Завдання забезпечення переходу до інноваційно орієнтованого зростання, поставлені, зокрема, в Посланні Президента України до Верховної Ради України “Європейський вибір: концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки”, обумовлюють особливу увагу до інноваційної складової інвестиційної діяльності. Безперечно, протягом понад десяти років економічних трансформацій в Україні, які здійснювалися вельми непослідовно та набули надмірної тривалості, годі було очікувати активізації інноваційної діяльності. Системний та інституційний злами не сприяли створенню належних для цього умов.

Тому висновок щодо неефективності державної інноваційної політики в попередні роки, який досить часто робиться на підставі сучасного занепаду інноваційної діяльності, не можна вважати однозначно коректним. Дійсним показником ефективності державної трансформаційної політики, у тому числі – і в інноваційній сфері, має стати створення за підсумками попередніх років економічних реформ передумов для органічного переходу до інноваційної моделі розвитку.

Оскільки інноваційна модель зростання є об’єктивно наступною стадією трансформаційного процесу, саме це, зрештою, і має визначити, наскільки адекватною та ефективною була політика реформ і чи виконала вона поставлені стратегічні завдання.

Стан інноваційної діяльності в Україні більшістю експертів-науковців визначається як кризовий і такий, що не відповідає сучасному рівню інноваційних процесів у промислово-розвинених країнах та потребам інноваційного розвитку. Стабільне скорочення реальних обсягів фінансування науково-технічного комплексу та відсутність дійової державної науково-технічної стратегії не дають підстав для висновку про наявність реального підґрунтя для переходу до інноваційної моделі розвитку. Реформування науково-технічного комплексу побудовано за принципом частих змін цілей та завдань, без врахування загальновідомих факторів функціонування та розвитку науково-технічного потенціалу: активної та передбачуваної державної підтримки, формування попиту на наукові досягнення з боку реального сектору економіки тощо.У даному контексті необхідно зауважити, що навіть найдосконаліші засоби державної підтримки інноваційної діяльності виявлятимуть свою неефективність у разі збереження в країні макроекономічного середовища, несприятливого для розвитку і поширення інновацій.

Фундаментальні причини низької ефективності державної політики в інноваційній сфері слід шукати в особливостях економічної ситуації в Україні. Хронічне невиконання нормативних актів щодо активізації науково-технічної та інноваційної діяльності свідчить про наявність певних об’єктивних системних перешкод, без подолання чи принаймні врахування яких досягти ефективності інноваційної політики неможливо. Наведене призводить до руйнування цілісності інноваційного процесу з наступним уповільненням розвитку та занепадом його складових. Насамперед за таких умов потерпає елемент впровадження нововведень (попит на інновації), який, власне, і перетворює науково-технічний продукт на інновацію як таку.

Відтак втрачається економічний ефект і від вкладень в фундаментальні та прикладні дослідження.Варто зазначити, що, за підрахунками фахівців, для досягнення рівня інтенсивного споживання інновації народним господарством співвідношення між витратами трьох головних стадій (фундаментальні дослідження – конструкторсько - технологічні розробки, створення дослідного зразка – промислове освоєння) повинне мати вигляд 1:10:100. Це означає, що витрати на реалізацію одного інноваційного проекту в середньому в 100 разів вищі, ніж витрати на одержання необхідних для нього результатів фундаментальних досліджень. Тому однією з головних причин затримки переходу до інтенсивної форми інноваційного розвитку та розпорошення фінансових, кадрових та матеріальних ресурсів у інноваційній сфері слід вважати саме нестачу в національній економіці фінансових ресурсів розвитку.

