І.Ю. Клевец

Сумський державний педагогічний університет

У статті проаналізовані актуальні онтологічні та гносеологічні аспекти сучасних соціальних конфліктів.

З точки зору синергетичної методології соціальний конфлікт розглядається як система на мікро-, макро- та мегарівнях соціальної організації.

Протягом історичного поступу важливим «супутником» соціального розвитку людства виступали суперечності та конфлікти, розуміння і значення яких змінювалось відповідно до умов розвитку суспільства. Це дає підстави теоретично виокремити два напрямки визначення ролі та функцій соціального конфлікту. Перший напрямок започаткував Г еракліт Ефеський, який розглядав соціальний конфлікт як неминучу стадію розвитку суспільства, що в перспективі приведе до вдосконалення соціальної системи. Таких поглядів дотримувались Ніколо Макіавеллі та соціал-дарвіністи, на цьому ґрунтувалася марксистська методологія. У ХХ столітті Ральф Дарендорф і Льюїс Козер вперше науково обґрунтували позитивну роль та розвивальну функцію соціального конфлікту.

Однак існували й протилежні погляди. Починаючи з Платона зароджується напрямок у філософії, який розглядає соціальну боротьбу як соціальну біду, хворобу, що порушує суспільну стабільність. Прибічники таких поглядів конструювали таку модель суспільства, в якому б не існувало конфліктів. У своїх роздумах вони спиралися на певні критерії досягнення суспільством соціальної стабільності. До них слід віднести Сократа (морально-етичні норми), Платона (в основу ставив розподіл праці, закони і виховання), Аристотеля (створення середнього прошарку в суспільстві). Переважна більшість діячів Відродження і Просвітництва вважали безконфліктне суспільство певним соціальним ідеалом. Ці ідеї знайшли своє продовження й розвиток у ХХ столітті в структурно-функціональних поглядах Т. Парсонса.

Зазначимо, що кожний дослідник, осмислюючи явище соціального конфлікту, ґрунтувався на певних онтологічних та гносеологічно-метологічних засадах. Ці засади в донауковий період (за періодизацією розвитку наукового знання, що запропонована В.С. Стьопіним) зводилися здебільшого до протиставлення «теза-антитеза», а при зміні наукових типів раціональності трансформувалися відповідно онтологічним та гносеологічним основам кожного з періодів розвитку науки. Однак на початку ХХІ століття самі соціальні конфлікти та їх розуміння значно змінилися. Тож спробуємо окреслити основні онтологічні та гносеологічні характеристики перебігу сучасних соціальних конфліктів.

Надалі проблему конфлікту ми будемо розглядати у двох площинах. Першою теоретичною площиною є буття, перебіг конфлікту як елемента соціальної реальності, а друга - власне теоретичне відображення феномену конфлікту в працях дослідників. Їх взаємозв’язок визначається специфічною взаємодією об’єкта дослідження і сукупністю наукових теорій, принципів, ідей та методів аналізу. При цьому кожна з теоретичних площин відрізняється своїми іманентними тенденціями розвитку, що потребують наукового осмислення і пояснення.

Окреслимо коло тих проблем, що перебувають у цих рамках. В даній статті ми обмежимось з’ясуванням онтологічних характеристик соціального конфлікту, які поряд з гносеологічними характеристиками можуть бути синергетично осмислені.

В першій площині (буття конфлікту як елемента соціальної реальності) зазначимо такі проблеми:

Зростають кількісно і трансформуються за змістом передумови та причини виникнення конфліктів. Поряд з „історично-традиційними” соціально- економічними і політичними причинами дедалі більшого значення набуває протистояння у боротьбі за володіння і використання інформації в різних сферах буття.

Зменшується часовий інтервал визрівання й активації між останнім і попереднім конфліктом в межах однієї сфери соціальної реальності.

Протікання конфліктів характеризується непередбачуваністю, нелінійністю та швидкоплинністю.

В умовах інтеграційних процесів, що відбуваються у всіх сферах суспільного життя, відповідно зростає взаємозалежність політичного, економічного, духовного, релігійного та ін. сфер буття народів та країн. Конфліктна ситуація локального масштабу може перерости на континентальний чи глобальний конфлікт, оскільки до локального конфлікту приєднаються ті сили, інтереси яких зазнають втрат у конфліктному протистоянні. Первинні конфліктні сторони, до яких поступово приєднуються всі „зацікавлені”, разом утворюють значні протилежні сторони конфлікту. Отже, однією з характерних ознак сучасного конфлікту є (порівняно з іншими історичними епохами) зростаюча кількість суб’єктів конфліктних процесів та їх масштабність.

