С.В. Кострюков

У статті розглядаються культурні виміри державної політики демократично орієнтованого суспільства у трансформаційний період.

Ключові слова:держава, державна політика, демократичні цінності, культура, національна культура.

Постановка проблеми. Зміна вподобань - постійний і невідворотний процес. однак безболісно він відбувається там, де люди не втрачають бережливого ставлення до вічних цінностей, золотого правила моралі, не забувають про зв´язок часів, традиційної культури і людської цілісності. трансформація суспільної системи не тільки передбачає, а й вимагає зміни морального підґрунтя. Ставши на цей шлях, ми, на жаль, втратили почуття людської цілісності, часто забуваємо про загальнолюдське. Звідси - причини моральної кризи, ознаки якої нині можна побачити неозброєним оком. Тому, аналіз останніх досліджень показує, що становлення нової культурної парадигми відбувається на шляху пошуку виходу з новітньої кризи цінностей [1, 3, 5]. Під цим оглядом у статті розглядаються культурні виміри державної політики демократично орієнтованого суспільства.

Суспільну атмосферу в сучасній україні визначають значною мірою моральні цінності, обумовлені саме миттєвими настроями, прагненням людини захиститися від несприятливих обставин, вижити, зберегти своє "я" у світі постійних змін. Немовби йдучи від потрясінь, людина перестала думати про вічне, випустила зі своїх рук стрижень єдності людської цивілізації. подібні втрати людство переживає постійно. Однак, переживши втрачене, воно немовби, повертається до джерел. Воно прокидається, знову і знову переосмислює пережите і задумується про вічне. У цьому основа моральності цивілізації, яка переживає постійне відновлення (розвиток) і одночасно зберігає сталість і цілісність.

Актуальність теми полягає у тому, що проголошення незалежності і початок суспільного відродження мають не тільки соціально-політичний, а й глибокий моральний зміст. це - процес повернення народу в лоно людської цивілізації й одночасно повернення до справжніх витоків моральності, виплеканих людською культурою. суспільне відродження розчистило ґрунт для відновлення справжньої моральності. на жаль, його неоднозначність змусила людину шукати нових способів морального самозахисту і виживання.

Тут ми зіштовхуємося з моральними парадоксами. З одного боку, часто говоримо і вимагаємо морального ставлення до себе, з іншого - не вважаємо себе зобов´язаним дотримуватися таких бажаних суспільством моральних настанов. У цьому - вся суть проблеми. У філософській та етичній літературі подібне явище називається моральним роздвоєнням особистості: стосовно себе людина навіть подумки не допускає аморальності з боку іншого, і навпаки, своєму аморальному вчинку майже завжди вишукує на- лежне моральне виправдання. Виникає ситуація, коли добро і зло немовби делегуються різним адресатам: перше - собі, друге - іншому. Насправді, людина втратила почуття відповідальності. Про моральну атмосферу в такому суспільстві можна тільки мріяти, а жити в ньому - просто небезпечно. Хоча ми живемо.

Моральності потребує кожен. Тому, відповідаючи на цю потребу, особисту і суспільну, ми зобов´язані допомогти один одному перебороти роздвоєння, знайти справжній сенс свого буття, навчитися ставитися один до одного як люди. У нинішній ситуації здатність до цього не втратили тільки три суспільних інститути - традиційна українська культура, релігія і освіта. Художник, Духовник і Вчитель здатні зупинити процес моральної деградації суспільства, що дістався нам у спадщину від минулого і посилений нашою власною некритичністю стосовно того світу, в якому ми вбачаємо ідеал майбутнього.

Метою статті є дослідження цінностей української культурної традиції, як і будь-якого іншого народу, за змістом збігаються із загальнолюдськими. Тому, якщо йдеться про повернення до фундаментальних цінностей, ми маємо на увазі відродження й освоєння нашої культури й одночасно - усього культурного багатства, створеного людством. це - основне джерело моральності, приєднання до якого повинно стати головним змістом навчально-виховного процесу в школі та вищому навчальному закладі, головним змістом життя людини.

