І.О. Скакун

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

У статті висвітлюються витоки антропоцентричного світогляду. Аналізуються людиноцентричні уявлення в давньосхідній та античній філософській традиції. З´ясовується місце та роль людини в тогочасній світоглядній системі.

Питання сутності людини в цілому, антропоцентризму як окремого філософського напряму є актуальними на даний час, оскільки їх вивчення дає змогу визначити місце та роль людини в сучасному світі. Основна увага акцентується на переході від теоретичних аспектів антропоцентризму до формування практичних і світоглядних людиноцентричних орієнтирів. В цьому контексті питання щодо зародження антропоцентризму як світоглядного та філософського напряму посідає одне з ключових місць, оскільки дає змогу прослідкувати витоки роз’яснення особливостей буття людини, її співіснування в природі, суспільстві, зрештою, у Всесвіті.

Дана тема займає одне з провідних місць в філософській думці. Ідеї антропоцентризму еволюціонували протягом століть і систематизувались у чітку систему знань, в основі якої людина постає в центрі Всесвіту і є основною ціллю процесів, що в ньому відбуваються. Залежно від розвитку суспільства в цілому, зазнавали змін фундаментальні основи людиноцентризму. Кожна історична епоха, кожна цивілізація мала своє трактування ролі та місця людини в світі. Філософська думка зародилась в міфологічних уявленнях - перших історичних формах світогляду, коли людини ще не виділяла себе із оточуючого середовища, будучи нероздільною з ним. У Стародавньому світі вже почали зароджуватись антропоцентричні аспекти, які поступово утверджувались в тогочасній світоглядній системі. Першими писемними пам’ятками, в яких хоч і опосередковано, описується людина, були літературні твори найдавніших цивілізацій Шумеру та Стародавнього Єгипту. Давньосхідна традиція [3; 4] зберегла достатню кількість релігійно-філософських праць, які досліджували людину як мікрокосм та її взаємозв’язок з макрокосмом (Всесвітом). Мислителі античної доби [2; 6] у своїх працях вже намагались осмислити людину і як частину Всесвіту, і як окрему філософську структурну одиницю. Тогочасні філософи та мислителі намагались усвідомити місце людини в природі та суспільстві, суть її існування. Слід зазначити, що антропоцентризм на той час ще не сформувався як окремий філософський напрям. Космоцентризм в східній традиції та досократівській античній філософії, а також переважання его- та соціоцентричних аспектів в подальшому розвитку стародавньої філософської думки певною мірою гальмували виокремлення людини в довершений, самостійний елемент філософського осмислення .

Метою роботи є висвітлення витоків філософського осмислення людини в Стародавньому світі. Найдавніші літературні пам’ятки, релігійні трактати, праці античних мислителів - усе це ті першоджерела, які дають змогу оцінити розвиток антропоцентричних (у сучасному розумінні) аспектів. В даній статті не концентрується увага на відмінностях в давньосхідній та античній філософській думці при вивченні людини, її ролі та місця в світі. Основним завданням є висвітлення існуючих в той час думок про людину та спроба усвідомити їх у контексті сучасного, вже сформованого, антропоцентричного світогляду. Важливість вивчення витоків осмислення буття людини полягає в тому, що без знання філософських першооснов антропоцентризму, неможливим було б формування його фундаментальних основ та подальший розвиток цього напряму.

Одним з аспектів, який висвітлюється в даній роботі є виявлення в філософській думці Стародавнього світу суто антропоцентричних уявлень. Варто зазначити, що наявність в історичних текстах та релігійно-філософських працях згадок про людину чи описання фізичних чи психологічних людських якостей не завжди ототожнюються з людиноцентричними принципами. Поряд з антропоцентризмом розвивалась сувора канонічна традиційність (Стародавній Схід), егоцентричні та соціоцентричні аспекти (античність), які також стосувались людини, розглядали її з різних ракурсів, однак не ставили в центр світоглядної основи.

Спільною рисою для західного та східного типів філософствування був філософський поліцентризм, тобто світоглядна закономірність їх розвитку. Філософські ідеї незалежно від вирішення проблеми співвідношення матерії і буття в різних формах - від осмислення космосу і природи до людини та її особистісного існування, є однозначно людиновимірними.

