Стратегія завжди посідала чільне місце в будь-яких політичних моделях і діях. У разі успішного досягнення поставлених цілей головним чинником цього успіху зазвичай проголошується вірно обрана стратегія, а її автори та ревні прибічники увічнюються в історії як творці цього успіху. Поразки та невдачі, навпаки, списуються на нерозважливість виконавців, які своєю недолугістю призвели до краху “блискучого” стратегічного задуму. Отже, традиційна свідомість схильна розглядати стратегію як дещо відокремлене від безпосередніх суспільних процесів, феномен месіансько-харизматичної природи, який, виникаючи, може потрапити на родючий чи несприятливий грунт, може бути прийнятим чи відкинутим суспільством, бути доречним чи випередити свій час – від чого й залежить результативність його втілення.

Безперечно, якщо розглядати стратегію суто як певну ідеологічну конструкцію, теоретичну концепцію, яка постає в уяві певних осіб (і часто там й вмирає), такий підхід має право на існування. Проте сьогодні термін “стратегія” пустив уже надто глибоке коріння в суспільній свідомості, щоб ставитися до нього лише як до явища ідеального світу. Саме цей термін досить часто вживається для визначення довгострокових концептуальних планів впливових економічних сил, які мають достатню потужність для того, щоб втілити (чи принаймні спробувати втілити) ці плани у життя. Стратегічну програму дій представляє новоутворений уряд. Довгострокові стратегії досягнення певних цілей, розвитку галузей економіки, народного господарства в цілому, інших складових суспільства розробляються, оприлюднюються, обговорюються, легітимізуються та реалізуються на найвищих суспільних рівнях. Лише за останні декілька років перед українським суспільством постали стратегічна програма “Україна-2010”, Стратегія боротьби з бідністю, низка інших державних документів. Згідно розпорядження Президента України у 2003 р. розробляється Стратегія економічного та соціального розвитку України до 2011 року.

Така активність стратегічної творчості не повинна дивувати. На етапі структурного зламу, який проходить українське суспільство на межі тисячоліть, стратегічне бачення перспектив та втілення ефективних стратегій суспільних зрушень є життєво необхідними. Стратегія є основою визначеності перспектив розвитку, відтак попит на неї в перехідному суспільстві закономірно зростає. Проте оскільки стратегія зі сфери ідеологічних конструктів переходить до рангу безпосередньої перетворюючої сили та керівництва до дії, відповідним чином зростають і її суспільна вага, і ціна похибок в її створенні та реалізації. Це спонукає до комплексного наукового підходу до стратегії як суспільного феномену, складової суспільних відносин, що розвивається за певними внутрішніми законами. І почати таке дослідження слід, безумовно, зі з’ясування суті предмета.

Поняття стратегії досить широко обговорюється дослідниками як в теоретичній, так і в прикладній сферах. Генетично воно походить з суто військової сфери і саме в аналізі перебігу воєнних операцій набуло найбільшого поширення. В. Даль визначає стратегію як вчення про найкраще розміщення й використання усіх військових сил і засобів. За визначенням видатного воєнного теоретика фон Клаузевіца, “тактика навчає, як використовувати військові сили в битвах, а стратегія – як використовувати самі битви для досягнення військових цілей”.

Слід зазначити, що поняття “стратегія” досить часто спрощено розуміється як характеристика плану дій, який розрахований на довгостроковий період. Між тим вже воєнними теоретиками було доведено, що його слід розуміти ширше. Адже саме значний ступінь невизначеності в перебігу воєнних операцій, пов’язаний із непередбачуваністю дій противника, поставив питання щодо необхідності певного ідеологічного “стрижня”, який би скеровував дії військових сил відповідно до визначених цілей та намірів. Отже, на відміну від плану як жорсткого переліку обов’язкових до виконання дій, стратегія розглядається ними як логіка поведінки, що може (і повинна) модифікуватися залежно від поведінки супротивної сторони. Зокрема прусський генерал Гельмут Мольтке характеризував стратегію як “еволюцію первинної керівної ідеї відповідно до обставин, які постійно змінюються”.