Зазначені характеристики в свою чергу спричиняють хвилеподібно наростаючий резонанс розповсюдження та непередбачувані наслідки конфліктної боротьби.

В рамках гносеологічної площини проблеми конфліктів спостерігаються такі тенденції:

Міждисциплінарність теоретичних знань щодо проблеми конфлікту.

Відсутність загальної філософської теорії конфлікту.

Наявність різних методів дослідження в теоріях конфліктів.

Намагання дослідників розглядати сутність конфліктів на різних (мікро-, макро-, мега-) рівнях соціальної організації.

Пошуки такої методології, яка спроможна забезпечити стійкий та адекватний зв’язок теорії та практики протікання сучасних конфліктів.

На наш погляд, найбільш прийнятною в осмисленні сучасних тенденцій розвитку феномена соціального конфлікту є системно-синергетична парадигма. Її методологічні принципи та міждисциплінарний характер забезпечують діалог природничих, фізико-математичних і соціально-гуманітарних наук, тісний зв’язок теоретичних і практичних досліджень, дають можливість проаналізувати і спрогнозувати сучасні соціальні процеси, що містять конфліктність з невідомими наслідками. Синергетична парадигма дозволяє подивитися на дану наукову проблему цілісно, системно і міждисциплінарно та надати певного методологічного поштовху розгляду соціальних конфліктів.

Одним з найголовніших і найзагальніших внесків синергетичної методології при аналізі наукової проблеми конфліктів є методологічна можливість побудови нової онтологічної картини, схеми конфліктів, осмислення ролі та стратегічного потенціалу конфліктів у сучасних цивілізаційних процесах.

Суспільство з позицій синергетики можна представити як складну, ієрархічну систему, розвиток якої характеризується нелінійністю. Значний час свого існування подібна система перебуває у відносно стабільному стані розвитку, за якого система інтегрує всі складові елементи та контролює процеси в них задля досягнення стратегічної мети розвитку системи. З точки зору синергетичної методології стан відносно стабільного розвитку означає, що система перебуває під впливом атрактора, який несе в собі стратегічну мету розвитку. Стабільність у даному випадку можна визначити як стан, коли «система здатна зберігати внутрішню рівновагу, тобто зберігати саму себе при взаємодії з навколишнім світом» [4, 5]. Але неминучою стадією розвитку системи є стан, за якого змінюються внутрішні чи зовнішні умови розвитку. У таких умовах система дестабілізується, зростає міра ентропійності, система входить у так звану точку біфуркації, в якій відбувається селекція майбутнього атрактора. Теоретично кількість атракторів, для яких є ймовірним з можливості перерости в дійсність, надзвичайно велика, але кількість реальних атракторів обмежується умовами розвитку, в які потрапляє система. В точках нестабільності, точках біфуркації може відбуватись «не все, що завгодно», а вибір тієї гілки еволюції, що найбільш адекватна внутрішнім умовам розвитку системи [6, 18].

В.П. Бранський, осмислюючи взаємні трансформації порядку і хаосу, виділяє поняття «соціального відбору», що постає як основа самоорганізаційних соціальних процесів. Факторами такого відбору виступають «тезаурус», «детектор», «селектор». Тезаурус у точці біфуркації еволюційного розвитку системи репрезентує потенційно можливі дисипативні структури в межах даної системи. Детектор являє собою сукупність процесів і механізмів, що сприяють вибору з тезауруса майбутньої атрактивної структури. Процеси, що складають детектор - це процеси конкурентної, конфліктної взаємодії елементів системи, які прагнуть до вибору тієї дисипативної структури, що відповідає їх іманентним характеристикам [1, 122].

