Діяльність суб´єкта стратегії невіддільна від суспiльної системи, у якій вона відбувається і до якої цей суб’єкт належить. Суспiльна система є системою найвищого ступеня складностi. Характеристики цієї складності та взаємозв’язку її елементів в термінології співвідношення базису (виробничих відносин) та надбудови (яка наближено відповідає нині поширеному терміну “інститути”) глибоко опрацьовані К. Марксом та Ф. Енгельсом та були надалі розвинуті в рамках саме марксистської теорії. Зокрема, описуючи суспільну систему, К. Маркс в "Економiчних рукописах 1857-1859 рр.” характеризував її як органiчну. Основними характеристиками органiчно цілісної системи є тісний взаємозв´язок i взаємообумовленiсть усiх її частин, елементiв і ланок, наявнiсть особливих пiдсистем регулювання, самоорганiзацiї та самоуправлiння, проходження рiзних стадiй розвитку - вiд зародження до розкладу. Органiчна система iснує настiльки, наскiльки вона діє - саморухається, самовiдтворюється, саморозвивається. Вона є iнтегративною, кожен з її елементiв є частиною цiлого i не iснує поза системою. Підгрунтям такої системи, як і будь-якого органiзму, є обмiн речовин мiж нею i природою (або із зовнішнім середовищем – в більш широкому розумінні), опосередкований внутрiшнiм обмiном речовин.

Органічність суспільно-економічної системи, описана Марксом, є визнаною в працях багатьох представників інших шкіл суспільної науки. Так, Ю. Ольсевич виділяє шість переплетених сфер життєдiяльностi суспiльства: продуктивні сили, екологiя людини, економiчна, соцiальна, полiтична та iдеологiчна сфери. Змiнам у цих сферах притаманний, на його думку, компенсаторний характер: деформацiя однiєї з них викликає деформацiї iнших за збереження "деформованої рiвноваги". Основний принцип життєстiйкостi суспiльно-економiчної системи, за Ольсевичем, її вiдповiднiсть етнопсихологiчним традицiям: людина не може бути органiчно включеною до системи, яка суперечить її природi та її моралi - вони неодмiнно вiдкидають одна одну.

Механізми функціонування органічної системи добре опрацьовані теорією менеджменту. Згідно з нею, органічна система – це організація, яка спирається на адаптивну здатність індивідів, зазвичай в рамках децентралізованого середовища, яке заохочує вільні потоки комунікацій та тенденції до рішень про співпрацю”. Органічна система – більш універсальна за завданнями, їй властиві децентралізація контролю та влади, переважно горизонтальна комунікація. Завдання системи визначаються через взаємодію членів організації.

Основними характеристиками суспільної системи як органічно цілісної є самодостатність, саморегульованість і самовідтворюваність. Перша характеристика досягається за визначенням, оскільки при розгляді до уваги береться весь комплекс суспільних відносин. Характеристики саморегульованості та самовідтворюваності спираються на такі невід´ємні властивості суспільства, як потреба (біологічна характеристика) та діяльність (видова характеристика людини). У будь-якій суспільній системі потреба реалізується в діяльності, знаходячи для цього відповідний стану цієї системи механізм, оскільки за допомогою суспільної системи людина, власне, реалізує свою видову сутність. Виходячи з наведеного вище, можна дійти висновку, що суспільна система є органічною як така. Такий висновок має значну методологічну вагу, оскільки висуває якісно нові вимоги до інструментарію дослідження конкретних соціально-економічних систем.

Особливо важливий вказаний підхід під час аналізу перехідних суспільних систем. Різкі зміни у стані їхніх елементів неодмінно викликають компенсаторну реакцію, яка має бути передбачена і врахована. На думку дослідників, за досягнення критичних значень деяких параметрів суспільна система реагує навіть на найменше збудження резонансним чином. Водночас традиційні важелі економічної тактики вельми часто демонструють свою недієвість. Як зауважив російський філософ М. Лiвшиць, "…у якийсь момент людина є бiльш вiльною у виборi своїх вчинкiв. А потiм уже справа котиться, свобода переходить у необхiднiсть i людина вiдчуває наслiдки свого вибору".

Розуміння органічності суспільної системи проглядає і в концепції "господарського порядку", яка стала основою теорiї соцiального ринкового господарства А. Мюллера-Армака, Л. Ерхарда, В. Ойкена. Сам В. Ойкен господарський порядок визначав як “сукупність реалізованих форм, в яких… протікає повсякденний економічний процес”. Нині дослідники дають більш складне визначення порядку як “взаємопов’язаної єдності правил, норм та звичаїв господарювання, інститутів, які забезпечують їх дотримання, форм та механізмів взаємодії суб’єктів економічного життя, регулювання економіки державою та іншими організованими структурами”.

