Б.Б. Глотов,

О.М. Корх

У статті здійснена спроба порівняльного аналізу психологічних рис західної та східної частин українського народу.

Ключові слова: український національний характер, український народ, цивілізаційна ідентичність, інтровертність, кордоцентризм.

Постановка проблеми. Проблема реальності національного характеру є проблемою цілісності та єдності культурно-історичного буття народу. Це також і проблема національної, культурно- цивілізаційної ідентифікації та самоідентифікації народу. Особливо не вдаючись в аналіз понять «народ» та «нація», зазначимо, що в даному випадку поняття «характер нації» є тотожним поняттю «характер народу», що передбачає з’ясування якою мірою певний народ може виступати у вигляді цілісного суб’єкта, якому притаманні певні психологічні риси.

Аналіз досліджень і публікацій показує, що проблемі українського національного характеру були присвячені праці вчених з української діаспори, зокрема, І. Огієнка, В. Липинського, Д. Донцова, Ю. Липа, І. Мірчука, О. Кульчицького, Б. Цимбалістого, Д. Чижевського, М. Шлемкевича, В. Яніва, І. Лисяк-Рудницького та ін. [1].

Певний «замах» на українську ментальність здійснив Д. Блажейовський у праці «Берестейська ре-унія та українська історична доля та недоля» [2]. Йдеться, по суті, про болісний, але цілком справедливий замах на ту систему цінностей, на якій будується характер свідомого українця - збунтованого кріпака, котрий у глибині панічно боїться власної зухвалості.

Метою статті є спроба порівняльного аналізу психологічних рис західної і східної частин українського народу.

Виклад основного матеріалу. Визначення національного характеру необхідно здійснювати у взаємозв’язку української й західноєвропейської культур. Вирішенням цієї проблеми займалися А.Бичко, І. Бичко, І. Лосєв, О. Пахльовська, В. Храмова, Л. Гамаль, А.Голуб, О. Рудакевич, В. Москалець, Ю. Канигін, А. Швецова та ін. [3].

Значне місце займають загально-методичні праці таких вчених- філософів, як В. Горський, С. Кримський, М. Попович, І. Іваньо, І.Огородник. Необхідно також згадати й праці, що присвячені історії філософської думки України, її культури [4].

Вперше проблема національного характеру в історії філософії радянського періоду проаналізована в дисертаційному дослідженні П. Гнатенка (1987 р.), який певним чином започаткував філософську школу з дослідження психологічних рис українського народу [5, с. 2]. У 1997 р. була опублікована його монографія «Український національний характер», де проаналізована сутність національного характеру, особливості типології психологічних рис українського народу, з позицій казуального підходу досліджені основні чинники формування українського національного характеру (частково за О. Кульчицьким) [6, с. 116].

Однак лише одна праця присвячена психологічним особливостям галичан. Це дослідження М. Шлемкевича «Галичанство» [7, с. 7], де автор вперше розглядає Галичину як окрему психологічну категорію, душевно-расову відмінність серед українства, що має своє постання, форми історичного буття. Поряд з цим він виділяє Східну Україну, яка духовно й політично залежна від Києва, а все, що шукало зв’язків із Львовом, - це Західна Україна.

Перебіг політичного процесу в Україні - президентська виборча кампанія 2004 р. і 2010 р, вибори до Верховної Ради України 2006 і 2007 рр., - відбувалися під знаком протиставлення ціннісних настанов до діяльності, політичної історичної пам´яті двох частин українського народу по осі Схід-Захід, що актуалізує проблему дослідження порівняльного аналізу психологічних рис вищезазначених двох частин українського народу.