Організоване суспільство є суспільством відроджуваної моралі на основі культури, освіти і духовного виховання молоді. Воно забезпечує спадкоємну передачу від минулої епохи до наступних поколінь усього доброго і справедливого, що було в ній і що утримувало систему від розпаду. Одночасно це суспільство має упорядкувати запозичення й освоєння істинних цінностей, за якими живе цивілізоване суспільство, поставити бар´єри химерним потокам усього морально ганебного, з чим людство бореться. В ситуації втрати, розпаду колишніх і недостатньої авторитетності новітніх партійно-громадських структур і організацій відповідальність за цей процес має взяти насамперед держава. Саме вона здатна мобілізувати для цієї справи такі державні установи, як навчальні заклади (школи, університети тощо), державні заклади культури (театри і кінотеатри, бібліотеки і т. ін.), засоби масової інформації тощо. В міру розвитку соціуму і культури основну відповідальність за моральний прогрес людини буде перебирати на себе громадянське суспільство [1, с.372-373].

Таким чином, сучасне суспільство покликане утвердити пріоритет освіти і культури, мобілізувати для їх розвитку всі зовнішні і внутрішні ресурси, виховати людину. Людина, її інтелектуальні, морально-вольові якості, творча наснага і воля є саме тим основним стратегічним ресурсом, завдяки якому можливість означеного переходу стає дійсністю, реальним історичним процесом.

В історії людської думки проблема особистості постала насамперед у вигляді популярних запитань про місце людини у світі, про те, чим вона фактично є і чим вона може стати, в чому сенс її буття, якими є межі її вільного вибору типу поведінки і соціальної відповідальності за наслідки цієї поведінки. Хоча окрема людина і не владна над результатами сукупної суспільної діяльності, вона завжди має свободу вибору, і саме цей вибір характеризує її як особистість.

Глобалізація, утвердження інформаційного суспільства, ринкових відносин і дедалі відчутніша демократизація, що поступово охоплює всі складові суспільного організму, потребують відповідного культурного забезпечення. Важливість інтелекту зростає. Він стає все більш вагомим і викликає зацікавленість з боку як виробничників, бізнесменів і владних структур, так і пересічних громадян [1, с.347].

Слід підкреслити, що у загальному плані система реалізації державної культурної політики має уникати, на нашу думку, як надмірної централізації, одержавлення підтримки культури, так і надмірної відкритості до ринкових та глобалізаційних процесів, доволі небезпечної для незміцнілих структур національної культури. Засобами досягнення поставлених цілей мають стати: удосконалення законодавства у сфері культури, зокрема прийняття Закону України "Про культуру", внесення змін до законів "Про гастрольні заходи в Україні", "Про охорону культурної спадщини", "Про музеї і музейну справу", "Про бібліотеки та бібліотечну справу", "Про благодійництво та благодійні організації"; завершення реорганізації системи управління галуззю; розвиток конкурсних і прозорих механізмів підтримки культурних ініціатив; розбудова партнерства з недержавними організаціями у сфері культури; реформування регіональної культурної політики, зокрема - шляхом запровадження системи норм і стандартів надання культурних послуг; поліпшення інформаційно-аналітичного забезпечення культурної політики.

Культурний досвід ХХ ст. дозволив в кінці сторіччя усвідомити пріоритетні напрями існування людини, актуальні та перспективні для третього тисячоліття. Це проблеми: глобалізація - як нова міра культури; гуманізація - як головний напрям і значення розвитку культури; гармонізація, кое- волюція природи і суспільства - як головна умова виживання і подальшого розвитку людства. людство під кінець ХХ ст. готове вибрати одну з альтернатив майбутнього існування: встати на шлях самознищення, повторивши помилки минулого, або здійснити прорив в принципово нові сфери людського духу, творчих можливостей. Вибір в ХХІ ст. відкритий [5].

