О. Г. Волков

У статті розглядається становлення до іншого в дискурсі імперського суб´єкта. Розрізняється універсальна і партикулярна етика. На основі аналізу екзистенції досліджується прояв у дискурсі агресивності. Показується роль імперативу єдності та розуміння істини як користі для самого себе.

Ключові слова: інший, імперський суб´єкт, партикулярна етика, ідентифікація, рефлексія, прояв агресивності у дискурсі, імператив єдності

Актуальність даного дослідження пов´язана з необхідністю з´ясування своєрідності політичного дискурсу сучасності, зокрема його етичних підстав. Виникає необхідність вирішення проблеми відносин суб´єкта та іншого в межах дискурсу. Слід зазначити недостатній ступінь дослідже- ності даної проблеми. Основна увага приділяється обґрунтуванню універсальної етики, зокрема в роботах К.-О. Апеля і Ю. Хабермаса [1, с.5].

Мета дослідження полягає в з´ясуванні експонування іншого в дискурсі. Відповідно ставляться такі завдання як виявлення своєрідності співвідношення суб´єкта та іншого в межах дискурсу, розгляд етичних норм, на основі яких побудовані їх відносини, характер суб´єктивної рефлексії в межах дискурсу. Слід зазначити, що вперше розглядають відносини суб´єкта й іншого в умовах їх дискурсивної взаємодії.

Відношення до іншого. Партикулярна етика субєкта-для-себе побудована на ставленні до іншого. Цей інший належить тому ж життєвому світу, він претендує на ті ж блага, і тому являє собою потенційну небезпеку. Це ще ніби не реальний, а потенційний інший, але потенційність не зменшує його небезпеки. Проте цей інший є реальним суб´єктом, а його трансформація в потенційність відбувається в дискурсі. Цей потенційний і, одночасно, реальний інший стає підставою для координації існування. Страх перед ним може провокувати неадекватне ставлення і вчинки. Таким чином, партикулярна етика субєкта-для-себе має імморальний характер, її опис в якійсь мірі можна знайти у творах Н. Макіавеллі [4]. У її нормах інший - це вже потенційний ворог, який є загрозою, тому в її рамках виправдовується деструкція іншого. Зміст партикулярної моралі в даному випадку визначається умовами виживання за допомогою заперечення іншого. Моральним виступає те, що сприяє розвитку, зміцненню суб´єкта. Як не парадоксально, саме такою є мораль демократії, що і є способом організації влади усередині одиничного суб´єкта. Помилка тих, хто вважає демократію досконалим політичним режимом полягає в тому, що вони не беруть до уваги ставлення суб´єктів між собою. Демократія як влада народу є формою організації влади окремого, а не всіх суб´єктів, які належать життєвому світу, і не способом відносин суб´єктів між собою. Партикулярна етика демократії обмежена межами одного народу як суб´єкта, яким і є глобальний суб´єкт. У даному випадку критика демократії необхідна для викриття імморальності суб´ єкта-в-собі, який реалізує себе за нормативами партикулярної етики.

Чому ми говоримо про іншого як про можливе, тоді як він є реальним? Справа у тому, що в дискурсі інший подається як предмет у вигляді образу, хоча він цілком реальний. При створенні цього образу відбувається істотна трансформація властивостей реального суб´єкта, заховання позитивних властивостей та акцентуація негативних, а також наділення такими властивостями, що взагалі не характерні для нього. Інший набуває характеру можливого іншого по відношенню до реального суб´єкта. Інший як можливість наділяється негативними предикатами, тоді як саме негативні предикати усуваються з образу суб´єкта як самого себе. Це можливо, оскільки інший використовується тільки для рефлексії, а в результаті виникає не тільки образ самого себе щодо іншого, але й образ іншого по відношенню до самого себе. Інакше кажучи, інший необхідний для пізнання самого себе - крізь іншого суб´єкт розглядає самого себе. У дискурсі презентується не реальний інший, а його образ, який необхідний для самоствердження, як наслідок - дискурс субєкта-для-себе носить релятивістський характер. Все в ньому відносно, при цьому недосконалість іншого виявляється по відношенню до власної досконалості. Ця відносність має дивний характер. Суб´єкт оголошується центом життєвого світу; проголошується, що саме від суб´єкта залежить його існування, тому суб´єкт бере на себе відповідальність за його збереження, відповідно, бере на себе обов´язок відстоювати добро, справедливість, свободу. Але розуміння добра, свободи і справедливості має абсолютно інший характер, ніж в універсальній етиці.

