Для повної перемоги Сміту не вистачало (у крайньому разі на континенті) тлумача. Той, кому вдалося б об´єднати його ідеї "в кодекс доктрини, викладений за певним методом" і відкинути непотрібні відступи, зробив би корисну справу. Ж.-Б. Сей взяв на себе цю місію.

Шарль Жід і Шарль Ріст

У багатьох розвинених країнах Європи і США протягом XIX ст. аж до зміни класичної політичної економії маржиналізмом учення А. Сміта було фундаментом для подальшого розвитку ідей та концептуальних положень "класичної школи" і головним чином тих із них, які абсолютизували політику економічного лібералізму, стихію ринкового механізму господарювання.

Послідовником і продовжувачем творчих надбань А. Сміта у першій третині XIX ст. у Франції став Ж.-Б. Сей*.

Необхідно відзначити, що Ж.-Б. Сей, подібно до інших класиків, пояснював конструювання політичної економії на зразок точних наук, таких, наприклад, як фізика. У методологічному плані це означало визнання законів, категорій і теорій, які мають універсальне і першочергове значення. Але слід сказати, що Сей визнавав лише теоретичне й описове призначення політичної економії. Так, у своєму листі Т. Мальтусу в 1820 p., говорячи про роль ученого-економіста, він писав: "Ми повинні тільки сказати суспільству, як і чому такий-то факт є наслідком якогось іншого. Погодиться воно з цим наслідком чи відмовиться від нього, цього буде для нього досить; воно знає, що йому робити, але ніяких повчань".

"Закон Сея"

Ж.-Б. Сей здобув собі безперечний авторитет смітіанця, беззастережно сприйнявши принципи вільності ринків, ціноутворення, внутрішньої і зовнішньої торгівлі (фритредерство), необмеженої вільної конкуренції підприємців, недопущення ніяких проявів протекціонізму, і звів ці принципи до абсолюту. У випадку їх прийняття він передрікав людству об´єктивну неможливість ні перевиробництва, ні недоспоживання суспільного продукту, тобто — економічних криз.

Положення Ж.-Б. Сея про реалізацію суспільного продукту пізніше отримало назву "закону ринків", або просто "закону Сея". І визнавали цей закон не тільки стовпи класичної політичної економії — Д. Рікардо, Т. Мальтус та інші, але й економісти багатьох інших шкіл економічної думки до самого початку XX ст. Навіть під час Великої депресії, коли чверть робочої сили США була безробітною, такий видатний економіст, як А. Пігу, писав: "Поряд з досконалою вільною конкуренцією завжди існує сильна тенденція щодо повної зайнятості. Таке безробіття, яке існує в будь-який проміжок часу, виникає повністю внаслідок ряду перешкод, які ускладнюють відповідні пристосування заробітної плати і цін, що мають відбутися негайно!".

Роботи Ж.-Б. Сея досить легко сприймались прогресивним суспільством Франції, Англії, США і ряду інших країн тому що, як помітив один із представників маржиналізму А. Курно, стиль викладу у творах з політичної економії Ж.-Б. Сея був таким же літературно бездоганним, як і в А. Сміта. Крім того, за словами того ж А. Курно, і А. Сміт, і Ж.-Б. Сей не зверталися задля досягнення найбільшої точності своїх аргументів, на відміну від Д. Рікардо, до обтяжливих арифметичних і алгебраїчних обчислень.

В історії економічних учень ім´я Ж.-Б. Сея асоціюється, як правило, з образом ученого, який беззастережно вірив у гармонію інтересів класів суспільства в умовах ринкових економічних відносин і проповідував для їх утвердження принципи смітівської концепції економічного лібералізму, саморегулюючої економіки.

Критика основних ідей Ж.-Б. Сея, у тому числі тієї, яку прийнято називати "законом Сея", згідно з якою економічні кризи не є закономірними, незважаючи на численні спроби спростування їх соціалістами-утопістами і марксистами упродовж більш ніж 100 років (тобто до появи економічного вчення Дж. М. Кейнса), залишалася для теорії і практики світового господарства недостатньо переконливою.

Як же пояснити "тривалу життєздатність" концепції Ж.-Б. Сея про безперешкодну і повну реалізацію суспільного продукту і про безкризовий економічний ріст, втілений у так званому законі ринків? Тут, мабуть, варто вказати на три обставини, коріння яких у спадщині А. Сміта.

По-перше, смітівський "природний порядок" припускає гнучкість цін і заробітної плати, взаємовигідний при пасивній ролі грошей обмін між працею і результатами своєї праці всіх суб´єктів ринку. Якщо ціни і заробітна плата пристосовуються швидко, тоді короткостроковий період, в якому ціни жорсткі, буде таким коротким, що ним можна нехтувати для всіх практичних цілей. З урахуванням цього за "законом Сея" інший хід речей зовсім не прийнятний.

