М.О. Качуровський

Сумський державний

педагогічний університет ім. А.С. Макаренка

Автор міркує щодо необхідності поновлення в системі освіти філософських засад, як умови її виходу з кризового стану.

Ключові слова: система освіти, філософія, криза освіти, науково- технічна революція.

Однією з сутнісних причин сучасної кризи освіти (з грецької «krisis» - «гостра нестача чогось») [3, 310], на нашу думку, є різке відмежування нинішнього освітнього процесу від філософських методологічних підстав. Від того шкільне навчання формує фрагментарне та однобічне світосприйняття, не кажучи, що серед більшості природничих дисциплін (фізики, хімії, біології тощо), наявний не лише дидактичний розрив, а й вони традиційно не несуть повноцінного виховного навантаження. Превалює думка, що в тому прерогатива належить соціально-гуманітарному циклу.

Крім того, в сучасній школі фактично не враховуються новітні досягнення в розумінні гносеологічного процесу, що складає основу навчання. Чомусь вперто використовується застаріла концепція класичної науки про взаємодію в процесі пізнання тільки суб’єкта та об’єкта, коли вже некласична методологія мислення включає в нього ще й пізнавальний інструментарій. А сьогоднішній, постнекласичний рівень знань про процес людського пізнання, обов’язково враховує ще й його результати: не лише рівень засвоєння світу, а й гуманістичні висновки зроблені з того, сформовані на підставі здобутих знань нові моральні оцінки сущого, толерантність ставлення до оточення та ін. Таке можливе за умови симбіозу освіти й філософії, оскільки вони нероздільні за логікою свого генезису та функціонування.

По-перше, без освіти не виникла б філософія. Вона, як абстрагований образ світу, стала спроможною до повноцінного прояву тільки з набуттям людством певного рівня знань. При неглибокому та фрагментарному знанні виникали лише окремі філософські думки (про життя і смерть, основи світобудови, майбутнє та ін.). Так формувався перший етап філософського знання - передфілософія.

Вже при осілому житті, завдяки появі науки, виникла можливість абстрактного осмислення світу речей, явищ, подій тощо. Завдяки тому в VII -

ст. до н.е. з’явилася значна кількість філософських вчень, систем і шкіл, що започаткувало власне філософію, стимулювало її подальше розгорнення, одночасно вимагаючи системної освіти населення.

Шалений науково-технічний прогрес і науково-технічна революція ХХ ст. підняли філософську думку на рівень філософської теорії. На цей час основні онтологічні, гносеологічні, праксеологічні, аксіологічні та ін. філософські завдання були досить освоєні. Настала пора осмислити усе розмаїття людського життя і стосунків. З цієї причини у ХХ ст. виник надзвичайно широкий спектр філософського пояснення різноманітних ділянок людського існування. Так виникли філософії: історії, культури, науки, техніки, природознавства, мови, фізичної культури та багато інших. Звичайно, що закономірною була поява і філософії освіти.

По-друге, освіта без філософського підґрунтя не здатна була б до трансгресу - самостійного просування. Вона, як надзвичайно велика і складна система, здатна до саморозвитку. Рушієм тут виступає людська ненаситність у здобутті знань. Постійно найновіший рівень освіти неодмінно вдосконалюється через використання більш складних і нових знань про світ, пошук ефективніших форм і методів їх засвоєння.

Цей процес неминуче філософськи узагальнюється, оскільки лише за такої умови стає зрозумілим рівень загальних освітніх здобутків і перспектива їх розгорнення.

По-третє, завдяки філософії освіта досягла системності та структурності. Сприяла цьому насамперед школа - витвір філософів. Саме вони першими започаткували колективну передачу мудрості, започаткувавши масове «освічення» системою знань (Конфуцій, Будда, Сократ, Платон та багато інших). А з часів Арістотеля освіта набирала сили систематизація наук, а в освіті - навчальних дисциплін, завдяки відгалуженню від загального знання його окремих ділянок: фізики, математики, логіки, астрономії, медицини й ін. Стала можливою систематизація і класифікація знання у кожній дисципліні окремо, що суттєво їх розширювало та поглиблювало. Але тут виникла загроза розриву цілісності знань, а й відповідно освіти, оскільки освіта з необхідністю виконує виховну функцію.