Універсальна і партикулярна етика. У партикулярній етиці добро, свобода і справедливість розглядаються тільки щодо самого суб´єкта. Проте таке розуміння основних моральних цінностей ретельно ховається і залишається за сферою дискурсу. За допомогою такого заховання партикулярна етика претендує на місце універсальної етики. Проте їй це не вдається. Чому ж? Моментом, який показує, що трактування даних понять належить партикулярній етиці, є те, що вони використовуються для обґрунтування приниження, придушення й руйнування іншого, що неможливе в універсальній етиці. Універсальна етика припускає наявність універсального співтовариства, де, в принципі, неможливе домінування окремого суб´єкта або індивідуальності. Вона припускає не вороже ставлення до іншого, а консенсус, сумісний пошук істини, що б об´єднала всіх, і припускає, як вважає Ю. Хабермас, використання комунікативного розуму. У комунікативному дискурсі, на думку К.-О. Апеля, спочатку задані умови пошуку істини. Саме таких умов ми не спостерігаємо в партикулярній етиці, і, відповідно, дискурсі, оскільки він не припускає рівність сторін, наявність партнерських відносин, можливість відстоювання істини, вираження будь- яких поглядів та інше. В універсальній етиці інший не може розглядатися як ворог, стати об´єктом приниження і підозри. Навпаки, в партикулярній етиці виправдовується наявність однієї думки, що принципово неможливо спростувати, і ця думка або позиція обумовлені тим, що суб´єкт визнає себе як вищу цінність. Тому для суб´єкта необхідне домінування, а інший, який не готовий прийняти правила дискурсу, розглядається як ворог, який загрожує життєвому світу, тому його необхідно знищити, оскільки його існування вже містить в собі загрозу.

Образ іншого як ворога незмінно присутній в дискурсі субєкта-для- себе та втілюється в сукупності міфів. Міф у даному випадку розглядається як оповідання про дії, події як реалізацію себе й іншого. Міф (від грец. mythos - переказ) - це оповідання, незмінне у часі, розповідь про можливого себе та іншого, який переживається в свідомості і, відповідно, визначає існування суб´єкта. Оскільки реальні події в міфі носять можливий характер, вони можуть мати фантастичний характер. У результаті міф включає фантазми як трансформацію реальності. Суб´єкт може використовувати їх для конструювання реальності, оскільки вони роблять вплив на породження подій. Відмінність фантазмів полягає в тому, що вони виступають результатами впливу міфів. Домінування фантазму припускає майже повне ігнорування реальності. Основний фантазм суб єкта-для-себе полягає в тому, що інший не такий як ми, а є втіленням зла і недосконалості, тому представляє загрозу для світу, який ми повинні захистити від нього. Наявність такого іншого може стати причиною виникнення потреби в знищенні іншого.

У межах дискурсу суб єкта-для-себе розум використовується як інструмент, а інший виступає як образ, отже, як можливість. Тому інший руйнується „неначебто”, тобто в міфах і оповіданнях, призначення яких полягає в тому, щоб сформувати певне ставлення до іншого. Яке ж це ставлення? Інший розглядається як об´єкт, який може використовуватися для себе. Інший перетворюється на річ, яку можна використовувати в своїх цілях. Але інший ще не використовується, не руйнується в реальності, а тільки розглядається як своєрідна точка відліку, планка висоти власного положення. Тому в дискурсі субєкта-для-себе можна знайти такі вислови: „Подивіться, яких успіхів досягли наші політичні супротивники! Наше завдання - наздогнати і перегнати їх!” Зрозуміло, що в цьому аспекті відношення до себе критика виступає інструментом самовдосконалення. Але виникає питання: як можна визначити її зміст стосовно іншого? Поза сумнівом, що вона носить деструктивний характер, оскільки формує негативне ставлення до іншого. І це зрозуміло, оскільки субєкт-для-себе дуже ревно ставиться до чужих успіхів, тому прагне подолати відставання в розвитку, якщо воно має місце. Імперативи імперського субєкта-для-себе припускають обов´язкове піднесення себе стосовно іншого, інший повинен обов´язково відставати в розвитку і бути, хоч трохи, але гірше. Рефлексія субєкта-для-себе припускає з´ясування того, що може стати причиною переваги.