При цьому аналіз господарського порядку як цілісної системи передбачає:

розуміння, на яких принципах будується робота господарських та регулюючих механізмів – теоретичне пояснення господарської системи;


врахування системи інститутів, на яких базується господарська система;

врахування взаємообумовленості та взаємозалежності напрямків економічної політики;


визначення політики підтримання господарського порядку як домінуючої функції держави.

Найціннішим у концепції “господарського порядку” є те, що вона виходить із принципу єдності форм регулювання економіки та форм господарювання. Відтак ринок і держава сприймаються не як дві відокремлені системи, а як дві частини однієї системи, що дозволяє розглядати економічну стратегію безпосередньо як суспільний феномен, включений в органічну суспільну систему. З огляду на те, що економічна поведінка суб’єкта диктується формами його взаємодії з іншими суб’єктами, закріпленими у відповідній інституційній системі, саме господарський порядок суспільства (його інституційна структура) відіграє визначальну роль у формуванні раціональності економічної поведінки. Рішення суб’єктів господарювання приймаються на базі та під впливом господарського порядку. Відтак завдання держави – впорядкувати загальні правила господарювання так, щоб досягти найвищої ефективності рішень, що приймаються, в рамках всього народного господарства.

Постає логічне питання щодо коректного визначення рамок окремої суспільної системи. Дійсно, у зв´язку з наростанням процесів глобалізації істотно зростає кількість і змінюється якість екзогенних параметрів, що впливають на систему. На нашу думку, рамки суспільної системи визначаються межами впливу комплексу її елементів. Сьогодні ці межі, як правило, збігаються з державними кордонами. Тому скоріше варто говорити про уніфікацію під час глобалізації низки деяких ендогенних чинників розвитку суспільних систем у сфері інституційних відносин. У той же час продуктивні сили як матерiалiзованi, а, отже, бiльш iнерцiйнi системи вiдносин, зберiгають значну iндивiдуальнiсть. Як буде показано далі, це закладає підвалини суттєвих суперечностей, які у ряді випадків набувають характеру антагоністичних.

Механізми саморегуляції ринкової системи є предметом численних наукових досліджень. Як зазначає лауреат Нобелівської премії з економіки Ф. фон Хайек, ринок вiдiграє координуючу й об´єднуючу роль, це єдиний доступний спосiб отримувати iнформацiю, яка дозволяє iндивiдам робити судження про порiвняльнi переваги того або iншого споживання ресурсiв. Як результуюча сила ринок використовує бiльше iнформацiї, нiж та, якою може володiти будь-який iндивiд.

Ринкове середовище має чітку субординовану структуру, кожний елемент якої відіграє визначену функціональну роль. Ключовим елементом середовища дії ринку виступають гроші, які у функції міри вартості здійснюють передачу інформації про потреби і можливості економічних суб´єктів, суспільну оцінку індивідуальних зусиль, опосередковують рух ресурсів, забезпечують наповненість мотиваційної системи. Для владних суб´єктів рух грошей виступає також способом передачі управлінської інформації. На грошову спирається фінансова система, що опосередковує самовідтворення суспільної системи, здійснює генетичний зв´язок і є об´єктом стратегічного впливу суб´єктів економічної влади. Бюджетно-податковий механізм встановлює ступінь участі окремих економічних суб´єктів у фінансуванні суспільних потреб і виступає безпосереднім засобом реалізації економічної політики держави, причому владні дії останньої підпорядковано вартісним категоріям лише опосередковано, а отже, вони певною мірою виходять за рамки власне ринкової економіки.

Функціонування згаданих систем розгортається у певній економічній структурі. Технологічна складова економічної структури відбиває рівень розвитку і структуру продуктивних сил і являє собою погалузеву і повиробничну структуру виробництва, витрат, доходів і цін. Інституційна складова відбиває стан виробничих відносин і передбачає певну структуру власності, інститутів з узгодження інтересів тощо.

Екзогенні чинники соціально-економічної системи передаються через валютні відносини, зовнішню торгівлю, міжнародний рух капіталів, інші форми зовнішньоекономічних відносин. Роль таких чинників останніми десятиріччями у світі значно зросла, причому згадані відносини часто виступають носіями управлінського впливу стратегічних суб´єктів міжнародного масштабу.