Принагідно зазначимо, що теоретичне осмислення воєнних стратегій має завдячувати саме другій половині XIX та першій половині ХХ ст., коли воєнні операції набували дедалі більшого розвитку за недостатніх технічних можливостей розвідувальних операцій. Нині, коли театри воєнних дій набувають дедалі більшої прозорості, а потужність засобів винищення практично звільняє військових від інструментальних обмежень, стратегія у воєнній сфері стає більш схожою зі звичайним планом заходів.

Зміщення головного акценту геополітичного суперництва в економічну сферу обумовило відповідне перенесення до цієї сфери термінологічного апарату. “Конверсія” терміна “стратегія” відбулася саме завдяки розвитку науки менеджменту. Активним діючим суб’єктом стратегії в даному контексті виступає фірма, роль супротивної сторони (об’єкта) відіграють інші суб’єкти економічного процесу, дії яких зазвичай достатньо об’єктивізовані, щоб сприйматися як певне знеособлене цілісне середовище, що визначає рамки та формує реакції у відповідь на дії фірми. Американський дослідник Дж. Б. Куїнн вважає, що стратегія – це “план, який інтегрує головні цілі організації, її політику та дії у певне узгоджене ціле”. При цьому термін “план” не є ознакою жорсткості дій організації. Йдеться скоріше про його узгоджувальну роль. На доказ цієї думки Куїнн звертається також до “конверсованого” терміна “тактика”. Тактика, на його думку, це “короткострокові, адаптивні, активно-інтерактивні дії, які використовуються для досягнення цілей”.

Отже, саме адаптивність є головною критеріальною ознакою та головною функціональною характеристикою тактики. Стратегія ж, розвиваючись навколо певної концепції, відповідно, створює основу для впорядкування такої адаптації, оскільки є підгрунтям для узгодження складових функціонування організації. Відтак суть стратегії – в тому, щоб “вибудувати концепцію, достатньо потужну та потенційно гнучку для того, щоб організація досягла поставлених цілей наперекір усім непередбачуваним втручанням зовнішніх сил”. Такі формулювання співзвучні також поведінковим трактуванням стратегії. Зокрема в теорії ігор стратегія трактується як “складний план, план, що визначає вибір в будь-якій імовірнісній ситуації”.

Слід підкреслити, що у наведених визначеннях значна увага приділяється аспекту забезпечення адекватних дій організації у відповідь на втручання з боку зовнішніх сил чи обставин. Відповідно мета стратегії розглядається як забезпечення реалізації цілей організації незважаючи на це втручання. Як зазначається в економічному словнику за редакцією С. В. Мочерного, економічна стратегія – це „довгостроковий курс економічної політики, який передбачає вирішення великомасштабних економічних і соціальних завдань”.

Це, в свою чергу, потребує якнайповнішого врахування усього комплексу впливів та включення реакції на нього до програми стратегічних дій. Власне, якби такі впливи були повною мірою передбачуваними, це дало б можливість звести стратегію до функціонального плану, тобто безпосередньої послідовності наперед визначених дій, які виходять з критерію оптимального поєднання ресурсів. Це й відбувається досить часто за побудови стратегії організацій, які діють в умовах сталого середовища, наприклад – пересічних фірм у розвиненій стабільній ринковій економіці. Зачіпаючи проблему визначення поняття стратегії підприємства, Г. Мінцберг трактує його як “уніфікований, вичерпний, цілісний план… який забезпечує виконання основних завдань підприємства”. Водночас стратегія такого типу видається непродуктивною вже тоді, коли підприємство прагне здійснити певний інноваційний прорив, освоюючи нові ринки, продукти, організаційні чи виробничі технології. У цьому разі невизначеність реакції середовища зростає достатньо для того, щоб унеможливити врахування апріорі усього спектра можливих дій фірми. Йдеться, скоріше, про визначення загальних підходів, які організація використовує для виконання завдань. Як вказує Б. Будзан, стратегія – це „набір правил, якими керуються в ухваленні управлінських рішень, щоб забезпечити здійснення місій і досягнення цілей організацій”.

