Перехід від командно-адміністративного до демократично-ринкового суспільного устрою є специфічним феноменом сучасної доби. Економічні системи, які перебувають на етапі переходу від централiзовано-планової до ринкової системи економічної координацiї, характеризуються значною нестабільністю. Вона обумовлена тимчасовим вакуумом економічної координації, що виникає після руйнування командних важелів впливу на економіку та до утворення дієвих механізмів ринкового саморегулювання і відповідних їм технологій нової державної економічної політики. Широко визнано, що значною мірою ця нестабільність сягає корінням планових економік. Останні, досягши певного етапу свого розвитку, вичерпали можливості економічного зростання за збереження тих способів регулювання, що склалися. А це спричинило наростання структурних диспропорцій. Можна також досить легко помітити, що значна або й переважна частина кризових чинників виникла внаслідок самого здійснення стратегій економічних перетворень, отже, має трансформаційний характер. Економічна система, яка перебуває у стані трансформації від командно-адміністративних до ринкових відносин, характеризується специфічними рисами.

Значним впливом структурних факторів. Ці фактори формують коефіцієнти основних макроекономічних рівнянь, які в класичній економічній теорії прийнято вважати незмінними. У результаті порушується узгодженість динаміки реального, грошово-кредитного і зовнішньоекономічного секторів.


Недостатнім розвитком ринків. Це створює серйозні перешкоди для встановлення цін рівноваги на провідних ринках і об´єктивного визначення ефективності прикладення капіталів, формує дефіцит децентралізованої інформації для прийняття управлінських рішень.


Розбіжностями між рівнями цін на національних і міжнародних ринках (йдеться не стільки про товарні ціни, скільки про ціни робочої сили, грошей, капіталу тощо).

Слаборозвиненістю капіталу як фактора виробництва. Це спотворює ціну капіталу, значно зменшує мобільність. Дефіцит капіталу обмежує дію механізмів конкуренції і перешкоджає становленню стабільної і розгалуженої структури власності.


Екстремальними випадками економічної динаміки. Високі темпи інфляції, глибокий економічний спад і значне недозавантаження потужностей, чималий надлишок трудових ресурсів та інші особливості зміщують дію макроекономічних моделей у "прикордонні", малодосліджені області. Тимчасом класичні концепції розроблені для незначних відхилень головних економічних індикаторів від рівноважних значень.

Особливість трансформаційної кризи полягає в тому, що кризові чинники виникають не внаслідок накопичення внутрішніх суперечностей економічної системи, а як успадковані чи через зміну самої системи, отже, мають певною мірою надсистемний характер. Відповідно перехідна економічна система не містить внутрішніх механізмів, які забезпечують її повернення до стабільного стану (як це, зокрема, спостерігається у класичній ринковій економіці). Для здійснення економічної стабілізації дія традиційних ринкових механізмів саморегуляції є недостатньою і має бути доповнена системними зрушеннями.

Значна недосконалість ринкового середовища, яка виявляється в нерозвиненості й викривленому характері грошової системи, обмеженій мобільності ресурсів та слабкій фінансовій системі, нераціональності структури продуктивних сил, недосконалій законодавчій сфері тощо, не дозволяє державі реально контролювати наявні в країні ресурси. У той же час і суб´єкти господарювання з тієї самої причини відчувають дефіцит інформації для побудови власної ефективної економічної стратегії. Актуальність наведеної суперечності різко зростає з огляду на те, що характерною особливістю перехідних економік є розбалансованість індивідуальних та групових інтересів, викликана розпадом встановлених раніше інститутів та інституційною недостатністю нової суспільно-економічної системи.

Зокрема Г. Колодко відзначає такі аспекти інституційної недостатності в перехідній економіці:

відсутність організаційної інфраструктури, яка властива ліберальній ринковій економіці;


слабкість фінансових посередників, здатних ефективно розмістити активи;

низький рівень комерціалізації державних підприємств до початку приватизації;


некваліфікований менеджмент, нездатний забезпечити грамотне корпоративне управління в умовах дерегуляції економіки;

відсутність інфраструктури для проведення політики розвитку конкуренції;


слабкі законодавча база та система судочинства, що веде до несприятливих умов для виконання контрактів;

нездатність місцевого управління вирішувати проблеми регіонального розвитку;


відсутність неурядових організацій, які допомагають розвитку ринкової економіки.

