В історії позитивізму є три періоди розвитку.
Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О.Конт, Спенсер, Михайловський. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:
- пізнання необхідно звільнити від всякої філософської інтерпретації;
- вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками /кожна наука сама собі філософія/;
- в філософії необхідно прокласти третій шлях, який би подолав суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші положення були викладені О.Контом в роботі "Курс позитивної філософії"; Г.Спенсером в 10-томнику "Синтетична філософія".
Другий позитивізм виріс із першого. Його відомими представниками були: австрійський фізик Мах, німецький філософ Авенаріус. До них приєднувався французький математик А.Пуакаре.
Другий позитивізм звернув увагу на факт релятивності /тобто відносності/ наукового знання і зробив висновок, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.
Третя форма позитивізму - неопозитивізм, який має два різновиди: - логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий період логічного позитивізму - це розвиток семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Всі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування.