В.Є. Карпенко

У статті експліковано можливість органічної інтеграції наявних філософсько-теоретичних напрацювань у сфері рефлексії ментальності як особливого феномена. Структурний аналіз феномена ментальності постає однією з важливих передумов продуктивного синтезу відповідних концепцій.

Ключові слова: ментальність, структура ментальності, пасіонарність, несвідоме, свідомість.

У сучасному філософському дискурсі широкого використання набув термін «ментальність». Він, а також споріднений із ним термін «менталітет», застосовуються при розв’язанні цілої низки евристичних завдань [див. напр.: 16; 18; 25]. Основи теорії ментальності розглянуті вже в працях [2; 10; 21] та інших, але сам термін і досі використовується дослідниками, зокрема філософами, виходячи із суперечливих тлумачень (наприклад, ситуацію, яка склалась, критикує Р. А. Додонов у [5]). Відповідно метою статті постає експлікація можливостей інтеграції наявних філософсько- теоретичних напрацювань у сфері рефлексії ментальності як особливого феномена. Це послугує важливою теоретичною і методологічною основою подальших досліджень у зазначеній сфері.

Використовуючи певний підхід, що існує в сучасній філософії [див. напр.: 13, 136], ми будемо виходити із ототожнення понять «ментальність і менталітет».

М. Блок, один із основоположників теорії ментальності, визначає поняття «ментальність» як «.увесь той комплекс основних уявлень про світ, за допомогою яких людська свідомість у кожну конкретну епоху переробляє в упорядковану «картину світу» хаотичний і різнорідний потік сприйняття і вражень» [2, с. 215]. Таке тлумачення надає певні підстави уподібнення ментальності до виду світогляду [див. напр.: 13, 136], що ставить під сумнів саму необхідність упровадження терміна. Однак надалі термін «ментальність» набуває дещо іншого тлумачення. Таку зміну можна спостерігати вже у визначенні ментальності як характеристики «...специфіки сприйняття та тлумачення світу в системі духовного життя того чи іншого народу, нації, соціальних суб’єктів, що уособлюються певними соціокультурними феноменами» [9, с. 369]. Більш чітких абрисів цей концепт набуває як «...полісемантичне поняття для позначення глибинного рівня людського мислення, що не обмежується сферою усвідомленого і сягає значною мірою в несвідоме» [14, с. 443] (аналогічне розуміння ментальності див. у [6, с. 233-234]). Але і таке визначення очевидно потребує конкретизації. Останню можна здійснити за Н. А. Нуждіним: «...мислення - це пізнання світу, а менталітет - це манера мислення, його склад, його особливості, його своєрідність» [16]. Саме ж мислення ми розуміємо як основу функцій свідомості (і почасти несвідомого), розглядаємо у нерозривному зв’язку з іншими компонентами психіки, що й обумовлює наведене дещо далі змістовне наповнення терміна «ментальність».

Однак розуміння феномена ментальності на основі наведених визначень все ще залишаться неповним, якщо не застосувати в цьому контексті структурний аналіз (розуміючи структуру як сукупність стійких зв’язків об’єкта, які забезпечують збереження його основних властивостей за різних зовнішніх і внутрішніх змін, основну характеристику системи, її інваріантний аспект [1, с. 647]). Особливо наголосимо на філософському плюралізмі як теоретико-методологічній основі останнього. За аналогією із запропонованою

В. Г. Табачковським антрополого-рефлексивною «орієнтацією» на принципову взаємодоповнювальність усіх можливих сутнісних визначень людини [20, с. 358], лише інтегративне застосування розмаїття відповідних концепцій ментальності та її складових веде до адекватного осмислення цього феномена.

Досліджуючи структуру ментальності, Р. А. Додонов виділяє такі її рівні: по-перше, «кількість ... психо-емоційно-розумової енергії», яку необхідно витратити суб’єкту для певної діяльності; подруге, несвідоме; і, по-третє, рівень мислення, до якого входять «лише ті моменти мислення, які не викликають сумнівів, підкріплені переконаннями, багаторазово апробовані, доведені до автоматизму»

[5] (ми будемо їх називати далі відповідно енергетичний, несвідомий і мисленнєвий). При цьому зазначений філософ цілком слушно наголошує на необхідності при розгляді згаданих рівнів брати до уваги синкретичність феномена ментальності.