Хоча у минулому в багатьох країнах Європи культура була однією з головних турбот держави, її роль в політичній і адміністративній ієрархії ще не встояла. Це викликає здивування, якщо пригадати, скільки держава вкладала в пропаганду власної величі засобами культури. Розкіш дворів французьких і італійських правителів в XVI-XVII ст., німецькі придворні оркестри в ХІХ ст., дорога реставрація середньовічних будівель, колосальні інвестиції в культурні центри та сіті радіо- і телемовлення в ХХ ст. - і при всьому цьому статус тих, хто керує культурною діяльністю, абсолютно не відповідає декларуючої політиками ролі культури в суспільстві. На те існують принаймні дві причини.

Перша полягає в тому, що уряд будь-якої країни, в першу чергу, звертає увагу на такі області: фінанси, оборону, зовнішню політику і міжнародну безпеку. Вся решта сфер шикується по своїй важливості залежно від частки в бюджеті. Тому охорона здоров´я, освіта, соціальна сфера і транспорт мають пріоритет над культурою, хоча культурна складова присутня в багатьох перерахованих сферах. Така реальність не приносить користі влади. якби культура зайняла таке ж високе місце, як, наприклад, зовнішня політика, держава значно укріпила б свої творчі можливості, упевненість і динамізм.

Друга причина полягає в тому, що будь-яка держава любить керувати і контролювати, а головне, знати, що вона володіє ситуацією. Вона бажає бути упевнена в тому, що вкладені ресурси дадуть відповідну віддачу. У сфері збереження культурної спадщини це цілком досяжно: чудово організована музейна діяльність, реставраційні проекти або програми захисту пам´ятників мають видимий і всім зрозумілий позитивний ефект.

Набагато складніше цього досягти у сфері мистецтва, що зажадав величезні суспільні засоби монумент може виявитися в кращому разі посереднім художнім твором, а картина самодіяльного художника або вулична пісенька перетвориться для багатьох поколінь у національний символ.

У XXI ст. для європейських держав одним з основних завдань стане створення такого суспільства, в якому його окремі члени не втратять прагнення до самоідентифікації і самосвідомості вільно переміщаючись в з´єднаному федеральними законами і глобальним бізнесом світі. Завдання це нелегке. Руйнівний націоналізм завжди був прокляттям Європи з того самого моменту, коли на її території на початку другого тисячоліття нашої ери почали складатися національні держави. сьогодні потрібно примирити бажання зберегти свої корені з таким же сильним прагненням до вільного відкритого і терпимому суспільству, прихильному цінностям лібералізму і процвітання [3, с.47].

За останні 250 рр. в Європі не залишилося жодної державної межі, що не піддалася б змінам. Це не робить честі її правителям, але в той же час доводить, що тут постійно відбувається політична еволюція і територія континенту просто поділена між бюрократичними державними системами, що склалися за століття. Розквіт і захід імперій, республік, національних рухів й ідеологій що призвели за собою значні зміни, здійснені військовим або мирним демократичним шляхом, додали Європі інтелектуальну енергію і розширили творчі можливості її населення.

Культура все більше стає повноправною галуззю економіки. Культура лежить в основі гуманітарної освіти. Вона прославляє свою епоху і вносить різноманітність в повсякденне життя людей. Культура завжди береже спадщину і пам´ять однієї людини або цілого народу. З її допомогою можна перетворити покинуті і вмираючі міські і сільські райони на привабливе середовище незаселеного, де населення одержує надію на відродження. Культура не може як по велінню виконати всі побажання держави, але без неї завдання поліпшення якості життя у сто разів складніше.

У пам´яті практично всіх жителів Європи достатньо свіжі серйозні суспільно-політичні, економічні або технологічні зміни.

