Як вказувалося вище, для функціонування збалансованої системи економічних стратегій різних рівнів критично важливим є забезпечення раціональної та прогнозованої поведінки суб’єктів господарювання. Раціональність дій суб’єктів господарювання має випливати з безпосередньої оцінки ними стану економічного середовища та прийняття на базі цієї оцінки оптимальних стратегічних та тактичних рішень. Як наголошує фахівець у галузі менеджменту К. Менар, “ключове питання економічного аналізу полягає в тому,.. щоб обдумати динамічну процедуру, яка дозволяє агентам, які виробляють плани на основі часткових та неповних знань, найкращим чином використовувати їхні ресурси”. Між тим невпинне посилення потужності інформаційних потоків, яке, як це не парадоксально, супроводжується наростанням асиметричності доступу до інформації, робить імовірність раціональних дій суб’єктів господарювання навіть у збалансованих економіках проблематичною. Через те, що підприємства та об´єднання часто не мають достатніх обсягів інформації, їхні економічні стратегії є переважно недосконалими та незбалансованими, об´єктивно йдуть урозріз з економічною стратегією держави. Американський дослідник, прибічник теорії “обмеженої раціональності” Г. Саймон песимістично зазначає: “Здатність людського розуму формулювати та вирішувати складні проблеми навряд чи можна порівняти за рівнем з проблемами, вирішення яких необхідне для об’єктивно раціональної поведінки в реальному світі”.

Раціональна поведінка суб’єктів випливає з володіння ними повною та симетричною інформацією:

фактичною (щодо того, що відбувається в політиці та економіці країни та світу на поточний момент);


прогностичною (очікуваннями наступного розвитку подій, які спираються на офіційні заяви чи власні оцінки суб’єктів);

аналітичною (оцінками взаємозв’язку явищ, які відбуваються, їхнього впливу на подальший розвиток ситуації, фактичного та потенційного впливу на діяльність суб’єкта).


Лише органічне поєднання цих трьох складових дозволяє суб’єкту господарювання сформувати підгрунтя для його раціональної поведінки, що, в свою чергу, має забезпечити ефективність державного управління в економічній сфері. Між тим на шляху цього поєднання постають суттєві проблеми, які стосуються як джерел інформації, так і її обробки.

Джерела інформації в ринковій економіці не обмежуються інформаційними повідомленнями та статистичними зведеннями. Ключовим положенням теорії раціональних очікувань є концепція "ефективних ринків", відповідно до якої головним джерелом інформації для формування і корекції очікувань є динаміка ринків, і насамперед - цін на них.

Безперечно, необхідно усвідомлювати, що досконалих ринків як таких у реальній економіці не існує. Врахування рівня недосконалості ринків та, як наслідок, асиметричності інформації є предметом окремого напрямку в економічній науці, причому зростання останніми роками уваги до нього (зокрема присвоєння дослідженням у сфері асиметричності інформації декількох Нобелівських премій з економіки) свідчить про визнання значної недосконалості ринків навіть у розвинених країнах світу.

Оскільки перехідні економіки характеризуються структурною недовершеністю, деформованістю і розбалансованістю основних ринків, практична складова раціональних очікувань не надає достатнього обсягу коректної інформації. Значна недосконалість основних ринків: грошей, капіталу, робочої сили тощо, характерна для нестабільних економік, неминучі цінові деформації на цих ринках ведуть до викривлення ситуації й на значно більш досконалих товарних ринках. Відтак суб’єкти господарювання потерпають від дефіциту оперативної інформації щодо економічної ситуації, необхідної для прийняття ними управлінських рішень. Дефіцит інформації заповнюється припущеннями, які здійснюються на базі теоретичних положень та емпіричного досвіду.

Втім навіть наявність достовірної інформації ще не є запорукою прийняття правильних управлінських рішень через проблеми її обробки. Суб’єкти господарювання повинні оволодіти належним чином навичками менеджменту в умовах ринкової економіки. Не можна залишати поза увагою й відсутність належного теоретико-методологічного інструментарію аналізу ринкової економіки перехідного типу з урахуванням національних особливостей. Це утруднює діяльність аналітичних підрозділів компаній та незалежних аналітичних інституцій, веде до некоректних оцінок розвитку подій як основи для розробки економічної стратегії цих суб’єктів.

