Н.В. Радіонова

Стаття присвячена дослідженню освітньо-філософських тенденцій, що простежувалися на Слобожанщині в ХІХ столітті. Європейська освітня орієнтація неможлива без урахування національних традицій. Підкреслюється, що самі традиції є істотним механізмом інтеграції етнонаціонального буття в умовах культурної глобалізації.

Ключові слова: європейська ідея, культурно-освітній простір, академічна спільнота, Слобожанщина ХІХ ст.

Актуальність. Питання освітньої євроінтеграції належить до ключових завдань українського соціуму. Однак його ефективне вирішення неможливе без духовного оновлення українського суспільства, пробудження історичної пам’яті, визначення історичних передумов освітньої євроінтеграції України, без урахування яких вона не може бути успішною. Серед інших завдань у сучасному українському суспільстві гостро відчувається обґрунтована стратегія збереження національної ідентичності за умов культурної глобалізації. Аналіз досвіду трансформації європейської ідеї в освітньому просторі Слобожанщини ХІХ ст. дозволяє не тільки конкретизувати виховну і більш широко - просвітницьку функцію філософії, а й сприяє розумінню сучасних освітніх процесів в Україні, що наштовхуються, крім багатьох інших перепон, також і на складнощі, обумовлені попереднім розвитком. Разом з тим, досвід сучасності сприяє більш глибокому відкриттю та пізнанню минулого і дозволяє адекватно його оцінити.

Ступінь розробленості проблеми. Окремі аспекти становлення як філософії, так і системи освіти в цілому на Слобожанщині ХІХ ст. висвітлені у працях Д.Багалія В.Абашніка, С.Голікова, В. Кравченка,

І. Мірчука, Г. Панкова, С. Посохова, Л. Посохової, І. Щудрика, А. Щедріна та ін. Варто зазначити, що європейська ідея має регіональні модифікації. Однак проблеми становлення українського мультикультуралізму, особливо його регіонального втілення, ще не знайшли належного висвітлення у вітчизняній філософії.

Мета статті. Проаналізувати трансформації європейської ідеї в освітньому просторі Слобожанщини ХІХ ст.

Відомий американський публіцист О. Геніс, звертаючись до характеристики суспільно-історичного процесу в країнах Заходу, акцентує увагу на поверненні до багатьох традицій минулого, особливо ХІХ ст.: «Дев´ятнадцяте століття боролося з двадцятим, щоб перемогти в двадцять першому, яке вже почалося. Втомленим ветераном світ повертається з цієї війни, щоб продовжити свій повільний похід до зважених ідеалів минулого... Віднині ідеал майбутнього - повернення у минуле» [4, с. 8]. Слід наголосити, що саме цей період і в історії освіти, і в історії української філософії був періодом інтенсивних пошуків легітимації нових культурних форм, нових освітніх і виховних практик. Це був період світоглядних ризиків і вагань, співіснування релігійних, натуралістичних, матеріалістичних, позитивістських та спіритуалістичних настанов. Такий модерний плюралізм світоглядних пропозицій вперше став реальністю для багатьох молодих людей, які пов’язували своє життя з освітою та наукою. Світоглядне роздоріжжя, як реальність культурно- освітнього життя на Слобожанщині того часу, поєднувалось також із викликами перших прообразів сучасної глобалізації, що набували досить чітких контурів на теренах України, вимагаючи філософського осмислення для розуміння тих тенденцій, які сьогодні даються взнаки в освітньому просторі України.

Нове бачення світу збагачується культурною спадщиною багатьох народів, цивілізацій, і це дає підстави сподіватись, що, здійснюючи плідний синтез наявного грандіозного суспільного доробку (без втрати будь-якою культурою притаманної їй самобутності й унікальності), людство зможе винайти й успішно втілити в життя такі форми соціального існування, які дадуть змогу подолати кризу. Зародження такого погляду в Європі можна спостерігати вже з кінця ХѴІІІ - початку ХІХ ст. Слід зазначити, що великого значення набуває ідея слов´янської єдності - це своєрідна конкретизація загальної ідеї Європи. Так, чеський філософ В. Ганка, який завдання свого життя бачив у тому, щоб сприяти пробудженню народу свого від морального та розумового сну, збуджувати в ньому любов та повагу до себе, в той же час вважав за необхідне викликати в чехах розуміння того, що вони - тільки частина великого племені слов’янського, і що «в цій загальній славі та силі повинна і їм належати своя доля, як було колись» [8, с. 6]. Закликаючи чеський народ до соціокультурної визначеності, він спирається на концепцію розвитку моральної свідомості, проголошує існування універсальних моральних норм, керуючись якими необхідно формувати єдиний соціально-культурний простір. До схожих проблем звертається і випускник Ієнського університету доктор філософії П. Шафарик. Виходячи з тези, що «доля його бідних земляків нерозривно пов´язана з долею найближчих одноплеменників», він всю свою наукову, громадську та соціальну діяльність присвятив «розкриттю хибних наслідків старої роздробленості та ворожнечі між слов´янськими народами, акцентуючи увагу на необхідності єдності для блага в майбутньому» [8, с. 11]. Усі ці моменти, так чи інакше поставлені й розроблені західноєвропейською філософською традицією епохи

Просвітництва, стають предметом постійного обговорення інтелектуальної громадськості Харківського регіону ХІХ ст.