У результаті багато людей все ще страждають від відчуття невпевненості і нерозуміння відбувається і чіпляються за ті елементи життя, що дають їм хоча б подібність стабільності. Будучи двигуном прогресу в багатьох сферах життя Європа в той же час з легким смутком думає про минуле, згадуючи, як багато змінилося і скільки цінного було втрачене на цьому шляху. Реалії воєн і політичної нестабільності все ще з нами, і в той же час нам здається, що війна та насильство ніколи не були всією історією і кожна епоха мала як свої темні сторони, так і свої досягнення. В цьому типовий європеєць дуже відрізняється від типового американця, хоча з кожним роком останні стають все більш прихильниками своєї історії або хоча б її поточної версії. Не в звичках європейця заявляти, що "все нове - значить добре" і що останнє рішення обов´язково найправильніше. Ми - частина процесу, якому можна спробувати надати форму, але в якому у нас ніколи не буде останнього слова.

У сфері культури такий постійно присутній напружений зв´язок між минулим і теперішнім часом створює певний парадокс. З одного боку, культура як скарбниця європейської самосвідомості додає законну силу нашій політиці і способу, а з іншого боку, серед професійних і бюджетних пріоритетів держави вона розташовується дуже низько. Статус культури в суспільстві характеризується величезним розривом між підтримкою на словах і допомогою, у тому числі й фінансовою, на ділі.

Якщо культура дійсно така важлива, як заявляють в своїх промовах деякі політики, її бюджет повинен порівнятися з бюджетом на соціальні потреби або з бюджетом на оборону. Насправді цього ніколи не відбувається. Тут закладена основна суперечність тим часом, як держава на будь- якому рівні використовує культуру як засобу зовнішньої політики і створення позитивного образу влади, і його реальним відношенням до культури, коли така стає приватною справою громадян. Зовні культура перетворюється на прапор прогресу, свідоцтво того, що дану країну, місто або округ варто сприймати серйозно.

Масштабні зміни у світових соціально-економічних, науково- технологічних процесах привели до переоцінки самої ідеї суспільного розвитку. Переосмислення ролі й місця культурно-мистецької сфери в житті сучасних суспільств породило оновлену концепцію людського (гуманітарного) розвитку. В європейській культурній традиції останніх двох століть розвиток трактувався в просвітницько-раціоналістичному сенсі, як синонім прогресу, тобто інтенсивного освоєння потенціалу людини й природи, зростання економіки, оновлення технологій, підвищення добробуту тощо. При цьому роль культури й мистецтва вважалася другорядною.

Проте внаслідок певного розчарування в науково-технічному прогресі, який не зробив людство цілком щасливим, на його місце прийшла гнучкіша концепція людського розвитку. документ Юнеско “Наша творча різноманітність” (1996 р.) пропонує таку дефініцію людського розвитку: це “процес, який збільшує реальну свободу людей у досягненні будь-чого, що вони вважають за цінність”. Оскільки ж уявлення про суспільні, нематеріальні цінності формує насамперед культура, то вона посідає ключове місце в цій оновленій концепції розвитку.

У чому ж конкретно вбачається роль культури як складника людського розвитку, на яких напрямах може забезпечуватися піднесення цієї ролі? Таких головних напрямів окреслюється чотири:

- збереження культурно-історичної спадщини;

- забезпечення доступу до всього культурного надбання;

- розвиток творчого потенціалу суспільства;

- сприяння культурному різноманіттю в сучасних суспільствах.

Збалансована політика влади у сфері культури повинна задовольняти двом критеріям. перший - гнучкість. Запроваджуючи в життя навіть найвдалішу культурну політику, легко впасти в щедре фінансування окремих вибраних установ культури, що, у свою чергу, в повній відповідності з законами самозбереження бюрократичної структури, починають придумувати нові проблеми, щоб одержувати державні асигнування для їх вирішення. Культурна політика повинна вестися таким чином, щоб установа культури мала стимул для постійного удосконалення своєї щоденної діяльності.