Рефлексія й ідентифікація. Суб´єкт-для-себе відрізняється характером рефлексії, в першу чергу, тим, що він співвідносить себе з іншим, але тільки по відношенню до самого себе. Рефлексія субєкта-для-себе - це стосунки ідентифікації. Чому саме субєкт-для-себе? Тому що він займає егоцентристську позицію: все, що він бачить, співвідносить з самим собою. Можна відзначити, що в якійсь мірі рефлексія субєкта-для-себе нагадує фіхтеанське Я = не-Я, оскільки основна мета - співвідношення себе з ін- шим, тому дискурс орієнтований на самого себе, але відносно іншого. При цьому інший виступає тільки точкою відліку, порівняння, зіставлення тощо. Тотожність Я і Не-Я приводить до усвідомлення свого місця у вертикалі влади. Імперський суб´єкт, звичайно, ставить себе вище за інше, при цьому цілком розрізняє свою відмінність і своєрідність, тобто позитивні і негативні якості. Звідси дискурс субєкта-для-себе - це дискурс „змагання”, у якому інший виступає точкою відліку. Змагання, в якому субєкт- для-себе ставить своєю метою безумовне подолання своїх недоліків, наявність яких з´ясовується в результаті порівняння з іншим. Це - дискурс викриття, який покликаний редукувати недоліки.

Отже, що ж таке критичне відношення, і взагалі критика як спосіб реалізації суб´єкта в дискурсі? Критика (від. грец. kritike - мистецтво розбирати, судити) як мистецтво засудження припускає спочатку визначення норм, критеріїв, правил, а також процедур думки. Імперський суб´єкт, як правило, дуже активно використовує критику. Зазвичай вона має два різновиди, що часто не розрізняються та змішуються. Перший різновид припускає усунення недоліків, і на цій основі - вдосконалення; така критика припускає детальне порівняння себе з іншим, з´ясування причин, а також винних в наявності тих або інших недоліків, а також способи їх усунення. Критика припускає використання розуму у творчих цілях. Об´єктом споглядання у цьому випадку є справжня реальність та її зміни, події, що дійсно мали місце, потенції і можливості суб´єкта, і власне виявлення того впливу на реальність, щоб позитивно змінити положення справ з погляду субєкта-для-себе. Суб´єкт виступає в даному випадку як егоцентрична істота; користь і благо для себе виступають в даному випадку критеріями істини. Розум використовується в інструментальному призначенні: з його допомогою розпізнається співвідношення Я і Не-Я, їх переваги і способи вдосконалення Я. У філософії Нового часу Не-Я дорівнювало природі, що повинна досліджуватися, а потім використовуватися в цілях людини. Таке трактування Не-Я, а також інструментальне використання розуму було піддане критиці у філософії постмодернізму. Представник німецької школи дискурсивної етики К.-О. Апель говорить про стратегічну комунікацію, призначення якої полягає в реалізації егоїстичних інтересів [1].