Дж. Томпсон, аналізуючи структуру стратегії як поняття сучасного менеджменту, виділяє корпоративну, конкурентну та функціональну стратегії. Корпоративна стратегія зосереджується на забезпеченні системної цілісності суб’єкта, конкурентна – на здатності протистояти негативним впливам та збуренням, функціональна – на досягненні поставлених суб’єктом специфічних завдань.

Структурно стратегію прийнято розглядати одразу в трьох аспектах: як передбачення майбутнього становища (що в англомовній літературі визначається терміном “vision”), безпосередній план власних дій і поведінку відповідно до цих передбачень і планів. Таким чином, стратегія визначає не лише основні пріоритети, цілі та напрями розвитку держави, формує бажану модель майбутнього, але й роль та місце суб’єктів суспільного життя у процесі її втілення.

Узагальненість наведених вище визначень дозволяє абстрагуватися від конкретного трактування цілей організації, вибір яких продиктований самим розмаїттям форм та організацій різного рівня та сфер діяльності. Проте базова ціль будь-якої організації має бути визначена як забезпечення її системної цілісності, яке відбувається через її сталий розвиток та здійснення збалансованого відтворення. Варто наголосити, що за визначення базової цілі критичне значення має правильний вибір суб’єкта, який здійснює стратегічну діяльність, спрямовану на реалізацію базової цілі. Наприклад, під час реструктуризації чи санації підприємства відбувається порушення його цілісності як комплексної єдиної системи. Проте воно здійснюється в інтересах власника капіталу, який і є суб’єктом реалізації стратегії реструктуризації. Так само практика перехідних економік має чимало прикладів свідомого спрямування державної політики на руйнування тих чи інших суспільних відносин або інститутів, які донедавна складали невід’ємну частину суспільної системи. Нижче буде окремо розглянуто ознаки цілісності останньої.

На нашу думку, узагальнення наведених вище визначень дає підстави для формулювання специфічного визначення поняття “економічна стратегія”. Економічна стратегія - це цілісна система дій суб’єкта, спрямованих на реалізацію мети, завдань та пріоритетів його економічного відтворення з урахуванням комплексу впливів ендогенних та екзогенних чинників, розрахована на тривалий період часу.

Відповідно економічна тактика - це форма реалізації економічної стратегії, комплекс адаптивних заходів впливу суб´єкта на перебіг конкретних економічних процесів з метою надання їм параметрів, визначених завданнями економічної стратегії.

Сучасні дослідження у сфері менеджменту та аналізу практики економічної політики дозволяють також сформулювати визначення економічної стратегії, її суб´єкта й об´єкта, стратегічної мети, напрямів, завдань та пріоритетів.

Суб´єктом економічної стратегії може виступати будь-який суб´єкт, що здатен впливати на процеси власного відтворення завдяки своєму місцю в інституційній системі, розробляє і здійснює власну стратегію. Таким суб’єктом можуть бути особа, фірма, корпорація, ділове об´єднання, держава, міждержавне економічне об’єднання тощо.

Об´єкт економічної стратегії визначається сферою дії суб´єкта і може бути уособленим іншим суб’єктом, суспільним інститутом (системою відносин між суб’єктами) або суспільною системою в цілому.

Стратегічна мета – це орієнтир діяльності суб´єкта, сенс його розвитку. В узагальненому вигляді вона полягає у забезпеченні тривкого збалансованого економічного відтворення суб´єкта стратегії та конкретизується залежно від системних характеристик суб’єкта. Стратегічна мета є надсистемною характеристикою і може передбачати значну структурну модифікацію суб’єкта.

Стратегічні напрями деталізують мету, визначають шляхи її досягнення, виходячи із системних характеристик суб´єкта.