Внаслідок цього економічні стратегії суб’єктів господарювання, що мають становити основу відтворення суспільної системи, потерпають від серйозних деформацій. Переслідуючи власні економічні інтереси (інтереси власного виживання), суб’єкти входять у суперечність з інтересами інших суб’єктів, як рівних собі в суспільній ієрархії, так і тих, що перебувають на інших "поверхах" останньої. Фактично місце зруйнованої ієрархії планово-адміністративних відносин поки що не посідає нова ієрархічна структура суб´єктів приватної економічної влади, створення якої потребує значного часу і певних умов. Це й виявляється у зростанні взаємного відчуження пересічних громадян, суб’єктів господарювання та держави.

В умовах нерозвиненого ринку переслідування економічними суб´єктами власних інтересів веде до ігнорування низки інтересів національного рівня (на перехідному етапі це структурна перебудова й оновлення виробництва, фінансово-бюджетна та монетарна стабільність, соціальне забезпечення тощо) та може набувати негативного і руйнівного для суспільства характеру. Тiльки iз становленням у країнi вiдносно розвиненої ринкової системи господарськi суб´єкти починають адекватно реагувати на сигнали ринку, формувати ефективні приватні економічні стратегії, i з´являється можливiсть застосування традиційних регуляторів економічної стабiлiзацiї. Тому значної ваги набуває потреба ретельного опрацювання засобiв економічної тактики, якi здатнi реалізувати ефективну економічну стратегію держави. Ключове завдання держави, таким чином, полягає в побудові чіткої структури економічної стратегії - від базової мети до стратегічних пріоритетів та засобів економічної тактики.

Вкрай важливим аспектом є пошук місця держави у новій економічній структурі, встановлення меж ефективності її втручання та їх динаміки. У перехідній економіці, як зауважує Я. Корнаї, держава часто виявляє надмірну активність, коли для цього немає достатніх підстав, та є пасивною в сферах, які потребують постійного чи тимчасового державного втручання. Держава як суб’єкт економічної стратегії й сама характеризується значною недосконалістю, особливо на початковій стадії трансформаційного процесу. Даються взнаки відсутність усталеної теоретико-методологічної бази, потужні політичні чинники, які часто перемагають економічні міркування в державній політиці, нестача коштів для здійснення регулюючого впливу і на розбудову контрольно-управлінських структур тощо. Суб´єкт економічної стратегії, зіткнувшись з проблемами ресурсного забезпечення реформ, починає застосовувати екстрені заходи щодо вирішення поточних проблем: скорочення дефіциту бюджету, врівноваження платіжного балансу, обмеження інфляції, регулювання валютного курсу, виконання нагальних соціальних зобов’язань тощо, втрачаючи стратегічні орієнтири та послідовність стратегії реформ.

Нестабільній економічній системі властиві насамперед динамізм стратегічної мети, ступінчастість у її постановці. Стратегічна мета держави на першому етапі - це побудова або відбудова ефективної економічної системи. На другому - забезпечення її тривкого прогресу. Оскільки відповідно до цих етапів змінюється стан об´єкта та суб´єктів економічної стратегії, значні зміни відбуваються й у напрямах та завданнях економічної стратегії. Очевидно, що між елементами стратегії існує тісний взаємозв´язок, можливе їхнє переплетення чи певний збіг. Отже, найпотрібнішою є властивість гнучкості елементів стратегії, що необхідна для їхнього пристосування до особливостей як об´єкта, так і суб´єкта стратегії.

