Карпенко В. Є.

У статті аналізуються теоретико-методологічні засади постнекласичної науки, на які спирається гуманістично-ноосферна концепція як стратегія розв ’язання глобальних проблем людства.

Постановка проблеми. Потреба в розв’язанні глобальних проблем людства породила різноманітні підходи в сучасній філософії. На сьогодні системне дослідження глобальної проблематики здійснюється в межах гуманістично-ноосферної концепції. Під останньою ми розуміємо систему філософських поглядів про сутність і закономірності формування інтегрованої сфери відповідальності людини за коеволюцію соціуму і середовища його існування з урахуванням загальнолюдських гуманістичних цінностей.

Аналіз досліджень свідчить, що ще В.І. Вернадський трактував концепцію ноосфери як філософську стратегію й одночасно відображення природного закону подальшої еволюції людства [див.: 3]. М.М. Мойсеєв з урахуванням змісту концепції ноосфери виділив як основу методології практичної діяльності для сучасного людства - принцип коеволюції, який трактував у такий спосіб: це «... такий розвиток людства, що не руйнує стабільності біосфери, її гомеостазу, зберігає необхідний для людства «еволюційний канал» [19, с.27-28]. Проте реалізація коеволюційної стратегії не є однозначно гарантованою. Є.П. Сабодіна зазначає, що «в рамках новопарадигмального мислення провісні ідеї Вернадського гармонійно вписуються в загальну структуру цінностей. Формування сучасної парадигми мислення, ноосфери і людського співтовариства, що долає свої деструктивні наміри - явища одного й того самого роду» [21, с.110].

Постнекласичний період розвитку науки збагатив людське світорозуміння рядом нових фундаментальних ідей [див.: 25]. Закономірно постала проблема систематизації та експлікації методологічних принципів, настанов тощо, які набула на сучасному етапі гуманістично-ноосферна концепція.

Отже, предметом та метою даної статті послужить цілісний аналіз теоретико-методологічних засад постнекласичної науки, на які спирається гуманістично-ноосферна концепція як стратегія розв’язання глобальних проблем людства.

Виклад основного матеріалу. На нашу думку, на постнекласичному етапі розвитку науки методологічні принципи гуманістично-ноосферного підходу ґрунтуються насамперед на таких інтегративних наукових напрямах: синергетика, нанонаука, етика науки, філософія техніки. Детальний аналіз цих напрямів дозволить раціонально обґрунтувати нашу позицію та краще усвідомити методологічні засади гуманістично-ноосферної концепції і ноосферних шляхів розв’язання глобальних проблем сучасності.

Концептуалізація процесів ноосферогенезу неможлива поза синергетичною методологією. Синергетика - це концепція нерівноважної динаміки, або теорія самоорганізації нелінійних динамічних середовищ, що задає нову матрицю бачення об’єкту як складного [18, с. 925]. Власне ноосфера та системна ієрархія її складових репрезентують собою саме складні об’єкти, на яких синергетика і зосереджує свою увагу. Безперечно, розуміння таких нелінійних процесів як формування ноосфери та подібні (глобалізація тощо) поза синергетичною методологією є неможливим. Як зазначає С.М. Вовк «.синергетика дає загальні орієнтири для моделювання і прогнозування процесів у багатофакторних соціоприродних системах; тим самим синергетичне знання дозволяє нині вести обґрунтований пошук і знаходити конструктивні принципи коеволюції складних нелінійних систем світу» [4, с.70].

У цілому синергетична парадигма виступає ефективною теоретико- методологічною основою реалізації гуманістично-ноосферної концепції в сучасних умовах. У межах синергетики здійснюється, зокрема, «...дослідження можливостей управління самоорганізацією, співіснування самоорганізації та організації, з’ясування ролі в цих процесах людського фактора, його можливостей протистояти хаосу шляхом вибору відповідного напряму еволюції (атрактора)» [26, с. 58]. Методологічну продуктивність синергетики можна проілюструвати виходячи з наступних положень [27, с. 123-125]:

1. Складноорганізованим системам не можна нав’язувати шляхи їхнього розвитку. Важливо зрозуміти, як використовувати їхні власні тенденції розвитку, як виводити системи на атрактори, що потенційно містяться в їхніх тезаурусах. У контексті формування ноосфери важливо зрозуміти закони і тенденції розвитку соціуму, біосфери, природи в цілому, коеволюції в системі «соціум-природа». Проблема керованого розвитку ноосфери як цілого та її підсистем набуває форми проблеми самокерованого розвитку.