Прояв агресивності в дискурсі. Нагадаємо основні екзистенції імперського суб´єкта: досконалість, творення, подолання, велич і перевага. У дискурсі субєкта-для-себе орієнтація на іншого носить дещо інший характер, і їх переживання істотно змінюються. Одночасно з переживанням власної досконалості виникає переживання недопущення досконалості іншого це переживання набуває агресивного характеру і трансформується в заздрість і ненависть, разом створюючи єдність. Отже, виникає екзистенція заздрості, заздрість, що приводить до виникнення потреби руйнування або підпорядкування іншого. Виникає імператив: „Ніхто не може бути краще, ніж Ми!” Якщо інший є досконалішим, то необхідно прийняти всі заходи для його руйнування. Тому етика субєкта-для-себе виправдовує негативне відношення до іншого. Саме на партикулярній етиці субєкта-для-себе побудовані „холодні” війни, в яких зброєю виступають засоби комунікативного впливу, їх здатність впливати на переживання суб´єкта за допомогою створення образів та міфів. У межах дискурсу субєкта-для-себе створюється образ іншого як ворога, який загрожує життю і світу. Кожен з противників розглядає іншого як ворога, так, наприклад, на Заході створювався образ СРСР як втілення світового зла, а в СРСР образ Заходу як агресивного оплоту світового імперіалізму.

Суб´єкт-в-собі інтуїтивно приписує собі абсолютну досконалість, і не може випробовувати ніяких сумнівів, оскільки відсутній інший. Суб’єкт- для-себе в змозі приписувати досконалість не тільки собі, але й іншому. При цьому наявність досконалості вимагає пояснення, критики себе та іншого. Виникають питання: як вийшло, що інший краще, чому це відбулося, що необхідне для того, щоб його подолати тощо. Відповідно, інший стає об´єктом пильної уваги, спостереження і дослідження, а їх результати і є матеріал для аплікації, тобто перенесення властивостей іншого на себе. Таким чином, позиція імперського суб єкта-для-себе включає перенесення досконалості як екзистенціального стану: те, що досяг інший, запозичується і переноситься на себе. У такій рефлексії суб´єкт, як губка, вбирає в себе досконалість. І передумови для такої реплікації задані в імперативі прагнення до досконалості, який спочатку присутній в свідомості імперського суб´єкта. Отже, коли ми переходимо до суб´єкта-для-себе - це не означає, що розглядається абсолютно інший суб´єкт відносно субєкта-в-собі. Нічого подібного, оскільки субєкт-в-собі - це підстава субєкта-для-себе. Це той же суб´єкт, але такий, який співвідносить себе з іншим, що приводить до неістотної трансформації сенсів існування, і, відповідно, до іншого дискурсу. Іншими словами, один і той же суб´єкт має декілька дискурсів, залежно від того, в якій позиції він знаходиться, якщо тільки по відношенню до себе, то це один дискурс, якщо по відношенню до іншого, то дещо інший. Наприклад, суб’єкт-в-собі, що було відзначене раніше, тільки інтуїтивно позначає свою досконалість, він імперативно приймає за вихідне те, що є втіленням досконалості. Коли цей же суб´єкт знаходиться у позиції субєкта-для-себе, то інтуїтивних уявлень недостатньо, хоча вони зберігаються. Суб’єкт-для-себе вже прагне обґрунтувати свою досконалість по відношенню до іншого, тому з´являються нормативи для з´ясування міри досконалості. Проте це обґрунтування не завжди послідовне, оскільки вирішальний вплив має позиція субєкта-в-собі. Тому в деяких випадках відбувається замовчування досконалості іншого або власної недосконалості. Г оловне, що зберігається імперським суб´ єктом-для-себе - це необхідність панувати, отже, бути вище, ніж інший, досконаліше. Проте при цьому дискурс суб´єкта-для-себе - це не внутрішній монолог на основі інтуїтивного пізнання самого себе, а діалог із самим собою на основі з´ясування співвідношення себе та іншого, але в центрі уваги залишається як і раніше тільки сам суб´єкт. Це такий діалог, в якому суб´єкт намагається розпізнати себе щодо іншого, виявити відмінності й переваги. Але імперський суб´єкт ніколи не визнає, що він є втіленням недосконалості. Так, у нього є окремі недоліки, але їх цілком можна подолати, якщо зрозуміти, в чому вони полягають, і з´ясувати, що необхідно зробити, щоб їх усунути. Тому, якщо суб’єкт-в-собі не здатний на критичне відношення до себе, то субєкт-для- себе вже здатний, але при цьому зберігає те, що постулювало його перева- ги по відношенню до іншого, навіть якщо він є втіленням недосконалості. Якби не було цього імперативу, то критика могла б бути такою, що руйнує, але цього не відбувається. Імператив: „Ми - кращі”, - стає тією перешкодою, що сприяє збереженню самого себе. Це не означає, що деструкція, спрямована на самого себе, взагалі відсутня. У деяких ситуаціях, наприклад, небезпека для імперського суб´єкта, вона буде сильнішою, ніж реконструкція, оскільки в ситуації небезпеки виникає необхідність вилучення віджитого. З чим це пов´язано? Це обумовлено своєрідністю позиції субєкта-для-себе. Прагнення бути краще породжує імператив заперечення недосконалості, отже, свідомість необхідності деструкції по відношенню до самого себе.