У структурі наукових організацій України зростає частка науково-дослідних організацій та вищих навчальних закладів і, навпаки, зменшується - конструкторських організацій, дослідних заводів, проектних та проектно-пошукових організацій, науково-дослідних та конструкторських підрозділів на промислових підприємствах. Це негативно позначається на можливостях матеріалізації наукових розробок, свідчить про погіршення готовності наукового сектору до супроводу інновації протягом усього її життєвого циклу. Середня чисельність працівників наукових організацій постійне зменшується. Останніми роками суттєво збільшилася кількість наукових організацій соціогуманітарного профілю, водночас намітилася негативна тенденція зменшення кількості наукових інституцій, що спеціалізуються в галузі технічних наук (хоча їх питома вага - близько 60 %, залишається найбільшою).

Таким чином, у дисциплінарному розділі слід також констатувати зниження готовності вітчизняної науки до інноваційного розвитку. Найістотніше чисельність фахівців скоротилася в заводському секторі науки (удвічі за 1995-2001 рр.). Для галузевого сектору це скорочення є також значним - 1,6 разу. Негативно на можливостях подальшого інноваційного розвитку може позначитися те, що кількість працівників НДІ та КБ особливо відчутно зменшувалася у провідних галузях народного господарства.За роки реформ частка ВВП, яка витрачалася на НДДКР, скоротилася більш ніж удвічі. Найоптимістичніші розрахунки доводять, що останніми роками рівень НДДКР в Україні впритул наблизився до рівня видатків СРСР початку 50-х років.

Особливо загрозливо такий рівень науково-технічної діяльності виглядає на тлі стратегічних цілей європейської інтеграції України. Адже, наприклад, на лісабонському самміті 2000 р. глави країн ЄС домовилися про проведення в науково-технічній сфері спільної політики з метою наздогнати США і стати економічно потужнішим об’єднанням.За роки незалежності в Україні відбулися суттєві зміни структури фінансування науки: питома вага коштів Державного бюджету зменшилася з 47-48 % у 1992-1994 роках до 30 % у 2000 році та 28 % у 2001 році. При тому, що питома вага коштів замовників-підприємств України залишалася майже незмінною (а у 2001 р. замовлення скоротилися навіть у фактичних цінах), частка фінансування за рахунок іноземців збільшилася за 1993-2001 рр. більш ніж удвічі - до 25 %. Такі структурні зміни свідчать про посилення фрагментарності інноваційного процесу в Україні. Оцінка вартості інтелектуальних благ відбувається на недосконалому ринку, відірвано від потенційного економічного ефекту від впровадження інновації. Це деформує стимули для удосконалення виробництва інтелектуального продукту – основи інновацій.У 2001 р. вперше за обсягами та часткою в загальному фінансуванні іноземне фінансування було більшим, ніж із Державного бюджету за розділом “Фундаментальні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу”. Але фактично обсяг іноземної грошової підтримки вітчизняної науки ще вищий, оскільки через особливості статистичного обліку цей показник занижений приблизно на 20-30 %.

