Н.М. Мікулак

Здійснено аналіз процесу ціннісних змін в українському суспільстві в контексті цілей модернізації. Обґрунтовано концептуальні засади розробки проблеми сучасного соціокультурного проекту України.

Ключові слова: цінності, соціокультурний проект, культурологічний підхід, ментальність, транзитивне суспільство, національна ідея, етичний вимір, позитивна ретрансляція.

Постановка проблеми. У сучасних умовах різкого зростання потенційної відповідальності кожної людини за свою діяльність, у зв’язку з різким збільшенням можливостей окремої людини необмежено впливати на векторність та сутність соціальних і культурних процесів, зважаючи на рівень деструктивного впливу людства на природу, який досяг таких небачених масштабів, що руйнується і соціальне середовище людського існування, в умовах існування інших глобальних загроз (техногенні, космічні катастрофи, цивілізаційна криза, стихійні лиха) підвищується значення етичного виміру людського буття у світі, і це змушує людство переосмислювати спосіб нашого ставлення до природного й соціального середовища, виробляти загальні ціннісні пріоритети, загальноприйнятні форми взаємостосунків, створювати спільний соціокультурний внутрішньо - та міжнаціональний простір, метою якого має стати збереження цивілізації, з одного боку, і розробка майбутнього фундаменту для подальшого розвитку людства, - з іншого.

Особливо складними ці процеси є для України як для транзитивного суспільства [1], оскільки відбір і засвоєння загальнолюдських цінностей здійснюється в модернізаційних умовах формування власних національних пріоритетів, національної самосвідомості, культури, економіки, активного державотворення тощо. Тому філософське осмислення ціннісних, культурологічних засад розбудови як сучасного світового, так і українського суспільств, проекція загальноцивілізаційних тенденцій розвитку на культурно-національне середовище українського суспільства є особливо актуальними питаннями для теорії і практики сучасної науки.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання ціннісних пріоритетів розвитку суспільства, людини, формування підвалин соціокультурного простору, адекватного вимогам часу, з давніх-давен були в центрі постійної уваги філософів та предметом фундаментальних наукових досліджень. Певні аспекти даного напряму знайшли своє відображення і у працях вітчизняних вчених: В. Андрущенка, М. Горлача, С. Кримського, М. Михальченка, М. Романенка, М. Підлісного та багатьох інших. В Україні ці надважливі питання тісно пов’язані з не менш важливими процесами державотворення, національного самовизначення, етнічної самоідентифі- кації; вивчення їх, осмислення, у тому числі з позицій філософського осягнення минулого, і прийняття теперішнього, проективного розуміння май- бутнього [2], підґрунтя якого закладається вже сьогодні, активно дискутується теоретичними і прикладними науками сучасності.

Мета дослідження. Здійснити філософське обґрунтування необхідності позитивної ретрансляції загальнолюдських і національних цінностей у сучасний вітчизняний соціокультурний простір.

Виклад основного матеріалу. Загальносистемні зміни у взаємовідносинах людини та її соціального оточення в XXI ст. являють собою принципово новий спосіб інтеграції людини в соціокультурне середовище, коли на перший план виходить онтологічний, екзистенціальний аспект взаємовідношень людини та культури, при якому саме культура є основоположним елементом життя кожної людини та кожного суспільства. Інструментально- методологічний раціоналізм техногенного суспільства, що призвів до тотального відчуження людини від свого оточення і від своєї сутності, поступово змінюється смисложиттєвою орієнтацією персоноцентризму на синтез природних, культурних та діяльнісних компонентів людського буття.

Особливості соціокультурних процесів в Україні визначають переважно ціннісно-орієнтаційну специфіку змісту та реалізації національної культурологічної парадигми, а не її загальноцивілізаційний зміст. Тобто, саме особливості та перспективи розвитку України кінця XX - початку XXI ст., у першу чергу, визначають соціальні основи та субординацію цінностей національної культури.

Тому аналіз теперішньої соціокультурної ситуації можна вважати висхідним пунктом соціально-філософського обґрунтування параметрів українського культурологічного виміру, і саме в основі цього аналізу має лежати проекція загальноцивілізаційних тенденцій розвитку на культурно- національне середовище українського суспільства.

Сьогодні має бути насамперед вирішена проблема формування на індивідуальному та соціальному рівні ціннісного фундаменту подальшого процесу державного будівництва. Звичайно, у країни є багатий історичний досвід розвитку, але національна традиція, у тому числі й державного будівництва, в силу багатьох специфічних причин не давала розвинутих со- ціокультурних основ вирішення нинішніх проблем.