Одним із засадних смислових блоків європейської ідеї, як відомо, є філософія. Зауважу, що в першій половині ХІХ ст. Слобідська Україна була центром розвитку філософії, освіти, науки, культури. Інституціональним середовищем, де здійснюється процес творення спільної сфери, стають культурні та освітньо-виховні заклади: Харківський театр, що мав сильну за своїм складом російсько-українську трупу; музичні цехи, що готували музикантів- фахівців і водночас були релігійними братствами (подібні колективи виникають не тільки в Харкові, а й у повітах Слобожанщини, чого не було в інших губернях), академічне малярство (відкриття художніх класів у Харківському колегіумі, якими керував вихованець Петербурзької академії мистецтва - І. Саблуков). Поширення мистецтва на Слобожанщині деякою мірою зобов´язане меценатам. Наприклад, син відомого князя Миколи Голіцина мав тісні зв´язки з Л. Бетховеном, О.С. Пушкіним, створив хор, який мав успіх не тільки у рідному краї, а навіть у Лондоні та інших європейських столицях. В умовах гострої міжконфесійної боротьби, що значно підвищувала попит на богословську освіту, причому освіту європейського рівня, активізується освітня діяльність провославних кіл на Слобожанщині. Що ж до церковного життя, проф. Д.І. Багалій писав: «Південно- західна (тобто українська) церква, безумовно, мала великий вплив на церковне життя Слобідської України, і цей вплив виявився таким великим, що проіснував 250 років і деякі його риси можна побачити й зараз» [1, с. 568]. Отже, пошуки нового світогляду відбувались на шляху оригінального синтезу надбань греко-слов´янського і латинського світу, що особливо увиразнює плюральність і поліфонічність культури як Слобідського краю, так і всієї України. Той факт, що «Харківський університет з часу його відкриття став вогнищем, довкола якого ширилась освіта, в якому гартувалась думка» [9, с.78-81], створює реальні передумови подолання руйнівних процесів соціуму шляхом утвердження нових актів духовності, творення нових зразків культурної взаємодії між людьми. Зауважу, що адаптація ідей Канта і Фіхте до тогочасних українських реалій та залучення українських суспільствознавців і навіть природодослідників до розбудови європейської ідеї значно спрощувалося тим, що ці зусилля підтримувались живою силою сковородинівської традиції, яка орієнтувала академічну спільноту не на утворення герметичних структур, а ініціювала робити кроки назустріч людям, тобто сприяла формуванню прообразу сучасного відкритого суспільства навіть за скрутних умов цензури і обмеження свободи. Особливу роль тут відіграють наукові розвідки Харківського осередку, які не лише висвітлюють способи життя людей у ту чи іншу історичну епоху, але й пропонують можливі варіанти нових життєвих смислів. Серед них, на наш погляд, досить цікавою є праця кандидата А. Метлинського, написана з метою отримання ступеня магістра політичних наук: «О сущности цивилизации и значении ее элементов». Він вказує на те, що у вирішенні глобальних проблем моральність відіграє новаторську роль, оскільки вона фіксує розвиток та вдосконалення людини і сприяє оптимальній життєдіяльності загальної системи. «Кожен повинен заповісти свою діяльність, свій розвиток, своє вдосконалення суспільству, а суспільство свої вдосконалення передасть людству... Людство живе, розвивається та вдосконалюється, підіймається різноманітними шляхами, по різних ступенях досконалості до максимальної довершеності» [10, с. 3]. Проблему морально-ціннісної орієнтації людини він вбачає між парадигмами саморозуміння і світорозуміння, «що знаходяться в такому взаємозв´язку та залежності одна від одної, що одна одною викликаються та посилюються» [10, с. 