Значні надії в реалізації стратегічних завдань розвитку національного капіталу, розширення місткості та структурного вдосконалення внутрішнього ринку, забезпечення підвищення рівня доходів населення, розвитку підприємницької активності й формування ринкового середовища в Україні покладаються на малий і середній бізнес. Підтримка становлення та розвитку останнього є одним з визначальних пріоритетів державної політики протягом всього періоду економічних реформ. Це знайшло свій вияв у створенні відповідної нормативно-правової бази, здійсненні спеціальних заходів державної політики щодо підтримки розвитку малого бізнесу, що дозволило досягти помітних успіхів у цій сфері. Підтримкою лише малих підприємств займається і спеціалізований державний орган – Державний комітет України з питань регуляторної політики і підприємництва. Загалом за 1991- 2002 рр. кількість діючих малих підприємств збільшилася майже у 5 разів. На кінець 2002 р. чисельність зайнятих в малому підприємництві сягнула 4,3 млн осіб.

На жаль, якісний аналіз розвитку малого й середнього бізнесу в Україні засвідчує наявність суттєвих системних вад.

По-перше, зберігаються диспропорції у територіальному розподілі малих підприємств (МП). Значними є розрив у кількості МП на 10 тис. населення між регіонами-лідерами та аутсайдерами і різниця у продуктивності МП. Так, у Донецькій, Львівській, Миколаївській, Харківській областях цей показник становить понад 50, в той час як у Чернігівській та Вінницькій – 29 і 30 відповідно. У м. Києві у 2001 р. було вироблено 23,6 % всього продукту МП України, при тому, що на цих підприємствах працює лише 11,9 % усіх зайнятих на МП.

По-друге, якщо в галузевому розрізі за обсягами випуску продукції провідні місця посідали торгівля і промислове виробництво (відповідно 53,6 % та 15,2 % від загальної кількості МП у 2001 р.), у розподілі прибутку найбільша частка припадала на торгівлю та операції з нерухомістю. Проте малі промислові підприємства, на яких зайнято понад 20 % працівників малого бізнесу, були в цілому збитковими. Це свідчить про декапіталізацію промислових МП. Утім розрахунок реальної рентабельності МП завжди був утруднений значним рівнем “тінізації” діяльності малого і середнього бізнесу в Україні. “Тіньова” діяльність, на жаль, є родовою ознакою малого бізнесу на всьому пострадянському просторі. Відсутність дієвого внутрішнього контролю разом з недостатнім контролем за дотриманням вимог законодавства з боку держави утворили сприятливі умови для приховування частини доходів МП. Це дозволило багатьом МП з перших кроків свого існування включитися в схеми тіньового бізнесу. Кожне четверте МП в Україні, за визнанням Голови Держпідприємництва О. Кужель, фактично працює лише ”на папері”.

По-третє, МП в Україні забезпечують робочими місцями лише близько 15 % від загальної чисельності усіх зайнятих в галузях економіки. Якщо у 2001 р. зростання кількості зайнятих склало 5,7 %, у 2002 р. - 10,4 %. Проте не можна забувати, що досить часто МП є другим місцем роботи людини. Тому механічно пов’язувати кількість зайнятих на МП з кількістю робочих місць, створених для зменшення безробіття, некоректно. Відповідно за такого слабкого залучення працюючих до діяльності МП виникають сумніви щодо дієвості ролі останніх у зменшенні майнової диференціації населення України. МП, скоріше, навпаки, створюють умови для додаткового збагачення економічно активного прошарку населення. Це дає підстави стверджувати, що МП як організаційна форма в нинішньому економіко-правовому середовищі не в змозі виконувати належних соціальних функцій.

По-четверте, відбувається постійне уповільнення темпів зростання кількості МП в Україні. Так, у 2001 р. цей показник збільшився лише на 7,2 % проти 10,7 % у 2000 р. та 13,9 % у 1999 р., а у 2002 р. – зріс на 6,4 %. Між тим за кількістю малих підприємств у розрахунку на 10 тис. населення (47,6) Україна все ще набагато відстає навіть від країн Центральної та Східної Європи. За оцінками фахівців, для створення реального конкурентного середовища в Україні та заповнення ринкових ніш, що утворюються в процесі трансформації перехідної економіки у ринкову, потрібно принаймні 120-150 одиниць МП на 10 тис. осіб, а деякі з експертів навіть називають цифру 3 млн, або понад 600 на 10 тис. населення.