В умовах сучасної непередбачуваності розвитку кожний мікроскопічний процес, рух може породити наростаюче виникнення подібних мікроскопічних процесів, які в сумі сприятимуть вибору системою того чи іншого атрактора. «Без усунення старого за межу історичного буття неможлива ніяка інноватика. Конфлікти ж - потужний засіб ліквідаційної суспільної роботи, і вже через цю причину вони є важливим чинником історичного поступу» [4, 79]. Конфлікт у процесі суспільного розвитку, „ліквідуючи” консервативні і непродуктивні відносини, сприяє швидкому завершенню боротьби суперечливих сторін і здійсненню селекції майбутнього атрактора, напрямку розвитку системи. «Знаючи бажаний майбутній стан та способи врахування адекватних тенденцій розвитку самоорганізаційних систем, суспільство може скоротити час виходу на атрактор, майбутню форму організації, тим самим уникнути безлічі зиґзаґів поступового еволюційного шляху, прискорити еволюцію» [7, 65]. Таким чином, сучасний конфлікт наділяється активною, творчою силою, він уже не характеризується агресивністю, використанням насильства, необхідністю повного знищення супротивника. В умовах глобалізації виникає потреба культурної та морально-етичної трансформації ставлення до конфлікту як неминучого явища соціальної реальності, в якому відбувається вироблення майбутньої стратегії розвитку.

Повертаючись до гносеологічних проблем слід визнати, що більшість з перерахованих проблем є досить актуальними в дослідженні сутності конфліктів, оскільки використання в конфліктологічних теоріях кількісних методів та методів якісного аналізу, піддається осмисленню за допомогою знаменитої схеми розвитку та приросту наукового знання: «теза - антитеза - синтез».

У ХІХ столітті були сформульовані перші теоретичні моделі, що відображали окремі елементи генезису та динаміки соціальних зіткнень (наприклад, Марксова модель усвідомлення класових інтересів як джерела класової боротьби; соціал-дарвіністська модель, що розглядає розвиток суспільства за аналогією з живим організмом на основі біологічних детермінант; фрейдівська модель психодинамічних сил). В рамках даних теоретичних моделей закладено методологічну основу для використання майбутніми дослідниками як кількісних методів, так і методів якісного аналізу. Так, у неопозитивістських теоріях конфлікту на перший план виносяться кількісні методи, що мали описово-математичний характер. Вітчизняна дослідниця теорії соціального конфлікту І.Д. Денисенко вважає, що в ігровій теорії конфлікту будь-яка конфліктна ситуація може розглядатися як гра, а кожний етап у розвитку конфліктної ситуації має описуватися моделями певних класів ігор на основі використання положень з різних теорій індивідуальної і колективної поведінки. Кожна з розроблених моделей передбачає адекватне ситуації врегулювання конфлікту. Тобто завдання вирішене шляхом «інтерпретації конфлікту через систему логіко-математичних понять, що дозволяє деякою мірою «виміряти» і «прорахувати» його структуру і динаміку» [3, 18].

К. Боулдінг, який розглядав конфлікт як відкриту систему, а процес його ефективного врегулювання - як основу формування механізму стабільності соціальної системи в цілому, розробив абстрактні схеми математичного характеру, здатні описати усі без винятку зміни в конфліктних ситуаціях. У свою чергу запропоновані К. Райтом та Р. Ароном варіанти теорії міжнародного конфлікту впорядковують емпіричний матеріал, який характеризує природу та динаміку конфліктів у сфері міжнародних відносин за допомогою засобів факторного аналізу в контексті обґрунтування міжнародного протистояння як головного, так званого «фундаментального», конфлікту суспільного розвитку [3, 23]. Еклектично-індуктивні теоретичні системи конфлікту розроблені в західній системі соціально-філософських знань, представлений у працях Дж. Бернарда, Ч. Міллса, К. Фінка, Л. Понді, У. Мастенбрука, С. Хантінгтона, Ф. Фукуями, А. Тоффлера. В даних теоретичних системах одночасно з тенденцією поширення застосування квантифікації й у цілому кількісних методів дослідження у сфері вивчення проблем конфлікту, формується інша тенденція - орієнтація на результати міждисциплінарної взаємодії природних і соціальних наук у контексті якісного аналізу. «Прихильники (від Дж. Бернарда до У. Чемблісса) цієї орієнтації не стільки заперечували раціональність використання засобів математичного аналізу для дослідження проблем конфлікту, скільки пропонували розглядати його як елемент соціальної реальності, який має певні властивості і закономірності розвитку, що не завжди піддаються виміру» [3, 24].

Таким чином, нами окреслено дві тенденції використання в рамках теорій конфлікту - кількісних методів описово-математичного характеру в межах неопозитивістського підходу та в рамках еклектично-індуктивних теоретичних систем поєднання методів кількісного й якісного аналізу конфліктів та перехід переважно до якісного аналізу на основі емпіричних даних.