Безперечно, залучення зарубіжного фінансування дає можливість забезпечувати виживання наукових установ, оснащення їх сучасним обладнанням, підтримки рівня життя науковців. Проте слід пам’ятати, що вивезення інтелектуального продукту за кордон на ранній стадії інноваційного процесу веде до втрати синергетичного ефекту інновації. Де-факто відбувається “приватизація” результату діяльності наукового колективу, підгрунтя для отримання якого, як правило, було створено за допомогою бюджетного фінансування. Особливо небезпечним видається поширення форм “неформального” фінансування наукових розробок через готівкові гранти чи оплату зарубіжних поїздок науковців, що може, за нинішньої неврегульованості вітчизняної системи захисту інтелектуальної власності, вести до прямої некомпенсованої втрати національного інтелектуального продукту. Вельми показово, зокрема, що на тлі значного збільшення обсягів іноземного фінансування зменшувався експорт науково-дослідних і дослідно-конструкторських послуг. Так, у 2001 році він становив 76,0 % порівняно з 1998 р. Підвищення кваліфікованості менеджерів та комерціалізація наукової діяльності цілком можуть призвести (і призводять) до підвищення “ефективності” відпливу з країни інтелектуального капіталу. У Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України, прийнятою Верховною Радою України у 1999 р., передбачалося довести мінімальний обсяг бюджетних асигнувань на науку у 2000 р. до 1,7 % ВВП, у 2003 р. – до 2,5 %. Фактично у 2001 р. на фінансування науки було заплановано виділити 0,31 % (насправді ж виділено 0,26 % ВВП), у 2002 р. було виділено 0,23 % ВВП, у 2003 р. – заплановано 0,24 %. У 2000-2002 рр., коли потреба створення передумов для переходу до інноваційної моделі розвитку вже перейшла у стадію предметного обговорення та навіть була зафіксована в низці офіційних документів, частка бюджетного фінансування української науки у ВВП була найнижчою за останнє десятиріччя. Згідно з висновками Кабінету Міністрів України, на сучасному етапі щорічні фактичні потреби на здійснення науково-технічної та інноваційної діяльності задовольняються не більше ніж на 16 %. А це обумовлює, в свою чергу, загрозу втрати Україною можливостей розвивати та реформувати в подальшому свою економіку на сучасній науково-технологічній та інноваційній основі.Як досить перспективний засіб підтримки наукової та інноваційної діяльності можна розглядати комплекс податкових та інших пільг, що надаються виконавцям відповідних робіт.

Кошти, які залишаються у них внаслідок цього, є фактично коштами Державного бюджету, які цільовим призначенням залишаються в розпорядженні зазначених суб’єктів. Пільги для інноваційної діяльності дещо поліпшують ситуацію в науковій та інноваційній сферах. За підрахунками, оприлюдненими Кабінетом Міністрів України, загальна “вартість” наданих інноваційним підприємствам пільг мала становити у 2002 р. 468,0 млн грн. Проте понад 65 % цієї суми припадає на бюджетні втрати від звільнення від земельного податку закладів культури, науки, освіти, охорони здоров´я, соціального забезпечення, фізичної культури і спорту. Вельми імовірним видається припущення, що частка власне наукових та інноваційних організацій у цьому переліку досить незначна. Отже, реальний обсяг підтримки інноваційної сфери через механізми пільгового оподаткування перевищувати не варто.

За таких умов принципово важливим є запровадження правильних критеріїв та дієздатної системи контролю, які б забезпечили дійсно цільове використання цих коштів на розвиток наукової та інноваційної діяльності.Базовий закон у цій сфері „Про інноваційну діяльність” набрав чинності лише у 2002 р. Закон став важливим практичним кроком, який зафіксував рішучу налаштованість на надання пріоритетності інноваційним напрямкам розвитку української економіки. Відповідно до цього Закону, головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції. Закон визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку інноваційної моделі розвитку економіки України. Згідно з Законом, державну підтримку одержують суб´єкти господарювання всіх форм власності, які реалізують в Україні інноваційні проекти, і підприємства всіх форм власності, які мають статус інноваційних.Негативні тенденції у науковій сфері підкріплюються недосконалістю інституційного середовища, патентно-ліцензійної сфери. Тривалість та дорожнеча патентної процедури та дефіцит коштів, які суб’єкти інноваційної діяльності спроможні виділити на її фінансування, обумовлюють популярність у національних заявників деклараційного патенту (80 % у 2001 р.), оскільки процедура його оформлення більш дешева і швидка. Такі патенти можуть бути легко анульовані в судовому порядку, тому не викликають особливої довіри у інвесторів і навряд чи можуть всерйоз сприйматися як засоби захисту інтелектуальних прав на інновації.Незадовільною є й діяльність щодо використання договорів про передачу прав на об’єкти промислової власності та їх використання. 62 % договорів у 2001 р. були договорами на знаки для товарів та послуг, 53,3 % з них стосувалися лікеро-горілчаних та тютюнових виробів. На реєстрації в Україні знаків для товарів і послуг зосереджується й активність іноземних фірм і компаній: нерезиденти складають 60-63 % як власників прав, так і правонаступників за договорами про передачу прав та продаж ліцензій. Чітко вирізняється орієнтація на захист прав інтелектуальної власності, що стосуються споживчих товарів.

