Журавель О.Л.

У статті проаналізовано особливості релігійно-естетичного осмислення поетичного передбачення у філософському доробку В. Іванова. Розкрито змістове наповнення поняття «теургія». Визначено роль символу в рефлексивному осмисленні поетичного передбачення як вияву теургічного.

Постановка проблеми. Одною з актуальних проблем сучасності є проблема прогнозування майбутнього. Оскільки сучасне гуманітарне знання виявляє значний інтерес до ірраціональних форм і методів пізнання, вважаємо доцільним дослідити історико-філософську рефлексію поетичного передбачення як ірраціональної форми прогностичної свідомості.

Поетичне передбачення - форма передбачення, що являє собою пі- знавально-продукувальний акт такого змісту: суб´єкт пізнання - поет - методом поетичного акту (трансцендентного поетичного екстазу, поетичного трансу, «божественної», чи «священної» нестями, акту несвідомої творчості) епістимологічно та творчо опановує об´єкт пізнання, що належить до сфери майбутнього і не є, отже, обєктивно наявним - пророкує. Результатом і продуктом поетичного передбачення є формальне його вираження - образно-символічне поетичне пророцтво.

Предметне поле досліджуваного нами явища поширюється на сфери не лише філософського знання, але також на естетику, літературу, мистецтвознавство, психологію, релігієзнавство. Глибокий історико- філософський аналіз проблеми зумовлює правомірність дослідження релігійно-естетичної рефлексії поетичного передбачення, що є виразною насамперед у роботах російського мислителя В´ячеслава Іванова.

Ступінь розроблювання теми. Рефлексивне осмислення поетичного передбачення у певних виявах ми знаходимо у ряді вітчизняних та зарубіжних досліджень (О. Забужко, К. Шудря, К. Хюбнер). До розуміння ролі символічного у поетичному пророкуванні наближалися такі дослідники, як К. Г. Юнг, Ф. В. Й. Шелінг, Л. Бенуас. Власне теургічній інтерпретації поетичного передбачення окрім, В. Іванова, приділили увагу В. Соловйов та М. Бердяєв.

Метою наукової статті є визначення теургічного смислу поетичного передбачення як предмета естетико-релігійної рефлексії у філософському доробку В´ячеслава Іванова.

Основна частина. На рубежі ХІХ - ХХ століть проблема поетичного передбачення стала предметом виразної рефлексії російської філософсько - культурницької думки. Між небесним і земним світом російська православно-філософська думка споглядала сповнену трагічності віддаленість. Ланкою сполучення, містком між цими далекими світами, на думку російських філософів, може бути мистецтво, поезія у найглобальнішому, загальнолюдському масштабі. Російська релігійна філософія кінця ХІХ - поча- тку ХХ ст. центрується навколо концептуального осмислення поезії та поетичного передбачення як вияву теургічного (грец. theos - бог, ergon - робота; букв. - боготворчість).

Спершу спробуємо розкрити зміст, обсяг та функціональну спрямованість поняття теургії, теургічного. Словники подають декілька визначень теургії, серед яких найзагальніше - розуміння теургії як еволюційного світового процесу за перманентної присутності у світі Бога (теурга) [7]. Теургічне зорієнтоване на потенційну онтологічну можливість дива у світі як форми боговиявлення, а отже - і на здійснення Божественного одкровення. Витоки теургії сягають архаїчних містеріальних культів.

На нашу думку, найдокладніший аналіз проблеми теургії свого часу (у

IV ст.) був здійснений філософом Ямвліхом Халкідським, котрий у рамках теургії послідовно витлумачує магічні та релігійні ритуальні дії давньоєгипетського міфологічного культу. Метафізичне осмислення явища теургії засобами еллінської філософської спадщини виражає себе у поступовому розширенні Ямвліхом функціональності суб´єкта теургії від жерця до тлумачника священних пророчих текстів. При цьому теургію неоплатонік рефлективно осмислює як акт (процес) єднання із Абсолютним благом, під час якого душа призвичаюється до іншої (божественної) дійсності: « ...боги... сияют светом, будучи милостивыми и благосклонными к теургам, призывая к себе их души, управляя их единением с собой и приучая их, пусть даже пребывающих в телах, отделяться от тел и приближаться к своему вечному умопостигаемому началу». [8, с. 116-117].