Синергетика, що вирізняється серед інших парадигм міждисциплінарним та трансдисциплінарним характером, презентує можливість синтезу кількісних методів та методів якісного аналізу соціогуманітарних проблем. Дана синтетичність методів визначається історією розвитку синергетики. Кожна з наукових шкіл і теорій привносила певні методологічні принципи і методи в дослідження соціогуманітарної тематики, що протягом тривалого часу закладали методологічну основу виникнення і розвитку синергетики. Першою провісницею методології синергетики була теорія відкритих біологічних систем Л. фон Берталанфі, що привнесла в синергетику загальні принципи поведінки системних об’єктів, уявлення про систему як цілісний об’єкт в якому акцентувалась увага не на елементах як таких, а на системності зв’язків між ними, що забезпечували таку цілісність [2, 38-39]. Теорія відкритих біологічних систем надала значного наукового поштовху дослідженням соціальних процесів. Серед відомих вчених, що працювали в цьому напрямку слід назвати В.Г. Афанасьєва, І.В. Блауберга, Г.С. Батищева, А.А. Давидова, В.Н. Садовського, А.І. Уйомова, Е.Г. Юдіна та ін.

Значно вплинули на становлення синергетичної методології московські математичні школи Л.І. Мандельштама та А.А. Самарського і С.П. Курдюмова, що привнесли в дослідження складних систем методику математичного та комп’ютерного моделювання. Стосовно математичного та комп’ютерного моделювання сьогодні спостерігаються дві крайності. Одна полягає в тому, що математичні школи, на противагу метафоричним висловлюванням синергетиків, абсолютизують кількісні методи (математичне та комп’ютерне моделювання) в рамках синергетичних досліджень. Про другу крайність, що поглиблює розкол між гуманітарними та математичними напрямками синергетики, влучно висловився Г.Г. Малинецкий: «У нас з’явився «гуманітарний» напрямок «За синергетику без формул!», представники якого говорять: «Ми гуманітарії, і для нас синергетика та формули - абсолютно різні речі» [8, 8]. Трансдисциплінарна можливість дослідника-синергетика використовувати методи природничонаукової синергетики чи математичного та комп’ютерного моделювання в рамках соціогуманітарних досліджень є методологічним успіхом, але одночасно і проблемою, яка полягає в тому, що не завжди дослідники мають змогу наукової кооперації задля проведення такої спільної роботи в межах одного університету чи наукового центру. Слід визнати, що відносно методів дослідження конфліктних процесів, синтезу математичного апарату та «нелінійного синергетичного мислення», на нашу думку, адекватної альтернативи не існує. Оскільки, як показує досвід, прогнози гуманітарних наук з використанням великих обсягів інформації об’єктивно обмежені та визначають короткий термін врахування майбутніх тенденцій розвитку. Математичне та комп’ютерне моделювання дає змогу побачити в динаміці багатоваріантність розвитку на тривалому відрізку історії нелінійних за характером конфліктних процесів.

Кожен розробників теорії конфліктів обмежувався розглядом конфліктів на певному рівні соціальної організації: на мікрорівні - на рівні взаємодії окремо взятих індивідів, макрорівні - на рівні конфронтації організованих соціальних груп та на мегарівні - рівні цілісних суспільних об’єднань. У кожного автора відповідно обраним критеріям дані рівні мають свої назви - окремі суспільства, держави, цивілізації та ін. Подібна класифікація теорій конфлікту є умовною, оскільки перебіг конфлікту як такого неможливий виключно на якомусь одному з рівнів. Вочевидь, кожен з авторів у деякій мірі абсолютизував конфлікт на певному рівні, вважав його базисним для всіх інших рівнів. Серед дослідників, що розглядали конфлікт на мікрорівні, особливо виділяються - Г. Тард, Г. Зіммель та плеяда психологів межі ХІХ-ХХ століть (З. Фрейд, А. Адлер, К. Юнг та ін.). Особливо змістовно розглядали конфлікти на макрорівні К. Маркс, Л. Гумплович, Л. Козер, Р. Дарендорф, Ч. Міллс. До мегарівня слід віднести й загальні теорії, в яких пропонувалися теоретичні схеми, придатні для аналізу конфліктів різних рівнів. Історично першою виникла теорія ігор, яка вважається універсальною матрицею дослідження всього різноманіття конфліктних ситуацій (від зіткнення між різними державами до салонної гри). І на сьогодні ігрова концепція конфлікту є однією з провідних. Так, Л.Д. Бевзенко вбачає ігрову основу в конфлікті і приходить до цікавого висновку, що вирішення конфліктів має зазвичай відбуватися не через мирні домовленості, а в переведенні конфліктних відносин в іншу ігрову ситуацію або площину за допомогою самоорганізаційних технологій соціаль-ного регулювання [2, 334].