Психологічне протиставлення «західняцтва» і «східняцтва» (без будь-якої симпатії чи антипатії) знаходить свій вияв під час Української революції в 1918 р.: на заході «творчий патос провідної верстви, отже головно інтелігенції, був значно сильніший за силу народної стихії. Її треба було спонукувати до руху, а не втихомирювати», а на сході - «патос стихії був значно потужніший за організаційну спромогу провідної верстви, і вона ледве встигала оформлювати стихійні рухи» [8, с. 10, 11]. Далі автор із діаспори робить такий висновок: «Отже протилежне враження: на заході перевага раціональних, розумових первнів; на сході перевага ірраціональних, стихійних, емоціонально-волевих рухів» [9, с. 11]. На перший погляд, здається все зрозуміло: Західна Україна ближча, ніж Східна (географічно) до західноєвропейської цивілізації з її славнозвісним раціоналізмом, та й політично остання була її периферією. У 30-ті рр. протилежності міняються місцями (ніби на замовлення основного закону діалектичного матеріалізму). Спочатку формується Організація Українських Націоналістів під ідеологічним впливом Д. Донцова (східняка), а потім Українська Повстанська Армія - «галичани в ролі проповідників ірраціонального пориву для. степової України!» [10, с. 92].

Усе це так, але тільки на перший погляд.

Стосовно Західної України автор пише: «Це був упорядкований вузенький світ на краю широкого світу» [11, с. 43]. Це було суспільство, в основі якого знаходилося затиснуте польською панщиною селянство, а над ним тонесенька «плівка» духовної еліти, а з ХІХ ст. - і світської. Це було суспільство, яке завжди рухалося за своєю елітою, а тому - традиційне й консервативне. Навіть тоталітарна ідеологія ОУН виникла під впливом німецького авторитету (німці завжди були арбітрами в суперечках галицької інтелігенції з поляками). Західні українці як частина українського народу ніколи не визначали його долю, наприклад, УГА, УПА. Нині колишні вояки УПА користуються величезною пошаною у Львові, а от учасники Великої Вітчизняної війни вважаються окупантами. Але процесія колишніх солдат дивізії СС «Галичина» вулицями Львова в червні 1992 р. місцеве населення не вразила. Галичани далі своєї традиційної протимосковської орієнтації не пішли (прикладом слугують події після вбивства композитора І. Білозіра). До цих пір активна політична опозиційна більшість України зосереджена у Львові, періодично «висаджуючи десанти» на Хрещатик. Чи раціональні галичани? Маса ніколи на була раціональною силою.

Серцевиною українського культурно-історичного, або цивілізаційного, типу завжди було Придніпров’я. За Київської Русі - це поляни. Козацька доба з її ірраціональною волелюбністю ідентифікує цілий народ. Козацько-селянська війна під проводом Б. Хмельницького - це найвищий сплеск українського національного духу. На «плечах» гетьманської держави «виростає» українське, «козацьке» бароко.

«1914 року ввійшла в Галичину російська царська армія. Попереду неї козацькі відділи: стрункі, високі кубанці; опасисті, потужні донці. Принишклі галицькі села загули гомоном. З яким спожалінням гляділи вони (козаки. - Б. Г.) на галицьку нужду, влегшуючи її багатими приділами білого хліба й цукру!» [12, с. 90]. Українська революція лише торкнулася Західної України, а в Східній вона змінила все людське буття. Романтична Центральна Рада, яка не встигала за ірраціональною стихією селянства, поступилася місцем раціональному пронімецькому проводу (з чималими культурно- цивілізаційними здобутками гетьмана П. Скоропадського), до якого вороже віднеслося українське село під проводом не тільки петлюрівщини з її «отаманщиною», але й Махна, Григор’єва. Перемогу одержали більшовики з їх ставкою на місто та проросійський орієнтований пролетаріат. Культурно-цивілізаційне місто подолало традиційно-культурне село. Колективізація з її голодомором поставила в цьому процесі останню крапку: індустріалізована Україна стала складовою радянської цивілізації або квазіцивілізації. Український народ почав перетворюватися в модерну політичну націю, невід’ємною складовою якої є Західна Україна. У 1991 р. провід над національним відродженням у галичан перехопила колишня партійно-радянська номенклатура, що зумовило керованість процесу українського державотворення. Трансформація

України до числа технологічно розвинутих країн світу, на наш погляд, це - завдання на перспективу, яку неможливо вирішити без львівського досвіду. Якщо такі центри культурно-цивілізаційного буття українського народу, як Київ, Дніпропетровськ, Харків, Одеса, Сімферополь, характеризувалися тим, що «перетравлювали» своїм зросійщеним середовищем українство, то зі Львовом ситуація інша. Вихідці з українського села не тільки пристосовувалися до нових міських обставин, вони здобували це місто для себе, українізуючи його мовою, духом, стилем життя.