Відмінність експертних оцінок за такої ситуації полягає у формуванні раціональних очікувань експерти ґрунтуються, як правило, на існуючих поширених теоріях, що пояснюють динаміку ринкової економіки. Це відбувається в результаті цілеспрямованого чи неусвідомленого застосування надбаних спеціальних знань, оскільки експерти підвищують свою кваліфікацію саме на підставі сучасних західних теорій. Тимчасом розвиток ситуації в перехідній економіці має істотні особливості.

Недосконалість інформаційного середовища веде до значної втрати потенціалу ефективності економічної стратегії підприємств. Через це застосування теорій раціональної поведінки суб’єктів господарювання демонструє неефективність у формуванні управлінських рішень в економічній сфері на державному рівні. Отже, під час розробки заходів економічної політики в перехідній економіці необхідно враховувати “лаг ірраціональності” у поведінці суб’єктів господарювання, а одним з визначальних завдань економічної політики держави є створення умов для формування досконалих ринків, які згодом мають стати джерелом достовірної інформації для прийняття суб’єктами господарювання обгрунтованих управлінських рішень.

Важливою складовою системи ринкової координації є і раціональна поведінка уряду. Вона полягає в застосуванні ним прозорих, зрозумілих суб´єктам господарювання заходів, які логічно випливають із ситуації, що склалася, і знаходяться в руслі проголошуваної концепції економічної політики. Однак процес прогнозування поведінки уряду не аналогічний прогнозуванню власне економічної динаміки, оскільки для цього варто здійснювати поправку на раціональність (адекватність) дій самого уряду.

Відсутність однозначних, зрозумілих, послідовних і прозорих дій держави, недостатня орієнтація експертів у тонкощах дії перехідної економічної моделі може сформувати своєрідні "квазіраціональні" очікування економічних суб´єктів, що спираються на некритичну оцінку декларацій і поведінки уряду. Це вкрай негативно позначається як на їхній стратегічній діяльності, так і на ефективності державної економічної політики. Можна навести досить показові приклади таких очікувань: значний приплив короткострокових капіталів в Україну у вигляді купівлі ОВДП у 1996-1997 р., незважаючи на очевидну відсутність стабільності “падаючої” економіки, яка фінансується в борг, що в остаточному підсумку призвело до фінансової кризи в Україні і до значних втрат власників ОВДП; чи інвестування південнокорейською компанією проекту "ЗАЗ-Daewoo".

Іноді може складатися помилкове враження, що подолання негативного ефекту очікувань суб´єктів господарювання можливе за обмеження офіційної інформації про реальний стан справ в економіці. Однак тим самим уряд практично відмовляє очікуванням і поведінці економічних суб´єктів у раціональності, підвищує для них ступінь невизначеності, створює передумови несподіваності заходів державної політики.

Отже, аналіз стратегічних орієнтирів економічної політики держави стає украй важливим. Причому він повинен включати не лише вивчення офіційних декларацій, але й прогнозування здатності органів державної влади до реалізації зазначених декларацій. А тому необхідно, щоб експерти могли змінювати свої очікування залежно від заходів, що вживаються урядом, керуючись, проте, власною логікою. Це дозволяє сформувати особливий різновид раціональних очікувань, які можна назвати "корективними" очікуваннями. Корективні очікування дозволяють прогнозувати і виокремлювати помилки уряду й інших експертів, що значно підвищує раціональність очікувань. Розроблювана стратегія сприятиме розвитку бізнесу і досягненню намічених цілей лише тоді, коли компанія має у своєму розпорядженні кваліфікованих експертів, здатних правильно спрогнозувати розвиток ситуації саме на основі корективних очікувань.

Впорядкування поведінки та взаємодії економічних суб’єктів економічної стратегії відбувається через систему інститутів. Поняття “інститут” у сучасній економічній теорії трактується досить широко – як “сукупність формальних, неформальних та спонтанних обраних рамок, які структурують взаємодію індивідів в економічній, політичній та соціальній сферах”. Відтак під цю категорію потрапляють відносини власності, контракти, конкуренція, кооперація, грошова, фінансова, соціальна системи, підприємства (як форма організації діяльності), ринки тощо. Інституційна система забезпечує структурування системи інтересів, зменшує ступінь невизначеності та сприяє проведенню владних імпульсів.

