Аби утримати темпи зростання економіки на рівні 5-6% на рік, що дає змогу досягти макроекономічної стабільності і, відповідно, можливість інтегруватися у світові економічні процеси, необхідно мати рівень зростання інвестицій в економіку фактично удвічі вищий, тоб­то майже 10-12%.
Для нашої держави навряд чи можливий інтенсивний приплив інвестицій, передусім у пріоритетні галузі. Макроекономічна ситуація в цілому поки що не може орієнтувати нас на серйозне збільшення як внутрішніх, так і зовнішніх інвестицій. Інвестиційна криза постає як найважливіший чинник негативної динаміки промислового виробниц­тва за галузями і в цілому по народному господарству.

Окрім того, були значні експортні можливості у традиційно-інду­стріальних і сировинно-транзитних галузей і підприємств. Не­відповідність за цими складовими частинами промислової та науко­во-технологічної політики призвела до різноцільової і різношвидкісної стратегії держави у цих питаннях. Затяжна криза ліквідності та різка обмеженість капіталу фінансової та банківської систем вплинули на інвестування промислового виробництва.

Разом із вимиванням капітальних активів відбувається вимиван­ня промислових інвестицій і, у зв´язку з цим, поглиблений розпад інду­стріального ядра вітчизняної економіки, технологічний спад і галузе­ва невідповідність. Через технічну відсталість, нестачу інвестицій та неузгодженість відносин між галузями витрати матеріальних та енер­гетичних ресурсів у головних галузях приблизно на 30-50% вищі, ніжу країнах із розвинутою ринковою економікою. В Україні практично відсутні внутрішні недержавні інвестиції, тоді як за міжнародними стандартами приватні інвестиції мають становити 60-70% загальної їх кількості.

З 1994 до 1998 року політика макрофінансової стабілізації в Ук­раїні мала ряд позитивних результатів і наслідків. А 1998-2000 роки характеризуються нестабільністю макрофінансової стратегії, а голов­не - розширенням масштабів нелегальної економіки та зменшенням обсягів споживання на душу населення. Відбувається різке знижен­ня витрат держави на пріоритетні напрями економічного розвитку — науку, введення новітніх технологій, удосконалення техніки й органі­зації виробництва. Ось чому необхідний принциповий, концептуаль­но новий структурний поворот до національних і творчих проривів в інноваційній діяльності. Потрібні зміни глобального характеру щодо підприємницьких стратегій та сучасної політики у сфері економіки, промислового й науково-технічного розвитку. Очевидно, необхідна принципово нова концептуальна стратегія науково-технічного роз­витку, а точніше, розвиток інноваційної діяльності на зовсім новій основі.

В умовах зростання конкуренції національні підприємства втрача­ють ринки збуту продукції через її низьку конкурентоспроможність. Несприятлива ринкова кон´юнктура, значне зношення основних фондів, застарілі технології, відсутність джерел інвестування зумовлю­ють те, що велика кількість промислових підприємств і далі скорочують обсяг виробництва при одночасному зниженні рівня прибутковості.

Наприкінці XX століття стало очевидним, що рівень розвитку і динамізм інноваційної сфери — науки, наукомістких галузей та підприємств, світових ринків технологій створює основу сталого еко­номічного зростання. Технологічний прогрес змінив масштаби і струк­тури виробництва індустріально розвинених країн і суттєво вплинув на якість життя й добробут населення. Враховуючи світовий і вітчиз­няний досвід, можна відзначити, що активізація інноваційної діяль­ності в Україні — проблема національна. Але вона сьогодні не розв´я­зується.

Ефективність інноваційної діяльності підприємства визначається насамперед узгодженням систем інвестування, оподаткування, кре­дитування, які функціонують у інноваційній сфері наукових розро­бок.

Досвід переконує, що в сучасних умовах розраховувати на великі прибутки підприємства можуть тільки тоді, коли вони випереджають конкурентів в освоєнні досягнень науково-технічного прогресу. А це досить важко. Ризиковий характер інноваційної діяльності потребує компенсації через достатні інвестиції у певний вид діяльності. Однак західні інвестори не хочуть вкладати своїх коштів в українське вироб­ництво - у рейтингу кредитопривабливості Всесвітнього банку Украї­на стоїть у графі «не рекомендується». Так, наприклад, прямі іноземні інвестиції в Україну позначені підприємницьким ризиком, який до­ходить до 80%. Тому активна інноваційна стратегія приватних підприємств, і передусім малих, неможлива без підтримки держави.

Кошти державного бюджету - основний фінансовий інструмент науково-технічної політики. Держава у розвинутих країнах бере на себе від 5 до 50% національних наукових витрат. Усі розвинені держави за останні 20 років активно проводять політику податкового стимулювання розвитку науки (насамперед це стосується приватного сектора). Використовуються нарощені та об´ємні податкові знижки на суму коштів, вкладених підприємствами у дослідження і наукові розробки. Бюджетні кошти покладено в основу фінансування фундаментальних наукових досліджень також у США і Канаді. В Німеччині з метою стимулювання бізнесу діє особлива амортизаційна ставка у розмірі 20% затрат на купівлю майна. Досвід Великобританії, США, Франції, Німеччини, Швейцарії, Японії й інших країн переконує, що найкращих результатів досягнуто у тих державах, де встановлено високі пільги і на триваліший термін.

