М.В. Савостьянова

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

В статті розглядається взаємозв’язок кризи культури і науки у сучасному інформаційному суспільстві, зміна мотивації наукової творчості, ціннісний вплив науки на культуру та самосвідомість особистості. Аналізуються шляхи подолання цієї кризи.

У сучасній філософії науки вчені часто звертаються до аксіологічних проблем. Як правило, з двох причин: (1) розуміння того, що в постнекласичний період розвитку науки не враховувати людський і соціокультурний (у тому числі аксіологічний) аспекти її функціонування і подальшого розвитку стає неможливим, і (2) той факт, що як глобальні проблеми людства, так і їх розв’язання, а також подальший прогрес цивілізації пов’язаний в самосвідомості сучасної епохи з розвитком науки. Зазначені обставини і складають актуальність заявленої теми дослідження.

Одні вчені при цьому займають сцієнтистську позицію, інші - антисцієнтистську. Але ми не будемо тут підтримувати ні тих, ні інших чи аналізувати їхню полеміку. Завданням роботи є аналіз ціннісно-смислового змісту сучасної науки, а також виявлення закономірностей взаємозв´язку цінностей науки з цінностями культури.

Йдучи по заданому ще в Новий час шляху, сучасна наука, а разом з нею і культура, зіштовхнулися з ціннісно-смисловою кризою, з необхідністю пошуку нових світоглядних констант. Ця проблема привела багатьох учених до спроби переосмислення картини світу (Р. Атфилд, Л. Вайт), а також до спроб створення «нової етики» (Е. Ласло, О. Леопольд). Ідея нової етики науки висловлювалася М. Полані. Ще до нього інтерес до соціології науки виявляли К. Маркс, Е. Дюркгейм, М. Вебер, К. Манхейм, а в 50-60-х рр. XX ст. - американський соціолог Р. Мертон. Р. Мертон досліджував вплив на ріст сучасної науки економічних, технічних і військових факторів. Але головною сферою його досліджень був аналіз ціннісно -нормативних структур, які впливають на поведінку людини науки, і які Мертон назвав «науковим етос». До проблеми ціннісного змісту постнекласичної науки проявляли інтерес й вітчизняні вчені (І.С. Добронравова, М.Г. Марчук, Ю.О. Мелков, М.В. Попов, Л.І. Сидоренко та ін.)

З другої половини ХХ ст. наука як соціокультурний феномен залучає до себе все більшу увагу гуманітаріїв взагалі і філософів зокрема. У 60-х роках ХХ ст. наукове пізнання вивчалося в основному з позицій логіко-гносеологічного розуміння, а в 70-х - з позицій соціально-історичного підходу до становлення і розвитку наукового знання. Як вважає М.Г. Марчук, це відбувається тому, що «поступово формується переконання, що ціннісне ставлення до дійсності пов’язане з когнітивним і навіть невіддільне від нього, що пізнавальна діяльність (а також її результат) мають чітко виражені ціннісні характеристики» [9, 11].

Необхідно також враховувати, що інформаційне постіндустріальне суспільство базується не тільки на нових технологіях, але і на новій ідеології, нових цінностях, без яких ніяке споживання не було б можливим взагалі. У цілому концепція інформаційного суспільства, на думку В.Л. Іноземцева, послідовно випливає з ідей європейської філософії, які еволюцію людства розглядають крізь призму знання. При цьому такі критерії еволюції, як духовність, моральність, відходять на задній план. У такій ситуації особливу роль починає виконувати наука як діяльність з виробництва знань. Але, як усяка діяльність, вона не може здійснюватися поза ідеологією, поза цілями й цінностями, які вона відстоює і легітимує у бутті суспільства.

Однак проблема полягає не тільки в деградації духовності сучасної культури, у споживчому ставленні до природи, але й, у першу чергу, у нерозвиненості ціннісної свідомості. Але, як стверджував Г.П. Вижлецов, «нерозвиненість ціннісної свідомості і є однією з головних ознак соціальної кризи взагалі» [2, 4].

