом цієї організації, отримував щороку величезні обсяги іноземних інвестицій і посідав одне з чільних місць у світовій торгівлі. Накладання зовнішніх обмежень у вигляді вимог СОТ потребує лише непослідовна та непередбачувана політика держави. Проте за таких умов іноземні імпортери та інвестори захищені від неочікуваних дій з боку національного уряду, адже такі заходи у будь-якому разі можуть бути оскаржені, а отже – не є обов’язковими для іноземних суб’єктів. Це не означає автоматичного здійснення сприятливої політики щодо вітчизняних суб’єктів господарювання. Вони опиняються у нерівних умовах з іноземними.

Доводиться визнати, що Україна, просуваючись на шляху вступу до СОТ, практично не має стратегії своєї поведінки як члена цієї організації. Це робить проблематичною можливість надалі впливати на формування правил розвитку світових торговельних зв´язків відповідно до національних інтересів країни. Україна як одна з небагатьох перехідних економік у СОТ (до того ж частина перехідних економік відверто тяжіють до блокування з інтересами розвинених країн) навряд чи може помітно впливати у середовищі, яке насамперед складається з країн, що розвиваються. На думку аналітиків, сучасному етапу переговорів ГАТТ/СОТ буде притаманний акцент на політиці розвитку, яка стосується країн “третього світу”, що мають специфічні інтереси і прагнуть передусім до максимальної лібералізації доступу до ринків. Відтак очікування, що положення СОТ вдасться скоригувати відповідно до інтересів України, практично нереальні.