На допомогу знову ж таки прийшла філософія. Її роль в інтеграції освітнього процесу (навчання й виховання) дуже вдало і образно відобразив американський вчений і популяризатор науки А. Азімов у праці «Вид з височіні». Усі дослідники, пояснив він, окремо поглиблюють знання на своїх ділянках творчого пошуку і не в змозі збагнути, чим же займаються сусіди? Без цього відсутня системність і послідовність досягнення людством достовірних знань і, відповідно, освіти. Філософія ж ніби «зверху» охоплює усі галузі знань, допомагаючи узагальнено розуміти і планомірно їх розгортати.

І четверте, на що слід звернути особливу увагу - це філософсько- методологічна основа дослідження освіти, оцінка її стану і перспектив вдосконалення. Очевидно, що для повноцінного з’ясування сутності та проблем освіти має бути її повноцінне філософське осмислення, що собою і являє філософія освіти.

Звернемо увагу і на те, що категорія «філософія освіти» ще до кінця не відпрацьована і вживається неоднозначно, на що доказово звертає увагу М. Михальченко в дослідженні «Філософія освіти і соціокультурна теорія» [2, 47-49]. На що тут звертається увага?

По-перше, на те, що філософію освіти дехто вважає окремою ділянкою філософської антропології, яка досліджує навчання і виховання людини в сім’ї та школі. Але в такому разі відсутній суб’єктивний елемент освітнього процесу. Адже кожна людина розбудовує свій внутрішній світ, власну освіченість особисто.

По-друге, наявне пояснення філософії освіти і з суто педагогічної точки зору. Тут поняття «філософія» тлумачиться як абстрактні міркування на довільну тему. Пріоритетною, в такому разі, постає лише педагогічна думка, а філософія підпорядковується їй. Від того нерідко філософію освіти визначають як «теоретичне узагальнення реальної педагогічної практики» [2, 49]. А це не припустимо, оскільки філософія ніколи не мала за мету вирішення прикладних педагогічних завдань.

По-третє, є ще уявлення про філософію освіти як метанауку, що здатна до суттєвого впливу на позитивну зміну світу людського існування. Ця думка близька до переконань мислителів XVIII ст., які формували культ освіти: Вольтера, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо та ін. Проте їх думки про можливості освіти, людських знань та всеперемагаючу силу розуму, як головний засіб вирішення усіх соціальних проблем, на перевірку історією виявилися досить примарними. Наявні й інші тлумачення суті та змісту філософії освіти.

Враховуючи різні точки зору, спробуємо визначити поняття «філософія освіти» через її сутність і функціональний прояв. Тому зазначимо, що філософія освіти в такому разі має постати як інтегрований та системний підхід до внутрішньо цілісної ділянки діяльності людства, яка зазначається як освіта.

З філософської точки зору освіта має як внутрішній (суб’єктивний), так і зовнішній (об’єктивний) сутнісний прояв. Суб’єктивне в освіті залежить від кожної окремої людини, її здібностей, вміння, потреб, мотиваційних побуджень у засвоєнні світу, а суспільство в цілому, соціальні освітні інституції тут проявляються як об’єктивні чинники.

Наголосимо, що в наш час соціальний вплив на освіту суттєво посилився. Власне й сама освіта перетворилася в соціальний інститут, виконуючи соціальне замовлення: підготовку необхідних фахівців і формування громадянської відповідальності населення в межах даної політичної системи.