Якщо науку аналізувати з погляду того, які цінності культури вона реалізує у своїй діяльності, то стає зрозумілою ідеологія культури. А якщо з позицій цінностей підійти до «внутрішньої історії» науки, то з’являється можливість побачити її реальні внутрішні цінності (вибір методології, напрямків досліджень, наприклад). У той же час, у розумінні глибинної сутності науково-технічного прогресу дуже легко заплутатися, якщо намагатися зрозуміти цю сутність тільки через історію науки чи через вивчення еволюції наукових теорій і методів.

Те, до чого прийшла сьогодні наука і культура, багато в чому визначалося їх взаємодією, взаємовпливом і насамперед - домінуванням певних ціннісних пріоритетів. Однак не слід забувати слова Макса Борна: «Ми повинні також піклуватися про те, щоб наукове абстрактне мислення не поширювалося на інші області, у яких воно не може бути не застосовано. Людські й етичні цінності не можуть цілком ґрунтуватися на науковому мисленні» [1, 128].

Питання про добро і зло, сенс життя і призначення людини, тобто питання, які складають суть і зміст ціннісних аспектів людського буття і буття культури, взагалі не знаходяться у сфері компетенції науки. Але можна погодитися з Л.О. Мікешіною, яка вважає, що «вчений, створюючи конкретний продукт - наукове знання, виробляє у формі цього продукта певний тип зв’язку між людьми. Його робота в будь-якому випадку має суспільний характер» [10, 349]. І в цьому відношенні наука і культура ціннісно детермінують одна одну. Суспільство дає замовлення на наукове відкриття відповідно до своїх потреб, для досягнення ціннісно-важливих для неї цілей, а наука виконує це замовлення, даючи можливість рухатися суспільству у тому напрямку, у якому воно бажає. Чи ж навпаки - наука сама генерує новий продукт (відкриття, винахід, теорію) і пропонує його суспільству, а воно чи знаходить, чи не знаходить застосування для цієї пропозиції. Але разом з неочікуваним результатом своєї діяльності, наука пропонує соціуму ні що інше, як нові цінності та нові потреби, а соціум вирішує - прийняти їх чи не прийняти, як вписати ці нові цінності у власні цілі руху у визначеному і цікавому для нього напрямку.

Цілі науки і цілі пізнання сьогодні різні. Вони мають різну ціннісну мотивацію. Пізнання може бути цілком щирим (хоча і припускає корисність його результатів), наука - ні. Як вдало висловився В.О. Окладной, «перефразовуючи відомий афоризм, можна сказати, що наука є ні що інше, як діяльність людини, яка реалізує свою мету» [11, 143]. Але людина, звичайно, живе в суспільстві. Суспільству ж для реалізації своїх цілей, керування свідомістю мас і створення необхідної йому ідеології потрібні не тільки «істини», але й авторитет. За допомогою засобів масової інформації, Інтернет та інформаційних технологій, PR, реклами тощо транслюється не просто інформація, а певна система цінностей. Якби не авторитет науки, на які посилаються для додання інформації переконливості і вагомості засоби масової інформації, ця трансляція не мала б успіху.

Свого часу О. Конт вживав терміни «науковий» і «позитивний» як синоніми. Його позиція стала проявом ставлення до науки як до фундаментальної цінності культури. Це цілком відповідало духу індустріальної епохи, коли наукові знання активно впроваджувалися у виробництво, а технічні науки ставали основою розвитку інженерної діяльності. Віра в нескінченні можливості науки поліпшити життя та в ідею прогресу із середини XIX ст. була властива не тільки О. Конту, але й іншим позитивістам.