Описане ринкове середовище забезпечує виникнення на базі відносин приватної власності певної ієрархії потреб до входження у виробничі відносини попиту чи пропозиції, саморегулювання на ринках ресурсів і самовідтворення у спосіб керованого стратегіями владних суб´єктів механізму акумуляції й використання вільних ресурсів. Як пише Хайек, "кожний iндивiд стає ланкою в численних ланцюгах передачi, i цими ланцюгами вiн отримує сигнали, якi дозволяють йому пристосовувати свої плани до обставин, яких вiн не знає".

Отже, стратегії приватних економічних суб’єктів формуються під впливом інформації, отриманої ними з навколишнього середовища. Досконалий ринок (попри очевидний ідеалізм припущення про його існування) дозволяє побудувати досконалі індивідуальні стратегії. Проте це не запобігає певній спонтанності суспільного розвитку. Узгодження стратегій окремих суб´єктів між собою в інтересах розвитку суспільної системи як органічної здійснюється стратегією держави. Ця стратегія є категорією вищого порядку, оскільки її об´єкт - суспільно-економічна система в цілому, у тому числі стратегії суб´єктів нижчих рівнів. Коло об´єктів, які підпадають під владу суб’єкта економічної стратегії, визначається соціальною роллю суб´єкта. Нерiвнозначнiсть дiяльної сили економiчних суб´єктiв веде до того, що об´єктивне для суб´єктiв одного рiвня може виявитись суб´єктивним для iнших рiвнiв. У цьому разi дії суб´єктiв з бiльш дiяльною силою стають об´єктивною передумовою (екзогенними чинниками) в iснуваннi iнших суб´єктiв. Отже, в сучасному суспільстві суб´єкт приймає здійснювані іншим суб´єктом владні дії як протидіючу об´єктивну силу. Заходи економічної політики держави, зокрема, є екзогенними чинниками стратегій суб’єктів господарювання.

Як правило, основна частина відтворювальних процесів відбувається під дією об´єктивних економічних законів, що втілюються через діяльність економічних суб´єктів нижчих рівнів - економічні стратегії підприємств та об´єднань. У прийнятті рішень ці економічні суб´єкти використовують інформацію, яка надходить з ринкового середовища. Для кожного конкретного етапу розвитку економічної системи необхідна визначена маса такої регулюючої інформації. У разі, якщо ринкове середовище у нестабільній економіці неспроможне забезпечити таку масу та через відсутність у цій економіці низки вбудованих механізмів стабілізації, що суттєво зменшує ефективність регулюючої дії економічних законів, завдання держави полягає у доповненні регулюючої інформації до тих обсягів, що є достатніми для забезпечення тривкого економічного зростання. Отже, напрями державної економічної стратегії задля досягнення та підтримки відносної стабільності системи повинні забезпечувати принцип повноти економічних структур, тобто системної самодостатності відтворювальних циклів.

Держава є потенційно найпотужнішим владним суб´єктом. Гарантія цього - відповідне місце в інституційній системі, що може забезпечуватися наявністю власності, правовою системою, комплексом неформальних угод та відносин тощо.

Надмірне зростання впливовості економічних стратегій окремих економічних суб’єктів становить загрозу цілісності економічної системи та процесам суспільного відтворення. Різне спрямування інтересів громадян, підприємств, організацій та об´єднань може зорієнтувати їх на пошук власної економічної вигоди за рахунок нехтування державними інтересами. Тому головною функцією державної стратегії загалом є впровадження схеми суспiльної поведiнки, яка сприятиме пошуку компромiсу мiж iнтересами економiчних суб´єктiв i пріоритетами, завданнями, напрямами економічної стратегії держави. Державна економічна стратегія має забезпечити кваліфіковане комбінування децентралізованих за своєю суттю дій суб’єктів господарської діяльності. Економічна стратегія виробляє правила та прийоми, які забезпечують економічну ефективність досягнення стратегічних цілей; правила й прийоми досягнення стратегічних цілей, які базуються на збудженні зацікавленості усіх учасників процесу розробки та реалізації стратегічної програми в ефективному досягненні стратегічних цілей. Таким чином, державна полiтика надає стихійному розвитку певної організованості, координуючи дiї окремих суб’єктiв i груп.