Структурно-системні уявлення, що сформувалися в межах синергетичної парадигми дозволяють розглядати суспільство як цілісну систему, що дає в свою чергу можливість досліджувати конфлікти цілісно, в межах однієї суспільної системи та в тісній взаємодії різних рівнів соціальної організації в конфліктних процесах. Така «людиновимірна» система складається з трьох тих же мікро-, макро- та мегарівнів, які, об’єднуючись, утворюють нову якість, що виникає через кооперацію структурних елементів. Проста сума структурних елементів не дасть можливості описати всю систему, без врахування їх інтеграції та взаємодії. Кожен з рівнів, попри включеність у систему, вирізняється іманентними процесами, які неможливо пояснити тільки з точки зору даного рівня. Життєдіяльність такої системи контролюють параметри порядку, що перебувають на макрорівні, які спочатку формуються і контролюють процеси на мікрорівні. Існують і параметри управління, що перебувають на мегарівні, а формуються і контролюють процеси на макрорівні. Змінюючи поступово параметри управління на мегарівні, ми зможемо змінювати процеси нижчих рівнів, що в традиційній термінології можна визначити як реформи чи еволюційний шлях розвитку. Але навіть реформаторство не буває безконфліктним. Можливий інший варіант, за якого процеси на мікрорівні вийдуть з під контролю параметрів порядку (за традиційною термінологією відбудеться революція). З часом потужні і незворотні процеси мікрорівня приведуть до становлення нових параметрів порядку на макрорівні. Таким чином, суспільство як синергетична нелінійна самоорганізаційна система є динамічною системою, в якій ніколи не існуватиме установленої раз і назавжди ієрархії.

Підсумовуючи зазначимо, що синергетична методологія дає змогу по- новому проаналізувати онтологічні, гносеологічні та методологічні проблеми соціального конфлікту. Визначені та проаналізовані методологічні можливості синергетики при дослідженні конфліктів потребують подальшого осмислення. Потребують додаткового дослідження методологічні проблеми незворотності конфліктних процесів і необхідність врахування сучасних ризиків соціального розвитку, а також проблеми стійкого та адекватного зв’язку в методології теорії та практики, що забезпечувало б ефективне прогнозування розвитку соціальних процесів.

Література

Бранский В.П. Теоретические основания социальной синергетики // Вопросы философии. - 2000. - № 4. - С. 112-129.

Бевзенко Л.Д. Соціальна самоорганізація. Синергетична парадигма: можливості соціальних інтерпретацій. - К.: Інститут соціології НАН України, 2002. - 437 с.

Денисенко І.Д. Еволюція теорії конфлікту в сучасній західній соціальній філософії: Автореф. дис... доктора філософ. наук / Одеський національний університет ім. 1.1. Мечнікова. - Одеса. - 2005. - 42 с.

Канак Ф., Лобас В. Конфлікти та перехідний стан національного буття // Філософська думка. - 1999. - № 4. - С. 71-85.

Кочубей Н. В. Синергетические концепты в современном социальноэкономическом знании // Філософські науки: Зб. наук. праць. - Суми: СумДПУ ім. А.С. Макаренка, 2005. - С. 3-9.

Назаретян А.П. Цивилизационные кризисы в контексте универсальной истории: Синергетика, психология и футурология. - М.: ПЕРСЭ, 2001. - 239 с.

Бушмелев А.А. Социально-технологический потенциал теории самоорганизации в управлении конфликтом // Социальная синергетика: теоретические и практические аспекты. Сборник научных трудов / Под общей ред. докт. филос. наук, проф. В.П. Шалаева. - Йошкар-Ола: МарГТУ, 2004. - С. 64-73.

Синергетика: перспективы, проблемы, трудности (Материалы круглого стола) // Вопросы философии. - 2006. - № 9. - С. 3-33.