Через свою регулюючу функцію податки, як активний учасник перерозподільних процесів, серйозно впливають на відтворення, стимулюючи або уповільнюючи його темп, розширюючи або зменшуючи платоспроможний попит населення, посилюючи або послаблюючи накопичення капіталу. Податковий вплив на інноваційну діяльність в Україні особливо актуальний. Він виявляється у державній підтримці й стимулюванні інвесторів, які вкладають кошти у наукомісткі галузі, високотехнологічне виробництво завдяки податковим пільгам, державним гарантіям та кредитам.
Україна має всі можливості поліпшити інноваційну діяльність і розвиток інноваційного бізнесу, для чого їй пропонується ввести такі пільги щодо оподаткування суб´єктів господарювання:

• встановити пільги науково-дослідним установам, навчальним закладам і підприємствам інноваційної сфери діяльності;
• зменшити розмір бази оподаткування за рахунок збільшення відрахувань у фонди ( фонд інноваційної діяльності, фонд розвитку виробництва (інвестиційний), амортизаційний фонд);
• встановити податкові пільги для тих, хто вкладає кошти у виробництво;
• запровадити податкові канікули, податкові інвестиційні відрахування та податкові інвестиційні кредити;
• надати істотні пільги сільському господарству;
• встановити значні пільги нерезидентам, які вкладають кошти у пріоритетні сектори економіки та відсталі регіони.

Досвід розвитку та впровадження інноваційної політики інших держав свідчить про різні її форми. Україна має враховувати цей досвід, власні особливості в економіці та стан справ в економічній політиці. Головне - ефективно впливати на інноваційну діяльність усіх суб´єктів господарювання і стимулювати її. Це можна робити через створення економічних умов, що ефективно впливають на інноваційну активність, та через фінансування (пряме або непряме). Великий досвід США, Японії, Ізраїлю, Великобританії, Швеції, Канади свідчить про створення програм субсидіювання інноваційної діяльності приватних підприємств на державному рівні. Для фінансування інновацій прикладного характеру у більшості країн світу використовується прибуток підприємства.

Особливо цікавим є механізм підтримки інноваційного бізнесу в Росії. На усіх рівнях устрою держави створені й функціонують такі фонди підтримки: технологічний; виробничих інновацій; регіональний. У містах із високим науково-технічним потенціалом (Москва, Санкт-Петербург, Новосибірськ, Томськ та ін.) утворено фонди підтримки інноваційної діяльності. У Санкт-Петербурзі є венчурний фонд. Україна, враховуючи цей досвід, теж має можливість створити такі фонди підтримки інноваційної діяльності:

1.   для фінансування науково-технічних розробок та впровадження їх у виробництво - Український інноваційний фонд;
2.   для фінансування на зворотній і незворотній основі тих інноваційних проектів, які не ввійшли до складу державних цільових програм, - Фонд виробничих інновацій;
3.   для сприяння розвитку підприємств малих форм науково-технічної сфери - фонд на регіональному рівні.

Крім того, треба створити загальнодержавні фонди підтримки інноваційної діяльності у таких містах, як Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, а також венчурні фонди.
Реалізація перелічених пропозицій і рекомендацій щодо реформування механізму управління інноваційним потенціалом в Україні дасть змогу значно поліпшити стан справ щодо інновацій та ефективності використання ресурсів у цьому напрямі, прискорити процес оновлення виробництва, а впровадження запропонованих заходів щодо оподаткування і стимулювання суб´єктів господарювання допоможуть ефективно використовувати внутрішні й залучати зовнішні інвестиції в інноваційну діяльність.

Останнім часом в Україні спостерігається згасання інноваційної діяльності. Ця проблема була порушена на одному із засідань Кабінету Міністрів. Зокрема, Президент України В. Ющенко у своєму виступі звернув увагу на необхідність активізації інноваційної діяльності, яку просто ігнорує переважна більшість промислових підприємств. Катастрофічних розмірів набуло фізичне та моральне старіння основних виробничих фондів. За роки економічної кризи обсяг інвестицій зменшився майже вп´ятеро, реальне зношення основних фондів у провідних галузях становить 60-70%, а в енергетиці, на транспорті й у деяких інших галузях воно наблизилося до критичних параметрів.

За радянських часів, коли СРСР був втягнутий у «холодну війну», держава витрачала досить значну кількість коштів на фундаментальні дослідження. Але не всі наукові результати спрямовувалися на суспільні блага, оскільки більшість розробок працювала на військовий комплекс. Таким чином, фундаментальні дослідження в плановому господарстві не давали значних промислових результатів.

Тим часом у 80-ті роки американський уряд субсидіював стратегічні галузі промисловості, здійснюючи політику підтримки провідних секторів економіки. Але не можна стверджувати, що абсолютне панування ринку веде до появи істотних технологічних новацій, корисних для суспільства. Так, наприклад, у Франції 70% витрат на наукові дослідження фінансуються державою. Проте більшість французьких економістів вважає, що в економіці слід сприяти окремим приватним фірмам і корпораціям у проведенні власних науково-технічних розробок. Дослідження, що фінансуються державою, часто далекі від існуючих потреб суспільства, не встигають за швидко змінюваними ситуаціями на ринку. Необхідне тісніше співробітництво науково-дослідних установ, університетів із різними суб´єктами господарювання. Держава повинна стимулювати такі зв´язки шляхом звільнення від певних податків тощо.