У нестабільній економічній системі потреба в регулюючих та узгоджувальних діях держави суттєво зростає. Як буде показано далі на прикладі перехідних економік, поряд з традиційним забезпеченням умов для адекватної дії ринкових інститутів держава в нестабільній економіці має покласти на себе завдання побудови інституційних основ процесу економічного відтворення. Характерно, що це відбувається в умовах, коли малоефективність інституційної структури зумовлює значні труднощі передачі управлінських імпульсів держави іншим економічним суб’єктам.

Напрямами державної економічної стратегії у нестабільній економічній системі є забезпечення середовища координації інтересів, що мають різне спрямування, вирівнювання та підтримка пропорцій суспільного відтворення, формування інституційної структури, адекватної потребам соціально-економічної системи.

Формування дієздатної системи координації інтересів визначається як першочерговий пріоритет державної політики і прибічниками теорії “господарського порядку”. Сильна держава, на думку ордолібералів, характеризується ефективністю вирішення базових проблем: стабільності політичного устрою, стійкості господарського розвитку, безпеки та правопорядку, надання суспільних благ та забезпечення достатності державних доходів для реалізації цих функцій. Отже, сила держави полягає у її здатності створювати порядок.

З точки зору колишнього віце-прем’єр-міністра та міністра фінансів Польщі, професора Гарвардського університету Г. Колодка, “…держава повинна залишатися активною у творенні економічної політики не як власник активів чи адміністратор державних компаній, але як архітектор інституційної взаємодії, гарант фінансових основ, інвестор у людський капітал, фінансист розвитку інфраструктури та як менеджер глобальної інтеграції”. Така роль держави, пише Г. Колодко, особливо у постсоціалістичних перехідних економіках, очевидно, зростатиме.

Кінець XX сторіччя відзначився низкою якісно нових чинників розвитку суспільно-економічних систем. Відбувається відхід від односпрямованої, орієнтованої на технологічно-економічну ефективність, до багатоцільової соціально-гуманістичної моделі. Науково-технiчний прогрес, змiна мiсця людини у виробництвi й зростання частки розумової працi, яка потребує пiдвищення освiтнього рiвня та збільшення iндивiдуальної свободи, зростання загальної ефективностi суспiльного виробництва й певне послаблення безпосередньої залежностi людства вiд природних умов існування привели останнiми десятирiччями до пiдвищення ролi позаекономiчних чинникiв суспiльно-економiчного прогресу. Серед них - соціальні, політико-правові, морально-психологічні, культурно-етичні, природно-демографічні чинники. Наростання суперечностей між суспільством і індивідом об’єктивно зумовило посилення гуманістичної спрямованості суспільних систем.

Тому соцiальна iнфраструктура, яка включає органи пiдтримки i розвитку культури, освiти, виховання, систему охорони здоров’я i фiзичної культури, пенсiї i рiзного роду соцiальнi виплати, полiтику зайнятості, сьогоднi розглядається як обов’язкова умова повноцiнного iснування i розвитку суспiльно-економiчної системи. З 60-х рокiв соцiальнi видатки розглядаються не як непродуктивнi витрати, а як iнвестицiї у сьогоденну та майбутню стабiльнiсть.

Одночасно на порядок денний висувається проблема пошуку балансу мiж розвитком економiчної i соцiальної сфер. Сучасна економiчна наука виводить розвиненiсть соцiальної сфери з досягнутого рiвня розвитку продуктивних сил. Він має бути достатнiм для того, аби пiсля вiдповiдної винагороди активним економiчним суб’єктам залишалась частина продукту, якої вистачить для пiдтримання пристойного рiвня життя пасивної частини населення. Iншим обмеженням соцiальної полiтики держави є спiввiдношення соцiальних виплат з доходами працюючих суб’єктiв, яке не повинне пригнiчувати економiчнi стимули до працi. Рівень оптимального спiввiдношення залежить вiд дiючої соціально-економiчної моделi.

Успіх концепції соціального ринкового господарства значно вплинув на модель функціонування навіть найбільш ліберальних економічних систем. Сьогодні у світі широко визнано, що сучасна модель економічного зростання характеризується, поряд з іншим, такими специфічними рисами, як:

рівна важливість ролі усіх видів активів як складових національного багатства: фізичного, фінансового, природного та людського капіталу, що впливають на загальну продуктивність факторів виробництва, а отже, потребують інвестицій;


акцент на розподільчих аспектах зростання та рівному розподілі можливостей доступу до освіти, охорони здоров’я, культурних заходів тощо;

акцент на інститути, які забезпечують ефективне управління, запобігання захопленню інститутів корпоративними інтересами еліт.