Разом з тим, ті цінності, що пропонувала наука, не могли не вплинути на цінності культури, у тому числі й на особисту долю людей. Поява, а потім перевага в системі ціннісних орієнтацій того чи іншого вибору формує відповідну цим виборам і емпіричну структуру особистості, що складається з них. Емпірична структура особистості включає в себе зміст всього того, що є пережитим, творчо засвоєним і здійсненим людиною протягом усього його життя. Основним і найважливішим аспектом вільного і творчого ставлення до життя є орієнтація особистості у сфері етичних смислів і цінностей. Однак «запаморочення від успіхів» науки мимоволі перенаправляло величезне число людей, від рефлексії над етичними смислам і й цінностями до прагнення реалізувати всі найнеймовірніші можливості, які надавала суспільству наука. Така переорієнтація навряд чи могла зробити життя кожної людини щасливим, навіть якщо не торкатися тут проблеми нерівності можливостей різних країн, соціальних груп і окремих особистостей.

Своє ставлення до себе і до світу особистість визначає в таких самих споконвічних і фундаментальних категоріях, як «мати» і «бути». Обидві категорії сприймаються особистістю як життєве завдання. «Мати» і «бути» - це дві найважливіші передумови, два способи самовизначення в загальній онтології особистісного. Досягнення науки створюють нові можливості, комфорт, зручності. Хіба це погано? Але вони ж мимоволі підштовхують до зміни життєвого завдання на користь «мати». Це - один з аксіологічних наслідків розвитку науки, і його не надуманість, а абсолютну реальність не потрібно доводити. Про це вже багато написано, та й чого коштує одна тільки назва «суспільство споживання», що у багатьох авторів (Д. Бел, Е. Тофлер та ін.) практично є синонімом таких визначень сучасного суспільства, як постіндустріальне й інформаційне.

Цінності та їхнє розуміння пов’язане з поняттями сущого і належного, а, отже, зі важливістю тих чи інших факторів для людини, суспільства, культури. Звідси цінності - це вимоги, звернені до волі, а також мети, що реально постають перед людиною, чи ті цілі, які вона здатна поставити перед собою. Таким чином, можна говорити про те, що людина, суспільство, культура саморегулюються за допомогою цінностей. Можна так само сказати, що розвиток науки неминуче вплинув на зміну ієрархії цінностей у культурі, на їхню еволюцію і трансформацію. Одним з наслідків таких трансформацій є глобальні проблеми людства - екологічні, економічні, духовні, моральні й ін.

Зауважимо, що ми не намагаємося очорнити науку і сказати, що краще було б без неї. Тому що, по-перше, ми так не вважаємо, по-друге, ми говоримо в даному випадку про зміну реальності за допомогою науки і про ті зміни, що викликало в культурі стрімкий розвиток науки. Питання ж про те, чи це погано, чи добре, ми залишаємо вирішувати сцієнтизму, антисцієнтизму та іншим подібним напрямкам, які вивчають проблеми науки. Однак факт залишається фактом - у самосвідомості культури і більшості її суб’єктів сьогодні реально переважає категорія «мати».

Людина орієнтуються на факти, які йому надає наука, однак вона має інтерес не тільки до наукових ідеї, але й до речей, послуг та інших можливостей. Вчинки людини значною мірою обумовлені впливом цих ідей і речей, і більша увага приділяється об´єктам зовнішнього світу і володінню ними. Однак декларується інше: іноді спостерігається ціннісна перевага категорії «бути» над «мати», а іноді (і таке буває частіше) - що одне іншому не заважає. Так поступово відбувається відчуження людини і комерціалізованої науки від світу духовних цінностей, що, власне, і є саме антропологічним. Але наука в цьому не самотня. Шлях відчуження від світу людських цінностей проходять разом з нею мистецтво, політика, економіка, які, як і наука, колись виникли з певних людських потреб або заради вирішення пов’язаних з ними проблем, поступово «забувають» свої джерела і своє призначення і починають розвиватися за своїми власними законами.

