І.В. Єфремова

У статті розглянуто феномен справедливості, що виявляється у своїй специфічній формі в моралі та праві. Проаналізовано діалектику справедливості як фундаментальну категорію права і системи права, етики, а також визначено місце справедливості у формуванні моральної та правої свідомості.

Ключові слова: справедливість, мораль, право, правова й моральна справедливість, альтруїзм, егоїзм.

Постановка проблеми. Проблема співвідношення права і справедливості, справедливості і моралі є повністю очевидною і зрозумілою, але й дотепер не вирішеною у філософській і правовій літературі. Так, починаючи від релігійно-міфологічних поглядів давнини й до наших днів, апеляція до справедливості незмінно була присутня в оцінці соціально-етичних і правових відносин. З часів Платона ідея справедливості не зазнала суттєвих трансформацій протягом становлення всієї західної цивілізації. Згадаємо, наприклад, «Дігести» римського імператора Юстиніана, що характеризують право «як науку про добре й справедливе». Сучасна Конституція Іспанії так само виявляє бажання «встановити справжню справедливість». А в США не випадково останні слова Декларації Незалежності проголошують: «...And Justice For All» («...І Справедливість Для Всіх»).

Як видно, мова йде про справедливість як про принцип завжди, а також завжди в конкретно-історичній формі виявлення. «Правове регулювання, - пише Е. Соловйов, - у смислі примусу до справедливості (до обопільної рівності в приватних стосунках) існує з давніх-давен» [12, с. 6]. Можна констатувати, що «уміння «рівноважно» вирішувати конфлікти відомо усім без винятку людським суспільствам» [12, с. 6]. Тому постає актуальним питання про те, якими шляхами можна досягти справедливості у взаєминах людей у сферах, врегульованих мораллю і правом, тобто в моральному і правовому (юридичному) просторі. У цій сфері мораль і право постають ключовим інструментом, що регулює життя людини, бо саме вони повинні забезпечувати досягнення справедливого результату в моральному і юридичному просторах. Саме тому проблема співвідношення права і справедливості, справедливості й моралі заслуговує на пильну увагу і є як ніколи актуальною.

Метою цієї статті є аналіз діалектики прояву феномена справедливості у сфері моралі й права.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Деякі аспекти означеної проблеми, такі як співвідношення справедливості й права, справедливості й моралі, презентовані в роботах І. Канта [7], В. Щеглова [19], В. Соловйова [15], С. Муромцева [10], М. Гартмана [2], Дж. Ролза [14]. Серед сучасних авторів, що досліджували цю проблему, можна назвати В. Нерсесянца [11], Г. Гребенькова [3], А.Гусейнова [5], Р. Апресяна [5], С. Суровягіна [16], О. Мартишина [9].

Виклад основного матеріалу дослідження. Справедливість - одна з найважливіших моральних проблем сучасності. Це історично мінливе явище, що за нових умов набуває нових якостей, змінюється його зміст, оцінка. У Великій радянській і філософській енциклопедіях справедливість трактується як поняття про належне, що відповідає визначенням про сутність людини та її невід’ємні права. Справедливість - категорія морально-правової, а також соціально-політичної свідомості. Так, поняття справедливості містить у собі вимоги щодо відповідності між практичною роллю різних індивідів (соціальних груп) у житті суспільства та їхнім соціальним станом, між їхніми правами й обов’язками, між діянням і відплатою, працею і винагородою, злочином і покаранням, заслугами людей і їхнім суспільним визнанням. Невідповідність у цих відношеннях оцінюється як несправедливість [17, с. 622]. У цих джерелах простежується деяка еволюція семантичного змісту поняття «справедливість» від його негативного змісту (вимога покарання за порушення існуючих правил поведінки) до позитивного (необхідність наділення людей благами і певними правами). У словниках російської мови справедливість також трактується як «відповідність людських відносин, дій, учинків вимогам моралі і права» [18, с. 190].