2. Синергетика експлікує, яким чином і чому хаос може виступати як творчий початок, конструктивний механізм еволюції, як з хаосу власними силами може розвинутися нова організація, структура, система. В особливих станах нестійкості середовища (в точках біфуркації) малі збурювання, незначні зусилля, навіть дії окремої людини можуть впливати на, між іншим, макросоціальні та макросоціоприродні процеси. Поведінка пересічної людини починає розумітися як потенційно важливий фактор ноосферогенезу.

3. У складних системах, як правило, існує декілька альтернативних шляхів розвитку. Множинність еволюційного шляху, відсутність строгої детермінації служить теоретико-методологічним обґрунтуванням можливості уникнення есхатологічного сценарію розвитку соціоприродного цілого, виходу на гуманістично-ноосферний атрактор еволюції.

4.Концепція синергетики використовує свій евристичний потенціал для дослідження процесів збирання складного цілого з частин. Синергетика виходить з принципу холізму, наголошуючи на тому, що побудова складних структур, які розвиваються, не зводиться до їхнього простого додавання, тому що ціле не дорівнює сумі частин. Розуміння загальних принципів організації еволюційного цілого має велике значення для вироблення правильних підходів до побудови складних соціальних цілісностей, до об’єднання країн, що знаходяться на різних рівнях розвитку (аграрному, індустріальному, інформаційному), у світове співтовариство, для формування єдиного ноосферного соціоприродного цілого.

5. Синергетика пропонує знання про те, як належним чином оперувати складними системами і як ефективно ними керувати. Головне - не сила впливу, а правильна топологічна конфігурація впливу на складну систему. Малі, але правильно організовані резонансні впливи на складні системи надзвичайно ефективні. Для ноосферогенезу важливо зрозуміти, як можна ініціювати швидкі, лавиноподібні процеси нелінійного, самостимулюючого зростання у відкритих нелінійних системах, наприклад, у середовищі соціоприродному, і яким чином уникати ймовірнісного розпаду складних структур у точках біфуркації.

6. Синергетика відкриває принципи нелінійного синтезу, які мають велике методологічне значення у випадку формування такого складного утворення як ноосфера: а) наявність різних способів об’єднання структур в одну складну структуру; б) значення правильної топології об’єднання простого в складне;

в) об’єднання структур як різних темпосвітів (тобто структур як цілісних утворень, що розвиваються в різному темпі, мають різну швидкість розвитку, а це особливо важливо у випадку соціоприродної системи, де, наприклад, темпи соціотехнічної еволюції та еволюції біосферної істотно різняться);

г) можливості за правильної топології, значної економії зусиль і прискорення еволюції цілого, в тому числі соціоприродного, ноосфери.

Отже, синергетична парадигма в останні десятиліття запропонувала інтегральну систему принципів розуміння та перетворення навколишнього світу, що довела свою плідність у межах гуманістично-ноосферної концепції. Синергетичні закони і принципи є неодмінною теоретико-методологічною основою стратегії ноосферогенезу, розв’язання глобальних проблем сучасності.

Філософія нанонауки, нанотехнології, наноіндустрії. Сучасна наука зробила якісний стрибок, який, з одного боку, призвів до загострення глобальних проблем, а з іншого - надав людині могутні важелі впливу на навколишній світ і сам соціум. Сучасний етап саморозвитку соціуму характеризується експонентним науково-технологічним зростанням, результатом якого є поява наукомістких технологій або сучасних технологій, які розробляються на базі фундаментальних наукових відкриттів. Серед інших слід особливо наголосити на нанонауці, нанотехнології, наноіндустрії. Саме реалізація досягнень нанодосліджень надасть можливості для фундаментальних проривів в інших численних галузях технонауки. «На думку багатьох сучасних експертів, XXI ст. буде століттям нанонауки й нанотехнологій. Саме останні його домінанти і визначать його обличчя» [14, с. 142].