Щодо адекватності термінологічних позначень дослідника можна сперечатись, зокрема, у випадку вживання поняття «енергія» щодо ментальності. Однак, на нашу думку, безперечним залишається те, що саме обговорюваний структурний поділ має потенціал для органічної інтеграції усіх наявних філософсько-теоретичних напрацювань у сфері рефлексії ментальності як феномена, який не можна ототожнити зі світоглядом, з одного боку, чи то психікою, свідомістю або несвідомим - з іншого боку. До докладної аргументації цієї тези автор і звернеться далі.

На перший погляд енергетичний рівень ментальності підлягає лише кількісній оцінці (ще й до того ж, теоретично обґрунтованої одиниці виміру такої кількості в літературі не знаходимо). Тим не менш, якщо співвіднести таку «кількість» і відповідні їй спрямованості мисленнєвої та практичної діяльності окремих індивідумів та людських спільнот, розуміємо, що насправді стан речей тут можна охарактеризувати словами Г.В. Ф. Гегеля: «...виникає така точка цієї зміни кількісного, в якій змінюється якість, певна кількість виявляється специфічною, так що змінене кількісне відношення перетворюється на деяку міру і тим самим на нову якість, на нове дещо» [3, с. 463]. Цей процес, а також енергетичний рівень ментальності в цілому найповніше висвітлено в концепції Л. М. Гумільова, хоча певні інтуїції містить також творчість О. Шпенглера [26, с. 27] та деяких інших авторів.

Перш ніж використовувати творчий спадок цих філософів, порушимо питання щодо адекватності їхніх наукових результатів із сучасної точки зору. Так, О. Шпенглера було неодноразово звинувачено у фактологічних перекрученнях, квінтесенцією чого, на нашу думку, є твердження Р. Дж. Колінгвуда: «шпенглерова книга переобтяжена величезною кількістю історичної вченості, але навіть це постійно спотворюється й перекручується, аби лиш пасувало до його тези» [8, с. 252]. У відповідь на подібні звинувачення, як відомо, в переробленій версії 1-го тому «Занепаду Європи» та в 2-му томі

О. Шпенглер насичує текст численними посиланнями на використані джерела. Вочевидь, оскільки в узагальненнях соціальної філософії, до сфери яких і належить доробок філософа, йдеться про тенденції (а не про закони на кшталт таких у природничих науках), то окремі розбіжності на фоні загальних історично-адекватних масивів даних, не можуть спростувати висновків дослідника. У той же час, результат його інтуїцій є очевидним у численних концепціях наступних десятиліть, зокрема, К. А. Свасьян указує на творчість Т. Адорно, Е. Гуссерля, Т. С. Куна, Г. Маркузе, Л. Мемфорда, М. Мерло-Понті, Х. Ортега-і-Гасета, П. О. Сорокіна, А. Дж. Тойнбі, М. Фуко, Й. Хьойзінги [19, с. 20]. Тим не менш, не можна й абсолютизувати концепцію О. Шпенглера, зокрема, у ній великою мірою нівелюється чинник свободи як властивість людини.

Філософсько-історичну концепцію Л. М. Гумільова

характеризують як підкреслено неакадемічну за способом викладу, значну, передусім, як радикальна постановка проблеми напрацювання нового розуміння історії, яке вводить останню в контекст глобальних природних процесів [22, с. 260]. Ідеї цього мислителя також відображені у подальшому розвитку філософської думки. Так, наприклад, вони прямо перегукуються з роздумами М. К. Мамардашвілі: «свідомість як пристрасть збирає і перетворює суб’єкта», «це перетворення вимагає сили», отже свідомість постає як «пристрасна або пасіонарна сила» [11]. У свою чергу А. С. Шохов згадує «...узгодження коливань пасіонарного поля різних індивідів...» [25], здійснюючи філософсько-теоретичний аналіз структури ментального світу класичної Г реції.

Філософські висновки О. Шпенглера та Л. М. Гумільова підкріплюються і сучасним фактичним матеріалом. Зокрема, початок XXI ст. характеризується тим, що «в усіх країнах Європи, за виключенням Туреччини, рівень загальної народжуваності був нижчим за рівень відтворення населення...». Незважаючи на зростання середньої тривалості життя та активну міграцію до європейських країн з інших регіонів світу, продовжується зменшення частки європейського населення; очікується, що ця тенденція триватиме й надалі [17]. Однак ці тенденції намагаються вписати і в альтернативну поглядам О. Шпенглера та Л. М. Гумільова концепцію демографічного переходу [7, с. 278-279].