Відтак сьогоднішні цілі українського соціуму (створення незалежної держави, соціальна модернізація, інтеграція у європейську та світову спільноти) можуть бути досягнуті лише на основі системного соціокультур- ного проектування.

Оскільки практично у всіх своїх попередніх соціокультурних проектах український народ виступав як частина більш широкого політичного утворення, то говорити про українську націю як культурогенетичне утворення можна лише з певними обмеженнями, окрім того, якісну новизну сучасного соціокультурного проекту побудови українського суспільства може забезпечити яке остаточне завершення державно-політичних процесів етногенезу, яке відбудеться ще дуже не скоро. І це окрема серйозна проблема.

Ціннісні основи модернізаційних та державотворчих процесів формуються насамперед як визначення ціннісної інтерпретації їх соціокультурної основи - української ідентичності, яка сьогодні трактується не як все- охоплююча монолітна тотожність, а як така, що пов’язана з процесуальні- стю, діалогічністю і темпоральністю. А тому зрозуміло, що не можна просто “відродити” національну ідентичність - її можна лише вибудувати заново, синтезувати, враховуючи як особливості постійно змінної дискурсивної формації, так і нові якості суб’єктивності.

Таким чином, синтез процесів соціокультурної та національної само- ідентифікації українського народу, що здійснюється у ході будівництва незалежної держави, означає реалізацію специфічного соціокультурного проекту, складовими якого слід вважати, в першу чергу, відродження культурної історичної пам´яті, рефлексію всього без винятку попереднього культурно-історичного досвіду та його реконструкцію на основі нової системи цінностей та орієнтації.

Звичайно: без минулого немає майбутнього, але в основі історико- культурної реконструкції повинні лежати проблеми не минулого, а сьогодення. Адже «минуле має значення лише у контексті сьогоднішнього буття, сьогоднішніх завдань і тенденцій розвитку, сьогоднішньої системи цінностей» [3, с. 270]. Тобто, саме сьогоденні проблеми виступають основними критеріями ціннісного відбору.

При визначенні основ нової системи цінностей, що обумовлює характер історико-культурної рефлексії національного минулого, необхідно, у першу чергу, дійти соціального консенсусу відносно сутності, природи, розуміння характеру процесу української ідентифікації в загальнокультурному та політичному смислі, оскільки реально в суспільстві присутні як мінімум дві ціннісні орієнтації, що можуть стати об´єктивною основою реалізації соціокультурного проекту.

В основу першої позиції покладено чисто етнічний, іноді - етнокультурний принцип, за яким розвиток нації розглядається, виходячи зі спільності людей на основі біологічних, кровно-родинних ознак, або зі спільності етнічних цінностей та мови, однак тоді розвиток української державності пов´язується винятково або переважно з інтересами етнічних українців, а значить, і з відповідною дискримінацією інтересів людей інших національностей, які населяють Україну, і це абсолютно не відповідає завданням розбудови гуманного, демократичного, правового суспільства.

Набагато продуктивнішим виглядає так званий культурологічний підхід, - він розроблений поки що менше, ніж етнічний, однак широко застосовується прихильниками концепції політико-державного об´єднання українського народу, яка має на сьогодні і конституційне обґрунтування, оскільки в основу української держави покладено не етнічний принцип, а принцип політичний, і українське громадянство від етнічного фактора практично не залежить, як, власне, і в будь-якому сучасному правовому суспільстві .

Однак політична єдність створює лише формальну основу для загальнонаціонального об´єднання, і у цьому розумінні мало чим відрізняється від імперських принципів створення держави. Змістовну ж основу такого об´єднання може дати тільки національна ідея, та ідея не етнічного, а соці- окультурного характеру.

Таким чином, у межах нинішнього соціокультурного проекту українського народу завдання національної самоідентифікації повинні мати не етнічний, а культурний характер, вони повинні бути пов´язані не тільки і не стільки з пошуками основ такої самоідентифікації в минулому, а більше зі створенням їх у сьогоденні для закладення реальних можливостей щодо формування національної єдності у сучасному і в майбутньому.