Політику не можна проводити в ізоляції. Культура, з одного боку, є самою національно забарвленою частиною суспільного життя, і в той же час вона сильніше всього зближує народи і країни. Культурна спадщина унаслідок завоювань змішаних шлюбів, міграційних процесів і переміщення витворів мистецтва входить в історію інших народів, а не тільки тих, хто, населяє дану країну або місцевість. Краще всього відображаючи свою епоху, мистецтво в той же час здатне говорити на універсальній мові, зрозумілій людям різної етнічної приналежності, віку і умов життя, як не може цього зробити жодна політична програма. Якщо ми обмежимо наш творчий досвід тільки своєю країною і часом, то неминуче почнемо страждати клаустрофобією. мистецтво подорожує без віз, незважаючи на будь-які бюрократичні перепони.

Образ іншої культури, що проявляється в музиці або візуальній формі, чи то Росії епохи Бориса Г одунова в опері Мусоргського, чи природи Австралії в малюнках аборигенів, залишає набагато більш сильне враження, ніж слова і справи офіційних влад.

Ці три елементи - взаємна залежність культур, їх роль повноважних представників своїх націй, їх спрямованість на універсальні гуманістичні цінності - роблять культуру дуже важливою в міжнародному діалозі. З одного боку, індустрія культури - одна з наймобільніших і глобальних і тому потребує політики, що в змозі підтримати її зростання у всесвітньому масштабі.

З другого боку, будь-які міжнародні програми безпеки і розвитку будуть серйозно обмежені, якщо в них не враховувати культуру (в широкому або вузькому значенні цього слова), і не просто не враховувати, а не використовувати. Програми міжнародних і міждержавних організацій також повинні мати активну культурну складову. Культура як аргумент політичної риторики, реклами або пропаганди вже не працює. Держави повинні зрозуміти, що вони не побачать результатів своїх ініціатив або рішень поточних проблем, якщо проігнорують консолідуючий чинник культури або не нададуть йому достатнього значення.

Отже, виходячи з визначених проблем відродження української культури в умовах початкового періоду незалежності України, розглядаючи її в контексті світового культурного процесу, можна зробити висновок, що український народ, здобувши свою державну незалежність, має повне право на відродження і подальше творення своєї національної за змістом культури. За прикладом незалежних розвинених держав світу Українська держава повинна посилити свою роль у підтримці сфери національної культури для:

1) піднесення національного престижу;

2) створення освітньо-виховної галузі культури з метою відродження у свідомості народу духовно-моральних універсалій національної культури, піднесення національного самоусвідомлення громадян, консолідації їх в єдину політичну націю;

3) побудови індустрії культури для посилення ділової активності трудящих у містах і селах, що зазнали культурного занепаду. Лише таким чином український народ зробить свій вагомий внесок у культурну скарбницю світової цивілізації, адже, як свідчить аналіз минулої історії, “...всяке відречення од змагань до національно-політичної незалежності йшло все в парі з національною руїною, із занепадом національної культури і найстрашнішим для нас ренегатством найбільш активних верств українського народу [4, c.18]”.

Підсумовуючи огляд формування і здійснення політики української держави щодо культурної сфери, можна вказати на кілька першочергових заходів, що їх слід було б здійснити, аби істотно піднести потенціал державної політики і, в перспективі, забезпечити значно більшу ефективність тих чи інших змін у культурній політиці.

1. Необхідно реформувати засади державної культурної політики, закріпивши це реформування законодавчо, зокрема:

-розширити можливості фінансової підтримки культури, прямої та особливо непрямої (через податкові пільги тощо), забезпечивши при цьому рівноправне трактування державного та недержавного сектору, що особливо важливо для культурних індустрій;

- передбачити сприятливіше для культури регулювання процесів роздержавлення (зокрема, особливий механізм використання надходжень від приватизації культурно-дозвіллєвих закладів);

- забезпечити сприятливіші умови для вітчизняних виробників культурних товарів і послуг (згідно з практикою, що існує в ЄС).