Вищеподаний опис культурно-цивілізаційного буття галичан може підштовхувати певним чином до прагнення начебто визначити в межах одного українського народу два етноси (західний і східний), а тому й два типи національного характеру.

У нашумілій публіцистичній статті М. Рябчука «Двоїстість чи двозначність? Україна як політична (де) конструкція» зазначається: «Кожен, хто коли-небудь бував на «далекому сході» й «далекому заході» України - скажімо, у Донецьку та Львові, - поза сумнівом, визнає, що це - різні країни, різні світи, різні цивілізації» [13, с. 52]. Поданий автором образ «двох Україн» може в дійсності більше напустити туману, ніж прояснити. Аргументації щодо радикальних архітектурних відмінностей, на наш погляд, не зовсім доречна. Львів в архітектурному (мається на увазі центр міста) безумовно витвір австрійської, а ще раніше польської локальних цивілізацій. Взагалі українці напередодні Другої світової війни складали 20% від мешканців Львова. Значними були і єврейські впливи. Взагалі з певною засторогою можна говорити про знищення під час Холокосту своєрідної єврейської цивілізації у Польщі. Наприклад, у Львові (як і в багатьох інших містах і містечках Г аличини) напередодні вищезгадуваної війни нараховувалось 14 синагог.

Можна вказати на відмінності між заходом і сходом України у конфесійному плані. І тут варто погодитися з тим аргументом М. Рябчука, що західні українці ніколи «не сприймали Совєтський Союз як «свою» країну, а Совєтську Армію - як «визволительку» [14, с. 53]. У подальшому автор наводить статистичні дані щодо значних соціальних відмінностей між цими двома регіонами України.

На наш погляд, вищезазначені відмінності ніяк не ведуть до висновку про існування двох окремих цивілізацій на території України. Радше можна говорити про традиційний культурно- цивілізаційний розлом в історичному бутті нашого народу. Існує одна українська ідентичність, яка нажаль носить амбівалентний характер. Протиставлення західноукраїнської «європейськості» східноукраїнській «російськості» має підстави лише у контексті ставлення до російського народу, а не в контексті питомої приналежності Західної України до європейської цивілізації.

Звернімося до монографії П. Гнатенка «Український національний характер» в якості методологічної настанови щодо хибності двомірності національного характеру. Автор зазначає, що «історично склалось так, що продовж багатьох століть Україна була поділена на Східну і Західну. Східна Україна була під владою Росії, тут панувало православ’я, тоді як Західна Україна перебувала під владою католицької Польщі. Це не могло не відбитись на психології, традиціях та звичаях українського народу, його культурі. У межах єдиної української культури сформувалися суттєві відмінності, зумовлені різним історичним буттям одного й того самого народу. Західна Україна через Польщу мала змогу знайомитися з досягненнями західноєвропейської культури» [15, с. 37].

Сутність рябчуківського міфу про «дві України» полягає в тому, що лише одна, якщо так можна сказати, Україна має право на існування. Зрозуміло, з цієї точки зору, це не є Східна Україна, яка розглядається радше як «заповідник комунізму і корупції», як найвідсталіша частина українського народу. Чинна нині державна влада в Україні має під собою східноукраїнські корені. Це зумовлено в основному тим, що місцева еліта, володіючи значними матеріальними і фінансовими ресурсами закономірно сублімувала їх в політичну владу. Найбільша проблема державно-політичної еліти полягає в недостатності інтелектуально-символічних ресурсів для конструювання української національної ідеї як ідеї про культурно- цивілізаційну ідентичність України і Європи.