Соціалізація освіти надала їй суперечливий характер:

сьогоднішня освіта стала консервативною за структурою, організацією, методами самореалізації тощо. Вона змінюється (і то не глибинно) з настанням кардинальних суспільних змін. При тому зміни в освіті відбуваються повільно і часто гальмуються застарілими за світоглядом кадрами, невідповідними новим потребам програмами, методиками і т.п.;

водночас освіта періодично стає «вибухоподібним матеріалом», що може змінити суспільне життя. Саме в освітянському середовищі серед викладачів, учителів, студентів вперше виникали ідеї, організаційні структури, політичні та ідеологічні течії, які вели та ведуть до революційних змін у суспільстві (до речі, помаранчевий рух в Україні розпочали у 2004 році сумські студенти);

сучасна соціалізація освіти, її повне підпорядкування державній владі загальмувало саморозвиток освітньої системи, що стало однією з ключових причин її кризи. І це тоді, коли в наш час освіта є головною умовою прогресу соціуму.

Що є найхарактернішим для сучасної освіти?

По-перше, це постійне посилення її ролі у суспільному житті. Ні один народ, ні одна ділянка соціуму нині не може розвиватися без вдосконалення освітнього процесу - це аксіома.

По-друге, характерним є і розширення соціальної бази освіти. І не лише за рахунок збільшення кількості, скажімо, студентства, чи тих, хто здобуває другу професійну освіту тощо. До освіти все активніше долучаються громадські організації, різні фонди, меценати, кураторські об’єднання, батьківські комітети, міжнародні організації.

По-третє, у світі значно посилилася увага до підготовки майбутньої еліти суспільства. Еліта (з французької - «краще», «відбірне») - провідна верства населення, без якої неможлива високоякісна сучасна організація суспільного життя, його регулювання і спрямування на подальший прогрес. У високорозвинених країнах розуміння необхідності організаційного формування майбутнього країни (а це роблять політики, економісти, науковці, педагоги тощо) дуже гостре. Так, у США створено десятки спеціалізованих шкіл для вундеркіндів. Особливо обдарованим дітям щорічно надається стипендія у 50 тисяч доларів. Їм чітко визначена стезя в науці та суспільному житті [4, 8]. В Ізраїлі підготовка соціальної еліти взагалі засекречена. А розгромлена у Другій світовій війні Японія знайшла сили, виявивши тисячі обдарованих молодих людей, дати їм освіту в кращих закордонних університетах і, завдяки цьому, зуміла стати світовим науково-технічним лідером. В Україні також є школи для обдарованих дітей, але після двох-трьох років занять в них, випускники самі шукають свій шлях в подальшій освіті та житті.

По-четверте, сьогодні, як ніколи, стан освіти впливає на загальну культуру і духовний стан як людства, визначаючи рівень його розвитку в цілому, так і окремих країн і народів [1, 124]. Прикладом тому може бути освітній злет країн Південно-Східної Азії, де реформи в освітній галузі привели до феномена знаного як «стрибок азійського тигра». В результаті такі слаборозвинені країни в минулому як Малайзія, Тайвань, Сингапур та інші за короткий час перетворилися в осереддя передових технологій, високої культури життя, розвитку національної самобутності тощо.

На підставі викладеного стає очевидним, що система освіти, як соціальний інститут, нині пронизує усі життєдайні клітини суспільства, охоплює усіх без винятку його членів і від її стану залежить майбутнє як окремих країн і народів, так і всієї людської спільності. Тому необхідна повна реалізація нової освітньої парадигми, розбудованої на принципах демократизації та гуманізму. Очевидно, що без політичної волі можновладців і спільних зусиль соціально-гуманітарних та природничих дисциплін того не вирішити. Нова школа - уособлення цілісного виховного потоку у формуванні суспільства майбутнього. Методологічну базу для того формує філософія.

Література

Андрущенко В. П. Педагогічна освіта України: болонські виклики і напрями модернізації / В. П. Андрущенко // Практична філософія. - 2004. - № 1. - С. 124-128.

Михальченко М. Філософія освіти і соціокультурна теорія / М. Михальченко // Філософія освіти. - 2005. - № 1. - С. 46-50.

Новий український тлумачний словник. - Х.: Книжковий клуб, 2008. - 608 с.

Понарина Е. Без лишних деклараций / Е. Понарина // Поиск. - 2005. - № 1. - С. 1-10.