Розв´язання цих проблем полягає у створенні умов для вигідного утримування підприємствами (середніми та великими) власних дослідних лабораторій.
У розвинутих країнах ставлення до фундаментальних досліджень різне. Підтвердженням цього є присудження Нобелівських премій у галузі досягнень науки. На такі економічно розвинуті країни, як Німеччина і Японія, припадає незначна кількість премій, у США та Великобританії їх отримують багато. Зокрема, економічна потужність США, що сформувалася протягом XX століття, сприяла створенню справжньої академічної фундаментальної науки. Щедро інвестує фундаментальні дослідження і Японія. Інноваційні процеси досить цікаво трактуються прихильниками еволюційної економіки. Деякі економісти стверджують, що економічні системи схожі на механічні, функціонування яких залежить від універсальних законів, що не змінюються. Інші ж економісти вважають економічну систему «живою» системою, нормальний розвиток якої безпосередньо пов´язаний з еволюцією. При цьому окрема фірма не розглядається як агент, який максимізує основні показники своєї діяльності й раціональна поведінка якої — гарантія економічної рівноваги. Фірма швидше розглядається як складна одиниця, виживання якої залежить від її здатності до адаптації. Результати цієї адаптації можуть принести фірмі успіх або сприяти її зникненню. Кожна фірма, таким чином, виробляє власний «генофонд», властивий тільки їй одній, здатний реагувати на ті або інші зміни у зовнішньому середовищі. Інноваційна діяльність має безпосередній вплив, оскільки допомагає фірмам стати сильнішими за своїх конкурентів і вижити на ринку.

Через те, що інновації мають зазначені специфічні елементи, підприємець зацікавлений інвестувати дослідження. Оскільки інновація до того ж складається з елементів, що впливають на зовнішнє середовище, то вона діє на динаміку промислових змін і загального економічного зростання. Це свідчить про істотність зв´язків між інтересами суспільства й інтересами окремого підприємця. Оскільки інновація може бути створена і впроваджена на основі знань, умінь, наданих державою, то вона розглядатиметься як суспільне благо. Це означає втручання держави в цей вид суспільних благ. Зокрема, значну частину витрат на освіту і дослідження здійснює держава. Проте використання тих чи інших знань у виробничих цілях мотивується передусім можливістю отримання прибутку. Навіть якщо інтереси та логіка суспільства спрямовані на створення нових знань та їх трансформацію, тільки ринковий механізм сприятиме появі інновацій.
Саме вимоги ринку сприяють появі нових товарів, нових технологій для їх виробництва, нових форм організації праці тощо і, зрештою, нових знань, які з´являються внаслідок процесу освіти і наукових досліджень, що здійснюються державою. Поява інновацій веде, з одного боку, до підвищення продуктивності, з другого боку, вони сприяють збільшенню активності на ринках і появі нових ринків. Усе це сприятиме загальному економічному зростанню.
Під інноваційною діяльністю розуміється як створення власних інновацій, так і використання існуючих із метою виробництва нових товарів, підвищення продуктивності праці тощо. Інноваційні підприємства — це ті, що здійснюють інноваційну діяльність у вищезгаданому контексті.

Інноваційна фірма — структура, яка здійснює самостійну науково-дослідну діяльність або інвестує відповідні організації з метою створення нових технологій. Імітуюча фірма не витрачає коштів на науково-дослідні роботи, а лише отримує на законних засадах найсучасніші технології (патенти тощо), створені іншими фірмами, які володіють великим інвестиційним потенціалом. Природно, що імітування інновацій не потребує значних коштів. Воно може стосуватися як змінюваності основних виробничих фондів, організації виробництва та праці, так і змінюваності номенклатури та властивостей продукції, що випускається. Отже, для України, де не існує достатніх резервів для інвестування фундаментальних досліджень, було б доцільно спрямувати діяльність багатьох фірм на імітування інновацій.

Інноваційні фірми мають значні переваги перед фірмами-імітаторами. Перші отримують надприбутки за вдалих інновацій. Вони є до того ж генераторами науково-технічного прогресу. Але з огляду на динаміку інноваційного процесу імітуючі фірми за досить короткий час, завдяки імітації технології та інших заходів, досить швидко «доганяють» інноваційні. Уявімо ситуацію, коли на ринку присутні дві фірми, що виробляють однорідну продукцію, і ринок поділений між ними навпіл. Одна з них інвестує в інноваційну діяльність, інша ж інвестує в імітування цих інновацій. Будемо розглядати традиційні фази інноваційного процесу: розробку (створення), впровадження та зростання. Найбільш нестабільний період на ринку (втрата й завоювання частин ринку) припадає на стадію впровадження та зростання. Але вже наприкінці цієї стадії ринок набуває початкового стану рівноваги (тобто навпіл поділений між фірмами).