Український народ усвідомлює себе окремим народом (нацією з притаманними їй ознаками) і знає, що Україна є окремою країною. Але ідея державності існує десь поза свідомістю пересічного українця. Він не зважає на обставини, а виявляє мудрість, яка граничить з хитрістю, пристосовуючись до тих чи інших обставин, чим надзвичайно пишається. Так, символом честі й достоїнства, на думку сучасного українця як представника етносу, є, наприклад: «відкрутити» лічильник електроенергії у зворотний бік тощо. Тобто сьогоднішній «пересічний» українець не вирізняється як суб’єкт змін, він виконує роль стороннього, байдужого спостерігача. Психологічна настанова негромадянськості українця є захисним механізмом за умов залежності людини від політики центральної й місцевої влади, від погіршення умов життя. У пересічного українця «вкрали» надію на майбутнє, а тому він націлений просто вижити, унаслідок вичерпаності власних можливостей. Це породжує й феномен особистісної схильності в обмеженні життєвих потреб (тут стала в нагоді українська хазяйновитість, економність).

На жаль, впевненість у вичерпності власних можливостей щодо покращення цивілізованих умов життя породжує психологічну настанову - триматися немає більше змоги. Але українець звик терпіти протягом століть, а звідси - гіпертрофований песимізм.

«Терплячість» українського народу не тільки генетично зумовлена минулим досвідом, сучасні реалії суспільно-політичного життя - відчуження більшості населення від влади, корумпованість вищого політичного істеблішменту, фаворитизм у кадровій політиці, тіньовий розподіл і перерозподіл державної власності тощо - стимулюють цю психологічну рису, зокрема, і негромадянськість посткомуністичного українського суспільства взагалі.

Українському національному характеру притаманна деяка гіперболізація страждань, що веде до їх культу і навіть постаракії їх впливу на душу народу. Принизливий стан буття етносу (тривале розмежування українського народу різними державно-політичними утвореннями) викликав дві форми реакції: слабкі ставали покірними, смиренними, а сильні - жорстокими (Галайда). Тут жорстокість межує з запеклістю і лютістю, що обумовлюється запальністю вдачі.

Жорстокість веде до анархо-індивідуалістського бунту, до культу сильної особи. Психологія покірних веде у сфері політики до реакційної охорони існуючих порядків.

Таким чином, український народ опинився в зачарованому колі «розколотої», «пограничної» культурно-цивілізаційної ідентичності. Але це ніяк не свідчить про «патологічність» психологічних рис українського народу.

Не відкидаючи цілком феноменологічного (описового) підходу у визначенні психічної самобутності українського народу, звернемось до таких його психологічних рис, що проявлялися протягом усієї його історії, а тому являються іманентно суттєвими. Серед них: миролюбність, емоційність і чутливість, інтровертність, антеїзм, кордоцентризм та інтуїтивізм, анархічний індивідуалізм, волелюбність, громадський демократизм.

У процесі дослідження ми приходимо до висновку про те, що національний характер є суттєвою ознакою культурно-цивілізаційної ідентифікації українського народу.

Межове, пограничне культурно-історичне буття українського народу між західноєвропейською й східноєвропейською цивілізаціями як глибинне порогове явище витворило українця - людину миттєвої зміни настрою з роздвоєністю психологічної вдачі на жіночо- природне й чоловічо-вольове начало, що ідентифікує народ, який звик існувати на розломі цивілізацій. Ця обставина суттєво впливає на багатовекторну зовнішньополітичну орієнтацію Української держави, яка формально спрямована на Захід, але не сходить з російського Сходу.

Історичні обставини, які тривалий час зумовлювали перевагу селянства (відсутність української аристократії, купецтва, буржуазії тощо) в соціальній структурі суспільства, у переломні моменти історії були суттєвою перешкодою у витворенні централізованої держави як основної умови існування локальної цивілізації. Це стимулювало розбрат та анархічний індивідуалізм як домінантні психологічні риси народу, традиційну його відчуженість до державної влади.