Економічна трансформація є не лише заміною механізму економічної координації, але насамперед переведенням на ринкову основу відтворювального процесу. Доти, доки останнього не відбудеться, трансформаційний процес не може вважатися завершеним. У зв’язку з тим, що процеси економічного відтворення, так чи інакше, виявляються через відтворення на рівні економічних суб’єктів, економічна стратегія держави спрямовується, прямо чи опосередковано, на вплив на діяльність цих суб´єктів і формується в розрахунку на їхню раціональну реакцію. Адже вбудовані регулятори економічної системи за своєю формою є діями економічних суб´єктів із переслідування власних економічних інтересів. Отже, зміна системи економічної координації в перехідній економіці виводить на перший план забезпечення здатності приватних економічних суб´єктів розробляти та здійснювати власні ефективні економічні стратегії.

Незалежне функціонування суб’єктів господарювання безпосередньо пов’язане із проблемою мотивів та стимулів їхньої діяльності. Відповідна мотивація випливає з інтересу незалежного економічного суб’єкта до самовідтворення та спонукає до якнайповнішого задоволення цього інтересу, виходячи з наявних ресурсних можливостей та оточуючого інституційного середовища. Потреба у всебічному зміцненні мотивів до ефективного використання наявних у суспільстві ресурсів та примноження національного багатства країни в ринковій економіці обумовлює необхідність пріоритетного розвитку підприємницької поведінки як головного рушія розвитку економічної системи.

Особливості перехідних економічних систем утруднюють дію в них механізмів ринкового саморегулювання та ринкових важелів економічної тактики держави. Закони внутрісистемного розвитку часто виявляються не ідентичними законам трансформаційного розвитку. У перехідних системах можуть діяти специфічні економічні закони перехідного періоду або набувати “нестандартного” вияву дія законів загальноприйнятого характеру, на які зазвичай покладається головна регуляторна місія.

По-перше, специфічного характеру набуває співвідношення між споживанням і заощадженнями. На розмір споживання, окрім рівня доходів, впливають також інфляційні очікування економічних суб´єктів та пропорції розподілу доходу. За значного недозавантаження потужностей зростання доходів веде до синхронного збільшення заробітної плати і прибутку, тобто безпосередньо не впливає на зростання схильності до заощадження, характерного для прибутку більш, ніж для заробітної плати. Це ж дозволяє відзначити, що до досягнення рівнем виробництва майже границі виробничих можливостей зростання доходів навряд чи характеризуватиметься зростанням питомої ваги заощаджень. Як буде показано в наступному розділі, в Україні зростання доходів населення та заробітної плати супроводжувалося навіть зростанням схильності до споживання.

По-друге, в умовах нерозвиненої фінансової інфраструктури обсяг інвестицій залежить не визначальною мірою від величини віддачі на капітал. На нього значною мірою впливають структура фінансової системи, фінансовий стан підприємств, розмір їхніх доходів, платоспроможність тощо.

По-третє, не слід однозначно сприймати твердження теоретиків, що зростання ВВП веде до скорочення чистого експорту, оскільки імпорт збільшується швидше, ніж зростає експорт. Така закономірність характерна для випадків, коли завантаження потужностей досягає 80-90 %, як це має місце у розвинених економіках. Отже, виробництво сукупного продукту не виходить за границі виробничих можливостей і граничні витрати збільшення обсягів вітчизняного виробництва перевищують витрати імпорту аналогічної продукції. В умовах значного недозавантаження виробництв зростання внутрішніх доходів цілком може покриватися збільшенням випуску на вітчизняних підприємствах, у результаті чого зазначена закономірність для перехідної економіки дуже умовна. Економічне зростання в Україні 1999-2001 рр. супроводжувалося випереджаючим зростанням експорту та активним імпортозаміщенням. Ситуація змінилася лише наприкінці 2001 р., після вичерпання можливостей безінвестиційного імпортозаміщення.