Отже, проілюструвавши наукову прийнятність застосування філософських результатів досліджень О. Шпенглера та Л. М. Гумільова, повернемось знов до проблем власне ментальнісного характеру. Коли Л. М. Гумільов говорить про енергетичне наповнення етнічних систем (які в нього тлумачаться гранично широко, оскільки терміном «етнос» він позначає народ, народність, націю, плем’я, родовий союз), він ставить у центр своєї концепції необорне внутрішнє прагнення «до цілеспрямованої діяльності, завжди пов’язаної зі зміною навколишності, суспільної чи то природної, при чому досягнення накресленої мети, часто ілюзорної або згубної для самого суб’єкта, здається йому більш цінним за власне життя...». Виокремлюючи згадане прагнення серед інших імпульсів поведінки (досліджених психологією), філософ зазначає, зокрема, що «воно може бути пов’язане як із підвищеними здібностями (талант), так і з середніми...» [4, с. 355-356]. Обговорювану ознаку він трактує як генетичну і позначає терміном пасіонарність (від лат. passio - пристрасть), виключаючи з його змісту тваринні інстинкти, які стимулюють егоїстичну поведінку, а також психічні хвороби.

Пасіонарність як стихійне явище може бути не тільки організована тією чи то іншою етнічною домінантою, але й витратитись на суперечливі зачинання [4, с. 368-369], що у свою чергу залежить великою мірою від двох інших рівнів ментальності членів спільноти. Тим не менш, неодмінною умовою здійснення спільнотою фундаментальних звершень тут постає досягнення певного рівня «пасіонарної напруги», коли спрямування життєдіяльності індивіда (спільноти) як раз і переходить у нову якість. Коливання такої напруги, відображені у творчості Л. М. Гумільова, О. Шпенглера та в інших аналогічних концепціях, ми розуміємо як цикли енергетичного рівня ментальності. Зона мінімумів циклу енергетичного рівня ментальності проявляється у пасивно-споглядальному ставленні до дійсності, у той час як максимуми тяжіють до активно- перетворювального.

Для характеристики градації між згаданими мінімумами та максимумами можна скористатись словами В. Шекспіра «світ - театр; У ньому жінки, чоловіки, всі - актори...» [24], додаючи, що конкретні люди вимагають для себе різної за розміром (і тут не є важливим реальної чи то уявної) «аудиторії». Рядовий солдат, який ототожнює себе у певному сенсі з успіхами та невдачами держави, у цьому контексті є більшим пасіонарієм, ніж сановником, егоїзм якого не виходить за межі власної особистості, і для якого важливою є лише думка про нього найближчого керівництва. В історії зона мінімумів циклу найчастіше виявлялася фатальною для відповідної спільноти і супроводжувалася зникненням або асиміляцією її представників в умовах відкритості для взаємодії з іншими людськими спільнотами. Однак нічого не вказує на теоретичну неможливість виживання спільноти та в певному сенсі повторення максимумів циклу.

У структурі ментальності енергетичний рівень цікавить нас як чинник, що впливає на інші рівні ментальності, особливості мислення. Основоположником концептуалізації ієрархічно наступного, несвідомого рівня ментальності є К. Г. Юнг. Досліджуючи психіку пацієнтів, він зазначає: «здається, їх несвідоме працювало в тому ж напрямі, який часом заявляв про себе впродовж останніх двох тисяч років. Така неперервність може існувати лише разом з біологічною спадковою передачею певного несвідомого стану. Під цим я маю на увазі ... не успадкування уявлень ... Успадковувана властивість має бути, радше, чимось на кшталт можливості регенерації тих самих або подібних шляхів» [28]. Саме цю можливість він і називає архетипом, який, між іншим, означає у К. Г. Юнга «ментальну передумову».

Заперечення тут може викликати твердження про генетичне успадкування архетипу, адже загальним місцем у сучасній науці є положення про те, що властивості, набуті у процесі життєдіяльності біоорганізму на рівні фенотипу, не успадковуються. Однак, з одного боку, ідеї подібні до можливості успадкування чогось аналогічного в тому чи то іншому аспекті до архетипу періодично аргументуються у філософії. Зокрема, за сучасним філософом Н. Хомським, саме природою розуму людини визначаються «...загальний характер знання, категорії, в яких воно виражається або внутрішньо представлене ... Роль досвіду полягає лише в тому, щоб змусити вроджений схематизм діяти й далі, видозмінюватись і формуватись певним чином» [23, с. 175]. Тут можна провести прямі паралелі зі згаданою юнгівською закладеністю в генотипі «можливості регенерації тих самих або подібних шляхів» (хоча взята в цілому структура успадкування і різниться). З іншого боку, на думку автора, для дослідження, яке проводиться, остаточне розв’язання цієї проблеми не є неодмінним. Архетип може передаватись генетично, а може й через комунікацію, але в будь-якому разі концепція К. Г. Юнга володіє великим теоретико-методологічним потенціалом для рефлексії відповідного рівня ментальності незалежно від природи його генезису.