Фактично в рамках таких технологій йдеться про маніпулювання речовиною на рівні окремих молекул та атомів. Можливості нанотехнологій дозволяють створювати нанороботи, які здатні конструювати з атомів молекулярні пристрої, що виконують функції хімічних матеріалів, нанокомп’ютерів, рослинних і тваринних організмів. Відкриваються нові перспективи в галузі нанокомп’ютеристики й інформаційних технологій [16, с. 21-22]. Нанопотенціал передбачає створення різних промислових виробів без великих виробничих потужностей та дефіцитних на сьогодні матеріалів. Розміри нанофабрик можуть бути вражаюче малими в порівнянні із сучасними виробничими комплексами [6, с. 122]. Відбувається одна з найважливіших науково-технічних революцій в історії людства. Розвиток нанонауки та нанотехнологій послужить важливим фактором ноосферогенезу.

Нанонаука і нанотехнології спричинять кардинальні зміни в економічному розшаруванні світу. Як відзначає Ю.В. Павленко, в сучасній глобалізованій економіці надприбутки отримують країни, що створюють і експортують наукомісткі технології. Друге місце посідають виробники товарів. Найменші прибутки отримують експортери сировини (за винятком нафти, газу та деяких інших корисних копалин). «Монополізувавши контроль над інформацією і створенням передових технологій, Захід забезпечив інформаційно-технологічне панування на планеті і саме цим поставив у залежність від себе всі інші країни» [22, с. 15-16]. Проте подальша комерціалізація і поширення нанотехнологій надасть людству нові економічні і соціальні можливості: «Якщо виробництво нанотехнологій виявиться дешевшим і легше поширюваним, ніж виробництво сучасних промислових технологій ... вони можуть скоротити розрив між бідними і багатими або принаймні дозволити людям усього світу задовольнити основні потреби» [23, с. 209-210]. З іншого боку, дешевий синтез матеріалів і перетворення сонячної енергії на основі нанотехнологій можуть значно зменшити або навіть нівелювати переваги, надані окремим країнам наявністю корисних копалин.

У той же час, прорив у галузі наноіндустрії і штучного інтелекту (на основі наноструктур), здійснений рядом країн, може послужити причиною нового економічного розшарування, загострення низки глобальних проблем. Тому в процесі ноосферогенезу закономірним слід вважати становлення партнерських економічних відносин з метою інтенсивного використання потенціалу людства (між іншим нанотехнологічного) для вирішення глобальних проблем.

У межах нанофілософії особливе місце посідає осмислення вірогідності виходу наноконструктів (нанороботів) з-під контролю людини, а також створення нанозброї масового ураження [див.: 30]. У цьому контексті слід зауважити, що нанонаука, нанотехнологія, наноіндустрія не є самі собою «поганими» чи «добрими». Спрямування їх потенціалу безпосередньо залежить від волі людини. І саме тут має виявити себе людський розум як конструктивний фактор універсальної еволюції.

Етика науки - галузь філософської і внутрішньонаукової рефлексії про моральні аспекти як власне наукової діяльності, включаючи взаємини всередині наукового співтовариства, так і взаємини науки та наукового співтовариства із суспільством у цілому [29, с. 480]. Особливість постнекласичного етапу науки пов’язана з тим, що етичні принципи діють безпосередньо в процесі дослідження та «спрацьовують» як його регулятиви, виявляючи значущість цілей, нові смисли, можливість або неможливість дослідження. «Ситуації, в яких правилами дослідження є не лише науково обґрунтовані положення, а й моральні вимоги, стають традиційними для наукового дослідження. Це означає, що моральні принципи виявляються в методологічному вимірі» [24, с. 27].

Актуальність аксіологічної проблематики викликана необхідністю подолання її класичного ідеалу, що вичерпав свій евристичний потенціал. Останнім часом самосвідомість науки зазнала істотної трансформації. Сформувався новий ідеал науковості, в основі якого лежить уявлення про включеність «світу людини» в структуру знання. Це постало «прямою антитезою старого ідеалу незацікавленого, суто «об’єктивного» змісту пізнання, в якому для світу людини не залишилося місця» [17, с. 13].