По-четверте, явного вияву набуває поділ попиту на гроші на трансакційний та спекулятивний (відповідно, вертикальна і горизонтальна частини кривої попиту на гроші). На ділянці трансакційного попиту значні зміни процентних ставок спричинюють незначні зміни попиту, оскільки гроші виступають інструментом обороту вже інвестованого капіталу. На ділянці спекулятивного попиту, навпаки, невеликі коливання відсотка приводять до значних змін попиту на гроші, оскільки останні використовуються безпосередньо як актив. У цьому разі збільшення пропозиції грошей веде до зниження процентних ставок, зростання інвестицій і ВВП. В умовах, коли позичковий відсоток значно вище рентабельності в реальному секторі, виникає парадокс, коли вартість ресурсів для функціонування капіталу вище доходу від цього функціонування. У результаті підвищення відсотка впливає на собівартість продукції. Збереження високих кредитних ставок комерційних банків на тлі зниження облікової ставки НБУ у 2001-2002 рр. дає підстави стверджувати, що українська грошова система поки що залишається на ділянці трансакційного попиту.

В умовах невисокої еластичності попиту на гроші на передній план замість цінових факторів виходять структурні. Серед них - платоспроможність дебіторів і розходження між потенційним і платоспроможним попитом на кредити; проблема дотримання платіжної дисципліни і гарантування кредиту. У результаті дії структурних факторів виникає не передбачена класичною моделлю ситуація, коли нагромадження надлишкової ліквідності банків відбувається за чималого потенційного попиту на кредити і сукупної пропозиції, значно нижчої від рівня границі виробничих можливостей.

Виходячи з раціональних орієнтирів поведінки, уряд скорочує надлишкову ліквідність банків, чим обмежує їхню кредитоспроможність. Таким чином, стратегічний компонент монетаристської моделі макроекономічного регулювання не спрацьовує, оскільки зниження процентних ставок не встигає перевести попит на гроші на етап попиту на них як на інвестиційні активи. Тимчасом тактична складова у вигляді обмеження оборотів і внутрішнього попиту діє безпосередньо - пожвавлення в економіці веде до збільшення трансакційного попиту на гроші, що в умовах низької монетизації економіки спричинює збільшення позичкового відсотка. Через дефіцитність грошових ресурсів це зростання може бути дуже значним і негативно впливати на інвестиції й економічне зростання.

По-п’яте, в традиційних макроекономічних моделях прийнято вважати, що збільшення державних витрат веде до зростання процентних ставок, що, у свою чергу, викликає у відкритій економіці приплив капіталу і подорожчання національної валюти. Відбувається погіршення торговельного балансу і скорочення внутрішнього попиту. Зменшення приватних інвестицій внаслідок зростання процентних ставок через боргове фінансування дефіциту бюджету одержало назву "ефекту витіснення". Це дає прихильникам неокласичного підходу підстави говорити про "надмірне державне споживання" як чинник придушення приватної економічної, у тому числі - інвестиційної активності. Виходячи з наведених міркувань, зокрема український уряд цілеспрямовано здійснює обмеження витрат бюджету в розрахунку на те, що таке обмеження сприятиме зниженню процентних ставок і активізації інвестиційних процесів.

Відмова від фінансування бюджету за рахунок кредитів, дійсно, у перехідній економіці вплине на процентні ставки, проте лише в напрямі запобігання їх зайвому зростанню. В умовах відсутності значних потоків капіталу немає особливих підстав очікувати помітного впливу обмежувальної бюджетної політики на девальвацію, тоді як її вплив на скорочення ВВП буде сильнішим.

Адже, як відомо, в економіці, що перебуває у стані спаду, зростання державних витрат характеризується також "ефектом мультиплікатора", відповідно до якого попит з боку держави на ринку споживчих і інвестиційних товарів веде до збільшення доходів приватних суб´єктів господарювання, отже, відіграє стимулюючу роль. Тому скорочення бюджетних витрат виводить з-під контролю уряду керування попитом і зменшує дію вбудованого бюджетного стабілізатора. Необхідно також відзначити, що у разі фінансування дефіциту бюджету засобами грошово-кредитної експансії зростання реальних процентних ставок не відбувається, і "ефект витіснення" не діє.

По-шосте, сучасні економічні теорії розраховані для аналізу та використання в умовах відкритої економіки. На думку теоретиків, економіка є відкритою, якщо "держава не може запроваджувати в життя свою макроекономічну політику, ґрунтуючись на припущенні, що вона діє в закритій народногосподарській системі".

