М.М. Ведмедєв

Сумський державний педагогічний університет

У статті розглядаються конструктивні процеси в когнітивній сфері, здійснюється порівняльний аналіз епістемологічних програм радикального конструктивізму і когнітивної соціології науки. Як ключова виокремлюється проблема залежності продуктивного мислення від масивів культурних ресурсів, що використовуються суб’єктом пізнання.

Серед вітчизняних і зарубіжних фахівців течія конструктивізму в теорії пізнання є сьогодні предметом гострих дискусій. І це не дивно. З одного боку, у рамках цього напряму відбувається радикальна переоцінка низки класичних філософських уявлень (про об’єктивність знання, роль трансцендентального суб’єкту, співвідношення релятивності й універсальності), що, природно, викликає як енергійну підтримку, так і рішучий спротив. З іншого боку, формування конструктивізму щільно пов’язане з новітніми розробками в галузі когнітивних, психологічних, соціокультурних дисциплін - нейрокібернетики, біокібернетики, генетичної психології, соціології й етнографії науки. Природно, такі умови надають цьому напряму рис ґрунтовності та конкретності.

У розмові про конструктивізм, слід, звісно, мати на увазі, що існують різні варіанти цього підходу: конструктивізм радикальний (Е. Глазерсфельд, У. Матурана, Ф. Варела, Х. Ферстер), соціальний (Б. Барнс, Д. Блур, М. Малкей, К. Кнорр-Цетіна, Б. Латур, С. Уолгар), емпіричний (Б. ван Фраасен), методичний (П. Яніш) тощо. Проте не всі вони є однаково впливовими. До найбільш розроблених і поширених варіантів слід віднести конструктивізм у його радикальному і соціальному різновидах.

Останнім часом з’явилося чимало ґрунтовних досліджень, автори яких у різних аспектах прагнуть осмислити зазначений епістемологічний напрям. У цьому зв’язку можна вказати на роботи В.О. Лекторського [4], Е.Я. Режабека [6], О.Е. Столярової [7], Р. Харре [9].

Слід зазначити, що в процесі вивчення феномену конструктивізму вже сформувалися певні традиції. Найчастіше фахівці звертаються до розгляду альтернативи конструктивізму й репрезенціоналізму, співвідношення інтернальних та екстернальних факторів у розвитку науки, паралелей між сучасними конструктивістськими уявленнями й філософією І. Канта тощо. У цій роботі автор робить спробу дещо відійти від проторованого шляху в розгляді проблеми і дослідити питання обумовленості конструктивних процесів у пізнавальній сфері наявними в розпорядженні суб’єкта інтелектуальними ресурсами. Цей момент, до речі, акцентувався самими прихильниками конструктивізму, проте залишився поза увагою критиків.

Звернемося, перш за все, до деяких принципових настанов конструктивістського напряму в епістемології. Представники цього підходу зазвичай позиціонують себе як альтернативу реалізму, пов’язуючи це поняття з різноманітними епітетами. Уже наголошувалося, що термін «конструктивізм» слід розглядати як загальну назву, що поєднує вельми різні течії. Кожна із зазначених течій указує на власних ідейних попередників, визначає свої специфічну дослідницьку мету і робочий інструментарій, виокремлює належну йому частину сфери дослідження. Може здатися, що згадані напрями мають між собою мало спільного, хіба що назву. Проте спорідненість усе ж таки існує.

„З точки зору нової філософської перспективи, - зауважує М. Малкей, - фізичний світ постає не стільки таким, що відкривається, скільки таким, що соціально і інтелектуально конструюється” [5, 112]. Використовуючи майже ті самі вирази, його підтримує Б. ван Фраассен: „Я використовую прикметник „конструктивний”, щоб позначити мою позицію, яка полягає у тому, що наукова діяльність є діяльністю конструктивною, а не відкриття, що вона становить собою конструювання моделей, які мають бути адекватні явищам, але не відкриття істини, що стосується неспостережуваного [8, 344-345]. Він називає себе антиреалістом, а виразом „науковий реалізм” позначає точку зору, згідно з якою сутності науки вважаються реально існуючими. Е. Глазерсфельд, залучаючи дещо інший епітет, говорить про відмову від „метафізичного реалізму”. Відмежування від цієї пануючої традиції європейської думки має бути здійснено найрадикальнішим (видатні попередники - Дж. Віко, Ж. Піаже не були у цьому достатньо послідовні) чином. І цей радикалізм стосується погляду на співвідношення знання та дійсності. Пропонується теорія пізнання, e якій „поняття знання більше не співвіднесене з „об’єктивною”, онтологічною дійсністю, визначене єдиним чином як установлюваний порядок та організація досвідного світу...” [3, 42]. Не маючи змоги наводити аргументацію конструктивістів проти реалізму - „наукового”, „метафізичного”, „наївного” тощо, - зазначимо, що увага цьому питанню приділяється досить велика. І в той же час, як на нас, ця частина їхніх концепцій є найбільш слабкою і малоперспективною. Вивчення конструктивних процесів у пізнанні не передбачає необхідного введення антиреалістичних настанов. Відповідний аналіз може пов’язуватися як з реалістичними, так і з антиреалістичними інтенціями, якщо користуватися термінологією конструктивістів. Можна і взагалі не з’ясовувати свої відносини з відомими філософськими платформами. Конструктивістські підходи містять у собі значно цінніші й важливіші моменти і, перш за все, ті, що тим чи іншим чином стосуються діяльнісної сутності пізнання.