По-друге, завдяки А. Сміту "закон Сея" виключає будь-яке втручання в економіку ззовні. У ньому підтримується вимога про мінімізацію бюрократичного за своєю природою державного апарату, недопущення протекціонізму.

По-третє, "закон Сея" передбачав поступальний розвиток ринкових економічних відносин у суспільстві на базі досягнень науково-технічного прогресу, а не катаклізми, котрі "обіцяв" С. Сісмонді у випадку падіння пріоритетної ролі в економічному житті країни учасників натурального господарства, які відживали, — ремісників, селян, кустарів.

Отже, квінтесенція "закону Сея" полягає в тому, що при досягненні і дотриманні суспільством усіх принципів економічного лібералізму виробництво (пропозиція) буде забезпечувати адекватне споживання (попит), тобто виробництво товарів і послуг в умовах смітівського "природного порядку" обов´язково породжує доходи, на які ці товари і послуги вільно реалізуються. Подібним чином "закон Сея" сприймався всіма прихильниками концепції економічного лібералізму, які вважали, що гнучке і вільне ціноутворення на ринку приводитиме до миттєвої реакції на зміни в кон´юнктурі господарства, буде гарантом саморегулювання економіки.

Звичайно, якщо припустити можливість бартерної економіки, де гроші лише облікові одиниці і сукупний попит на них дорівнює цінності всіх товарів, які підлягають обміну на гроші, то загальне перевиробництво дійсно було б неможливим. "Продукти платяться за продукти" у внутрішній торгівлі так само, як у зовнішній — у цьому суть "закону ринків" Сея. Проста думка викликала фурор, який повністю не затих і понині.

Разом з тим, сам Ж.-Б. Сей фразу "пропозиція створює попит" ніколи не використовував. Придумав її Дж. М. Кейнс. Останній, очевидно, вдався до неї, щоб спростувати основну думку Ж.-Б. Сея про те, що нібито тільки той або інший товар окремо один від одного може бути вироблений у надлишку, але ніколи не всі товари разом. За Кейнсом, класиком є будь-який автор, який визнає "закон Сея".

К. Маркс, який вважав себе продовжувачем вчення не тільки А. Сміта, але й Д. Рікардо, особливо різко критикував останнього і всіх тих, хто поділяв віру в положення Ж.-Б. Сея про неможливість економічних криз.

У своїй теорії суспільного відтворення К.Маркс, як відомо, доводив неминучість періодичних (циклічних) криз перевиробництва. Він, крім того, вважав неприпустимим трактування економічних криз як криз недоспоживання, як це випливало з праць Т. Мальтуса, соціалістів-утопістів, а також С. Сісмонді, П. Прудона і деяких інших економістів. Відповідно до сучасних концептуальних положень, економічні кризи зумовлені не тільки і не стільки недостовірністю "закону Сея" (оскільки абсолютно чиста, або, як прийнято говорити, досконала конкуренція об´єктивно неможлива), скільки закономірними наслідками недосконалої конкуренції і монополізму.

Ці положення лежать в основі сучасних теорій державного контролю суспільства за ходом розвитку економіки. Вони, по суті, виключають марксистські постулати про антагонізм між класами і саморуйнування капіталістичного "експлуататорського" суспільного ладу.

Теорія трьох факторів виробництва

Економічні погляди Ж.-Б. Сея отримали певне схвалення і відображення в працях Т. Мальтуса. Так, популярна протягом XIX ст. теорія витрат виробництва Т. Мальтуса практично цілком ґрунтується на положеннях висунутої не набагато раніше Ж.-Б. Сеєм теорії трьох основних факторів виробництва: праці, капіталу і землі. Це ще раз свідчить про популярність "вилучень", зроблених послідовниками творчої спадщини А. Сміта.

Так, якщо Д. Рікардо і соціалісти-утопісти, дотримуючись "заповітів" А. Сміта, єдиним джерелом вартості товару (послуги) вважали працю, то інша і досить значна частина економістів різних шкіл і течій як вихідний аргумент взяла інше положення теорії Сея — Мальтуса, згідно з яким вартість товару складається з витрат власника-підприємця у процесі виробництва на засоби виробництва (фактор "капітал"), на заробітну плату (фактор "праця") і на ренту (фактор "земля").

У результаті послідовники Сміта — Рікардо почали розглядати прибуток і ренту як привласнення частини вартості праці робітників, тобто як наслідок експлуатації праці капіталом та антагонізму класів.

Послідовники Сея — Мальтуса, які також вважали себе традиціоналістами, і вартість товару, і доходи класів суспільства розглядали як спільну працю і мирне співіснування представників цих класів. Наприкінці XIX ст. маржиналісти другої хвилі в особі А. Маршалла та інших учених довели тупикову сутність і теорії трудової вартості, і теорії витрат виробництва, оскільки в їх основі лежить витратний принцип.