В умовах відсутності громадянського суспільства (чи тільки за його становлення) психологічна орієнтація українства спрямована на досягнення індивідуумом добробуту й власної безпеки. Це, а також своєрідна його негромадянськість створюють можливість для посилення авторитаризму (бо тільки формується і правова держава). У зв’язку з цим пересічний українець схильний прийняти будь-якого диктатора.

Інтровертність українського національного характеру, зосередження на світові внутрішніх психічних переживань, діяння за покликанням серця (кордоцентризм) ідентифікує український народ як народ сентиментальний, чутливий, схильний до пісенної меланхолії. Це перешкоджає реалізації політичного курсу Української держави стосовно інтеграції України до західноєвропейської цивілізації, створеної на засадах раціоналізму й прагматизму. Однак поступове оновлення влади новою прагматично спрямованою елітою дозволить українському народу подолати цю здається нездоланну перешкоду. Українці як народ-інтроверт здебільшого опозиційний до будь-якої влади. Він завжди тяжів до соціальної справедливості, часто сподіваючись на допомогу зовнішніх сил, що здатні цю справедливість забезпечити. Бажання мати соціальний захист посилюється ще й тим, що «радянська цивілізація» призвичаїла людей до безкоштовної освіти, медицини, захищеної старості.

У поєднанні з іншими якостями української психіки - сенсорністю, емоційністю, кордоцентризмом інтровертність призводить до того, що соціум сприймає аргументи, які звернені до традиційних родинних і національних цінностей.

Слід зазначити, що українці являють собою не тільки унікальний культурно-історичний феномен, але й феномен естетичний, навіть гіперестетичний. Чутливість українства до всього прекрасного: чи то людина, тварина, природа в цілому, не кажучи вже про кордоцентризм - переходила в культ краси з гедоністичною настановою з елементами сибаритства.

Аналізуючи сучасний стан з огляду на минуле, можна зробити висновок, що миролюбність, «хуторянство» (нині «фазенда» як символ світоглядної орієнтації), брак експансії ідентифікували культурно-цивілізаційне буття українського народу в його бездержавній тенденції, відчуженості до державницько-цивілізаційної ідентичності України у світі цивілізацій. Це трансформується й у комплекс запопадливої культурно-цивілізаційної меншовартості як перед західноєвропейським, так і російським цивілізованим світом.

Висновки. На підставі окреслених головних природних та історичних чинників формування українського національного характеру визначені такі його домінантні психологічні риси:

- інтровертність, як зосередження особи на світові внутрішньо- особистісних переживань;

- кордоцентричність, що виявляється у сентименталізмі, чутливості, схильності до фольклору і яскравої обрядовості, гедоністичності;

- перевага емоційності й почуттів над інтелектом і волею;

- анархічний індивідуалізм у поєднанні з волелюбністю, прагненням до особистої свободи, розбрат і незгуртованість у відсутності дисципліни, організованості, експансії ззовні - перешкоджали створенню національної держави.

Серед позитивних рис українства можна виділити такі: наполегливість, терплячість, витривалість, хазяйновитість, прагнення до стабільності, побутовий і громадський демократизм тощо.

Управлінський апарат держави здебільшого вихований на міфологемах «інтернаціоналізму». Використовуючи «малоросійську» і «радянську» психологічну спрямованість більшості населення, політичне керівництво поки що не усвідомило необхідності цілеспрямованого впливу на формування адекватних психологічних рис задля інтеграції України до західноєвропейської цивілізації. Стереотипи, що нав’язувалися віками, залишаються незмінними. Тому серед значної кількості громадян переважають скептичні, песимістичні настрої. Часом виявляється відверто нігілістичне ставлення до процесу розбудови цивілізованої правової держави.