Аналізуючи проблему справедливості, у першу чергу варто відповісти на питання про приналежність цього феномена до сфери регулювання суспільних відносин, тобто до моралі та права. Етики і юристи розходяться в поглядах: одні вважають категорію справедливість специфічно моральною, інші - специфічно правовою. Очевидним є те, що справедливість не може існувати як суто правова категорія, вона природно виявляється і в інших галузях знання, таких як етика, економіка, політика та ін. Тому можна припустити, що справедливість тісно пов’язана і з мораллю, і з правом, оскільки ці зв’язки здавна були незаперечним фактом для філософів, як древніх (наприклад, Платона, Арістотеля та ін.), так і сучасних. Так, автор багатьох юридичних видань О. Закомлістов вважає, що «справедливість, як і волю людини, не можна віднести до категорії чи до предмета тієї або іншої окремої соціальної науки (соціології, політології, політекономії, юриспруденції чи етики)» [6, с. 86]. У багатьох наукових дослідженнях справедливості підкреслено її історично обумовлену двоїсту юридичну й етичну природу. Як точно зауважує А. Бабенко, справедливість є тим принципом, де мораль і право найбільш тісно взаємодіють і виражають свій ціннісний зміст [1, с. 98]. О. Кобліков вважає, що справедливість є й етичною, і юридичною категорією [8]. Аналогічних переконань про те, що справедливість є етико-юридичним феноменом, дотримується, наприклад, Т. Радько, який використовує термін «морально-правовий характер» [13]; А. В’язов зазначає, що такий підхід дозволяє діалектично розглядати категорію справедливості, перебороти однобічний погляд на неї або як на моральне, або як на правове явище.

Усі згадані автори схильні до однієї думки, що справедливість належить і до сфери моралі, і до сфери права. Однак існують дослідники, які дотримуються зовсім іншої позиції, тому що вкладають у поняття «справедливість» тільки правовий зміст і ні в якому разі не співвідносять її з особистими якостями людини. Серед них у першу чергу можна назвати В. Нерсесянца та Г. Гребенькова. Останній не настільки категоричний, хоча й дотримується думки, що «справедливість постає наріжним принципом розуміння природи права» [4, с. 3]. Він пише, що право є одним із найважливіших, а в сьогоднішньому глобалізуючому світі, мабуть, головним каналом і способом соціальної організації людей та їхньої особистісної волі жити в зрозумілому і прогнозованому культурному просторі, що теоретичне відношення до феномена справедливості повинно перестати бути відношенням лише як до етико-світоглядної і моральної, а більшою мірою як до праксеологічної юридичної проблеми. Продовжуючи, Г. Гребеньков додає, що останнє судження зовсім не означає, що проблема справедливості, стаючи предметом правового дискурсу, стає від цього менш філософічною, «а отже, не втрачає своєї сутності як однієї з фундаментальних культурних універсалій, що мають транскультурний та кроскультурний спосіб буття» [4 с. 4].

У своїх міркуваннях В. Нерсесянц є більш категоричним, оскільки переконаний, що «справедливість - категорія і характеристика правова, а не позаправова (не моральна, релігійна і т.ін.). Більше того, тільки право і є справедливим» [14, с. 28].

Те, що право повинно бути справедливим - дуже стара думка, що бере свій початок ще від Сократа, Платона, Арістотеля і є характерною для всіх правових систем минулого й сьогодення. Проте з тим, що крім права немає справедливості, важко погодитися. Тому відразу постає доречне запитання: а хіба над правом немає вищої справедливості, морального порядку? Хіба нечасто зустрічаємо випадки вчинків, що повністю відповідають праву, але не витримують критики з погляду моралі? Адже право є формальним, абстрактним, бездушним, тоді як мораль завжди є конкретною, одухотвореною, людяною. Так, наприклад, багатий спадкоємець вимагає належну йому за законом частку на шкоду бідному. Правовий це вчинок? Так. Моральний? Очевидно, що ні.