Стратегічні завдання являють собою конкретні цілі на довготерміновий період, що реалізують стратегічні напрями та виходять з характеристик об´єкта стратегії. Стратегічні завдання можуть становити основу стратегічного плану.

Стратегічні пріоритети визначають вагу окремих стратегічних завдань у формуванні економічної стратегії суб´єкта.

У воєнній сфері та менеджменті суті, структурі, закономірностям розвитку стратегії приділяється досить багато уваги. На жаль, при виході на рівень суспільних макропроцесів ця складова дослідницької роботи практично втрачається. Поняття “політична стратегія держави”, “зовнішньополітична стратегія держави”, “економічна стратегія держави” та інші приймаються як готові загальноприйняті категорії. Це веде до втрати розуміння їхньої феноменологічної суті як суспільних явищ, внутрішніх закономірностей їхнього формування та реалізації, а відтак – до механістичного розуміння стратегії як плану довгострокових дій.

Звертаючись до економічної стратегії рівня держави, слід насамперед звернути увагу на конкретизацію її об’єкта й суб’єкта. Суб’єктом державної економічної стратегії є держава. У класичній захiднiй економiчнiй науцi за розгляду державної активностi в економiцi прийнято застосовувати щодо дiючого суб´єкта термiн "уряд". Проте, на думку автора, доцiльнішим є використання терміна "держава". Адже у реалізації економiчної стратегії бере участь весь комплекс інститутів державної законодавчої і виконавчої влади, а також, певною мірою, всього громадянського суспільства. Поняття суб´єкта державної економічної стратегії, таким чином, набуває повнішого трактування, що дозволяє розглядати особливості інституційної структури держави як один з чинників процесу суспільної саморегуляції.

Об’єктом державної економічної стратегії є соціально-економічна система в цілому, що є категорією значно більш широкого порядку, ніж держава. Відтак специфіка суб’єкт-об’єктних відносин в державній стратегії полягає у взаємодії складових, які керуються принципово різними системами цінностей. З одного боку, в той час як економічні суб’єкти виходять з інтересів власного відтворення і розвитку, держава реалізує інтереси, делеговані їй суспільством загалом через систему демократичного устрою чи окремими корпоративними групами через інститути легального і нелегального впливу (від впливу політичних партій та груп на коаліційному принципі – до безпосереднього “проштовхування” рішень через механізми корупції). З другого боку, навіть найліпша система демократичного устрою не забезпечує повного відображення всього розмаїття інтересів, представлених у суспільстві, тому стратегія держави обов’язково носитиме певний відбиток корпоративізму. Отже, специфічність суб´єкт-об´єктних відносин і значна роль суб´єкта зумовлює взаємопов´язані проблеми орієнтирів економічної стратегії держави та структури суб´єкта, що формує і втілює їх у життя. Зазначені розбіжності можуть викликати суперечність між стратегічними напрямами і завданнями, що негативним чином відбивається на дієвості економічної стратегії держави.

Стратегічною метою державної економічної політики є забезпечення стійкого відтворення та всебічного розвитку соціально-економічної системи. У цьому контексті держава, виступаючи суб’єктом стратегії, розглядається як тотожне цілого суспільства, оскільки власне існування держави як елементу суспільної системи обумовлене стабільністю та гармонійним розвитком останньої.

Відповідно до цієї мети напрями державної економічної стратегії мають забезпечувати адекватне середовище координації розвитку складових соціально-економічної системи, підтримку пропорцій суспільного відтворення, створювати інституційні механізми реалізації стратегічної мети. Реалізація напрямів економічної стратегії тісно корелює з політичною, соціальною, гуманітарною та іншими стратегіями держави, які входять до загальної стратегії суспільного розвитку.