Використання іншого. З´ясування наявності досконалого іншого припускає недопущення переваги, тому включає запозичення. Епоха революційних перетворень, наприклад, характеризується такими гаслами: „Ми будуємо новий світ! Ми повинні не тільки знищити віджиле, але і узяти те краще, що було у старому світі! [2]”. Таким чином, в рефлексію суб´єкта- для-себе входить аплікація (від латин. applicatio - прикладаю). Аплікація у цьому випадку розглядається як операція привнесення того, що характерно для іншого, запозичення його властивостей, характеристик, способів дії та інше, як би прикладання їх до самого себе, і тим самим удосконалення (руйнування) самого себе. Звідси такі вислови: „Якщо вони досягли таких успіхів, рівня розвитку, то чому ми не можемо цього?” Цей різновид пізнання має екзистенціальну природу, оскільки результатом цього пізнання виступає не тільки деяке знання, але і виникнення імперативу, який має екзистенціальне походження, інший виступає таким об´єктом, властивості якого запозичуються для вдосконалення самого себе: інший накладається на себе з метою зміни самого себе. Це таке прикладання, яке приводить до зміни самого себе, тому воно має прагматичне значення, оскільки включає дію, трансформацію, в першу чергу, сенсів існування. Призначення цієї аплікації одне - забезпечити домінування суб´єкта, - в цьому полягає особливість суті імперського суб´єкта. Але не завжди це можливо, тому субєкт-для-себе шукає переваги, що властиві тільки для нього. Це необхідно для того, щоб виправдати свою недосконалість, але, в той же час, можливість її подолання. Отже, в дискурсі субєкта-для-себе суб´єкт намагається розпізнати себе, ідентифікувати відносно іншого. Ідентифікація, і це природно, припускає прояснення своєї суті. Необхідно нагадати, що сутність суб´єкта визначається як сукупність сенсів, що належать його свідомості. Сутністю суб´єкта виступають такі сенси як прагнення до досконалості, творення, переваги і величі. Яким же чином вони виявляються у субєкті-для-себе? В цілому сутність залишається без зміни, і в цьому полягає її субстанціональна природа, але виявляється вона абсолютно інакше. Відмінність полягає в тому, що для ідентифікації використовується інший.

Імператив єдності. Поки мова йшла про своєрідність рефлексії субєкта-для-себе за умови розгляду імперським суб´єктом себе як єдиного. Імператив єдності знімає суперечність між локальними суб´єктами, індивідуальностями, зокрема першими особами, що виражається в таких висло- вах: „Ми повинні діяти злагоджено, всі суперечності ми зможемо подолати. І тоді ми непереможні!” Але не слід забувати, що влада реалізується в умовах протистояння між локальними суб´єктами та індивідуальностями. Тому деструкція може використовуватися не лише для творення, але й панування окремого суб´єкта або індивідуальності. Тоді критика носить руйнуючий характер і спрямована проти того, кого необхідно принизити, щоб піднестися. Така критика може виражатися в таких думках: „Так, ми дося- гли високих результатів! Наш добробут викликає захоплення всього світу. Але у нас є і серйозні недоліки, проте ці недоліки виникли з вини конкретних людей, яких необхідно покарати! І це покарання буде справедливим!” Таким чином, провина за недосконалість покладається на локальних суб´єктів або індивідуальностей, які таким чином знижуються в своєму статусі, а в деяких випадках знищуються. Іноді такі стосунки усередині суб´єкта приводять до виникнення деспотичної влади, відповідно, репресії стають нормою політичного життя. Слід зазначити, що підставою такої позиції є імператив вдосконалення та подолання власної відсталості. Саме необхідність вдосконалення і стає останнім аргументом для покарання обвинувачених.