Отже, спостерігається виражена тенденція спрямування патентно-ліцензійної діяльності в Україні на захоплення споживчого ринку, в той час як сектори, що мають бути підгрунтям інноваційного розвитку, практично не охоплені цими відносинами. Реальною є загроза вичерпання найближчим часом економічного потенціалу зареєстрованих належним чином патентів і винаходів. Вступ України до СОТ, приєднання до низки інших міжнародних угод можуть створити правові колізії, які зроблять проблематичним подальший розвиток інновацій. Відтак необхідна активна державна регулююча та стимулююча політика у сфері впровадження нових механізмів стимулювання інноваційної і технологічної активності суб’єктів підприємницької діяльності та окремих винахідників.Про зацікавленість у доступі до внутрішнього споживчого ринку свідчить і діяльність міжнародних неурядових організацій. Вони часто відкрито лобіюють інтереси певних зарубіжних виробничих чи торговельних корпорацій. Разом з тим майже непомітна їхня реальна допомога у формі навчання та підвищення кваліфікації українських спеціалістів, безоплатної поставки апаратури і обладнання для виявлення і реєстрації піратських і контрафактних товарів тощо.

Статистичні дані про впровадження нововведень у промисловості дозволяють дійти висновку, що частка підприємств, які впроваджують інновації, різко зменшилася, і останніми роками становить менше однієї шостої загальної кількості підприємств. Питома вага інноваційно активних підприємств зменшилася у 1994-2000 роках у 1,8 разу. У 2002 р. кількість підприємств, що впроваджували технологічні інновації, порівняно з 2000 р. зросла лише на 1 %, а їхня частка в загальній кількості промислових підприємств становила у 2002 р. 14,6 %. Чисельність інноваційно активних підприємств лише досягла рівня 1998 р. Прискорення темпів зростання обсягів інвестицій у 2000-2001 рр. супроводжувалося зменшенням питомої ваги інвестицій в інновації. У 2002 р. вона дещо зросла, проте залишилася нижчою рівня 1998 р. Загальна сума витрат на технологічні інновації склала у 2002 р. 3 млрд грн, що у 1,5 разу більше, ніж у 2001 р., проте становить лише 1,5 % загального обсягу витрат у промисловості. Очевидним є розвиток тенденції посилення диференціації між підприємствами щодо здійснення інноваційної політики.

Звертає на себе увагу позитивне явище випереджаючого зростання інноваційної діяльності в машинобудуванні. Адже, як відомо, саме ця галузь традиційно розглядається як основне джерело інноваційної продукції, саме в ній створюються матеріальні передумови для реалізації базових інновацій. Між тим у 2002 р. 85 % від загальної кількості промислових підприємств взагалі не здійснювали інновацій.

Різнонаправленість тенденцій динаміки технологічних і продуктових інновацій вказує, що нова продукція освоюється здебільшого більш інтенсивним використанням наявного обладнання і технологій. Досить часто йдеться лише про освоєння модифікацій виробів, що вже випускаються. У 2002 р. порівняно з попереднім роком кількість освоєних видів нової продукції зросла на 17 %, у той час як кількість впроваджених нових технологічних процесів зменшилася на 19,6 % (рис. 9). Такий тип інноваційного розвитку має вузькі межі і практично не здатний підтримувати конкурентоспроможність вітчизняних підприємств протягом тривалого часу. Різке скорочення кількості впроваджених нових технологічних процесів у другій половині 90-х років (порівняно з 1991 р. - більше ніж на 80 %) свідчить про вичерпання наукового заділу, який не поповнювався через занепад фундаментальних і прикладних досліджень. Стрімкий розвиток науково-технічного прогресу постійно видозмінює вимоги щодо інноваційних технологій, і відставання розвитку наукової сфери обумовлює неспроможність виконувати ці вимоги.