У той же час, ми будемо трактувати несвідоме у широкому сенсі, з урахуванням інших філософських досліджень психіки. Також не будемо залишати поза увагою існування у сучасній психології поняття «несвідоме мислення» [15, с. 296]. Інші складники несвідомого цікавлять нас як чинники впливу на свідомі й несвідомі мисленнєві процеси у складі ментальності.

У певному сенсі мисленнєвий рівень ментальності балансує на межі свідомого й несвідомого. Ментальність у цьому випадку - це те, що людина не піддає рефлексії. Саме на перетині згаданих трьох рівнів, на нашу думку, і слід тлумачити основоположне для теорії ментальності твердження про автоматичне використання людьми наявних зразків у мисленні, яке К. Манхейм роз’яснює так: «більшість наших інтелектуальних реакцій має нетворчий характер і становить собою повторення певних тез, форма і зміст яких були перейняті нами з культурного середовища в ранньому дитинстві й на більш пізніх стадіях нашого розвитку та які ми автоматично використовуємо у відповідних ситуаціях. Вони становлять собою, таким чином, результат умовних рефлексів, подібно до інших звичок» [12, с. 573]. Відповідно відносна стабільність ментальності (яку, зрозуміло, не можна перебільшувати) забезпечується схильністю до конформізму, за допомогою якої творчі інтелектуальні реакції можуть подавлятись як в окремої особистості, так і в межах людської спільноти в цілому. Водночас ментальність становить собою й основу для творчості, забезпечуючи «фундамент» для ускладнення креативних звершень. Отже «традиція - зміна» в контексті ментальності співвідносяться діалектично.

Інтегративне розуміння згаданих рівнів ментальності, на нашу думку, є можливим тільки на основі методологічного принципу холізму: лише в поєднанні вони утворюють ту цілісність із новими властивостями, яку не можна ототожнити зі світоглядом, з одного боку, чи то психікою, свідомістю або несвідомим, з іншого боку. Суперечливість теоретичних напрацювань сучасних дослідників ментальності часто обумовлена аналізом різних аспектів цієї цілісності.

Таким чином, у статті була експлікована можливість органічної інтеграції наявних філософсько-теоретичних напрацювань у сфері рефлексії ментальності як особливого феномена. Структурний аналіз феномена ментальності постає, як було показано, однією з важливих передумов продуктивного синтезу відповідних концепцій. Саме згадана інтеграція, здійснена з урахуванням основоположень діалектики та методологічного принципу холізму, є, на нашу думку, адекватною теоретичною й методологічною основою подальших досліджень у відповідній сфері. Деякі протиріччя, як було показано на прикладі напрацювань О. Шпенглера й К. Г. Юнга, не позначаються на продуктивності такої інтеграції, з огляду на специфіку ментальності як об’єкта дослідження, філософські принципи світоглядного та методологічного плюралізму, обмеженість сучасного науково- філософського знання.

Використана література

1. Автономова Н. С. Структура / Н. С. Автономова // Новая философская энциклопедия. - М., 2001. - Т. 3. - С. 647.

2. Блок М. Апология истории, или Ремесло историка / Марк Блок; пер. с фр. Е. М. Лысенко. - М.: Наука, 1986. - 256 с.

3. Гегель Г. В. Ф. Наука логики. - Т. 1 / Георг Вильгельм Фридрих Гегель; пер. с нем., отв. ред. М. М. Розенталь. - М.: Мысль, 1970. - 501 с. - (Философское наследие).

4. Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли / Лев Николаевич Гумилев. - М.: Эксмо, 2007. - 736 с. - (Антология мысли).

5. Додонов Р. А. Этническая ментальность: опыт социальнофилософского исследования / Р. А. Додонов. - Запорожье: РА «Тандем-У», 1998. - 205 с.