Представники російської філософії В. Соловйов і В. Щеглов визначають справедливість «як вищу і найбільш поширену в суспільному житті форму альтруїзму» [19, с. 99]. Проте, виходячи з вищенаведеного прикладу, багатий спадкоємець не виявляє альтруїзму, а навпаки - егоїзм. Але ж зміст справедливості - тенденція, що протистоїть грубому егоїзму окремої людини, тобто справедливість протистоїть егоїстичним устремлінням людини й утримує її від заподіяння шкоди іншій людині. Ця ж думка представлена в так званому «Золотому правилі моралі» і повністю спрямована на справедливість: «Не роби іншому того, чого не бажаєш собі». Однак егоїст у своєму бажанні володіти благами життя дотримується іншої позиції: усе для мене, що залишиться для іншого - байдуже. Тому справедливість протиставляє цьому таку тенденцію: не все для мене, але мені й іншому одне й те саме. Будь-який грубий гріх проти навколишніх, спрямований він проти тіла, життя, майна, соціального стану чи репутації, честі, одержує відсіч у вигляді цієї принципової настанови. Істотною в ній споконвічно постає ідея рівності: рівні права й рівні обов’язки з іншими, як щодо окремої людини, так і щодо всього суспільства.

Отже, в ідеї справедливості закладено принцип рівності, і моральною справедливістю буде вважатися таке прагнення поділитися нарівно, що має на меті благополуччя іншого, на противагу прагненню поділитися нарівно за рахунок іншого, маючи на меті виключно своє власне благополуччя. На підтвердження такої думки можна навести «Теорію справедливості», розроблену понад тридцять років тому американським фахівцем Дж. Ролзом. У цій теорії йдеться про справедливість як про чесність, а надалі вибудовується конструкція в дусі суспільного договору Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо та І. Канта. Справедливість як чесність у свою чергу передбачає такі принципи, «які вільні й раціональні індивіди, що мають на меті свої інтереси, у вихідному положенні приймуть як такі, що визначатимуть фундаментальні угоди з приводу свого об’єднання» [2 с. 26]. І якщо вихідна ситуація буде чесною, то вільні й автономні індивіди в умовах раціонального вибору приймуть, згідно з Дж. Ролзом, два принципи: вихідний стан рівності людей і неприпустимість одержання благ за рахунок інших.

Наведені принципи варто розуміти в такий спосіб, що всі повинні мати рівні права, сумісні з правами інших, а всі незаслужені нерівності (у тому числі й природні) повинні бути компенсовані чи повинна існувати можливість їхнього виправлення. На відміну від моральної справедливості, правова справедливість є таким типом рівності, за якого твердження особистого блага відбувається обов’язково з урахуванням рівності з «іншим». Це своєрідне правило визнавати рівність інших і себе, щоб у свою чергу вимагати для себе блага не меншого, ніж в інших. Така справедливість є нейтральною в плані моральності як чесноти, але й егоїзмом, на нашу думку, її також назвати не можна. Егоїзм є порушенням рівноваги, перевагою особистого, коли «я» зажадав собі блага більшого, ніж є в іншого, а шкоди меншої. «Справедливою» є людина, що робить право чи ставить його собі за мету, сприймає навколишніх і поводиться з ними - в умонастрої чи в діях - з позицій необхідної рівності. Тут «справедливість» - цінність акту особистості, моральна цінність» [10, с. 403].

На відміну від наведених думок, В. Нерсесянц ототожнює право і справедливість з великою наполегливістю. «Справедливість входить у поняття права, бо право за визначенням є справедливим, а справедливість - внутрішня властивість і якість права... Справедливим є те, що виражає право, відповідає праву і випливає з права. Діяти по справедливості - значить діяти правомірно, відповідно до загальних і рівних вимог права... Справедливість - це самосвідомість, самовираження і самооцінка права, а тому й правова оцінка всього іншого, позаправового» [14, с. 30].

Зауважимо, що ще І. Кант свого часу не зміг визнати право як моральну чесноту, а розглядав його лише як правову категорію. Бути справедливим - це тіпітит тіпітогит для людини як моральної істоти, - вважав І. Кант. З цього випливає: «кожному своє», і не більше. Але в праві інакше й не можна, оскільки право - це лише легальна правильність учинку, а не його моральна оцінка, і тим більше не моральна оцінка мотиву поведінки. Саме тому право карає не ваду, а злочин, що завжди є відношенням дій людей одне до одного, а це вже прерогатива права, прерогатива соціального «належного бути і не інакше» для мене, але не для всіх [11, с. 89].