У реальному житті важко уявити таку ситуацію, коли на ринку присутні тільки дві фірми. Моделювання ситуацій, коли на ринку певного товару присутні декілька виробників, одні з яких є інноваційними фірмами, а інші — імітаційними, засвідчило, що імовірність виживання фірм-імітаторів іноді вища, ніж інноваційних фірм.
Слід зауважити, що в умовах України можна називати імітуючу фірму також і інноваційною, але в дещо іншому контексті, оскільки імітуючі фірми також змінюють технології, фінансують їх придбання, вдосконалюють організацію праці, й у кінцевому підсумку підвищують продуктивність і сприяють появі нових товарів і послуг. Але держава має бути зацікавленою в появі фірм і організацій, які не тільки використовують і комерціалізують результати наукових досліджень і розробок, а й фінансують такі дослідження.

Є ще один аспект інноваційної діяльності — інвестиції в людські ресурси. Внаслідок кризи багато хто з фахівців тривалий період не працюють за спеціальністю. Оскільки технології змінюються досить швидко, то знання таких спеціалістів швидко старіють (іншими словами, відбувається старіння людського капіталу). Трапляються ситуації, коли персонал підприємства не може досить швидко засвоїти нові технології, що призводить до зменшення ефективності інноваційної діяльності. Для розв´язання цієї проблеми слід, приймаючи рішення про фінансування інноваційної діяльності або імітування, виділяти також кошти на підготовку відповідного персоналу. Інноваційна діяльність передбачає такі витрати. Що ж до імітуючих фірм, то вони застосовують уже створені інновації, але адаптувати нові технології доводиться персоналу цих фірм, який не завжди здатний зробити це досить швидко.

Тільки комплексне фінансування інноваційної діяльності принесе користь як певній фірмі, так і суспільству в цілому.
У країнах із ринковою економікою особлива увага повинна приділятися інноваційній діяльності, яка, з одного боку, сприяє розвитку ринкових відносин, а з другого — розвиває фундаментальну науку. За відсутності ж достатніх інвестиційних ресурсів це спричиняє так зване імітування інновацій.
Прагнення до інновацій є істотним чинником, який характеризує підприємця, а також потяг до підприємництва як одного з ресурсів у економіці. Прагнення до інноваційної діяльності в економіці залежить як від початкової конкурентоздатності окремих фірм, світогляду та психології їх власників (підприємців), так і від якості та рівня розвитку науки. Можна відзначити важливість проміжної структури. Інновація надає тимчасову ренту, що забезпечує інноваційній фірмі надприбуток, як стимул і компенсацію за ризик у процесі ухвалення рішення про впровадження інновацій. З поширенням нововведення у зовнішньому середовищі та його імітуванням іншими фірмами ця рента завжди зазнає ризику. Інноваційна фірма повинна виділяти частину надприбутків на фінансування нових науково-дослідних робіт відповідно до ситуації, що складається на ринку.

Аналіз світового досвіду, показує, що джерела фінансування інноваційного розвитку можуть бути різноманітними. Це залежить від характеру інновацій та їх фінансової ємності. Існують різні класифікації джерел фінансування інноваційної діяльності. Так, існує класифікація цих ресурсів як державних ресурсів та ресурсів організацій.
Можна також класифікувати фінансові ресурси на власні, залучені на фінансовому ринку і одержані в результаті перерозподілу. До власних ресурсів належать доходи від реалізації продукції, фінансових операцій і різні надходження. На фінансовому ринку кошти можуть бути залучені в результаті продажу власних акцій та інших цінних паперів, фінансового лізингу, кредитування інвестицій тощо. До фінансових ресурсів, що отримуються від перерозподілу, належать, наприклад, бюджетні асигнування, пайові внески, страхові відшкодування та інші.

Враховуючи провідну роль держави у підтримці інноваційних проектів, класифікують форми державного фінансування науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт. У цьому контексті розрізняють пряме і непряме фінансування інноваційних процесів. Пряме фінансування застосовуються перш за все до бюджетних наукових установ. Формою прямого фінансування може бути також державне замовлення на проведення досліджень та прикладних розробок на конкурсній основі. Непряме фінансування базується на створенні сприятливих умов для здійснення інновацій за рахунок пільгового кредитування, прискореної амортизації, податкових пільг тощо.

Формами фінансової підтримки інновацій можуть бути субсидії, дотації, реальні та фінансові інвестиції у вигляді довгострокових вкладень державних коштів у науково-технічні розробки та в операції з цінними паперами підприємств, які здійснюють інновації, фінансовий лізинг.
У розвинутих країнах існує розгалужена система фінансової підтримки державою інноваційного розвитку. Більшість країн застосовує різноманітні пільги з оподаткування прибутку. Австралія у і 1985 році з метою «технологічного ривка» ввела для компаній знижку у розмірі 150% від об´єму витрат на НДДКР. У США, Франції, Японії, Канаді у 80-і роки були запроваджені спеціальні податкові знижки. У Сполучених Штатах Америки така знижка має назву «податковий кредит на приріст НДДКР» і полягає у виключенні із нарахованої суми податку на прибуток коштів у розмірі 20% від обсягів приросту витрат компаній на НДДКР у поточному році в порівнянні з відповідними середньорічними витратами на ці ж цілі за попередній базовий період. Узагальнення світового досвіду показує, що до основних форм податкового стимулювання інноваційної діяльності можна віднести: звільнення від сплати податків, зміну бази оподаткування, зниження ставок податків, відстрочки платежів (податковий кредит).