Окрім того, потрібно мати на увазі, що реалізація культурологічного підходу до реконструкції минулого в сучасній інтерпретації національної ідентичності та взаємодії національних культур, по-перше, передбачає необхідність відмови від абсолютизації національного культурного досвіду та протиставлення історії різноманітних етносів з точки зору історичної правоти, оскільки саме ця позиція дає можливість творчо використати культурний досвід різних народів для формування сучасного соціокульту- рного проекту в дусі діалогу та толерантності, а по-друге, дає можливість критичного переосмислення національного досвіду при реалізації сучасного соціокультурного проекту без значних втрат для національної історичної пам’яті, національної гордості та самоідентифікації етносу. На основі цього переосмислення створюється фундамент інтеграції культурних цінностей в рамки культури етносу.

Зі сказаного вище очевидно, що реалізація соціокультурного проекту зі створення та зміцнення української державності і завершення націогене- зу в Україні настійно вимагає культурологічного підходу до вирішення усіх проблем, що виникають, оскільки тільки такий підхід забезпечує необхідні основи для синтезу всіх конструктивних факторів розвитку українського суспільства. Будь-який інший підхід не забезпечує єдності українського суспільства, вносячи елементи деструктивності та конфронтації в процес державного будівництва.

Повна ціннісна переорієнтація суспільства можлива лише як зміна ціннісних установок поколінь, оскільки одне й те ж покоління нездатне на радикальну переорієнтацію зразків своєї ментальності й поведінки й неминуче потерпає від власної половинчатості та впливу стереотипів минулого. Звідси випливає важливість розуміння цінностей на сьогоднішньому етапі розвитку суспільної думки.

Традиційно цінності пов’язують з смисложиттєвим аспектом людського буття. “Цінності - це існуючі (часом неусвідомлено) у свідомості кожної людини і культури смисложиттєві орієнтири, з якими індивіди, соціальні спільноти співвідносять свої дії та вчинки, будують життєві плани, формують конкретні типи і стратегії поведінки. ” [4, с. 30].

Проте в сьогоднішніх умовах таке тлумачення цінностей є явно недостатнім, адже в рамках постмодерністської і синергетичної методології суб’єктивний аспект соціальної діяльності набуває нової значущості. І цілком новий аспект розуміння ролі системи цінностей у розвитку дає синергетика. Наприклад, російські дослідники відзначають, що “цінність є матеріальне втілення прагматичного аспекту ідеалу” [5, с. 45], і саме через систему цінностей суспільство здійснює пошук оптимальної форми самоорганізації з максимальним рівнем стабільності в умовах постійних змін.

Таким чином, у сучасних умовах саме ціннісний аспект змін в українському суспільстві є вирішальним для формування нашого майбутнього, що є додатковим аргументом на користь культурологічної інтерпретації модернізаційних змін в суспільстві.

Необхідність культурологічної переорієнтації в Україні детермінує ще один глобальний соціокультурний процес, що зараз у нас відбувається, і за своїм значенням навіть перевершує завдання побудови незалежної держави. Це також глобальний соціокультурний процес, а саме: перехід від авторитарно-традиційного суспільства до сучасного динамічного суспільства, так званого "інформаційного суспільства". У сучасній науці цей процес соціальної трансформації отримав назву "модернізації", тобто переходу до сучасних соціальних структур.

Традиційне суспільство ґрунтується на процесах репродукування діяльності, соціальних структур, життєвих устоїв і традицій. У сучасному динамічному суспільстві провідним стає процес розвитку, порівняно швидкої, якісної зміни різних соціальних та культурних структур, а також відповідних їм форм поведінки, мислення та свідомості людей. Якщо у традиційному суспільстві майбутнє - це процес продовження минулого, то у динамічному суспільстві майбутнє принципово відрізняється від минулого і одним минулим не визначається. Майбутнє кожного разу потрібно ніби заново самовизначати, що створює ситуацію інтенціального домінування соціальної перспективи над традиціями минулого і навіть потребами сьогодення. І таке домінування майбутнього здійснюється саме через культуру. "Із катастрофи, як свідчить історія, - відзначає С. Кримський, - люди ніколи не виходили одними економічними засобами. Тут необхідне підняття духу, граничних антропологічних основ діяльності, творчий пафос великої культури" [6, с. 110].