2. Треба вдосконалити інституційну базу державної політики у сфері культури (розуміючи культуру в ширшому сенсі, тобто включно із мас- медіа, комерційною дозвіллєвою сферою тощо); насамперед подолати відомчу нескоординованість у рамках виконавчої влади (між Урядом і регіонами, між різними відомствами гуманітарного блоку, між цим блоком та Мінфіном і Мінекономіки).

3. Слід значно піднести рівень інформаційного та аналітичного забезпечення культурної політики шляхом:

- удосконалення галузевої статистики, особливо щодо культурних індустрій і ринку культурних товарів та послуг, ведення моніторингу культурно-дозвіллєвих видатків у сімейних бюджетах громадян тощо;

- піднести рівень і розширити масштаби аналітичних досліджень у галузі, створити ефективні науково-аналітичні підрозділи у відомствах, що відповідають за сферу культури.

4. Радикального поліпшення вимагає впровадження заходів державної політики на практиці, контроль за дотриманням законів та прийнятих рішень, за виконанням держпрограм, за реалізацією профінансованих державою культурних проектів і заходів, забезпечення прозорості дій держави у сфері культури [2, с. 150-151].

Висновок. Отже, входячи в XXI ст., Українська держава має подолати кризу національної ідентичності, відродити процес духовно-культурного та морально-етичного розвитку українського народу.

Самоствердження висококультурної особистості на сучасному етапі розвитку Української держави має проходити в унікальному світі історично складеного національного буття. Цілісності національної культури можна досягти завдяки активному поширенню в суспільні процеси української національної ідеї як основи функціонування нації в геополітичному просторі Європи та цілого світу. Саме національна ідея виступає загальним культурним стрижнем для формування особистості, яка має усвідомити та осмислити свою націю як об´єктивну реальність в економічному, соціальному, політичному, моральному, інтелектуальному просторі й водночас як суб’єкт світового історичного цивілізаційного процесу. Вона покликана цілеспрямовувати формування національної свідомості та консолідацію всіх громадян на основі засад, що гарантують державна незалежність і самостійність України: злагода всіх громадян незалежно від національності, толерантність у вчинках, захист національних інтересів, високий духовний та матеріальний рівень життя, духовна і культурна самобутність без сліпого копіювання “близьких” чи “далеких” сусідів, захист інтересів конкретної людини, нації і держави, почуття спільності історичної долі, юридичну рівність громадян тощо. Засобами загальнолюдської та національної культур потрібно постійно спрямовувати свідомість пересічного громадянина від побутової форми свідомості до розуміння по-державницьки з метою національного, духовного та економічного відродження Української держави.

Використана література

1. Богуцький Ю.П., Андрущенко В.П., БезвершукЖ.О., Новохатько Л.М. Українська культура в європейському контексті /За ред. Богуцького Ю.П. - К.: знання, 2007. - 79 с.

2. Гриценко О., Солодовник В. Пророки, пірати, політики і публіка. Культурні індустрії й державна політика в сучасній Україні / наук. ред. Кілієвич О. - К.: «К.І.С.», 2003. - 168 с.

3. Культурная политика в Европе: выбор стратегии и ориентиры. Сборник материалов. составители: Кузьмин Е.И. , Фирсов В.Р. - М.: “Издательство Либерия”, 2002. - 240 с.

4. Липинський В. Матеріали до програми // Історико-політична спадщина і сучасна Україна. - Київ; філадельфія, 1994. - с. 18.

5. Новикова Л.И. Цивилизация перед выбором // Вопросы философии. 1990. - № 7.

6. Шевнюк О.Л. Українська та зарубіжна культура: Навч. Посібник. - К.: Знання-Прес, 2002. - 277 с.