Якщо у XIX ст. в науці вбачали джерело технічного і морального позитивного перетворення суспільства (М. Бертло, Е. Ренан) [29, с. 480], то, починаючи із середини XX ст., на тлі безпрецедентних науково-технічних досягнень усвідомлюється неоднозначність і навіть небезпека як їх соціальних наслідків, так і самих процедур отримання нових наукових знань.

Як наукове співтовариство, так і людство в цілому здатні істотно впливати на детермінацію наукою та технологією еволюції соціоприродної системи. Наука має включити в себе певні регулятиви зниження загроз, які вона викликає [12, с. 157]. Розробляючи ціннісно-смислові важелі такого впливу на основі гуманістично-ноосферної концепції, слід пам’ятати, що «свідомість здатна змінювати світ не тільки згідно з моральним законом, а й протилежним чином» [11, с. 23].

Наука сама собою не є «доброю» чи «поганою», етичною чи не етичною. Наука тільки може вказати, як досягти певної мети, а якої мети сьогодні досягти ще неможливо. Однак сам науковець має визначати доцільність і корисність своєї праці. І тут слід керуватися не тільки науковими аргументами й роздумами, а насамперед моральними засадами, і пам’ятати, що не кожна мета виправдовує засоби її досягнення. «У сучасному світі, як ніколи раніше, гостро постало питання етизації суспільства. А вчений, який нині має доступ до знань, що можуть виявитися для людства або скринькою чудес, або скринькою Пандори, повинен бути людиною з чіткими етичними критеріями, моральними принципами» [20, с. 4]. Моральні засади нададуть йому змоги контролювати і внутрішньо мотивувати свої дії, самостійно визначати лінію поведінки в різних життєвих ситуаціях, і не в останньому випадку - пов’язаних із роллю науки в суспільстві, соціоприродній системі.

Негативні наслідки розвитку науки й технології, породжують не тільки критику науки, а й спроби регулювання як власне наукової діяльності, так і практичного застосування її результатів. Тим не менш, формальне регулювання наукової діяльності несе в собі і певні загрози. У цьому контексті становлять інтерес міркування Д. Бела щодо можливих негативних наслідків державного втручання в наукові дослідження, викликаного великим стратегічним значенням науки. Він вважає, що захист науки проти таких деструктивних явищ як бюрократизм, політична залежність, тоталітаризм заснований на життєздатності, конструктивності її етосу: «Харизматичний аспект науки надає наліт «святості» способу життя її служителів. ... ця харизматична сила несе в собі невикорінний елемент утопізму і навіть месіанства. Саме суперечність між цими харизматичними елементами і реаліями великої організації буде визначати політичні рамки науки в постіндустріальному суспільстві» [1, с. 546].

Сучасна етика науки характеризується великою кількістю різноманітних напрямів філософської рефлексії, які набули певної самостійності. Особливої уваги як тенденція в рамках етики науки заслуговує екологічна (енвайронментальна) етика. Це напрям філософських досліджень, у якому як моральні проблеми людини розглядаються не тільки гаразди і соціальні зв’язки людей, а й відповідальність за благо майбутніх людей, домашніх тварин та інших форм життя. Екологічна етика виникла як відповідь на виклик глобальних загроз сучасності, насамперед екологічної кризи, і пропонує ціннісну переорієнтацію свідомості в дусі поваги і любові до природи, відмови від переважаючих нині споживацьких настанов суспільства [7, с. 422-423].

Розгорнулася дискусія про необхідність самостійної екологічної етики (або можливе розширення традиційних етичних доктрин), що спиралася б на протиставлення антропоцентризму та біоцентризму. Проте в рамках екологічної етики ми знаходимо і спроби теоретичного обґрунтування «третього» шляху між антропоцентризмом і біоцентризмом, що ми вважаємо найбільш перспективним і відповідним принципам гуманістично-ноосферного підходу.