З цим важко не погодиться, оскільки в цьому випадку справедливість не тільки визнається такою, що має пряме відношення до права, але й проголошується суто й винятково правовою категорією. «Право - найвища цінність, а справедливість зводиться до рівня його властивості. Причому не тільки справедливість, але й воля, і рівність вважаються неможливими без права, і постають лише як його характеристика чи його сутність» [16, с. 7]. Підкоряючись праву і зводячись тільки до права, справедливість стає непотрібною, вона скасовується, підмінюється правом. Дж. Ролз підкреслює, що «принципи справедливості... належать до ідеальної теорії» [2]. На противагу справедливості, право є цілком реальним. Так і у В.Нерсесянца право перетворюється на ідеальну категорію і в цьому смислі повністю витісняє справедливість.

Аналогічної позиції дотримувався й С. Муромцев. Він простежував процес прагнення права до справедливості як ідеалу: «коли ідеальне стає реальним, протилежність справедливості і права втрачає своє значення; замість двох протилежностей, що борються, виходить одне право, що гармоніює з вимогами вчорашньої справедливості» [10]. Якщо врахувати, що цим міркуванням понад сто років, то можна хоч і умовно, але погодитися з ними. Між справедливістю і правом існує тісний зв’язок, зумовлений їх особливою роллю в поведінці людей, тому співвідношення цих двох категорій у тій чи іншій мірі знаходиться в полі зору науки і практики.

На захист висловлювань авторів-прибічників співвідношення справедливості і права можна сказати, що за змістом право сягає справедливості, позначає наявність у соціальному світі правового начала і виражає його правильність, імперативність і необхідність. Підтвердженням цього може бути образ богині справедливості Феміди з вагами Правосуддя. Цікавими є символічні засоби, використовувані для цього образу: зав’язані очі, ваги, меч дуже дохідливо виражають вірні уявлення про притаманну праву (а значить, і справедливості) загальнозначимість, імперативність, абстрактно-формальну рівність (пов’язка на очах богині означає однаковий правовий підхід до всіх).

Таким чином, відмінність між моральною і правовою справедливістю вбачається в протилежній спрямованості вектора у встановленні рівноваги між своїм благом і благом іншого. Проте сутність справедливості залишається в зрівняльності. Процедура зрівнювання дозволяє обмежити явища безмежного себелюбного егоїзму, з одного боку, а з іншого - відокремлює справедливість від моральної самопожертви, що повністю заперечує власну вигоду.

Цікавою є аналогія, проведена російським автором С. Суровягіним, який в еволюційному розвитку моральності людини виокремлює наступні етапи: 1) егоїзм як «льох» людського життя, що розвивається на «просторі» низинного суспільного ладу; 2) «перший поверх» людської соціальності - правова й моральна справедливість; 3) «другий поверх» - моральність [5, с. 64].

Як у теорії Дж. Ролза, так і в концепції С. Суровягіна справедливість, в основі якої лежить принцип рівності, не є суто моральною категорією. Це швидше етико-правове поняття, що концентрує в собі спроби людського розуму обмежити прояви егоїстичних схильностей в організації громадського життя і якось співвіднести їх з моральними ідеалами добра й доброзичливості. Трактована в такий спосіб справедливість сама по собі не здійснює морального добра, але сприяє приборканню аморальності «зверху» через раціональний розрахунок, коли людина то прагне зробити краще собі за рахунок іншого, але в межах справедливості, не впадаючи в егоїзм, то прагне зробити краще іншому за свій рахунок, але до визначеної межі, не віддаючи іншому переваги перед самим собою. Як зазначає С. Суровягін, саме такими є принципи будь-якої взаємної ввічливості, взаємної чесності, взаємної доброзичливості [5, с. 64]. І там, де виникає порушення цієї взаємності чи рівності, природно (тобто причинно-наслідково чи раціонально необхідно) з’являється почуття несправедливості - бажання відновити рівність, і сама щира доброзичливість заміняється помстою, покаранням, осудом. Але, незважаючи на це, справедливість усе-таки містить вимогу відповідності між реальною значимістю різних індивідів та їх соціальним станом, їх правами й обов’язками (які й зароджуються, бо у світі є справедливість), між діянням і відплатою, працею й винагородою, злочином і покаранням, заслугами людей і їхнім суспільним визнанням. Справедливість завжди має історичний характер і залежить від умов життя людей та їхніх уявлень про навколишній світ. Саме ж існування справедливості залежить від базової структури суспільства і місця людини в цьому суспільстві.