Нобелівський лауреат С. Норт, вивчаючи процеси формування та змін інституційної системи, дійшов висновку, що критерієм суспільної необхідності конкретних інститутів є їхня роль у зменшенні трансакційних витрат. Трансакційні витрати – це ціна, яку економічна система сплачує за недосконалість своїх ринків. Вони пов’язані з пошуком інформації, веденням переговорів та укладанням контрактів, вимірюванням, специфікацією та захистом прав власності, опортуністичною поведінкою (ухилянням партнерів від виконання своїх зобов’язань). Відображенням вагомості та важливості трансакційних витрат у сучасній економіці є різке зростання в розвинених економіках обсягу сектору, що надає ділове обслуговування.

Нові інститути, за Нортом, з’являються тоді, коли суспільні групи вважають, що максимум прибутку не може бути отриманий в умовах існуючої інституційної системи. При цьому йдеться насамперед про “децентралізоване” формування інститутів, які втілюють найбільш ефективні моделі взаємостосунків суб’єктів господарювання. Зокрема функції зниження трансакційних витрат виконують ділові об’єднання, які здійснюють узгодження діяльності господарських суб’єктів та їхню взаємодію з представниками інших корпоративних інтересів, інформаційно-аналітичне, консультаційне обслуговування підприємств тощо.

Велике значення має об’єднання інститутів у цілісне інституційне середовище, в якому вони доповнюють один одного, а ступінь впливу окремого інституту визначається наявністю супутніх та суміжних інститутів. Цей факт, зокрема, відзначають автори Доповіді Світового банку про світовий розвиток 2002 року. Інститути, які досягають своїх цілей у промислово розвинених країнах, зазначають вони, можуть не реалізувати їх у країнах, що розвиваються. Це дає підстави для досить важливого висновку, що “за проектування інститутів концепція ліпшої практики неприйнятна”.

Конструктивність державної влади полягає як в її здатності розробити напрями і завдання економічної стратегії, так і в спроможності реалізувати розроблені закони і прийняті рішення. Гострота першого питання, яке є функцією законодавчої влади, залежить, на нашу думку, від ступеня сформованості концептуальної схеми (напрямів, пріоритетів) економічної стратегії і зростає на перехідних етапах. Адекватність законодавчої активності держави забезпечується використанням відповідних методик оцінки і вироблення рішень та своєчасним надходженням інформації про стан соціально-економічної системи, економічні передумови та результат законодавчих рішень.

Вище вже зазначалося, що орієнтиром державної економічної стратегії має виступати суспільний інтерес. Очевидно, останній може бути визначений як проекція геометричної суми векторів індивідуальних і колективних інтересів на вектор часу. Неминучий конфлікт інтересів, який виникає в процесі їх узгодження, є тим меншим, чим державна економічна політика ближча до переслідування об´єктивно обумовленого суспільного інтересу. Таке наближення досягається за допомогою відповідної інституційної системи влади, яка покликана правильно збирати і переробляти інформацію про передумови та наслідки управлінських рішень, виробляти адекватні засоби координації інтересів.Проте водночас через певні причини держава може опинятися пiд впливом iнтересiв певних груп, що зрештою, при нехтуваннi iншими iнтересами, веде до деструкцiї суспiльної системи.

Отже, єдність та динамічна співпраця гілок влади є критично важливими для успіху стратегій держави. Ключову роль у владній структурі відіграє виконавча влада, що забезпечує реалізацію економічної стратегії держави. Динамічність економічних процесів вимагає здійснення органами виконавчої влади оперативних дій з тактичного і короткотермінового стратегічного регулювання. Через це у нестабільних системах існує тенденція до концентрації цієї влади у руках компактного, авторитетного і компетентного суб´єкта. Компактність зумовлює мінімізацію лагу прийняття рішень, пов´язаного з обробкою інформації й узгодженням висновків. Авторитетність забезпечує виконуваність управлінських рішень. Компетентність дозволяє уникнути хибних рішень за умов великої кількості нерозв’язаних поточних проблем.

В інституційній системі виконавчої влади слід виділяти галузево-функціональні, узгоджувальні, регіональні державні та недержавні інститути. Галузево-функціональні інститути здійснюють доведення стратегічних завдань до їхнього конкретного об´єкта; узгоджувальні забезпечують діалог між носіями інтересів і сприяють прийняттю кваліфікованих, авторитетних і легітимних рішень; регіональні інститути сприяють узгодженню економічної політики у межах регіонів. Недержавні інститути спрямовані на структурування інтересів економічних суб´єктів, формулювання групових інтересів, узгодження підприємницьких дій на мікро-, мезо- та макрорівні й повинні бути тісно пов´язані з державними узгоджувальними органами. У випадку, якщо зворотний зв´язок у реалізації державної економічної стратегії досконалий, може здійснюватися вироблення пакету договірних умов, в яких сформульовано узгоджені напрями, завдання і пріоритети стратегічного розвитку.