У цьому контексті цікавою є думка Г. Йонаса про те, що якби людину і біосферу можна було відокремити одну від одної - тобто якби для Homo sapiens було можливе життя поряд зі спустошеним життєвим світом (переважно штучно перетвореним), - то все одно життєва повнота Землі, породжена у тривалому процесі творення природи вимагала б для себе нашого захисту. «Однак насправді відокремити сферу людського від сфери природного неможливо, не спотворюючи образу людини; більше того, беручи до уваги вирішальну альтернативу «збереження - руйнація», людський інтерес у його найвищому розумінні збігається з інтересом усіх інших живих істот... » [10, с. 206]. Отже, хоча абсолютизувати інтереси біоти в цілому або окремих її компонентів за рахунок буття людини не можна, тим не менш збереження біосфери є життєво важливим для людини.

Іншим невід’ємним компонентом етики науки є біоетика. Це - галузь міждисциплінарних досліджень, спрямованих на осмислення, обговорення і розв’язання моральних проблем, породжених новітніми досягненнями біомедичної науки і практикою охорони здоров’я. Разом з тим біоетика виступає і як специфічний соціальний інститут, що формується, і покликаний регулювати конфлікти, які виникають у взаєминах між сферою вироблення і застосування нових біомедичних знань і технологій, з одного боку, та індивідом і суспільством - з іншого [9, с. 267].

У межах сучасної біоетики варто осмислити проблеми, пов’язані, зокрема, з розвитком генетики. Так, сьогодні в медицині жодна галузь досліджень не має настільки тісного зв’язку з етичними проблемами, як генетичні дослідження людини. Технічний прогрес у даній галузі тісно пов’язаний з проектом розшифровки генома людини, генною терапією та генною інженерією. Основне етичне завдання, що постало перед людством, - звести до мінімуму потенційну шкоду від цих досліджень без оголошення мораторію на них [31, с. 72-74].

В цілому біоетика в даний час існує і функціонує радше як поле проблем, що безперервно розширюється й ускладнюється, ніж як наукова дисципліна із загальноприйнятим концептуальним апаратом [9, с. 269]. Ці проблеми мають як когнітивний і технічний, так і ціннісний зміст, а тому, як правило, не мають простих і однозначних розв’язків. Існує безліч версій біоетики, що принципово відрізняються одна від одної за найістотнішими моментами, в тому числі за інтерпретацією її предмету, методів, цілей і завдань. Між іншим, існують особливі напрями біоетики, засновані на осмисленні її проблем крізь призму традиційної аксіології християнства, буддизму, ісламу тощо. С.В. Вековшиніна та В.Л. Кулініченко наголошують також на невизначеності, неоднозначності та релятивізмі теоретичних конструктів біоетики [2, с. 36].

Незважаючи на це, біоетика починає інтегруватись до сукупності ідей сучасної гуманістично-ноосферної концепції. Біоетика має на меті вироблення в людини аксіологічних настанов, що формують її ставлення до основ самого життя [13, 204]. Як зазначає В. Запорожан, нооетика (тобто ноосферна етика) є вищим ступенем розвитку біоетики. Нооетика, нарівні з іншими виконуваними нею завданнями, сприятиме подальшому прогресу медицини та медико- біологічної науки, що дає підстави обґрунтовано називати сучасний етап розвитку медичної етики нооетичним. «Становлення і розвиток нооетики сприятиме прогресу медико-біологічної науки і модифікуватиме діяльність людини з урахуванням пріоритетів ноосфери, біосфери, а зрештою, і конкретної людини. Тому нооетика, як вищий щабель біоетики, органічно входить до цінностей загальнолюдської етики, стає її невід’ємною частиною» [8, с. 29].

Отже, фундаментальні принципи етики науки є однією зі світоглядних, теоретичних та методологічних засад гуманістично-ноосферного підходу, служать знаходженню шляхів конструктивного застосування науково- технічного потенціалу людства як детермінованого фактору формування ноосфери.

Становлення філософії техніки є неодмінною умовою формування гуманістично-ноосферної концепції. Філософія техніки - це галузь філософії, предметом якої виступає феномен техніки, його виникнення, становлення, перспективи, соціокультурні аспекти його існування. Перші спроби ґрунтовного філософського осмислення феномена техніки було здійснено ще

О. Шпенглером [28, с. 667-669]. У другій половині минулого століття філософія техніки стала самостійною галуззю філософського знання, що безпосередньо пов’язано зі зростанням ролі та місця техніки, технічних систем у життєдіяльності техногенної цивілізації.