6]. У процесі цього розвитку розширюються знання про людину і світ, її місце в ньому. Що ж до взаємозв´язку і взаємозумовленості людини й цивілізації, то автор підіймає питання про їх принципову єдність: «чи можна відокремити саму людину, або розвиток її фізико- моральних сил від цивілізації» [10, с. 11]. Полемізуючи з творами Гізо «Histoire de la civilization en Europe» і Ру-Феранта: «Histoire des progres de la civilization en Europe », А. Метлинський пише, що не зважаючи на те, що ці два письменника зробили неоціненний внесок у справу прояснення основних засад цивілізаційного процесу та надали вичерпне визначення поняття про цивілізацію, ними «не визначено чітко процес фізичного та морального розвитку людини в залежності від проявів і форм цього розвитку, якими є, наприклад, релігія, творчість, промисловість... та не залучено до сфери цивілізації спільноту людську, без чого не можливо уявити та зрозуміти самі елементи цивілізаційного прогресу» [10, с. 15]. Теоретично обґрунтовуючи уявлення про цивілізацію як «фізико-моральний розвиток людини», А. Метлинський виділяє елементи цивілізації, розташовуючи їх у такому порядку: 1. Суб’єкт, який підлягає розвитку. 2. Суспільство як форма та умови людського вдосконалення. 3. Кінцевий продукт цивілізації - морально освічена людина як вища цінність. Автор бачить пряму залежність морального вдосконалення людини від рівня розвитку суспільства, та, виходячи з цього, розглядає цивілізаційний процес як єдину умову і реальну можливість затвердження нормативних початків, за якими повинні здійснюватися і оцінюватися мотиви людської поведінки. Тим самим він утверджує принцип історичного розвитку, зводячи всю динаміку людського життя до лінійних процесів. Він пише: «Розвиток моральних сил людини залежить від сили, повноти та простору епохи, в якій вона перебуває» [10, с. 108]. Дійсно, у багатьох випадках виявлення лінійного зв´язку є цілком правомірним, але навіть процес, який може здатись еволюційним при слабкому рівні новацій, у дійсності виявляється результатом складного взаємопроникнення явищ. Людська історія як цілісний процес, що саморозвивається, має нелінійний характер. Змішування, переплетення та накладення не лише суперечливих, але й взаємовиключних орієнтацій завжди пронизувало культурне та духовне життя України, а з ХѴІІ ст. навіть стало нормою, що виразно відчувається в актовій промові ординарного професора І. Калениченко. Він пише: «Усі члени формотворчої природи, від билинки до людської організації, повинні підлягати змінам у процесі своєї життєдіяльності» [11, с. 7]. Аналізуючи ситуацію, коли життєвий процес примушує особистість реалізувати свій духовний потенціал ситуативно і вона втрачає запаси психічної енергії, він пропонує визначити вік сучасного йому століття відповідно до людського віку. «Віком є стан організму людського відносно знаходження його в просторі та дій у часі, витворений відомим змістом фізичних і моральних сил» [11, с. 8]. Згідно з цим автор виокремлює періоди несамостійної психічної дії (дитячі літа, отроцтво, юність) та самостійного буття духовних здібностей. Незважаючи на те, що він так і не систематизував історію людства згідно з людським віком, а лише зосередився на психологічних характеристиках періодів людського віку, праця є актуальною і в наш час, коли розумне, виважене застосування духовної енергії особистості є чи не найбільш проблемним у життєдіяльності суспільства, нації, цивілізації. До речі, ця тема обговорювалася в західноєвропейській філософській думці ХѴІІІ - ХІХ ст. Нагадаємо, що за І. Кантом Просвітництво - це вихід людини зі стану свого неповноліття, в якому вона перебувала з власної вини.