Пільгове кредитування інновацій банками у розвинених країнах здійснюється на ринковій основі через застосування механізму компенсації банкам різниці між ставкою, за якою вони кредитували інноваційну діяльність, та обліковою ставкою. Застосовуються також методи непрямого державного фінансування суб´єктів інновацій через регулювання рівня цін на сировинні та паливно-енергетичні ресурси, послуги зв´язку та інформаційного забезпечення, компенсацію різниці у цінах з бюджету або з позабюджетних фондів, а також через надання частини послуг на базі державної власності.
Створення спеціалізованої інфраструктури у вигляді системи технополісів, технопарків та інших інноваційних структур з особливим фінансовим режимом є достатньо розповсюдженою формою державної підтримки інноваційних процесів.

У розвинутих країнах найпотужнішими інноваційними інвесторами є фірми. Вони здійснюють інноваційну діяльність значною мірою за рахунок своїх фінансових ресурсів власними підрозділами або на основі договорів із іншими спеціалізованими структурами. У .розвинутих країнах відпрацьовано різні форми і механізми кредитування інновацій банками. Як правило, банки здійснюють кредитування незавершених наукових досліджень та розробок, що виконуються науковими організаціями на підставі договорів із зацікавленими замовниками, що оплачують роботи лише після повного їх завершення та прийняття. В такому випадку виконавці змушені брати кредити через нестачу у них власних обігових коштів для проведення робіт. Банк також може виступати в ролі органа, уповноваженого замовниками проекту контролювати хід та якість робіт та відповідати за цільове та ефективне використання наданих коштів. Тобто комерційний банку такій ситуації є проміжною ланкою між замовником робіт, який виділяє кошти, та організацією, що такі роботи проводить. Існує також проектне кредитування, при якому банк виступає в ролі джерела інвестицій. У такому випадку банк є координатором проекту і ризикує власними кредитними ресурсами.
При акціонерному фінансуванні інвестиційні ресурси залучаються через емісію цінних паперів у таких формах:

• емісії цінних паперів під конкретну інноваційну програму, що забезпечує інвестору участь у статутному фонді організації;
• емісії боргових зобов´язань у вигляді інвестиційних сертифікатів,облігацій;
• утворення спеціалізованих інвестиційних компаній та фондів, у тому числі пайових, у формі акціонерних товариств з емісією цінних паперів та інвестуванням отриманих коштів у інноваційні програми.

Корисними для України можуть бути різні форми залучення іноземного капіталу через утворення підприємств з іноземними інвестиціями, надання субсидій (грантів) на інноваційну діяльність науковим установам, вищим навчальним закладам, науковим фахівцям.
Розв´язання завдань формування інноваційної моделі економічного розвитку України вимагає активнішого пошуку шляхів його фінансово-кредитного забезпечення і подолання диспропорцій, що склалися. Аналіз фінансування науково-технічної діяльності в Україні за 2000-2003 pp. свідчить про істотне скорочення коштів, які спрямовуються в цьому напрямку із усіх джерел. В останні роки наукомісткість валового внутрішнього продукту постійно знижувалась, і зараз вона у 2-2,5 рази менша, ніж у розвинутих країнах.

В Україні прийнято ряд законів і нормативно-правових актів, які повинні створювати сприятливі фінансові умови для інноваційне] діяльності. Але більшість із них або не діє, або діє не повною мірою. Крім багатьох інших умов для формування інноваційного типу розвитку необхідна ще й політична воля і погодженість дій основних центрів економічної влади в державі (Верховної Ради, Уряду, Президента і Національного банку України).
Важливе значення для інноваційного розвитку мають питання кредитування інноваційної діяльності. У 2003 р. обсяг кредитів, наданих банками суб´єктам господарської діяльності зріс з 37,9 до 57,0 млрд. грн., або на 50,4%. Однак це ще не задовольняє потреб реального сектора в кредитних ресурсах (у тому числі на інноваційний розвиток), про що свідчить їх низький рівень у формуванні загального обсягу інновацій та інвестицій. Частка інвестицій в основний капітал, сформованих за рахунок банківських кредитів, становить тільки 5,2%. В структурі джерел фінансування технологічних інновацій на промислових підприємствах кредити у 2003 р. становили лише 6%, тоді як власні кошти — 84%.

Істотне значення для фінансово-кредитного забезпечення інноваційного розвитку має рівень монетизації економіки. Як правило, в країнах інноваційного розвитку він є достатньо високим, приміром, в Японії та Китаї - перевищує 100%. В Україні він становить близько 25%. Недостатня насиченість економіки грошима стримує розвиток кредитних відносин, особливо довгострокового кредитування, без якого не можна здійснювати великомасштабні інноваційні проекти.
Враховуючи все це, можна дійти висновку, що формування досконалого механізму довгострокового кредитування реального сектора, особливо інноваційної діяльності, має стати одним з першочергових завдань у переході України до інноваційного типу розвитку. Основним напрямком вирішення цього завдання повинно стати формування механізму трансформації заощаджень в інвестиції через банківську систему. Необхідною умовою забезпечення ефективної грошово-кредитної підтримки довгострокового кредитування інноваційно-інвестиційної діяльності суб´єктів господарювання за допомогою механізму рефінансування банків є функціонування спеціалізованої державної кредитної установи (банку реконструкції і розвитку), яка б могла працювати як через комерційні банки, так і мала б право прямого кредитування підприємств під визначені Урядом найважливіші інноваційні проекти.