Не буде перебільшенням твердження, що людина почала цікавитись своєю сутністю, своїми відносинами з оточуючим середовищем з часу свого виникнення. Звісно, в умовах первісного суспільства про науковий підхід до проблеми людини не йшлося, а лише акцентувалась увага на примітивні аспекти сутності людини [5, 10]. Середина І тисячоліття до нашої ери це той рубіж в історії розвитку людства, на якому в двох осередках цивілізації - в Індії, Китаю, практично одночасно з Грецією виникає філософська думка. Розвиток людинознавчих аспектів багато в чому залежав від світоглядної основи, тобто від того, що філософський напрям висував в якості найвищої цінності. Конкретні позиції обумовлювались тим, як розглядалася людина „зовнішньо” чи „внутрішньо” [8, 4].

Шумеро-Вавилонська та Стародавньоєгипетська були найдавнішими цивілізаціями, які досліджені сучасними науковцями. Звісно, вести мову про існування на той час чіткого філософського осмислення людини не варто, оскільки тоді лише розпочався процес зародження філософських ідей в цілому. Проблема людини висвітлювалась в основному в літературних пам’ятках. Варто зазначити, упорядниками цих стародавніх текстів не завжди були мислителі, які б укладали в літературні твори хоча б примітивний філософський зміст. У відомому епосі про шумерського царя Гільгамеша висвітлюються емоції, почуття, внутрішній психологічний стан людини. Характеристика окремих якостей людини, її життя та смерті дає змогу сучасним дослідникам вивчати рівень усвідомлення ролі та місця людини в тогочасному світі. Незалежно від того, якою була частка філософського розуміння в найдавніших літературних творах, вони є безцінними пам’ятками для дослідження витоків знань про людину. Власне в них, хоч опосередковано, але зроблені перші спроби охарактеризувати людину (не лише намалювати чи описати її, не передати інформацію про неї тощо).

Варто зазначити, що перші повноцінні спроби філософського осмислення людини були здійснені у Стародавній Індії та Китаї. Учення давньосхідних мислителів поряд з усвідомленням космоцентризму торкаються і питань характеристики людини, що була частинкою (але вже виокремленою) великого цілого.

Ранні Упанішади, буддійські і джайністські тексти свідчать про надзвичайне різноманіття світоглядних уявлень і бачення картини світу в Стародавній Індії. Вирішальна роль в процесі творіння відводилася енергії, породжуваної аскетичними подвигами людини [9, 48]. В одному з уривків з „Шатапатха-брахмани” взагалі виражається думка ведійської космології, згідно з якою виникнення космосу уподібнюється до народження людини. Таким чином, ведичний канон подає чітке уявлення про макро- та мікрокосм, водночас не відходячи від тогочасної пануючої космоцентричної світоглядної основи.

У буддизмі, судячи з усього, немає власне антропологічної теми. У ньому відображається безособовий світовий процес життя, який протистоїть пристрастям і стихійним поривам людей, накладаючи на них свої безальтернативні канони. Людина з її спонтанним внутрішнім складом, мимовільними особистісними амбіціями ніби випадає з нього. Але парадокс, полягає саме в тому, що, не дивлячись на відсторонення людини від персонізації, буддизм натхненний святинями добра, любові до людей, містить у собі ідею духовної розкутості і етичної благородності. В буддизмі йдеться про тих людей, які по своєму духовному світогляду підносяться над іншими людьми. Їх називають святими і навіть богами. Але вони зовсім не випадають із меж існуючого світу. Хоч їм не дано подолати закони безособових сил карм, ця загальна причетність, нероздільність з космосом інших живих істот дозволяє їм досягти духовної величі. Уловлюючи ритми абсолюту, вони утілюють собою ідею покликання людини у світі [9, 49].

Якщо сучасна філософська думка стврерджує, що особистість народжується тільки тоді, коли індивід усвідомлює свою відособленість, неповторність, то буддизм, навпаки, висуває прямо протилежні установки. Відповідно до цього вчення пропонується усунення індивідуальної своєрідності. Здавалося б, на цьому шляху принципово неможливо розкрити таємницю людини. Проте саме в давньоіндійській свідомості зародилася загострена увага до психологічних і етичних ресурсів людини. Не випадково, осмислюючи антропологічні перспективи світу, дослідники повернули свій погляд до східної традиції, знаходячи тут характеристику людини без її персоналізації. Все ж таки відсутність персоналістської ідеї не може заперечити ті неоціненні думки давньосхідної філософської традиції, які дозволяли осягати суть людини.