Слід мати на увазі, що описана рефлексія буває двох типів, а саме : рефлексія субєкта-в-собі єдиного по відношенню до іншого і рефлексія субєкта-в-собі як сукупності локальних суб´єктів та індивідуальностей. Не дивлячись на те, що кожну з них можна розглядати окремо, в реальності вони існують в єдності, а саме одна через іншу. Їх співвідношення визначає міру концентрації політичної влади і характер її роззосередження. Рефлексія субєкта-в-собі як єдиного приводить до консолідації, але на принципах не універсальної, а партикулярної етики, а рефлексія суб´ єкта-в-собі як сукупності приводить до напружених відносин, переділу влади, зміни локальних суб´єктів, які займають домінуюче положення. В іншому випадку рефлексія приводить до деструктивних явищ усередині суб´єкта, протистояння, боротьби за владу, репресій тощо.

Істина як користь для себе. В основу партикулярної етики покладено уявлення про істину як про те, що корисно і вигідно для імперського суб´єкта. Отже, ще раз виділимо: у першому випадку рефлексія виявляється причиною усунення недосконалості суб´єкта, відповідно, зловживання владою, використання влади для одноосібного домінування, іншими словами, виникнення деспотії й тиранії. Рефлексія такого типу пов´язана з такими висловами як: „Ми не дозволимо, щоб загальні інтереси були підпорядковані приватним! Не дозволимо узурпувати владу окремим лідерам! Нам треба навчитися захищати суспільство від їх свавілля”. Така рефлексія характерна для суспільств з демократичним режимом.

Зазвичай в політології демократичний режим виділяють як найбільш досконалий, і звідси відбувається вимога його обов´язковості для всіх політичних суб´єктів. Недолік політологічного підходу полягає в тому, що режим (від латин. regine - управління) як стан управління розглядається як середовище існування суб´єкта, звідси такий вислів: „Ми повинні побудувати демократію!” В цьому випадку абсолютно не приймається до уваги стан суб´єкта, модус його свідомості, суть і інше, тобто внутрішні чинники, що і можуть стати непереборною перешкодою. Як результат ми маємо помилковий імператив, реалізація якого приводить до руйнівних наслідків для суб´єкта. Ця помилка складається з нерозуміння того, що режим - це не середовище існування суб´єкта, а наслідок експлікації суті політичного суб´єкта. Тому демократію, так само як і комунізм, в принципі, неможливо побудувати в результаті маніфестації. Демократія може виникнути в результаті певних обставин, і головні з них - наявність імперського суб´єкта, оскільки тільки в межах імперського суб´єкта можлива вільна самореаліза- ція. Пригадаємо, що багато імперій минулого містили основні ознаки демократії, і в першу чергу, наявність сильних законів, колегіальне управління та інше. Необхідно, щоб спонтанно сформувався імператив: „Ми не дозволимо узурпувати владу!”, - тобто, імператив заперечення деспотизму. Його формування відбувається через певні обставини, тому демократію не можна передбачити, і, тим більше, побудувати. Заперечення деспотизму можливе тільки в імперських суб´єктах, оскільки саме тут можлива надмірна формалізація відносин за допомогою правових норм. Пригадаємо в зв´язку з цим, що саме в Римській імперії виникли норми цивільного права, а імперія Чингізхана існувала тільки завдяки необхідності виконання жорстоких законів. У зв´язку з цим не можна не пригадати деякі положення ле- гізму, де закон як норма розглядався як основа існування сильної держави. Виникнення і зникнення цього імперативу має випадковий характер, оскільки він виникає не тільки за умови наявності розвиненого суб´єкта, але і негативного досвіду, який „вимагає ” заперечення тиранії та деспотії. Як тільки суб´єкт втрачає лідируючі позиції, вплив на нього посилюється, як результат - влада народу не може реалізуватися у всій повноті, отже, відроджується деспотія. З даної точки зору принципово неможлива демократія в період військових дій. Отже, погіршення умов існування, або, за Ю. Ґабермасом, стани життєвого світу, приводить, як правило, до відродження деспотії, про що наочно говорить досвід не тільки фашистської Німеччини. Іншими словами, виникнення імперативу залежить від положення справ в суб´єктові, відношення суб´єктів між собою, своєрідності модусу свідомості, переживання реалій життєвого світу локальними суб´єктами та індивідуальностями. Наприклад, криза виробництва призводить до погіршення положення справ, і як наслідок виникнення потреби в „сильній руці”, яка б навела лад, інакше кажучи, говорить про виникнення імперативу деспотизму.