Прикладом перспективної постановки питання є з’ясування Е. Глазерсфельдом проблеми: „Як можливе знання?” (питання для філософа далеко не пусте). Посилаючись на одного зі своїх попередників, він висловлює слушні зауваження: „За словами Віко, один Бог відає, яким є реальний світ. Він його створив і тільки через це (підкрес. нами - М.В.) знає, яким є будівельний матеріал і яким є план будови. Так само і людина може знати тільки те, до чого вона сама доклала руку” [3, 45]. Знання є „дійовим”, його складають, будують, конструюють.

Теорія пізнання, як логічно випливає з наведеного, „перетворюється на дослідницьку програму, метою якої є з’ясування того, яким чином розуму в результаті своєї активності вдається з емпіричного потоку сконструювати бодай трохи надійний регулярний світ [3, 50]. У плані реалізації таким чином сформульованої програми дослідник висловлює низку положень, одне з яких становить для нас предмет особливої уваги, оскільки входить до кола постійного дослідницького інтересу. Йдеться про те, наскільки розум у змозі привнести (сконструювати) в хаотичний світ регулярність і лад. Відповідь зводиться до наступного: те, що може бути сконструйоване у майбутньому, визначається рамками того, що було „виготовлено”, сконструйовано раніше. Іншими словами, обмеження існують, і вони накладаються особливостями будівельного матеріалу („сировини”), тобто сконструйованих вихідних положень, попередніми щаблями самої конструкції.

В автора цієї статті проблема обумовленості того, що отримується як результат пізнання, тим, що вже було отримано до цього, має дещо іншу постановку. Магістральна традиція в історії філософської думки полягає в тому, що знання майже завжди розглядається як продукт пізнавальної діяльності, її підсумок, її результат. Ідея ж полягає в тому, щоб виокремити принаймні дві іпостасі знання: знання-продукт і знання-ресурс. Кожне одиничне дослідження з необхідністю має використовувати велику кількість знання (ширше - будь-яких інтелектуальних продуктів), що було отримано раніше, як „сировину”. Без регулярного забезпечення останньою воно взагалі не є можливим. У такому ракурсі пізнання постане як продуктивний процес, який відбувається лише за умови використання вже наявних інтелектуальних продуктів. Питання про те, що являють собою інтелектуальні елементи (уявлення, ідеї, образи, схеми, архетипи, аналогії тощо) в їхній ресурсній, „сировинній іпостасі”, залишається багато в чому не з’ясованим.

Епістемологічна дослідницька програма радикального конструктивізму (якщо про таку можна говорити), на нашу думку, має досить серйозні вади. По- перше, зразки інтерпретації проблем багато в чому запозичуються з операціональної концепції інтелекту Ж. Паже, і робиться спроба піти шляхом їх узагальнення. Такий шлях не видається досить коректним. Справа в тому, що вчення Ж. Піаже формувалося на основі аналізу становлення інтелекту дитини у його онтогенетичному аспекті та щільно пов’язане з особливостями саме цього процесу. Спроба використати його під час опису актів наукової та художньої творчості або процесів винахідництва не виглядає достатньо адекватним. Концепція Ж. Піаже так само, як і методологічний операціоналізм П. Бріджмена, зосереджуються на активності одиничного суб’єкта, не береться до уваги вплив культурного контексту, за яким індивідуальна діяльність за необхідності опосередковується. Саме в культурному середовищі вчені і мислителі, винахідники і митці знаходять ресурси для своєї творчості. По-друге, спостерігається очевидна прихильність конструктивістів до результатів саме природничо-наукових розробок у спробах обґрунтувати своє тлумачення когнітивних структур. В В. Глазерсфельда - це праці біокібернетиків і нейрокібернетиків, головним чином У. Матурани та Х. Ферстера, які створили моделі функціонування біосистем як когнітивних систем на загальнофізіологічному, імунологічному, нейронному рівнях, а також на рівні вищої нервової діяльності. Це, на нашу думку, певною мірою звужує конкретно- наукове підґрунтя філософського вивчення людського пізнання і дещо відводить пошук від суті, надто щільно пов’язуючи функціонування мозку і розуму. Конкретно-наукову базу доцільно було б розширити за рахунок осмислення здобутків гуманітарних дисциплін, скажімо, фольклористики. Видатний учений

В.Я. Пропп у праці „Морфологія казки” поставив за мету виявити інваріантні елементи російських народних казок. Він нарахував 31 такий компонент - „важка задача”, „боротьба”, „шкідництво” тощо („ресурсний масив” - у нашій термінології). Додавши ще ряд понять, що визначають структуру казки, наприклад, сукупність функцій персонажу, учений фактично виявив породжуючий механізм творів цього жанру.