По-п’яте, збільшення чисельності зайнятих у малому підприємництві та кількості суб’єктів малого бізнесу відбувається переважно за рахунок приросту кількості фізичних осіб – суб’єктів підприємництва, який склав 2002 року 63,5 %, що майже втричі більше, ніж у 2001 р. Видається очевидним, що такий вид малого бізнесу не сприяє створенню в країні ефективного конкурентного середовища та забезпеченню передумов для стійкого розвитку, який спирається на дієздатних суб’єктів господарювання. Це свідчить про втрату останніми украй важливої інституційної ролі - формування конкурентного середовища та потужного прошарку підприємців, спроможних повноцінно працювати в економіко-правових умовах розвинених ринкових відносин. Фактично зведення політики підтримки малого і середнього бізнесу до надання спеціальних умов для підприємців-фізичних осіб означає, що малий бізнес “кинуто” на реалізацію соціальних функцій, які не в змозі виконувати держава через бюджетні обмеження. Одночасно це є фактичною відмовою від використання малого і середнього бізнесу як важеля стратегії структурного регулювання та модернізації економіки. Його виробнича та структуроутворююча функції залишаються незаслужено забутими. Частково вирішуючи поточні потреби, така державна політика водночас створює передумови для глибокої структурної диспропорції між великими та малими і середніми підприємствами, перешкоджає формуванню стійкої інституційної структури, забезпеченню конкурентоспроможності національної економіки, веде до нераціонального використання вітчизняного ресурсного потенціалу, а також сприяє виникненню суттєвих загроз розвитку самого малого і середнього бізнесу в Україні.

Зростання економічної активності у 2000-2002 рр. не знайшло адекватного відображення у середовищі малого і середнього бізнесу, а підприємства цієї сфери поки що не посіли належного місця у структурі національної економіки. Це, в свою чергу, дозволяє констатувати, що попри значні кроки, здійснені у цій сфері, ефективність стратегії державної підтримки розвитку малого бізнесу в Україні залишається вельми низькою.

Запровадження спрощеної системи оподаткування на перших етапах дало помітні позитивні результати як щодо розвитку малого бізнесу, так і щодо надходжень до бюджету. Загальна кількість суб’єктів малого підприємництва в Україні збільшилась з 1998 р., коли була запроваджена спрощена система оподаткування, до початку 2003 р. з 1131 тис. до 2660 тис., тобто у 2,4 разу. Від суб’єктів малого підприємництва, які використовують спеціальні режими оподаткування, до Зведеного бюджету у 2000 р. надійшло 835,5 млн грн, у 2001 р. – 1349,0 млн грн., у 2002 р. – 1799,5 млн грн. Водночас більшість експертів з питань регуляторної політики погоджуються з тим, що потенціал розвитку малого підприємництва, закладений цією системою, вже практично вичерпано. Після введення спрощеної системи до неї було прийнято низку змін, зокрема щодо окремих відрахувань до соцфондів, які суттєво ускладнили процедуру сплати податків. Існування чотирьох можливих варіантів спрощеного оподаткування призводить до зростання вартості податкового адміністрування. Крім того, спрощена система перетворилась на джерело ухиляння від сплати інших загальнодержавних податків (за рахунок переведення на сплату єдиного податку структурних підрозділів великих підприємств). Підприємці-фізичні особи – платники єдиного податку склали “конкуренцію” нелегальним центрам конвертації безготівкових коштів у готівкові.

На думку фахівців, спрощена система оподаткування не враховує, наприклад, таке: якщо об’єктом оподаткування є виручка від реалізації, то збільшення витрат виробництва, які включаються до ціни продукції, за збереження обсягу реалізації збільшує виручку, й відповідно, суму нарахованого податку. Отже, прибуток підприємства зменшується. Це дестимулює підвищення технологічного рівня продукції, а тому, від недосконалості механізму нарахування єдиного податку потерпають саме виробничі підприємства. До того ж їхня ліквідність є значно нижчою, а, за визнанням фахівців, саме дефіцит ліквідних ресурсів значною мірою визначає вагу податкового тиску в Україні. Таким чином, де-факто система спрощеного оподаткування надає пріоритет розвитку дрібних торговельних підприємств.