Кризовий стан розвитку людства можна розглядати в площинах соціального, економічного, а також духовного життя певного народу, суспільства чи цивілізації, - вважає ординарний професор М. Протопов. Його актова промова «Речь о том, какое собственно место принадлежит философии в системе движений человечества, определяющих полную сферу его умственно развития» містить у собі яскраві гуманістичні вкраплення і викриває чимало проблем природного поступу суспільства і культури, намічає контури інтелектуальних та моральних пошуків людства. Йдеться про необхідність звернення до минулого у відтворенні належної змістової основи сучасного. Аби глибше осмислити сучасне, треба уважно вдивлятися в минуле, бо «у віддаленій старині та в невиміряному просторі минулого ввижаються нам зупинки в багатьох поколіннях, але ці зупинки не є втратою для майбутніх поколінь, так як утворюють лише терміни здійснення розвитку, котрі є ключем у наступному розкритті життєдіяльності людства» [12, с. 7].

Отже, необхідно розглядати минуле як підвалину творення нового - і вже тим самим бути певною мірою підготовленими для сучасності, аби в усій повноті реалізувати життєдіяльність, спрямовану в майбутнє, «бо не народ, а народи в усій сукупності складають людство». Бути на рівні цього величного, хоч на перший погляд і непомітного поступу - означає щонайперше спромогтися думкою охопити його у найважливіших тенденціях, збагнути його об´єктивний сенс, життєву значущість репрезентованих можливостей. Саме в цьому і полягає призначення людини, бо «людина є дзеркало, в якому відтворюються всі існуючі в світі предмети, але дзеркало не мертве, а живе, наділене здатністю самоспоглядання, внутрішньою свідомістю. І тому, при відображенні в ній предметів природи, вона безпосередньо усвідомлює і буття цих предметів, і своє власне буття спільно, неподільно, розширюючи таким чином першопричинне, природне своє існування» [12, с. 12]. Але, як вважає М. Гайдеггер, «шлях до того, що близьке для нас, людей, завжди є найдовшим, а тому найважчим. Той шлях - це шлях роздумів» [3, с. 195]. Безумовно, таких поглядів дотримується і автор статті: «Людина лише прагне розширити межі свого розуму до простору безмежного Всесвіту, але, можливо, лише у вічності досягне своїх задумів» [12, с. 15]. Але, зрештою, це єдино об´єктивний шлях до впорядкування дійсності, бо «світ розумовий - це ніщо інше, як наслідування світу дійсного та автентичного, живим сяйвом якого є філософія... Філософія - це життя всієї системи пізнання людського» [12, с. 19]. Згідно з цим філософія допомагає людині реалізувати свої життєві плани й прагнення, адже «обсяг знання, яке їй належить, не обмежується тим чи іншим відділом предметів природи, але внутрішньо прагне до всіх інших і з’єднується в повну їхню цілісність» [12, с. 29], тим самим створюючи соціокультурні синтези у межах наявних умов і обставин. Саме в цьому вбачалася суть гуманістичного підходу до історичного процесу становлення, функціонування і розвитку цивілізації як цілісного природного- соціокультурного утворення, що має певну впорядкованість, концентрує в собі не лише досвід успіхів, а й уроки поразок і мужності повноцінно жити в умовах абсурду й хаосу.

Отже, проаналізовані у нашій статті праці викладачів Харківського університету ХІХ ст. досить переконливо доводять, що проблеми, які обговорювались на Слобожанщині тієї доби, є актуальними й за сучасних умов. Філософська творчість викладачів, студентів Харківського університету, пасивне і активне залучення до неї широких верств населення є прикладом того, як філософська культура перетворюється на культуру свободи і культуру мислення, при цьому радикально впливаючи на педагогічну культуру свого часу.

Тому можна сказати, що формування сучасної глобальної цивілізації дедалі більше виявляє приховані, але постійно діючі імпульси минулого. Духовні й суспільні процеси, наявність освітніх осередків та інтелектуальних кіл засвідчують сформованість у даному регіоні середовища, здатного синтезувати інонаціональні здобутки, уникаючи при цьому загрози втрати власної національної ідентичності.

Таким чином, питання самоорганізації українського соціуму не можна розглядати поза його регіональними виявами. Адже освітній простір Слобожанщини набуває статусу конституюючого, що, в свою чергу, сприяє розширенню освітньої комунікації й самоствердженню української версії європейської ідеї університету. В цій інтеграції простежується прообраз сучасної культурної й освітньої глобалізації. Саме тому досвід локального відтворення європейського освітнього простору на Слобожанщині ХІХ ст., в основу якого була покладена стратегія багатовекторних культурних зв’язків, через які транслювалася європейська освітня ідея, сприяє розумінню сучасних освітніх процесів в Україні.

Використана література

1. Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города за 250 лет его существования. - Харьков: Изд-во город. Управления, 1905. - Т.1.

2. Берар Э. Опыт культур // 50/50: Опыт словаря нового мышления. - М., 1989.

3. Гайдеггер М. Буття у колі речей / Возняк Т. Тексти та переклади. - Харків, 1998.

4. Генис А. ХХІ век: возвращение в ХІХ // Литературная газета. - №32.

5. Горський В. Ще раз про пошук Європи / Горський В. // Філософсько-антропологічні студії 2000. Європейський вектор та основні цінності української гуманістики. - Істина. Правда. Життя (до 70-річчя Мирослава Поповича). - К.: Стилос, 2000.

6. Життя етносу: соціокультурні нариси: Навч. посібник / Б. Попов, В. Ігнатов, М. Степеко та ін. - Київ: Либідь, 1997.

7. История Европы в восьми томах. - М., 1994. - Т. 6.

8. Лавров П. Воспоминание о Ганке и Шафарике. - Х., 1861.

9. Ніженець А. Перші українські журнали // Прапор. - 1966. - № 7.

10. Метлинський А. О сущности цивилизации и значении ее элементов. - Харьков, 1839.

11. Калениченко И. О влиянии человеческой жизни на умственные и моральне особенности. - Харьков, 1838.

12. Протопов М. Речь о том, какое собственно место принадлежит философии в системе движений человечества, определяющих полную сферу его умственно развития. На случай торжественного акта в Императорском Харьковском университете, 30 августа. - Х., 1841.