Наука теж розвивається за своїми внутрішніми законами, але вона за останні сто років перетворилася у настільки могутній засіб перебудови світу, впливу на людину і суспільство, що не розуміти і не враховувати її тісного зв´язку з культурою в цілому стає небезпечно. На небезпеку прагнення різних форм культури розвиватися винятково за своїми іманентними законами вказував, зокрема, Р. Гвардіні. Він говорив про воцаріння хаосу в роз’єднаному, позбавленому цілісностей світі: “Наука більш не повинна піклуватися про цінності, її справа - досліджувати, незалежно від того, що з цього вийде; мистецтво існує тільки для самого себе, і його вплив на людину його не стосується; спорудження техніки - це здобутки надлюдини і мають самостійне право на існування; політика здійснює владу держави, і їй немає справи ні до гідності, ні до щастя людини. І так - в усьому” [4, 123].

Для людини сучасне відношення до об’єктів навколишнього світу, як вважає вітчизняний дослідник Л.М. Газнюк, означає насамперед поліпшення перспективності існування тіла, підвищення його безпеки і комфортності його існування [3, 154]. А. Хорхе також відзначає, що «потреба в комфорті має психологічну, природу, чи, краще сказати, психосоматичну, тобто і фізичну, і психологічну» [15, 23]. Таким чином, коли суспільство споживання, чи інформаційне суспільство, продукує цінності зі сфери «мати», то вони легко, без зусиль і всякої рефлексії, засвоюються і приймаються як благо, оскільки певною мірою природні людині.

З розвитком науки і техніки, у процесі еволюції соціальних відносин, людина отримує деякі соціальні гарантії, комфортні умови життя, надію на сучасну медицину. Почуття незахищеності, думки про власну смерть відходять на другий план. І тільки думки про екологічну катастрофу, нагадують про нестабільність як людського життя, так і самого світу тим, хто володіє цією інформацією. Так, Н.Н. Кисельов пише: «Екологічну кризу в сучасній літературі дедалі більше тлумачать не як кризу, зовнішню щодо людини, що стосується лише природного довкілля, а як кризу антропологічну, внутрішню, як кризу духовну (світоглядну та філософсько-ідеологічну). Тому наголоси при опрацюванні стратегій її подолання ставлять не лише на раціональному природокористуванні, контролі за технологіями та прийнятті законів на захист природного середовища, а й на формуванні нового ставлення до природи та адекватних моральних “людських якостей”» [7].

Ставлення науки до цінностей культури і її місце в цивілізації стає однією з ключових проблем аксіології. Але тут виникає питання - чи можна думати, що в науці споконвічно, ще до того, як вона стала могутнім соціокультурнім інститутом, існував руйнівний потенціал? І якщо так, то в чому він полягав - у науковому способі пізнання, у методах, в абсолютизації наукової істини? Дозволимо собі відповісти на це питання: руйнівний потенціал полягав не в методах і не в результатах, а в абсолютизації цих методів, а відповідно, і результатів, а також - у меті і цінностях наукового пізнання. Проблема в тому, що, як писав В.Г. Табачковський, «Представники виду «Номо» мають нестримну пристрасть: стати істотами, котрі покладають світові й собі «свої власні закони», істотами «себе-самих-витворюючими» [12, 200].

Таким чином, з певного часу основною цінністю і метою пізнання стає панування над світом, людиною, соціальними процесами. При цьому мотив панування довгий час залишається «прикровенним» і далеко не усіма вченими поділюваним, у той час як явно проголошується благо людини і суспільства. Наука мала такі цілі завжди, має вона їх і зараз, але вже в явному і неприхованому вигляді, хоча декларації про «благо для суспільства і людини» вона, звичайно, зовсім відкинути не може. З іншого боку, основною цінністю науки для суспільства стає її практична корисність, однак для цього буде потрібно все-таки шукати істину. Тому і сьогодні по внутрішній своїй суті наука залишається вірною своєму призначенню - пізнавати, але за мотивами, цілями і цінностями вона далеко відхиляється в інший бік від безкорисливого пізнання істини. Ціннісна мотивація науки, яка вже давно змінилася, на перший погляд не змінила її суті. Але це тільки на перший погляд. Зі зміною ціннісного статусу Істини, змінилися також уявлення про Добро і Красу, а також цінності, мету і змісти людського життя і життя суспільства в цілому.