Однією з визначальних причин неефективності розвитку малого бізнесу є загальна несприятливість ділового середовища в Україні: слабке нормативно-правове забезпечення державної політики щодо підтримки малого підприємництва, посилення адміністративного тиску, відсутність дієвих механізмів фінансово-кредитної підтримки, надмірний податковий тиск, нестабільність умов ведення бізнесу тощо. Це викликає невпевненість підприємців у стабільності умов діяльності та збільшує їхні трансакційні видатки. Відповідно це веде до збільшення витратності бізнесу, а також зумовлює більш високі очікування щодо необхідної норми рентабельності, що зупиняють потенційних підприємців, і поглинає ресурси розвитку вже діючих МП. Відбувається “тінізація” малого й середнього бізнесу в Україні. Відсутність офіційного статусу середнього підприємства позбавляє МП стимулів до розширення.

Важливо відзначити, що переважна більшість гальмуючих чинників виходять за межі суто регуляторної політики та є спільними для підприємств усіх організаційних форм та розмірів. Це, зокрема, такі:

• невпорядкованість відносин власності;
• вузькість ринків збуту;
• нерозвиненість ринкової інфраструктури та збутової інфраструктури підприємств;
• нерозвиненість конкурентного середовища та недобросовісна конкуренція;
• криза платежів;
• нестача власних обігових коштів та низька доступність кредитних ресурсів;
• дефіцит інвестиційних ресурсів, відсутність мотивації до інвестиційної та інноваційної діяльності;
• недостатня професійна кваліфікація керівництва підприємств, фахівців з фінансового забезпечення, організації виробництва і збуту;
• відсутність економічного механізму поєднання інтересів держави і підприємців, слабка взаємодія державних і підприємницьких структур;
• дефіцит вірогідної ділової інформації для прийняття стратегічних рішень на мікрорівні.

Збереження поточного стану небезпечне для подальшого розвитку малого й середнього бізнесу в Україні. Просування національної економіки до “цивілізованих” норм функціонування містить в собі низку “пасток”, які загрожуватимуть розвитку і самому існуванню малого бізнесу в його теперішньому вигляді. Серед таких “пасток”:

• впровадження європейських норм і стандартів у технічній сфері, яких МП часто дотримуватись не в змозі;
• реалізація вимог щодо соціального забезпечення, пенсійного, медичного страхування та безпеки праці, які суттєво обмежують використання праці та значно підвищують вартість трудових ресурсів для МП;
• поступове поширення регуляторних вимог, які притаманні розвиненим ринковим відносинам, проте накладають додаткові зобов’язання щодо витрат з боку МП (страхування, аудит, консалтинг, забезпечення умов праці тощо);
• посилення жорсткості додержання фіскальної дисципліни та “детінізація” економічних відносин, які, як зазначалося вище, є джерелом певної частки доходів більшості МП;
• підвищення, в міру поліпшення становища на внутрішньому ринку, ваги ефекту економії на масштабах, у тому числі – у традиційній сфері діяльності МП – торгівлі;
• зростання важливості оволодіння сучасними технологіями управління, маркетингу, фінансового аналізу, які є поки що недоступними для більшості МП.

Збільшення відкритості національних ринків після прийняття вимог ГАТТ/СОТ та зближення України з іншими інтеграційними об’єднаннями суттєво підвищить конкурентний тиск, в тому числі – і на ринках, нині зайнятих малим бізнесом. Малий бізнес, який утворився в Україні, сформовано в рамках наявних виробничих відносин, тому він не пристосований (у своїй більшості) до функціонування в умовах відкритого ринкового середовища та, як і великі підприємства, потребуватиме серйозних структурних змін, необхідність яких має враховуватися в стратегії підтримки малого й середнього бізнесу в Україні.