Однак щодо теорії вартості Ж.-Б. Сея, то слід додати, що він, як і його вчитель А. Сміт, давав кілька визначень поняття "вартості". Наприклад, пам’ятаючи положення А. Сміта про те, що будь-який товар має дві нерозривні властивості — мінову вартість і споживну вартість, Ж.-Б. Сей відзначав особливе значення взаємозв´язку корисності і вартості предметів (товарів).

З цього приводу він писав, що "вартість є мірилом корисності" предмета. Тим самим Ж.-Б. Сей припускав можливість вимірювання вартості не тільки кількістю затраченої праці, але й її корисністю для продукту. Але концепція вартості, що ґрунтується на корисності, навряд чи може вважатися такою, яка відповідає теорії ціноутворення без застосування поняття "спадної корисності" для пояснення насичення попиту при певному рівні ціни.

Набагато більшого значення у створенні вартості товару Ж.-Б. Сей надавав трьом факторам виробництва — праці, землі і капіталу, які, на його думку, беручи участь у процесі виробництва, "причетні" до створення вартості.

Триєдина формула, яка випливає із теорії трьох факторів Ж.-Б. Сея, згідно з якою "праця" породжує заробітну плату як дохід робітників, "капітал" породжує прибуток як дохід капіталістів, а "земля" — ренту як дохід землевласників, по суті своїй була своєрідною інтерпретацією поглядів А. Сміта. Мова йде про те, що, запозичивши у А. Сміта ідею про роль класової структури суспільства у виникненні і розподілі різних видів доходів, Ж.-Б. Сей ніби підтверджував, що названі вище фактори ("праця", "капітал", "земля") мають самостійне значення у створенні доходів робітників, капіталістів і землевласників.

Отже, Ж.-Б. Сей відкидає будь-яку думку про можливість експлуатації власників факторів виробництва і класів суспільства в умовах нічим не обмеженої вільної конкуренції підприємців.

Таким чином, Ж.-Б. Сей і його учні намагалися вивести спрощене положення про гармонію економічних інтересів усіх верств суспільства, будуючи свої судження на відомій ідеї А. Сміта про те, що власний інтерес "економічної людини", який спрямовується "невидимою рукою", обов´язково збігається із суспільним. Питання про пропорції, за якими створена основними факторами виробництва вартість суспільного продукту розподіляється на доходи тих класів суспільства, що володіють цими факторами, на думку Ж.-Б. Сея, самостійного значення не має. Доходи підприємця, за визначенням Ж.-Б. Сея, є "винагородою за його виробничі здібності, талант, діяльність, дух порядку і керівництво".

Як і Т. Мальтус, він був упевнений, що становище "нижчих класів" неодмінно поліпшується, і тому заради поповнення доходів "вищих класів" сам "трудящий клас більше за всіх зацікавлений у технічному успіху виробництва". Що ж до "виробників", то і серед них кожен зацікавлений у добробуті інших.

Саме поняття "вульгарна політична економія", яке ввів у науковий оборот К. Маркс, значною мірою пов´язане з теорією факторів виробництва Ж.-Б. Сея. Цю теорію, як і теорію витрат Т. Мальтуса, К. Маркс назвав апологетичним, навмисним і вульгарним захистом інтересів експлуататорського класу капіталістичного суспільства.

Не всі доводи К. Маркса з цього приводу вважаються беззаперечними, хоч деякі з них мають підстави. Ш. Жід та Ш. Ріст вважали, що необхідність ясності викладу інколи спонукала Ж.-Б. Сея ковзати по поверхні важливих проблем, замість того, щоб проникнути в їх глибину.

Із найбільш відомих послідовників ідей Ж.-Б. Сея слід відмітити іншого французького економіста — Фредеріка Бастіа (1801 —1850), який висунув і обґрунтував теорію послуг, а також концепцію "економічної гармонії". В теорії послуг виробництво трактувалось як обмін послугами. Внаслідок такого обміну, на думку Бастіа, створюється корисність, яка являє одну із частин сукупного продукту у вигляді товарів або послуг. Таким чином, ідея Бастіа близька ідеї Сея. Робітник створює певну корисність, яка втілюється у готовому продукті.

На основі теорії послуг Бастіа розробив ідею утвердження економічної гармонії і вільного підприємництва. На його думку, капітал створюється у результаті намагань або відмов з метою отримання якої-небудь користі у майбутньому. Отже, поступитись капіталом — означає позбавити себе зиску, зробити послугу іншій особі. Той, хто зробив послугу, таким чином має право на отримання відповідної винагороди, яка може бути у вигляді орендної платні, ренти, процента і т. д.

Ринкова економіка в ученні Бастіа — це справжнє царство волі і гармонії, оскільки всі члени ринкового суспільства "вимушені надавати один одному послуги і взаємну допомогу заради загальної мети".