Давньокитайська філософська традиція висвітлювала людину як частину цілого, більш деталізуючи її місце та роль у світі. За уявленнями стародавніх китайців, людина виникла після того, як початковий ефір розділився на два початки: Інь і Ян, Світло і Тьму. Своєю появою він як би покликаний подолати цю розколотість світу, бо об’єднує в собі темне і світле, чоловіче і жіноче, активне і пасивне, твердість і м’якість, спокій і рух. Разом з Небом і Землею людство складає велику Тріаду, кожний член якої породжує свій, особливий світ, а разом - всю „безмежність речей”. Серединне положення людини в світі визначає і „серединний шлях” як найбільш для нього прийнятний, диктує йому постійну роль посередника [9, 20].

Унаслідок взаємодії Інь та Ян утворюють 5 світових стихій: вогонь, воду, землю, дерево та метал [1, 73]. Слід відмітити, що засоби людської дії - дерево та метал вписано у світові процеси, а це означає, що людина розглядалась як органічна частина Космосу, здатна щось створювати та змінювати.

Взагалі система світоглядних уявлень „людина-світ” розглядалась виключно як єдине нероздільне ціле, яке взаємо визначає одне одного. Людина і світ - єдина система, яка підвладна єдиним законам еволюції. Людина взагалі, за давньокитайською традицією, найбільш повно виражає ці закони, виконуючи особисту функцію. Навіть розглядаючи зображення людини в мистецьких чи медичних трактатах, можна помітити, що саме вона слугує деяким зменшеним ескізом космосу, в яких збігаються всі елементи.

Давньокитайські мислителі вважали, що „між Небом і Землею людина цінніше за все” проте світ створений не заради людини, яка є лише передостанньою ланкою саморозвитку світу, і разом із Землею і Небом (які теж часом сприймаються як живі істоти) творить свою, особливу сферу буття, нині іменовану ноосферою. Людина - не володар Всесвіту, він не може диктувати йому свою волю, „впокорювати” і розпоряджатися. Якнайкращою стратегією поведінки для нього є „недіяння” і наслідування „природності”, в крайньому випадку - „впорядковування” і усунення збоїв і помилок, що вкралися в процес еволюції. Людина взагалі не дуже виділяє себе з природи, він „мікрокосм”, який сполучений з Космосом багатьма незримими зв´язками, які постійно впливають один на одного. Звідси - незмінне відчуття відповідальності за свої дії на вищому, „космічному” рівні [9, 20].

Проте не варто заперечувати, що на фоні торжества узагальненості прослідковуються ознаки поступової самоідентифікації особи. В конфуціанстві народжується ідеал „благородної людини”, носія вищих моральних якостей, яка не „приєднується до зграї”, не мириться з роллю знаряддя, не сприймає себе „начинням”. Вищою цінністю вважалась гуманність, милосердя, яке припускає перш за все спілкування між двома індивідами. Зокрема, згідно Конфуція, благородна людина повинна бути ввічливою, правдивою, сміливою та доброю. [4, 171]. Шляхетна людина у своїх діях внутрішніми чинниками має певні життєві принципи, серед яких обов’язковими були: людинолюбство, повага до батьків (старших), виконання ритуалів. Низька людина за Конфуцієм не має внутрішніх переконань, діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб. Йдучи шляхом покірності, дотримуючись ритуалу, благородна людина не уподібнюється речі [4, 144].

Конфуціанство та даосизм не відкидаючи космоцентричних першооснов водночас звертались до людиноцентричних аспектів. Даосизм вказував на те, що небо і земля не наділені здатністю людяності і надають можливість жити власним своєрідним життям [3, 116]. Характерним в даному випадку є уявлення про існування небесного замислу по відношенню всього живого, і в першу чергу людини. Людина від народження отримує основу, під якою розуміють її сутність. Цю сутність надає космос і від людини цей процес не залежить. Однак, і за конфуціанським і за даосистським вченнями крім всезагальної, людина наділяється так званою змінною основою, яка вже повністю залежить від людини, її особистих зусиль протягом життя. При цьому людина не нав’язувала природі свій світогляд, а навпаки, мала природу як першооснову [7. 91].