Підхід представників когнітивної соціології можна у певному відношенні розглядати як такий, що доповнює розробки радикального конструктивізму, і перш за все, через те, що концентрує увагу на широкому соціально-історичному контексті людської розумової діяльності. Однією з тез прибічників цього напряму є положення про соціальне конструювання за допомогою наявних культурних ресурсів реальності. Зауважимо, що цю тезу не слід ототожнювати з точкою зору П. Бергера і Т. Лукмана - авторів книги, яка у назві містить подібний вираз („The Social Construction of Reality”). У роботі вивчається питання, яким чином структура соціальної реальності конструюється за допомогою суб’єктивних значень, яким чином останні стають об’єктивною фактичністю [1, 36].

М. Малкей, один з провідних представників когнітивної соціології, виходить з того, що продукти науки слід розглядати як соціальні конструкції. Вони є ментальними продуктами, що мають джерелом свого походження не фізичний, а соціальний світ: „Опис фізичного світу є опосередкованим наявними культурними ресурсами (підкр. нами - М.В.); ці ж ресурси ні в якій мірі не є остаточними... фізичний світ в принципі міг би цілком адекватно досліджуватися на базі інших мов і фундаментальних передумов” [5, 105]. Далі формулюється мета когнітивної соціології щодо аналізу пізнання, яка зводиться до того, щоб з’ясувати, у якій мірі та яким чином наукове знання обумовлюється соціальним середовищем, як відбуваються зміни значень і як знання використовуються в різних видах соціальної взаємодії як ресурси.

Така точка зору має ряд переваг, і дослідження у цьому річищі з використанням методів „ситуативного аналізу” (case study) й етнографії науки дали змістовні результати. У той же час акцент було зроблено на власне соціологічній, а не епістемологічній проблематиці. Прибічників цього напряму більш цікавила культурно-історичні зв’язки певних теорій і наукових відкриттів, ніж виявлення конкретних механізмів формування і функціонування ресурсних масивів.

По-перше, не були з’ясовані фактори, що обумовлюють перетворення певних інтелектуальних продуктів у ресурси пізнавальної активності. А це не відбувається природним, так би мовити, шляхом. По-друге, не знайшло свого висвітлення питання про адекватність фіксованого масиву культурних форм тим пізнавальним задачам, які дослідники намагаються розв’язати шляхом його використання. По-третє, у рамках ситуативного аналізу культурні ресурси розумілися, як правило, як окремі ідеї, аналогії, архетипи, „теми” і не було розгляду таких соціокогнітивних утворень, як етнічна мова і писемність у розмаїтті їх різновидів, системи числення тощо на предмет того, який ресурсний потенціал вони мають. Останні моменти знайшли до деякої міри своє висвітлення в одній з наших робот, де порівнювалися ресурсні потенціали флективного й аналітичного типу мови у плані можливостей синтезу певних онтологічних картин [2].

Здобутки, що отримані представниками конструктивістських напрямків, заслуговують на серйозну увагу, передбачаючи у той же час ретельне і критичне переосмислення. Наведені вище зауваження щодо слабких місць і прогалин у дослідженнях стосовно, зокрема, комплексу проблем, пов’язаних з результатами продуктивного мислення масивами наявних культурних продуктів, можна розглядати як необхідні доповнення і корекцію епістемологічної дослідницької програми, яка чекає своєї реалізації.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. - М.: Медиум, 1995. - 323 с.

2. Ведмедєв М.М. Специфіка мов і інтелектуальна продуктивність // Філософські науки. - Суми: СДПУ, 2001. - С. 57-64.

3. Глазерсфельд Е. фон. Вступ до радикального конструктивізму // Філософська думка. - 2001. - № 2. - С. 33-58.

4. Лекторский В.А. Кант, радикальный конструктивизм и конструктивный реализм// Вопросы философии. - 2005. - № 8. - С. 11-21.

5. Малкей М. Наука и социология знания. - М.: Прогресс, 1983. - 254 с.

6. Режабек Е.Я. Радикальный конструктивизм: критический взгляд // Вопросы философии. - 2006. - № 8. - С. 67-77.

7. Столярова О.Е. Социальный конструктивізм: онтологический поворот Вестник МГУ. Серия 7: Философия. - 2003. - № 3. - С. 39-51.

8. Фраассен Б. ван. Чтобы спасти явления // Современная философия науки. - М.: Логос, 1996. - С. 345-357.

Харре Р. Конструкционизм и основания знания // Вопросы философии. - № 11. - С. 94-103.