Філософія техніки прагне до комплексного, міждисциплінарного осмислення техніки, яка сприймається як відкрита багатомірна система, що динамічно змінюється. Технічне середовище, що є антропогенним за своєю природою, одночасно саме впливає на розвиток людської цивілізації і що далі то все більш активно, глобально та неоднозначно. Узагальнено проблемне поле філософії техніки можна окреслити такими питаннями:

- яка доля очікує на науку та культуру загалом в умовах інформаційно- технологічної революції;

- розробка моральних настанов, виникнення нових галузей етичного знання, що можуть сприяти збереженню цивілізації в умовах техногенного розвитку;

- проблема людини, духовної свободи особи в новому технологізованому та інформатизованому суспільстві;

- гуманізація технологічного зростання, пошук ефективних стратегій подолання глобальних деструктивних наслідків науково-технічного поступу.

Філософія техніки акцентує увагу на такій особливості техніки, як логіка експансіонізму, що знаходить особливе відображення в соціокультурних аспектах її існування. Головну небезпеку технократизму і технологізму філософія техніки вбачає не в самій техніці, не в технологофікації людської життєдіяльності, а в неадекватній інтерпретації суті техніки. Звідси випливають пошуки стратегій: позатехніцистського розуміння й обґрунтування феномена техніки; визначення її статусу й істинних перспектив в історії людської культури; спростування концепцій технологічного детермінізму; подолання різноманітних моделей фетишистського ставлення до техніки і тенденції екстенсивної експлуатації природи, що його супроводжує [15, с. 682]. Особливу роль у рамках філософського осмислення діалектичного взаємозв’язку техніки, людини та суспільства відіграє вимога досягнення техно-гуманітарного балансу. Вищезазначене коло проблем та стратегій їх розв’язання становить важливу складову гуманістично-ноосферної концепції.

Конкретизацією надбань філософії техніки є впровадження системного аналізу та оцінки техніки. Як стверджує В.Г. Горохов, ми перебуваємо на тій стадії науково-технічного розвитку, коли негативні наслідки можливо і потрібно передбачати та мінімізувати вже на ранніх стадіях розробки нової техніки й технології. Саме системний аналіз наслідків науково-технічного розвитку та оцінка техніки і мають служити цьому завданню. Мислитель зазначає, що техніка не може більше розглядатися як ціннісно нейтральна. Слід звертати увагу не тільки на критерії технічної функціональності, а й надати належної ваги іншим критеріям економічності, поліпшення життєвого рівня, безпеки, здоров’я людей, якості навколишнього природного та соціального середовища тощо. «Оцінка техніки, як і системний аналіз, являє собою планомірне, систематично організоване дослідження стану техніки та можливостей її розвитку, визначення безпосередніх та опосередкованих технічних, господарських, охорони здоров’я, екологічних, соціальних та інших наслідків упровадження нової техніки й технології та можливих альтернатив цього розвитку, що має стати основою для прийняття обґрунтованих рішень ... для їх реалізації відповідними соціальними інститутами» [5, с. 52]. Масштабне застосування системного аналізу та оцінки техніки послужить важливим фактором ноосферогенезу, подолання глобальних проблем.

Отже, на основі проведеного аналізу вищезазначених інтегративних наукових напрямів, можна вважати доведеним, що систему теоретико- методологічних принципів гуманістично-ноосферної концепції на постнекласичному етапі розвитку науки утворюють фундаментальні положення синергетики, філософії нанонауки, етики науки і філософії техніки. Ми доходимо висновку про адекватність теоретико-методологічних засад цієї концепції (які розробляються на основі досягнень згаданих наукових напрямів) поставленому перед нею завданню - окресленню стратегії розв’язання глобальних проблем сучасності.

Використана література

1.Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования / Пер. с англ. под ред. В.Л. Иноземцева. - М.: Academia, 2004.

- CLXX, 788 с.

2.Вековшинина С.В. Биоэтика: начала и основания (Философско- методологический анализ). - К.: Сфера, 2002. - 152 с.

3. Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста. - М.: Наука, 1988. - 520 с.

4.Вовк С. Синергетична методологія світобачення // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 309-310. Філософія.

- Чернівці: Рута, 2006. - С. 68-70.