Висновки:

1. Виділяється дискурс суб´єкта-для-себе, в якому суб´єкт ідентифікує себе по відношенню до іншого на принципах партикулярної етики; слід розрізняти дискурс глобального суб´єкта, в якому домінують імперативи єдності, і дискурси локальних суб´єктів, які його утворюють, в яких виражається прагнення кожного з них панувати.

2. Суб´єкт переживає по відношенню до іншого страх за своє існування, оскільки обидва вони належить до єдиного життєвого світу, ресурси якого обмежені, тому інший розглядається суб´єктом як потенційний ворог, який претендує на цей самий життєвий світ, тому партикулярна етика виправдовує його деструкцію, оскільки етичним розглядається те, що сприяє виживанню суб´єкта.

3.Інший розглядається по відношенню до суб´єкта як можливий, оскільки він є обґрунтуванням ідентифікації, а також визначення цілей, завдань власного конструювання, хоча інший - це реальний суб´єкт, тому у дискурсі презентується образ іншого таким чином, як це необхідно в реалізації егоїстичних інтересів суб´єкта; у дискурсі суб´єкта-для-себе можна спостерігати виявлення переваги суб´єкта по відношенню до іншого, що є проявом прагнення до панування.

4. Суб´єкт в рівній мірі може використовувати норми універсальної й партикулярної етики залежно від ситуації: якщо ситуація сприяє його са- мореалізації, використовується партикулярна етика, якщо ж загрозлива, то універсальна, оскільки суб´єкт прагне захистити себе від руйнування.

5.Відмінність рефлексії суб´єкта-для-себе в дискурсі полягає в тому, що він бачить себе по відношенню до іншого, тому використовується критика; у дискурсі суб´єкта-для-себе створюється образ та міфи про іншого, в якому інший презентується так, щоб стало можливим продукування суб´єкта; це необхідно для того, щоб подолати страх перед іншим, а також навчити розглядати його як сферу самореалізації; тому у дискурсі суб´єкта- для-себе відбувається істотна трансформація імперативів існування, так імператив досконалості припускає виникнення імперативу заздрості по відношенню до іншого.

Використана література

1. Апель К.О. Трансформация философии. - Пер. с нем. В. Куренного, Б. Скуратова. - М.: Логос, 2001. - 338 с. - (Университетская библиотека).

2. Горький М. Несвоевременные мысли. Заметки о революции и культуре / Вст ст., публ., подгот. текста и комм. И. Вайнберга. - М.: Советский писатель, 1990. - 400 с.

3. Делез Ж. Логика смысла: Пер. с фр. Я. И. Свирского, науч. ред.

А. Б. Толстов. - М.: Изд. Центр «Академия», 1995. - 299 с.

4. Макиавелли Н. Государь: Пер. с итал. Г. Муравьевой. - М.: Эксмо, - 509 с. - (Зарубежная классика).

5. Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие: Пер. с нем. / Под ред. Д. В. Скляднева. - Изд. 2. - СПб, 2006. - (Слово о сущем).