Необхідною передумовою вироблення ефективної державної економічної стратегії є врахування можливих реакцій на неї та інтересів усіх основних економічних суб’єктів. Дієва державна влада спроможна скоригувати інтереси певних груп і нав’язати їм свою політику. Якщо влада слабка, єдиною можливістю виконання визначеної стратегії є орієнтація на узгодження інтересів суспільних сил, що мають різне спрямування, на основі мінімізації їхніх конфліктів.

Тому провідна роль відводиться системі недержавних інститутів, що сприяють оформленню корпоративних інтересів економічних суб’єктів, їхньому доведенню до органів, що приймають рішення, та забезпеченню зворотного зв’язку між об’єктами та суб’єктами державної економічної політики. Розвиток таких інститутів є взаємовигідним процесом. Для економічних суб’єктів корпоратизація інтересу - засіб підвищення його економічної сили, ступеня вираженості. У такий спосіб спрощується це завдання і для держави – їй значно легше враховувати в економічній політиці обмежена кількість агрегованих інтересів, ніж практично необмежену - індивідуальних. Адже форма вираження цих інтересів є конструктивнішою та кваліфікованішою. Їхній аналіз виступає одним з джерел інформації про дієвість вжитих державою заходів і готовність економічних агентів до сприйняття нових. За таких умов уряд спроможний прогнозувати їхню майбутню реакцію, а це дозволяє уникнути рішень, що не відповідають інтересам більшості економічних суб´єктів.

Практикується також передача інститутам громадянського суспільства частини відповідальності та функцій держави у сферах економічної стратегії і тактики. Зокрема у сфері первинного узгодження інтересів, моніторингу економічних процесів, сертифікації продукції тощо. У такий спосіб відбувається зміна розподілу економічної влади в інституційній системі та послаблення прямого втручання держави без зменшення потужності цієї системи.

Ефективність системи влади в господарській організації залежить від того, яким чином влада розподілена між основними економічними і політичними агентами, які приймають економічні рішення. На думку В. Дементьєва, “розподіл влади є рівноважним, коли будь-яке збільшення чи зменшення влади певних економічних і державних агентів тягне за собою або послаблення обмежень неефективної економічної поведінки, або погіршення умов для ефективної поведінки”. Отже, В. Дементьєв намагається формалізувати рівновагу держави і ринку, централізованого та децентралізованого управління економікою за допомогою комплексу рівноваг, який включає: рівновагу влади між ринком та приватними економічними угрупованнями, між владою власника, менеджменту та персоналу на підприємстві, між владою економічних і державних агентів, між судовою, адміністративною та економічною владою держави та ін. Власне, саме розподіл “зон” економічної влади між державою та суб’єктами господарювання є головною проблемою співвідношення державного і ринкового регулювання в будь-якій економіці.

Проблеми зниження трансакційних витрат, що неефективно вирішуються офіційними інститутами, які безпосередньо належать до суб’єктів державної стратегії або виконують їхню роль опосередковано, спонукають до активізації неофіційних (неформальних) інститутів, якими є “тіньова” економіка та корупція. Пронизуючи практично усі сфери соціально-економічної системи, вони фактично перебирають на себе частину функцій органів державного управління. Користуючись методологією, запропонованою С. Нортом, можна стверджувати, що ці інститути виграли конкуренцію у держави щодо виконання функцій зниження трансакційних витрат за рахунок своєї більш високої ефективності.

Відтак, “тонізацію” економіки можливо, на нашу думку, розглядати як певний неявний суспільний договір, за яким недостатня ефективність, а інколи - й шкідливість заходів економічної політики компенсується послабленням вимог щодо їхнього виконання. Проте таке становище на тлі відходу держави від дієвого регулювання економічних процесів веде до дезінтеграції економічної системи, поширення впливу кримінальних структур. Останні починають виконувати функції, що не виконуються внаслідок неефективності державного регулювання - забезпечення безпеки господарської діяльності, кредитування суб´єктів господарювання, розподілу дефіцитних ресурсів, форсування дотримання платіжної дисципліни тощо. Охоплення значної маси господарюючих суб´єктів мережею таких кримінальних "послуг" суттєво підриває дієздатність держави.