У ринковій економіці без створення спеціалізованої кредитної установи для вирішення таких завдань обійтися неможливо. Такі установи, як правило, для того, щоб не створювати нерівні конкурентні умови, здійснюють кредитування через комерційні банки. Але в Україні існують специфічні умови взаємодії реального і банківського сектора, великий розрив між обліковою ставкою та кредитними ставками комерційних банків, тому такій установі доцільно надати право прямого кредитування найважливіших для економіки інноваційних та інвестиційних проектів.

Додаткові кошти на здійснення кредитної підтримки інноваційного розвитку можуть бути отримані за рахунок зменшення інтервенцій Національного банку, спрямованих на купівлю іноземної валюти. Критерієм збалансованого рішення у цьому питанні є визначення оптимального співвідношення між рівнями вирішення завдань нарощування міжнародних валютних резервів, підтримкою досягнутих конкурен- тних умов для здійснення експортної діяльності і динамікою монетарної бази в залежності від інтервенцій Національного банку.

На сьогоднішній день вітчизняний бізнес має практично повний комплект мотиваційних важелів для інноваційного прориву: накопичено значний інвестиційний ресурс, старіння основних фондів до-сягло критичної оцінки (експерти очікують масового виходу з ладу устаткування, починаючи з 2005 p.), визначені часові рамки необхідної модернізації (максимум 7 років — перехідний період після вступу до COT), бо згодом конкурентна боротьба з іноземними компаніями ще більше загостриться. Однак на практиці зробити це не так просто. Існуючі зараз в Україні джерела фінансування інновацій прак-тично на будь-якій стадії їхнього виникнення і розвитку не є адек-ватними та не відрізняються розмаїтістю. Основним джерелом фінансування інновацій у промисловості були і залишаються власні кошти підприємств.
Навіть у Росії, незважаючи на більш швидкі темпи реформування, до самого останнього часу динаміка фінансування інноваційних проектів була аналогічна українській.

По-перше, через технологічне відставання від розвинутих країн (що поглиблюється), високу вартість модернізації, вузість внутрішнього ринку інновацій і високих бар´єрів входу на світовий ринок hi-tech, російський національний капітал віддавав перевагу комфортові і безпеці внутрішньої конкуренції. По-друге, цінностно-оріентаційні установки пострадянських власників не передбачали вкладення коштів, пов´язаних з передачею прав розпорядження цими коштами від них до будь-якого контрагента, з яким не встановлені міцні довірчі відносини. По-третє, «несприйнятливість до організаційних і технологічних інновацій» великого бізнесу слугувала ментальним бар´єром для розвитку інституту інноваційного інвестування.

Вихід із даної ситуації ми вбачаємо у створенні кептивних і на-півкептивних венчурних структур на основі ФПГ.
Кептивним називається залежний або напівзалежний інвестиційний фонд, що інвестує в інновації виключно в інтересах своєї материнської організації. Як материнська компанія може виступати звичайна корпорація, фінансова корпорація, страхова компанія, університет і т.д. Важливою рисою такого фонду є те, що він мас можливість інвестувати капітал тільки управляючої організації, тому що в нього немає сторонніх інвесторів. Іншою рисою такого фонду є відсутність кінцевого терміну існування. У них відсутні обмеження за обсягом ка- піталу, що знаходиться в управлінні, оскільки материнська компанія може як вносити додатковий капітал, так і вилучати його на свій розсуд.

Полукептивні фонди — це гібридні інвестиційні інструменти, що поєднують інвестиції як материнської компанії, так і сторонніх інвесторів, включаючи принципи державного інвестування. Ці фонди не є цілком незалежними, але можуть бути закритими, із фіксованим числом інвесторів у них.
На відміну від широко використовуваної у світі традиційної моделі відособлених венчурних формувань запропоновані фонди створюються не зовні, а всередині великих компаній. Відповідно мета утворення таких підрозділів тісно пов´язана з пошуком, підбором і фінансуванням інноваційних проектів, що стосуються основного бізнесу великих корпоративних структур. Ці фонди повинні стати головним елементом системи ризикового фінансування нових технологічно-орієнтованих бізнесів, а не корпоративних науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР). Пропоновані венчурні підрозділи організаційно і функціонально інтегровані в профільний бізнес, і тим самим вони захищені від перспективи стати збитковими. Створювані інноваційні підприємства знаходитимуться в повній залежності від фінансуючої їх материнської компанії та власників ФПГ. Останніх на стартовому етапі можуть цікавити перспективи розвитку, диверсифікованості й підвищення конкурентоспроможності, а не очікуваний дохід, що отримується після продажу готового продукту. Таким чином, обопільна зацікавленість інвестора і підприємця в розвитку і рості бізнесу - один з ключових моментів даної моделі венчурного інвестування.
Запропонована модель передбачає новий контроль над фондом.