6. Захарченко М. В. Ментальність / М. В. Захарченко // Соціальна філософія: Короткий Енциклопедичний Словник. - К., Х.: ВМП «Рубікон», 1997. - С. 233-234.

7. Капица С.П. Синергетика и прогнозы будущего /

С.П. Капица, С.П. Курдюмов, Г.Г. Малинецкий. - М.: Эдиториал УРСС, 2001. - 288 с.

8. Колінгвуд Р. Дж. Ідея історії / Робін Дж. Колінгвуд; пер. з англ. О. Мокровольський. - К.: Основи, 1996. - 615 с.

9. Кримський С. Ментальність / С. Кримський, В. Заблоцький // Філософський енциклопедичний словник. - К.: Абрис, 2002. - С. 369-370.

10. Ле Гофф Ж. Цивилизация Средневекового Запада / Жак Ле Гофф; пер. с фр. под общ. ред. В. А. Бабинцева. - Екатеринбург: У- Фактория, 2005. - 568 с. - (Великие цивилизации).

11. Мамардашвілі М. К. Картезіанські роздуми / Мераб Костянтинович Мамардашвілі. - К.: Стилос, 2000. - 311 с.

12. Манхейм К. Диагноз нашего времени: Сб. / Карл Манхейм; пер. с нем. и англ. С. Карпушина и др. - М.: Юрист, 1994. - 704 с.

13. Мелков Ю. А. Факт в постнеклассической науке / Юрий Александрович Мелков. - К.: ПАРАПАН, 2004. - 224 с.

14. Ментальність // Філософський словник соціальних термінів. Під заг. ред. В. П. Андрущенка. - К., Х.: «Р.И.Ф.», 2005. - С. 443-446.

15. Немов Р. С. Психология: кн. 1: Общие основы психологии / Роберт Семенович Немов. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2000. - 688 с.

16. Нуждин Н. А. Менталитет человека как объект философского анализа / Н. А. Нуждин. - Библиотека ЕГПУ, 2009. - Режим доступа: http:// www.egpu.ru/lib/elib/Data/Content/128275704792360049/ Default.aspx

17. Общая информация о Европе. - Evropa. Европейский портал, 2007-2009. - Режим доступа: http://www.evropa.org.ua/data/evropa8.htm

18. Полежаев Д. В. Идея менталитета в русской философии «золотого века» / Д. В. Полежаев. - Волгоград: ВолГУ, 2003. - 360 с.

19. Свасьян К. А. Освальд Шпенглер и его реквием по Западу / Карен Араевич Свасьян // О. Шпенглер. Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории. - Т. 1. Гештальт и действительность. - М.: Мысль, 1993. - С. 5-122.

20. Табачковський В. Г. Полісутнісне homo: філософсько- мистецька думка в пошуках «неевклідової рефлективності» / Віталій Георгійович Табачковський. - К.: ПАРАПАН, 2005. - 432 с.

21. Февр Л. Бои за историю / Люсьен Февр; пер. с фр. А.А. Бобовича и др. - М.: Наука, 1991. - 632 с.

22. Фурс В.Н., Гумилев Л.Н. / В.Н. Фурс // Всемирная энциклопедия: Философия. - М.: АСТ, Мн.: Харвест, Современный литератор, 2001. - С. 260.

23. Хомский Н. Современные исследования по теории врожденных идей / Ноам Хомский // Философия языка. - М.: Едиториал УРСС, 2004. - С. 167-177.

24. Шекспир В. Как вам это понравится / Вильям Шекспир; пер. с англ. П. Вейнберга. - СПб.: Издательский Дом «Кристалл», 2002. - Режим доступа: http://www.lib.ru/SHAKESPEARE/shks_how2.txt

25. Шохов А. С. Структура ментального мира классической Греции / А. С. Шохов. - Библиотека Гумер, 2009. - Режим доступа: http://www. gumer.info/bogoslov_Buks/Philos/Schov/index.php

26. Шпенглер О. Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории. - Т.1. Гештальт и действительность / Освальд Шпенглер; пер. с нем. К. А. Свасьяна. - М.: Мысль, 1993. - 668 с.

27. Шпенглер О. Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории. - Т.2. Всемирно-исторические перспективы / Освальд Шпенглер; пер. с нем. С. Э. Борич. - Мн.: Попурри, 1999. - 720 с.

28. Юнг К.Г. Психология и религия / Карл Густав Юнг; пер.

А. М. Руткевича. - Библиотека Гумер, 2009. - Режим доступа: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Psihol/Yung/psih_rel.ph