Зрештою, успіх модернізації залежить від рівня та інтенсивності трансформації системи цінностей в суспільстві й інтеріоризації нових цінностей на особистісному рівні. Сам динамізм змін, що здійснюються на основі певного зразка, визначає необхідність випереджуючого розвитку саме тих сфер соціального життя, у рамках яких змінюються соціальні орієнтири розвитку і функціонування, в першу чергу, сфери духовної культури, соціалізації особи, її навчання та виховання. Суспільство з набагато меншими втратами здійснює перехід до ліберально-демократичних, ринково-інформаційних принципів функціонування, якщо відповідні інститу- ційні та структурні реформи будуть реалізовуватися в сприятливому соці- окультурному середовищі, в умовах уже сформованих адекватних їм мотиваційно-ціннісних установок людей. А тому культурно-особистісний аспект соціальної модернізації, пов´язаний з трансформацією культури суспільства у перехідному, транзитивному періоді, виступає основним фактором змін, визначаючи наповненість здійснюваних реформ конкретним соціальним змістом.

Таким чином, саме процес модернізації українського суспільства ставить на порядок денний проблему культурного самотворення, культурної самодетермінації усього соціального життя і самостійного вироблення кожною окремою людиною власних ціннісних орієнтирів і способів діяльності без попередньо заданих матриць. Тобто, в сучасних умовах процес розвитку, удосконалення суспільства можливий лише через удосконалення самої людини, а вона, в свою чергу, змінюється, удосконалюється через зміну ціннісної свідомості. Тому так важливо сьогодні усвідомлення людиною нових потреб людського суспільства, їх глобального характеру, вза- ємопов’язаності та актуальності розуміння того факту, що загальногумані- тарні цінності, - а це об’єкти потреби збереження всього людства як сис- теми, - є фундаментальними і обов’язковими для всіх. І надзвичайно важливо сьогодні вибудувати кожною людиною індивідуальну ієрархію своїх цінностей, що буде являти собою неповторне поєднання елементів загальнолюдських цінностей, створених під час розвитку культури, цінностей суспільства, в якому вона живе, а також специфічних цінностей тієї спільноти, членом якої вона є, або цінностей, особливо важливих для індивіда, і водночас ця ієрархія цінностей буде настільки універсальною, що позитивно сприйматиметься і самою людиною, і суспільством, і світовим співтовариством, а також забезпечить максимально позитивний вплив на суспі- льно-цивілізаційний розвиток.

Висновки та напрями подальших досліджень. На основі зробленого аналізу, враховуючи транзитивний характер практично всього розмаїття розбудовчих процесів в Україні, можна зробити висновок про те, що досягнення сучасних об’єднавчих цілей українського соціуму можливе лише на основі системного і комплексного соціокультурного проектування, оскільки кожен напрям є невід’ємною його (проектування) складовою, взаємо- обумовлює, визначає його розвиток в цілому і, зокрема, має в кінцевому результаті зійтися, адекватно заповнюючи порожнечу і напівпорожнечу створюваної конструкції, але таким чином, щоб усі компоненти, ніби паз- ли, склалися в одну-єдину картину - діючу живу модель демократичного українського суспільства, що відповідатиме всім сучасним вимогам світового співіснування і цивілізаційного розвитку. Для цього мають бути вироблені спільні критерії, які б відбирали все позитивне і необхідне, або вибраковували, відкидали те, що є негативним чи не відповідає цим критеріям у процесі сучасного соціокультурного будівництва.

Використана література

1. Пономарьов О.С., Шатенко С.А. Громадянська злагода як чинник становлення транзитивних соціумів // Наукові записки Харківського університету Повітряних Сил. Соціальна філософія, психологія. - 2007. - № 1(27). - С. 65 - 74.

2. Доброносова Ю.Д. Некерований порядок самоідентифікації як підстава екомайбутнього // Практична філософія .- 2007. - № 2 (24). - С.32-37.

3. Романенко М.І. Соціальні та парадигмально-когнітивні детермінанти розвитку сучасної освіти: Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук, спеціальність 09.00.10 - «Філософія освіти» - Дніпропетровськ: ДНУ, 2003. - 407 с.

4. Добрянская Е.И. Философия образования: поиск ориентиров // Дайджест педагогічних ідей та технологій школа-парк. - 2002. - №1. - С.30 - 32.

5. Бранский В.П, Пожарский С.Д. Социальная синергетика и акмео- логия: теория самоорганизации индивидуума и социума. - СПб.: Политехника, 2001. - 159 с.

6. Крымский С. Ценностно-смысловой универсум как предметное поле философии // Философская и социологическая мысль. - 1996. - № 3-4. - С.102 - 111.