Завдання державної економічної стратегії визначаються особливостями соціально-економічної системи і являють собою гнучкий набір довгострокових цілей економічної політики, сприйнятних для економічних суб’єктів різного рівня. У сучасній ринковій економіці до таких цілей відноситься забезпечення стійкого збалансованого економічного зростання, високої зайнятості, ефективної структури виробничого потенціалу та аллокації ресурсів, справедливого розподілу доходів і майна, стабільності грошової системи, зовнішньоекономічної рівноваги, економіко-правового середовища тощо. Набір пріоритетів державної економічної стратегії формується залежно від конкретного стану соціально-економічної системи.

Завданнями економічної тактики є визначення потенційних можливостей та закономірностей реакції об´єкта на тактичні заходи, розробка відповідних способів та найефективніших засобів впливу, власне здійснення цих заходів. Очевидно, що суб´єкт та об´єкт економічної тактики держави являють собою конкретизацію суб´єкта й об´єкта економічної стратегії. Суб´єктами економічної тактики держави виступають окремі державні органи й установи, а також недержавні інститути, яким може бути делеговано частину функцій тактичного регулювання. Об´єктом є середовище діяльності інших економічних суб´єктів, вплив на які здійснюється через зміну економічних параметрів, що використовуються цими суб´єктами як джерело регуляторної інформації при формуванні їхньої діяльності (опосередковані заходи), або через власне вплив на їхні дії (прямі заходи).

Сутністю співвідношення стратегії і тактики є співвідношення змісту та форми одного явища - державного регулювання економічної системи. Між тим у той час як стратегія будується під значним впливом політичних та ідеологічних настанов, тактика, перебуваючи у безпосередній залежності від системних особливостей свого об´єкта, може виявляти значну самостійність. У разі недостатньої інтегруючої потужності стратегії така “адаптивність” тактики перетворюється на її аморфність, що веде до втрати дієвості економічної стратегії. Отже, вимоги економічної тактики обмежують економічну стратегію, забезпечуючи її відповідність об´єктивним закономірностям розвитку суспільства. Зі свого боку, конкретизація суб’єкта економічної тактики закладає підвалини неузгодженості дій окремих інститутів державної влади або й прямого корпоративізму у їхній діяльності.

Стратегія і тактика перебувають у постійній діалектичній суперечності, в основі якої - об´єктивна суперечність між інтересами різних економічних суб´єктів. Розв´язання й одночасне відтворення цієї суперечності реалізується у процесі як змін економічної тактики, так і модифікації економічної стратегії. Як буде показано нижче, встановлення правильного співвідношення економічних стратегії і тактики у регулюючій активності держави залежить від ступеня вирішеності завдань суспільної саморегуляції через самодію об´єктивних законів.

Економічна стратегія в діалектичному взаємозв´язку з економічною тактикою складають економічну політику держави. Економічну політику держави можна визначити як діяльність органів державної влади й управління з визначення стратегічної мети, напрямів, завдань і пріоритетів, засобів економічної тактики для їхнього досягнення, а також застосування цих засобів.

В економічній політиці виділяють як складові грошово-кредитну, фінансову, бюджетно-податкову, промислову, інституційну, зовнішньоекономічну, соціальну політики. Кожна з них являє собою застосування комплексу адміністративних, інституційних, економічних інструментів. До перших відносять ліцензування, квотування, раціонування, прямий контроль над цінами, доходами, валютними курсами, позичковим процентом тощо. Інституційні інструменти включають зміни форм власності, господарське законодавство, дію систем узгодження економічної політики, встановлення договірних відносин між економічними суб´єктами, забезпечення зворотного зв´язку для органів державної влади. Економічні - це заходи щодо податкового, бюджетного, грошово-кредитного, тарифного, валютного та інших видів регулювання.

Слід зазначити, що економiчна полiтика тiсно пов´язана із загальним спрямуванням політики держави, а також iз сукупністю інших суспільних вiдносин. Як буде показано в наступній главі, через органічно цілісний характер суспільної системи зміна структури економічної стратегії держави (співвідношення цілей, напрямів і завдань) викликає компенсаторні зрушення на рівні економічних стратегій суб´єктів нижчих рівнів.