Одержання максимального контролю над такими компаніями при їхньому фінансуванні з джерела внутрішньокорпоративного капіталу -цілком прийнятна, а саме головне, внутрішньо виправдана умова як для інвесторів, так і для підприємців. Тоді інвестори готові будуть розглядати навіть ті інвестиційні проекти, які ще не оформлені як бізнес. Відсутність обов´язкової передачі ресурсів у сторону організації, яким є венчурний фонд колективних інвестицій, також виявляється значно комфортнішим психологічно для ментальності українських власників. Фактично мова йде не про відчуження засобів, а про перерозподіл ресурсів усередині групи. Додатковим плюсом при цьому є відсутність необхідності у формалізації венчурного підрозділу у вигляді юридич- но самостійної особи. Отже, крім економії на витратах, створення кеп-тивного фонду у вигляді внутрішнього резерву або бюджету розвитку дозволяє уникнути невирішених в Україні юридичних і податкових проблем. Перевагою «вбудованих» інвестпідрозділів є й те, що компанії, що управляють венчурними фондами, можуть при прогнозуванні розвитку компаній, які інвестуються, спиратися на всю ресурсну базу ФПГ.

Така модель значно знижує ризик ринкового банкрутства, оскільки крім контрольних функцій інвестори беруть на себе і значну частину бізнес-ризику. До того ж, саме від позиції материнської компанії буде залежати, яка інновація кінець-кінцем буде профінансо-вана.
Природно, у нинішніх умовах інвестиції в традиційні галузі набагато більш привабливі з точки зору термінів і величини віддачі на вкладений капітал, тому особливо актуальним залишається ретельний аналіз критеріїв прийнятності інноваційного проекту. У принципі не існує якихось особливих вимог до проектів, однак для того, щоб зацікавити потенційного інвестора, вони повинні відповідати, щонайменше, двом умовам. По-перше, показувати випереджальний ріст норми прибутковості в порівнянні з традиційними галузями. І, по-друге, мати великий запас перспективної вигідності. Дотримання цих двох умов допомагає прогнозувати ринковий попит на продукцію/послуги високотехнологічних компаній. Останній у свою чергу дозволяє забезпечити високий приріст обсягу продажів, прибутку і грошових потоків, а головне, ріст капіталізації материнської ком-панії. Метою створення венчурних фондів є: створення дослідницької і технологічної бази в співробітництві зі сторонніми організаціями; поділу ризику, моніторингу технологічного розвитку, більш ефективного і раціонального використання наявних активів, проникнення на нові ринкові сегменти, використання стороннього підприємницького досвіду.

Суть запропонованої форми інноваційного фінансування, полягає втому, що всередині групи зберігається власність і капітал, а управління активами фондів здійснюється особами, що знаходяться під контролем власників. Це стане альтернативою відчуженню фінансових ресурсів у венчурні фонди, створювані за традиційною моделлю. Крім того, за допомогою залежних фондів інноваційна діяльність може здійснюватись групою дискретно, незалежно і на основі вільного самостійного вибору.

Таким чином, модель інвестування інновацій шляхом створення кептивних та напівкептивних (з участю держави) фондів є перспективним шляхом в сучасних умовах.
Промислова політика країни знаходиться в прямій залежності від економічної стратегії України. Головна мета державної політики в сфері інноваційної діяльності — повне і ефективне використання наявного наукового потенціалу та подальший його розвиток для забезпечення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва. У відповідності з цією головною метою формування і реалізація державної політики у сфері інноваційної діяльності повинні бути засновані на наступних принципах: необхідності переходу до нових промислових укладів, що базуються на широкому використанні досягнень науки і технологій, технологічні; сітьові; всебічної підтримки діяльності науково-дослідних, дослідно-технологічних та дослідно-конструкторських, венчурних, впроваджувальних та інших інноваційних організацій та спрямуванні ринковими методами зусиль цих організацій на досягнення головної мети держави у галузі промислового розвитку; формування досконалої правової бази та стимулів для подальшого розвитку мережі інноваційних структур: технопарків, технополісів, венчурних фірм, технологічних інкубаторів, промислово-фінансових груп та інших ефективних форм поєднання наукової діяльності з промисловим виробництвом і капіталом; розвитку нових форм взаємодії наукових організацій з суміжними галузями в напрямку охоплення науковим забезпеченням всіх етапів циклу «ідея - наука - технологія - техніка - інвестиції - виробництво - збут»; розробки і реалізації цільових комплексних програм спільно з науковими організаціями Національної Академії наук, галузевих академій, Міносвіти і науки, іноземними науковими центрами; централізації галузевого управління діяльністю і розвитком систем стандартизації, метрології і сертифікації промислової продукції; суттєвого покращення систем захисту інтелектуальної власності та просування її на ринок, торгівлі винаходами, «ноу-хау», високими технологіями, ліцензіями; розширення підготовки кадрів вищої кваліфікації - кандидатів і докторів наук; широкого застосування інформаційних технологій; створення системи інформаційного та аналітично-прогнозного забезпечення формування і реалізації промислової політики; стимулювання інтеграції промислової науки у світову, розширення взаємовигідного науково-технічного міжнародного співробітництва; зміни основ технічної політики в промисловості - особлива ставка повинна робитись на фінансування фундаментальних досліджень і генерування принципово нових ідей.