Поширення “тіньової” економіки створює сприятливі умови для використання органами державної влади легальних процедур для задоволення певних вузькокорпоративних інтересів. Складаються сприятливі умови для залучення до "конкурентної боротьби" органів виконавчої влади - від податкової адміністрації до пожежного нагляду чи санітарних служб, які, виконуючи свої прямі службові обов´язки або й маючи певні матеріальні "стимули", можуть сприяти усуненню небажаних підприємств з ринку форсуванням виконання ними вимог чинного законодавства. Така своєрідна "легальна дискримінація" негативно впливає на авторитет держави, формує антагоністичні суперечності між органами влади, особливо - місцевими, та суб´єктами господарювання, а також є живильним середовищем для розвитку корупції, знижуючи ефективність державної політики. Корупція перешкоджає встановленню коректних суб’єкт-об’єктних відносин у державній стратегії.

На думку представників неоінституціональної економічної школи, корупція – це угода між організаціями і (або) фізичними особами, яка зменшує трансакційні витрати клієнта порівняно зі звичайними за даних інституційних рамок і, порушуючи формальні й неформальні обмеження, збагачує агента, але не має надійних інституціональних механізмів забезпечення. Інституційна незабезпеченість означає, що корупційні угоди не мають ефективних механізмів свого дотримання, чітко визначеної ціни (яка встановлюється конкретним чиновником, хоча зрозуміло, не може перевищувати економії трансакційних витрат). Внаслідок цього корупційна угода може в дійсності як зменшувати, так і збільшувати трансакційні витрати.

Корупційна угода виникає, якщо:

нормативно-правове поле здійснення економічної діяльності не залишає суб`єктам економічних відносин можливостей отримувати достатній для розширеного відтворення прибуток та спонукає до його порушення;


"вкладення" певних коштів в особу, яка має повноваження, дозволяють підвищити рентабельність проекту за рахунок заощадження коштів чи отримання певних привілеїв;


посадовою особою навмисне завищуються вимоги, внаслідок чого вимагається плата за послуги, які повинні надаватися безкоштовно.

Отже, чинниками, які сприяють поширенню корупції, є:

згода значної частини населення входити у корупційні стосунки як ті, що дають хабарі;


утрудненість законного здійснення економічної діяльності на прибутковій основі в легальній системі (обтяжлива фіскальна система, низький рівень оплати праці, надмірна зарегульованість дозвільно-ліцензійної системи тощо);

поширення “тіньової” економіки, відтворення якої неможливе без порушення чинних нормативних актів у сфері економіки;


суперечливість законодавчих актів, наявність значної кількості підзаконних актів, які припускають довільне трактування закону;

низький рівень оплати праці державних службовців, слабкий контроль за їхньою діяльністю, особливо на місцевому рівні, неефективність або й відсутність механізмів покарання за перевищення службових повноважень;


незнання громадянами власних прав на отримання державних послуг та обов’язків чиновників щодо їх надання;

нерозвиненість складових громадянського суспільства.


Світовий досвід показує, що корупція є поширеним у світі явищем, яке остаточно викорененим бути не може. Кожна з країн має власний "прийнятний" рівень корупції, за якого остання відіграє своєрідну регуляторну роль, компенсуючи недоліки офіційної регуляторної системи. На нашу думку, неприпустимий рівень корупції починається, коли суб’єкт змушений вступати у корупційні стосунки не для того, щоб здійснити порушення закону, а для того, щоб домогтися виконання щодо нього вимог чинного законодавства та службових обов’язків державних службовців.

Без суттєвого зниження рівня корупції неможливі прогрес в економічному та політичному розвитку держави, реалізація принципу верховенства права, забезпечення конституційних прав та свобод людини і громадянина, масове залучення зовнішніх та внутрішніх інвестицій для здійснення необхідних структурних перетворень, формування раціональної поведінки економічних суб’єктів. Відтак важливим завданням стратегії держави є цілеспрямоване заповнення інституційного вакууму за допомогою поліпшення умов реалізації прав власності та дотримання господарського права, модернізації каналів інформаційного обміну, встановлення загальних стандартів. Поступово держава може дедалі більше делегувати повноваження зі зменшення трансакційних витрат офіційним приватним інститутам.