У Стародавніх греків, як і в більшості народів Сходу ще не впорядкувалось усвідомлення особистості. Для того, щоб розкрити таємницю людини необхідно було відділити індивід від космосу, від узагальнюючої субстанції. Античність зробила лише крок на цьому шляху, але крок досить вагомий. Керуючись думками античних мислителів, можна зрозуміти, що саме вони відкрили сутність людини в філософському розумінні. В епоху ранньої і навіть зрілої античності не могла утвердитись ідея особистості в тій конкретній узагальненій формі, яка проявилась в суспільній свідомості в кінці античної епохи. Поступово космологічні сюжети витіснялись проблемами людини [9, 10].

Природа (макрокосмос) і людина (мікрокосмос) в досократівскій філософії складали єдність. Проте було б помилковим з цього факту робити висновок, що „досократики” ототожнювали природу і людину, тіло і душу, матеріальне та ідеальне і не виділяли людини з навколишнього природного середовища. Вже Геракліт проводив відмінність між природою і людським світом. Софісти ж, які вперше висунули опозицію законів природи і правових норм, знамениту антитезу „незмінні закони природи - мінливі людські налаштування”, використовували як ідейний матеріал попередній розвиток теоретичної думки, все багатство грецької культури, перш за все її ціннісну орієнтацію на людину і її розум. Людина як тілесно-духовна істота - це взагалі центр всієї грецької культури, особливо періоду класики. Для грецьких істориків, скульпторів архітекторів, нарешті філософів, людина, її образ слугували свого роду „точкою відліку”, коли йшлося про мудрість, красу і інші форми досконалості.

За традицією, що давно склалася, вважається, що увага мислителів до сократівської епохи була спрямована на вивчення явищ природи, а дослідження антропологічних, у тому числі этико-правових, соціально-політичних, психологічних, гносеологічних проблем починається з софістів, Сократа і частково з Демокріта. Дана точка зору виявляється не такою беззаперечною, якщо розглядати їхні переконання в загальнокультурному контексті грецького суспільства періоду архаїки і ранньої класики. Пошук субстанції, тобто тієї „першооснови” всієї сутності, яка була вічною і „безсмертною” в зміні речей і яка служила кінцевим фундаментом людського життя і діяльності „досократики” неминуче пов’язували з визначенням місця людини в світі, усвідомленням значення людського життя.

Теза Протагора „людина є мірою усіх речей” вважається яскравим виявленням суб’єктивізму та релятивізму (принцип „все є відносним”) у позиції софістів. Протагор розумів людину значно ширше. Він виділив не лише здатність до мислення, але й всю людську суб’єктивність. Людина розглядалась як конкретний окремий індивід, а всі знання, цінності, закони і звичаї були відносними [9, 10]. Він виходив з того, що, оскільки кожній речі можливі протилежні, взаємовиключні думки, людина не може орієнтуватися в світі: слід вибирати між двома протилежними думками. І людина здійснює цей вибір, приймаючи одну думку і відкидаючи протилежну. Тобто людина тільки в собі самій може знайти істину.

Саме проти цих принципів виступив Сократ, який вважав, що людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними. В античній філософії поворот до антропологічної тематики здійснив Сократ. Саме його вважають основоположником філософії людини. Для Сократа самопізнання стає найголовнішою і єдиною (на відміну від східної традиції) метою філософії. Унікальність за Сократом, базувалась на тому, що людині (і тільки людині) притаманний розум [9, 10]. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі („Пізнай себе!” [8, 39]), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло „космічних перевтілень”, потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для цього треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою. Сократ бачив завдання філософії в дослідженні етично-пізнавальної сфери людського життя та діяльності. Він вважав, що людина більше всього потребувала пізнання себе і своїх вчинків, чіткого визначення програми і мети своєї діяльності, усвідомленні добра і зла, прекрасного і ганебного.

Сократ вважав, що вчинки людини визначаються ступенем її обізнаності. Ніхто не робить зла по своїй волі, а лише по невіданню. Подолання невідання допускає пошук того, що є істиною, а що помилкою. Безрезультатність спроб Сократа знайти етичні пояснення мінливості речей спричинила появу вчення Платона, згідно з яким доводилось існування незмінного надчуттєвого світу ідей. Істина, добре і прекрасне, пошуком яких був зайнятий Сократ, мали згідно бачення Платона ідеальний, тобто самототожний, незмінний і нероздільний характер.