4.   Промислова продукція з вищими інноваційними рівнями визначає лідерство держави і можливість отримання максимально можливих рівнів прибутку. Через це система проектування промислової продукції з вищими інноваційними рівнями має загальнодержавне значення. Нами запропонована бальна оцінка інновацій за показником інноваційного рівня у розрізі новизни технології та елементної бази, що дозволить відбір інноваційних рівнів нововведення, формування адекватності стратегії їх впровадження та формування нормативно-правових актів у системі інноваційної політики держави.
Рівні новизни технології і конструкцій визначаються на основі класифікації чотирьох поколінь елементної бази техносфери з присвоєнням їм послідовних рівнів; архаїчний, старий, новий, піонерський.

Відповідність між кон´юнктурою ринку, інноваційними рівнями техніки, промисловими укладами та нормативно-правовим середовищем дозволяє ввести систему в так званий режим резонансу, який характеризується отриманням максимального результату при мінімальних витратах. Через це забезпечення вказаної відповідності є важливим чинником прискорення інноваційного розвитку за рахунок посилення економічних можливостей системи. Забезпечення проводиться шляхом підбору інноваційних рівнів техніки, формування адекватних їм промислових укладів та коригування нормативно-правових актів.

5.   Управління інноваційним процесом, як інструмент реалізації інвестиційної політики, припускає наявність системи державних і приватних інститутів. Налагодити ефективну взаємодію між ними в умовах економіки ринків є першорядною задачею.
Ефективність інноваційного процесу, крім внутрішніх параметрів фірм, визначається різними інфраструктурними факторами, організаційною структурою економіки. У сучасному господарстві інновації цілком залежать від інформаційних систем. Підвищення конкурентоспроможності продукції вітчизняної промисловості потребує створення сучасних зразків комплектуючого обладнання, його сертифікації відповідно до вимог міжнародних організацій. Українська промислова політика повинна забезпечити розробку і впровадження CALS-технологій, що дозволить уніфікувати процес відбору та впровадження вітчизняних та іноземних інноваційних розробок та вийти на світовий ринок наукомісткої продукції. Промислова політика зобов´язана враховувати як системні, так і вузькогалузеві інтереси, а також особливості загальноекономічної ситуації у світі й усередині країни.

6. Формування досконалого механізму довгострокового кредитування реального сектора, особливо інноваційної діяльності, має стати одним з першочергових завдань у переході України до інноваційного типу розвитку. Основним напрямком вирішення цього завдання повинно стати формування механізму трансформації заощаджень в інвестиції через банківську систему. Необхідною умовою забезпечення ефективної грошово-кредитної підтримки довгострокового кредитування інноваційно-інвестиційної діяльності суб´єктів господарювання за допомогою механізму рефінансування банків є функціонування спеціалізованої державної кредитної установи (банку реконструкції і розвитку), яка б могла працювати як через комерційні банки, так і мала б право прямого кредитування підприємств під визначені Урядом найважливіші інноваційні проекти.

8.   Розглянуто основні методичні підходи до створення кластерної побудови системи подальшого розвитку галузей промисловості України. Основним завданням у збереженні та розвитку виробничого, науково-технічного і кадрового потенціалу підприємств кластеру, що дозволить залучити довгострокове кредитування та гарантування вітчизняних та іноземних банків у фінансуванні інвестиційних проектів.

Механізми функціонування системи прискореного інноваційного розвитку розподіляються на два класи, що зумовлено бінарним характером потоку інновацій: механізмів ринкової самоорганізації та цільових механізмів. Механізмами розвитку системи є: дифузія інновацій, прискорення розробки і впровадження, кількісне збільшення інновацій, підвищення інноваційного рівня, генерування видоутворюючих інновацій. Ці механізми є основою для утворення комплексних механізмів, в першу чергу, механізму інноваційного мультиплікатора. Методами посилення темпів розвитку при застосуванні вказаних механізмів є: перехід до безперервних процесів; інтенсифікація критичних ланок; суміщенні дії ланок; зменшення допоміжних ланок. В кластерній системі багатократно прискорюються всі процеси інноваційної діяльності. Крім того, інноваційний мультиплікатор дозволяє значно збільшити кількість впроваджених новацій, прискорити їх дифузію.
9.   В Україні існує суперечність між існуючим інноваційним потенціалом і фінансово-економічними можливостями його реалізації.

Формування інноваційного типу розвитку в умовах перехідної економіки України можливе лише за умови виділення і системної підтримки інноваційного сектора. Основним джерелом фінансування інновацій у промисловості були і залишаються власні кошти підприємств.
На відміну від широко використовуваної у світі традиційної моделі відособлених венчурних утворень необхідно зробити ставку на інноваційно-інвестиційні структури, що створюються не зовні, а всередині великих компаній. Кептивним називається залежний або напівзалежний інвестиційний фонд, що інвестує в інновації виключно в інтересах своєї материнської організації. Полукептивні фонди - це гібридні інвестиційні інструменти, що поєднують інвестиції як материнської компанії, так і сторонніх інвесторів. Відповідно мета утворення таких підрозділів тісно пов´язана з пошуком, підбором і фінансуванням інноваційних проектів, що стосуються основного бізнесу великих корпоративних структур. Ще одною особливістю цих фондів є те, що вони - головний елемент системи ризикового фінансування нових технологічно-орієнтованих бізнесів, а не корпоративних науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР). Венчурні підрозділи організаційно і функціонально інтегровані в профільний бізнес, тим самим вони захищені від перспективи стати збитковими.