Висновки. Навіть такий побіжний аналіз змісту феномена справедливості на предмет його приналежності до тих чи інших суб’єктів суспільних відносин переконливо показує всю складність означеної проблеми. З одного боку, почуття справедливості (несправедливості) виникає в людей майже завжди, коли створюються сприятливі умови (перешкоди) для задоволення ними своїх актуалізованих потреб. З іншого боку, з усвідомленням людьми будь- яких соціально-групових, загальнодержавних чи міжнародних інтересів у них формується моральне усвідомлення справедливості (несправедливості) існуючих чи нав’язуваних суспільних відносин, що регулюють ту чи іншу сферу життєдіяльності суспільства. У результаті відбувається істотна диференціація населення за моральними позиціями в оцінюванні одних і тих самих умов, що регулюють процеси задоволення актуалізованих потреб.

Проаналізувавши діалектику прояву феномена справедливості в моралі і праві, можна з упевненістю сказати, що ці поняття не можуть існувати одне без одного і є багатогранними, причому ці грані вигострювалися протягом всієї історії людства.

Використана література

1. Бабенко А.Н. Правовые ценности (вопросы теории). - М.: Академия управления МВД России, 2001. - 184 с.

2. Гартман Н. Этика / Пер. с нем. А.Б. Глаголева, под. ред. Ю.С. Медведева, Д.В. Скляднева. - СПб: «Владимир Даль», 2002. - 708 с.

3. Гребеньков Г.В. Очерки по философии права. Монография / Г.В.Гребеньков; Донецкий юридический институт Луганского государственного университета им. Э.А. Дидоренко, 2009. - 216 с.

4. Гребеньков Г.В. Справедливость как правовая универсалия культуры // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. - № 1. - 2006. - С. 3-12.

5. Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика. - М.: Гардарики, 2006. - 344 с.

6. Закомлистов А.Ф. Судебная этика. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. - 258 с.

7. Кант И. Метафизика нравов / И. Кант. (Сочинения: в 6 т. / И. Кант; т.4, ч. 2). - М.: Мысль, 1965. - 478 с.

8. Кобликов А.С. Юридическая этика: учебник для вузов. - 3-е изд., изм. - М.: Норма, 2005. - 176 с.

9. Мартышин О.В. Справедливость и право: философия и теория юриспруденции // Право и политика. - № 12. - 2000. - С. 4-15.

10. Муромцев С.А. Право и справедливость // Сборник правоведения и общественных знаний. - СПб, 1893. - С. 7-18.

11. Нерсесянц В.С. Философия права: учебник для вузов. - М.: Норма, 1997. - 652 с.

12. Право, свобода, демократия. Круглый стол // Вопросы философии. - № 6. -1990. - С. 3-31.

13. Радько Т.Н. Теория государства и права: учебник для вузов. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2004. - 576 с.

14. Ролз Дж. Теория справедливости. - Новосибирск: Изд-во Новосиб. ун-та, 1995. - 535 с.

15. Соловьев В.С. Оправдание добра. Нравственная философия /

В.С. Соловьев. (Собр. Соч.: в 2 т. / В.С. Соловьев; т. 1). - М.: Мысль, 1988. - 479 с.

16. Суровягин С.П. Нравственная целостность личности: чувство добра. Монография. - Тюмень: Тюменская правда, 1994.

17. Философский энциклопедический словарь. - М.: «Советская энциклопедия», 1989. -622 с.

18. Черненко А.К., Бобров В.В. Целевая составляющая и аксиологические основания правовой технологии: социальнофилософский аспект. - Новосибирск: Изд-во ГЦРО, 2003. - 232 с.

19. Щеглов В.Г. Нравственность и право в их взаимных отношениях / В.Г. Щеглов. - Ярославль: Тип. Г.В. Фальк, 1888. - 129 с