Використана література

1. Огієнко І. Українська церква: Нариси з історії Української Православної Церкви: У 2 т. / С. Ярмусь (ред.). - 2-е вид. попр., доп. - Вінніпег: Видання Консисторії УГП Церкви в Канаді, 1982. - 364 с.; Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. Репр. відтворення вид. 1918 р. - К.: Абрис, 1991. - 272 с.; Липинський В. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму. - 2-е вид. - Нью-Йорк, 1954. - 470 с. (Передрук статей з „Америки”); Донцов Д.І. Дух нашої давнини. Друге видання. - Дрогобич: Видавництво „ Відродження”, 1991 - 341 с.; Мірчук І. Світогляд українського народу (спроба характеристики) // Народна творчість та етнографія. - 1996. - № 1. - С. 22-33; Лисяк-Рудницький І. Між історією і політикою. - Мюнхен, 1972. - 443 с.; Чижевський Д.І. Нариси з історії філософії на Україні. - Нью-Йорк: Накл. ради оборони і допомоги Україні Укр. конгресового ком. Америки, 1995. - 175 с.; Січинський В. Чужинці про Україну: Укр. козацтво в міжнар. відносинах XVI - сер. XVII ст. - К.: Україна, 1991. - 253 с.; Кульчицький О. Український персоналізм. - Мюнхен, 1985; Українська душа: Зб. оригінальних досліджень української ментальності / Відп. ред. В. Храмова. - К., 1992; Липа, Юрій.

Призначення України. - Львів: Просвіта, 1992 - 270 с.; Янів В. Релігійність українця з етнопсихологічного погляду // Основа. - 1995. - № 28 (8). - С. 144 - 163; Феденко П. Вплив історії на український національний характер // Наук. зб. Українського Вільного Університету. - Прага, 1942. - Т. 3. - С. 375 - 386.

2. Блажейовський Д. Берестейська ре-унія та українська історична доля та недоля. - Львів: Каменяр, 1995. - 646 с.

3. Бичко І. Українська ментальність і проблеми гуманітаризації національної вищої освіти // Розбудова держави. - 1993. - № 3; Українська душа: Зб. наук. пр. / Відп. ред. В. Храмова. - К.: 1992. - 128 с.; Швецова А.В. Національний характер як предмет соціально- філософського аналізу: Автореф. дис. ... д-ра філос. наук.: 09.00.03 / Київський національний університет ім. Тараса Шевченка - К., 1999. - 35 с.

4. Історія філософії на Україні: У 3 т. / АН УРСР Ін-т філософії; Гол. ред. кол.: В.І. Шинкарук (гол. ред.) та ін. - К.: Наукова думка, 1987. - Т. 1. - 399 с.; Історія філософії України: підручник для студ. вищ. навч. закладів / М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин, І.В. Бичко та ін. - К.: Либідь, 1994. - 416 с.; Українська культура: історія і сучасність: навч. посіб. для студ. ун-тів і пед. ін-тів / за ред. С.О. Черепанової,

В.Г. Скотного, І.В. Бичка та ін. - Львів: Світ, 1994. - 456 с.: іл.; Культура і побут населення України: навч. пос. для вузів / В.І. Наулко та ін. - 2 вид., доп. та перероб. - К.: Либідь, 1993. - 288 с.

5. Гнатенко П.И. Проблема национального характера: (историко-философский анализ): Автореф. дис. ... д-ра филос. наук: 09.00.03 / ЛГУ им. А.А. Жданова - Л., 1987. - 33 с.

6. Гнатенко П.І. Український національний характер. - К.: «ДОК-К», 1997. - 116 с.

7. ШлемкевичМ. Галичанство. - Нью - Йорк; Торонто, 1956. - С. 7.

8. Там само, с. 10.

9. Там само, с. 11, 14.

10. Там само, с.92.

11. Там само, с. 43.

12. Там само, с.90.

13. Рябчук М. Двоїстість чи двозначність? Україна як політична (де) конструкція // Сучасність. - 2002. - № 11. - С. 50-63.

14. Там само, с. 53.

15. Гнатенко П.І. Український національний характер. - К.: «ДОК-К», 1997. - 116 с.