На амбівалентне положення людини, що коливається між насолодою життям і її запереченням, указував Й. Хейзінга, який вважав це положення наслідком того, що людське співтовариство «приймає без коливань і з небувалою переконаністю земне життя як предмет усіх своїх сподівань і дій. Усюди панує справжній культ життя» [14, 295]. Цей «культ життя» - одне з необхідних світоглядних умов, що випливають з відповідної картини світу, без чого перехід до інформаційного постіндустріального суспільства представляється світоглядно й ціннісно неможливим.

Який аксіологічний вибір залишається людині і культурі, яка цілком поклалася на науку? Як говорив М.О. Лоський, «якщо немає особистісного індивідуального безсмертя, то взагалі немає абсолютного добра і залишається лише наповнювати життя відносними благами» [8, 162]. Саме ці «відносні блага» і надає цивілізації наука. Але якщо суспільство зможе (а воно зможе) ці відносні блага перетворити на свої головні цінності, а матеріальні чи психосоматичні потреби перетворити на духовні (комфорт, доступ до інформації, гроші, вільність пересування по світу), то наука виграє цей двобій із Богом. Але тільки якою ціною? Ціною руйнування навколишнього середовища, духовності, поняття про честь, гідність, батьківщину, а фактично - ціною руйнування як суспільства, так і самої людини. Життя цінується в сучасній культурі так високо завдяки тому, що воно є захищеним від багатьох труднощів. Складно що-небудь заперечити проти тези «життя як цінність», але варто зазначити, що якось непомітно під життям стало розумітися тільки біологічне існування.

Сьогодні розуміння того, що ми переживаємо гостру, згубну кризу культури, проникнуло в найширші сфери суспільства. Ще на початку ХХ ст. у «Занепаді Європи» О. Шпенглер озвучив саму ідею можливості занепаду сучасної культури, у поступальний розвиток якої тоді багато хто вірив цілком і без міркувань, пов’язуючи цей розвиток, у першу чергу, з науковими відкриттями і досягненнями техніки. Однак сьогодні непохитний культурний оптимізм, як говорить Й. Хейзінга, «залишається долею або тих, кому бракує проникливості зрозуміти, у чому лихо нинішньої культури і, виходить, вони самі стають утягненими в процес її фальсифікації, або тих, хто думає, що завдяки своїй рятівній суспільній чи політичній доктрині тримає майбутнє культури у своїх руках, щоб потім ощасливити обділене людство» [14, 247]. Але незважаючи на те, що загальнокультурні тенденції та причини кризи Й. Хейзінга бачив досить чітко, він навряд чи міг уявити собі його масштаби і динаміку.

Сьогодні Україна інтегрується у світове економічне співтовариство, що не може не позначитися на виборі пріоритетних напрямків розвитку науки, а також на системі вищої освіти. Болонська система, яка впроваджується в систему нашої освіти вже кілька років, далеко не завжди підходить до наших умов і сформованих традицій в освіті. Вона припускає не тільки збільшення кількості годин на спецдисципліни і на самопідготовку, але і зменшення кількості годин на гуманітарні дисципліни, у тому числі на філософію. Це не додає студентам ні шансів на розвиток самосвідомості, ні шансів на творчі результати в науці, оскільки, як зауважив П.С. Дишлевий, «філософські підстави [науки] включають загальні світоглядні, методологічні і пізнавальні орієнтири, які є необхідними для функціонування даної наукової дисципліни» [5, 88].