У світлі даного визначення перехідну економіку можна вважати відкритою лише частково. Держава, дійсно, не в змозі здійснювати незалежну макроекономічну політику, але часто не через вплив міжнародних потоків капіталу, а внаслідок висунутих іноземними та міжнародними кредиторами умов одержання кредитів. У результаті виникає феномен віртуальної відкритості", за якого на національну економічну політику накладаються обмеження, подібні до тих, що характерні для відкритих економік. Проте практично відсутній регуляторно-коригуючий вплив на платіжний баланс і динаміку макроекономічних показників міжнародних потоків капіталу. Зокрема для малої відкритої економіки реальний позичковий відсоток звичайно прагне до середньосвітового, що обмежує розмах рестриктивної монетарної політики. Між тим у перехідній економіці через інституційні та структурні перешкоди залишається можливим збереження кредитного відсотка, суттєво вищого за ставку, яка застосовується на міжнародних кредитних ринках.

Загальновідомо, що так зване "неокласичне зрушення" в економічній теорії у 80-х роках минулого століття відбулося в розвинених країнах саме під впливом наростаючої інтернаціоналізації руху капіталів, коли ефективність бюджетно-податкових важелів економічної політики, на яких ґрунтуються основні положення кейнсіанства, почала різко зменшуватися. Проте через те, що відкритість перехідних економік (йдеться практично про всі перехідні економіки і передусім - про країни-члени СНД) має переважно “віртуальний” характер, не варто, на нашу думку, абсолютизувати дієвість і актуальність неокласичних рецептів у цих умовах.

Власне, наведені додаткові чинники, які впливають на традиційні економічні закономірності, не є новими і для класичної західної економічної науки. Особливості перехідних економік полягають лише в надмірному посиленні дії саме цих чинників. На жаль, переважна більшість адептів ринкових економічних теорій у перехідних економіках не відрізняється такою глибиною знання цих аспектів.

Отже, теорія перехідного періоду потребує більш глибоких підходів, оскільки змушує зазирнути в суть усталених явищ та взаємовідносин, створити методологію врахування їх мінливості. В. Бодров пропонує застосовувати для аналізу перехідних суспільно-економічних процесів спеціалізовану галузь науки - „транзитологію” – „галузь суспільних знань, яка вивчає перехідні форми і стани суспільства, що перебувають у процесі динамічних змін, перетворень еволюційного або революційного характеру”.

У перехідній економіці недостатньо просто встановлювати “рамкові умови” для конкуренції в розрахунку на те, що дія “конкурентного порядку” забезпечить ефективне функціонування економічної системи. Слід розібратися в суті умов та механізмів конкуренції та формування конкурентоспроможності. На думку багатьох дослідників економічної стратегії держави у перехідних економіках, “головна мета конструктивних зусиль у перехідний період – створити таку структуру національного господарства, яка, маючи у собі механізм самоорганізації, була би здатна досягти рівноважного стану, вийшовши із циклічної кризи у найкоротший час”.

На жаль, найголовнішою характерною рисою економічної стратегії більшості перехідних економік на межі 80-90-х років під впливом значною мірою суб´єктивних, політичних чинників стало розмивання дійсної стратегічної мети - побудови дієздатної конкурентоспроможної економічної системи та її підміна фрагментарними приватними цілями - лібералізацією, монетарною стабілізацією, приватизацією тощо. Відповідно значна частина стратегічних напрямів, необхідних для забезпечення реальної стабілізації економічної системи та тривкого економічного зростання, залишилась поза увагою.

У тих перехідних суспільствах, в яких держава відмежувалась вiд активних цілеспрямованих дій в економіці, загальне погіршення економічної стабільності було значно глибшим, тому навіть після більш ніж десятиріччя трансформаційних процесів вони все ще належать до нестабільних економік. На жаль, саме до числа останніх входять більшість держав - колишніх республік СРСР, в тому числі й Україна. У країнах Центральної та Південно-Східної Європи і Балтії, де здійснюється послідовна державна політика, незалежно від її спрямування, трансформаційні процеси здобули успіх і логічно перейшли у стадію євроінтеграції.