За Платоном, людська душа складалась з трьох частин: перша з них виражає ідеально-розумну здатність, друга - вольову і третя - інстинктивно- афектну [9, 62]. Залежно від того, яка з цих частин бере верх, залежить доля людини, спрямованість її діяльності, значення її життя. Більшість людей знаходиться у владі емоцій і пристрастей, керується в своїй поведінці егоїстичними мотивами, а не істиною, справедливістю і розумом. Платон прагнув до подолання егоїзму людей і досягнення єдності інтересів в суспільстві та державі. Таким чином, відкидаючи егоцентричні принципи, Платон все ж керувався не стільки антропоцентричною, а соціоцентричною світоглядною основою.

В філософії Арістотеля об’ єднуються дві антропологічні тенденції, що вже склались на той час. Однією з них була релігійно-етична, для якої характерний розділ людини і природи, іншою - космологічно-натуралістична, яка нерозривно пов’язувала людину з світом. Основою буття були чотири складові: матеріальна, формальна, дійова та цільова. Суть вчення про людину за Арістотелем полягає в наступному: головна відмінність людини від тварини здатність до інтелектуального життя, яке передбачає моральну позицію, виконання певних правил та норм. Тільки людина здатна до сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість та несправедливість. Центральне поняття арістотелівської етики - доброзичливість, яка має два види: інтелектуальний та етичний. Інтелектуальний виникає здебільшого шляхом навчання, етичний - завдяки звичці. Доброзичливістю володіє не кожна людина, а лише та, яка зуміла її знайти, яка активно діє. Людина одержує вищу насолоду не в матеріальних благах, не в почестях, не в діяльності для користі, а в самому процесі діяльності. Для етики пагубну дію спричинювали крайнощі: недостатність та надлишок [2, 305]. Загальний мотив - знайти серединну лінію поведінки. Арістотель намагався не зводити людину, її сутність до крайнощів (частинка космосу, егоцентризм), а розвивати філософську систему змістовно та універсально.

Філософія завершального циклу античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда. Пізня антична філософія постала індивідуалістичною, суб’єктивно забарвленою [8, 61]. Зокрема, Епікур у відповідності до зростання уваги до людини та її проблем, що відбувалася у елліністичний період, великого значення надавав етичному ученню. Людина, за Епікуром, є істотою, яка вміє відчувати, і її почуття складають основний критерій моралі. Найвищим добром Епікур визнає блаженство, насолоду [8, 65]. Саме в це час відбувається певний відхід від суто антропоцентричного спрямування філософської думки, на зміну якому приходять его- та соціоцентризм.

У філософській думці Стародавнього Сходу і Стародавньої Греції та Риму були розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні початки буття. При цьому, людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтуючись на фундаментальні підвалини буття, намагаючись виконувати волю вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості. Крім цього, вже значна увага приділялась і людині як самостійній частинці великого цілого. Людина здатна не лише існувати, підкоряючись природі, а й жити і творити, виявляючи власну індивідуальність. Саме ці аспекти і були першопочатками формування антропоцентричного світогляду.

Таким чином дослідження витоків антропоцентризму як філософського напряму дає змогу визначити орієнтири подальшого розвитку, сформувати систему цінностей, утвердити в суспільній свідомості принципи, згідно з якими саме людина є своєрідним центром, навколо якого і для якого відбуваються всі процеси.

Література

Антология мировой философии. Т. 1, Философия древности и средневековья, ч. 1: В 4 т. / Сост. В. Соловьев. - М.: Мысль, 1969. - 576 с.

Аристотель. Сочинения в четырех томах. Том 4. - М.: Мысль, 1983. - 830 с.

Даосизм. Пути обретения бессмертия / Сост. и пер. Е. Торчинов. - СПб.: Азбука-классика, 2007. - 607 с.

Конфуцианство, даосизм: от А до Я / Сост. Ю. Парфенова. - М.: АСТ, - 320 с.

Макаров Е. Проблема человека в истории философской мысли. - М.: Знание, 1986. - 63 с.

Платон Диалоги. - М.: АСТ, 2006. - 551 с.

Философия зарубежного Востока о социальной сущности человека / Под. ред. А. Сагадаева - М.: Изд-во УДН, 1986. - 156 с.

Чалоян В. Восток-Запад. Преемственность в философии античного и средневекового общества. - М.: Наука, 1979. - 216 с.

Человек: Мыслители прошлого и настоящего о его жизни, смерти и бессмертии. Древний мир - эпоха Просвещения / Редкол.: И. Фролов и др.; Сост. П. Гуревич. - М.: Политиздат, 1991.