Зрозуміло, що болонська система дає можливість українцям отримати європейські дипломи і виїхати працювати за кордон (типова відкачка мозків). Але мова йде не про те, щоб, відмовившись від болонської системи, відібрати «шанс» чи можливість вибору у наших співгромадян, а в тому, щоб дати їм шанс розвивати самосвідомість, і в першу чергу - ціннісну. Однак це можна зробити тільки через викладання гуманітарних курсів, у тому числі - філософії, і філософії науки в тому числі.

Як загальний висновок з усього вищевикладеного, можна сказати наступне. Науці, як і людині, «жити в суспільстві і бути вільній від суспільства» не вдалося. Наука сьогодні - це засіб реалізації потреб людини і суспільства, генератор нових потреб і цінностей, а тому глобальні проблеми людства можна вважати причиною зсуву ціннісних акцентів як у культурі, так і в самій науці - від духовних до матеріальних. Саме в науці і культурі, а не у свідомості окремих особистостей. Однак духовні цінності - це антропологічний центр структурування як особистості і суспільства, так і культури в цілому. Пріоритет природознавства над гуманітаристикою, гносеології над аксіологією свідчать про зміну акцентів у культурі, а отже - зміну центру структурування культури і внутрішнього світу людини.

ЛІТЕРАТУРА

Борн М. Моя жизнь и взгляды. - М.: Наука, 1973. - 237 с.

Выжлецов Г.П. Аксиология культуры. - СПб.: Издательство Санкт- Петербургского университета, 1996. - 152 с.

Газнюк Л.М. Персоніфікованість символів і речей у соматичному та екстрасоматичному бутті людини // Практична філософія. - 2004 (.№14). - № 4 - С. 153-158.

Гайденко П.П. Философия культуры Романо Гвардини // Вопросы философии. - 1990. - № 3. - С.119-132.

Дышлевый П.С. Научные революции как предмет философского исследования // Научные революции в динамике культуры / В.С. Степин, И.Т. Фролов, В.А. Лекторский и др. - Минск: Университетское, 1987. - 384 с. - С.77-93.

Иноземцев В.Л. Современное постиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы. М.: Логос. - 2000. - 302 с.

Кисельов М.М. Біологічна етика в системі практичної філософії. - Режим доступу: http://www.uct.kiev.ua/~sofi/pf1/kiselov.htm

Лосский Н.О. Условия абсолютного добра: Основы этики; Характер русского народа. - М.: Политиздат 1991. - 368 с.

Марчук М.Г. Ціннісні потенції знання. - Чернівці: Рута, 2001. - 319с.

Микешина Л. А. Проблема универсальности понятия научной революции («научная революция» как понятие методологии обществознания) // Научные революции в динамике культуры / В.С. Степин, И.Т. Фролов, А. Лекторский и др. - Минск: Университетское, 1987. - 384 с. - 321-338.

Окладной В.А. Ценностная регуляция конкуренции научных теорий // Наука и ценности. - Новосибирск.: Наука, 1987. - 241 с. - С. 134-146.

Табачковський В.Г. Полісутнісне homo: філософсько-мистецька думка в пошуках “неевклідової рефлективності”. - К.: Видавець ПАРАПАН, 2005. 432 с.

Тулмин Ст. Человеческое понимание / Пер. с англ. З.В. Кагановой / Общ. ред. П.Е. Сивоконя. - М.: Прогресс, 1984. - 327 с.

Хейзинга Й. В тени завтрашнего дня. Диагноз духовного недуга нашей эпохи // Хейзинга Й. Homo Ludens. В тени завтрашнего дня. - М.: Прогресс-Академия, 1992. - 464 с.

Хорхе А. Общество комфорта и философия риска. - Режим доступу: ttp://www.newacropolis.ru/magazines/1_2003/Qbshestvo_komf_i_fil