Підприємства зацікавлені у здійсненні інновацій, зважаючи на скорочення попиту на свою застарілу продукцію. Проте через зношеність основних фондів вони фізично неспроможні до запровадження радикальних інноваційних змін, а через дефіцит фінансових ресурсів не в змозі здійснити необхідну технологічну перебудову. Таким чином, за умов недосконалості ринкового механізму ціноутворення, фондового, товарного, кредитного, грошового та валютного ринків і ринку цінних паперів поки що не можна говорити про наявність автономних ринкових стимулів інноваційного розвитку. Дослідники наголошують, що інноваційна діяльність є наслідком пошуку більш прибуткових сфер прикладення капіталу за умов падіння середньої норми прибутку. В умовах розриву виробничого та фінансового капіталів та гострого дефіциту інвестиційних ресурсів механізм ринкового стимулювання інновацій не спрацьовує. Інновації так і не стають належним засобом підвищення конкурентоспроможності.

Посилення вимогливості споживачів на внутрішньому ринку та підняття офіційних регуляторних бар’єрів щодо технічних, екологічних, споживчих, ресурсозберігаючих тощо властивостей продукції вітчизняних галузей (що неминуче відбуватиметься в міру просування України шляхом вступу до СОТ та європейської інтеграції) становитиме додаткові перешкоди входженню на ринок та пригнічуватиме позиції українських виробників. Наведені вище заходи в умовах системних перешкод інвестиційним процесам не можуть розглядатися як дієвий стимул інноваційної діяльності. Відтак слід очікувати подальшого збільшення обсягів імпорту високотехнологічної продукції.

Між тим помилковими були б і намагання відкласти завдання переходу до інноваційної моделі розвитку до часу вирішення основних макроекономічних суперечностей. Втрата пріоритету у сфері розробки, виробництва і збуту високотехнологічної продукції, фіксація цього status quo входженням в систему міжнародних правових угод із зволіканням кардинальних зрушень у потрібному напрямі, робить перспективи розвитку інноваційної діяльності дедалі більш проблематичними. Посилення відкритості економіки накладає додаткові обмеження на економічну політику держави, підвищує вимоги щодо її ефективності, ускладнюючи тим самим дієву політику в інноваційній сфері.

Не можна ігнорувати широко обговорювану фахівцями проблему наростання техногенних загроз через вичерпання терміну експлуатації обладнання та будівель, а також усвідомлення того, що навіть збереження існуючого положення на світових ринках для України вже є проблематичним. Сировинна модель розвитку та включення у світогосподарські відносини, властива Україні, практично позбавлена майбутнього. Адже в умовах переходу до інтелектуального типу виробництва кардинально змінюється саме поняття категорії “сировина”. Відповідно змінюється й роль країн, економіка яких має переважно сировинну спрямованість. Конкуренція між країнами – “сировинними придатками” провідних економік зростатиме. Досить яскравим прикладом є, зокрема, спроба обмежити виробництво та експорт сталі, яка здійснювалася основними світовими виробниками цього продукту в 2002 р.

Та чи не найнебезпечнішим стає ризик втрати людського та інтелектуального капіталу, який є визначальним для конкурентоспроможності в новій економіці. Деформованість відповідних ринків і правової системи навіть не дозволяє коректно оцінити масштаби цієї втрати. Тези про необхідність підвищення “вартості робочої сили” міститься у низці концептуальних документів з питань інноваційного розвитку, проте на практиці це розглядається як форсування виплати зарплат і соціальних видатків. Попри безперечну важливість таких дій, збільшення вартості людського капіталу є, все-таки, значно більш складним і комплексним процесом, що буде детально розглянуто далі.