5.Горохов В.Г. Философия техники как теория технической деятельности и проблемы социальной оценки техники // Философские науки. - 2006. - № 4. - С. 35-53.

6. Давыдов А.А. В преддверии нанообщества // Социс. - 2007. - № 3. - С. 119-125.

7.Ермолаева В.Е. Экологическая этика // Новая философская энциклопедия. - М., 2001. - Т. 4. - С. 422-423.

8.Запорожан В. Від біоетики - до нооетики // Вісник НАН України. - 2004. - № 12. - С. 22-30.

9. Игнатьев В.Н. Биоэтика // Новая философская энциклопедия. - М.,

2000. - Т. 1. - С. 267-270.

10. Йонас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної цивілізації / Пер. з нім. А. Єрмоленко, В. Єрмоленко. - К.: Лібра, 2001. - 400 с.

11. Киселев Г.С. Мир человека: тупиковая ветвь эволюции? // Вопросы философии. - 2007. - №4. - С. 9-23.

12. Становление самосознания постнеоклассической науки // Наука и образование: современные трансформации. - К.: Изд. ПАРАПАН, 2008. - С. 148-161.

13. Кулиниченко В.Л., Радиш Я.Ф., Плешко О.С. Біоетика як фактор формування екологічної правосвідомості // Наука и образование: современные трансформации. - К.: Изд. ПАРАПАН, 2008. - С. 203-210.

14. Лук´янець В.С. Народження технологій третього тисячоліття: глобальне оновлення антропосфери // Науковий світогляд на зламі століть. - К.: Вид. ПАРАПАН, 2006. - С. 142-170.

15. Лук´янець В.С. Філософія техніки // Філософський енциклопедичний словник. - К.: Абрис, 2002. - 744 с.

16. Лукъянец В.С. Наукоемкое будущее. Философия нанотехнологии. Загадка Silentium Universi // Практична філософія. - 2003. - № 3 (9). - С. 10 - 27.

17. Марчук М.Г. Ціннісні потенції знання. - Чернівці: Рута, 2001. - 319 с.

18. Можейко М.А. Синергетика // Всемирная энциклопедия: Философия. - М.: АСТ, Минск.: Харвест, Современный литератор, 2001. - С. 925-934.

19. Моисеев Н.Н. Еще раз о проблеме коэволюции // Вопросы философии.

- 1998. - № 8. - С. 26-32.

20. Наумовець А., Находкін М. Проблеми сучасності і мораль науковця // Вісник НАН України. - 2006. - № 5. - С. 3-10.

21. О творческом развитии фундаментальных идей В.И. Вернадского // Вестник МУ. Сер.7. Философия. - 2006. - № 1. - С. 108-120.

22. Павленко Ю. Процеси глобалізації і становлення ноосфери // Вісник НАН України. - 2003. - № 12. - С. 7-19.

23. Ратнер М. Ратнер Д. Нанотехнология: простое объяснение очередной гениальной идеи / Пер. с англ. - М.: Издательский дом «Вильямс», 2004. - 240 с.

24. Сидоренко Л.І. Аксіологічні аспекти в сучасній екології // Практична філософія. - 2007. - № 3. - С. 22-28.

25. Степин В.С. Теоретическое знание: структура, историческая эволюция - М.: Прогресс-Традиция, 2000. - 743 с.

26. Цикин В.А. Когнитивные горизонты синергетической парадигмы // Наука и образование: современные трансформации. - К.: Изд. ПАРАПАН, 2008. - С. 37-59.

27. Цикин В.А., Брижатый А.В. Синергетика и образование: новые подходы - Сумы: СумГПУ, 2006. - 276 с.

28. Шпенглер О. Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории. - Т.2. Всемирно-исторические перспективы. - Минск.: Попурри, 1999. - 720 с.

29. Юдин Б.Г. Этика науки // Новая философская энциклопедия. - М., - Т. 4. - С. 480-482.

30. Drexler E.K. Engines of Creation: The Coming Era of Nanotechnology - New York: Anchor Books Doubleday, 1986. - 298 p.

31. Rajput V. Hope and fear in genetics // Eubios j. of Asian a. intern. Bioethics. - Christchurch, 2002. - № 12. - P. 72-74.