Іще Ямвліхом було помічено і зазначено, що проблему теургії не доцільно відділяти від проблеми символу. Останній в акті теургії виступає посередником між світом людським і світом божественним: «Ибо, даже когда мы не мыслим, условные знаки сами по себе делают свое дело, и неизреченная сила богов, к которым восходят эти знаки, узнает свои изображения сама по себе, но не потому, что побуждается нашим мышлением» [8, с. 136]. Філософ-неоплатонік наголошує на ірраціональній природі символа та на його надприродних властивостях.

Ямвліх розглядає передбачення майбутнього як таке, що цілком перебуває в руках божественних сил і від суб´єктивної волі людини-пророка не залежить зовсім: «это действие не человеческое, а божественное и сверхъестественное, посылаемое сверху, с неба, оно идет впереди в согласии с собственной природой, нерожденное и вечное» [8, с. 148]. Інформацію про майбутнє, її форму і обсяг, так само, як і сам дар пророкування, Ямвліх Халкідський вважає наданою богами. В акті теургічного возз´єднання пророк - знаряддя проголошення божественної волі. Богонатхненність він не відділяє від божественної гармонії, що присутня в акті теургії. Відблиски такої гармонії пробуджують в людині божественні образи.

Учення про теургію, символи та передбачення в контексті російської релігійної філософії переосмислюється як креативний акт, за посередництвом якого Бог репрезентує себе у світі. Онтологічно акт теургії є вираженням божественного та водночас - доказом існування Бога. Г носеологічно ж являє істину в акті Божественного одкровення. Аксіологічно одкровення у теїстичній системі відліку є теургічно виділеним актом.

Поетичне передбачення, представлене у міфо-релігійному контексті, є екстатичним трансцендентним актом пізнання майбутнього (божественної волі). Суб´єктом такого акту є натхненний поет-пророк, а результатом - одкровення у формі поетичного тексту, що всотує сакральні інформативні відомості про майбутнє. Російська релігійна філософія успадковує визначене розуміння поетичного передбачення від попередніх етапів релігійної рефлексії. Відтак, трансцендентну природу цього явища релігійні філософи кінця ХІХ - початку ХХ ст. (насамперед В´ячеслав Іванов, Володимир Соловйов, Микола Бердяєв) прирівнюють до власне теургії.

Російський мислитель-символіст В´ячеслав Іванов рефлективне осмислення поетичного передбачення виводить із характерного для сучасної йому епохи релігійно-естетичного розуміння самої суті символа. Він писав: «Если символ - иероглиф, то иероглиф таинственный, ибо многозначащий, многосмысленный» [4, с. 86-87].

Згідно із ученням В. Іванова, символи - не продукт людського творіння, а знамення божественного походження. Символам притаманна онтологічна самостійність та комплекс значень, що по-різному розкриваються на різних рівнях буття і свідомості. Онтогносеологічні характеристики символа, за Івановим, взаємообумовлені, оскільки зумовлені божественною природою символічного: «всякий истинный символ есть некое воплощение живой божественной истины» [5, с. 646-647]. Онтологічно ж символ В. Іванова являє собою ідеальну пусту форму, «через которую течет реальность, то вспыхивая в ней, то угасая, - медиум струящихся через нее богоявлений» [5, с. 646-647].

Буття символу В´ячеслав Іванов визначає як «умовно-онтологічне» по відношенню до нижчого та як «меонічне» стосовно вищого, божественного. Тобто для людини-суб´єкта пізнання символу виступає як знамення, як одкровення. Водночас для сфери божественного символ є формою вираження.

В осмисленні В´ячеславом Івановим символ насичується релігійно - містичним змістом, розширює семантичне поле до явища теургічного. Художнє, естетичне В´ячеслав Іванов цілком розглядає як конкретний випадок творчості релігійної: «поскольку религия есть, прежде всего, чувствование связи всего сущего и смысла всяческой жизни» [4, с. 86-87]. Філософ апелює до історії різного роду мистецтв, що первинно зародилися в синкретизмі міфології, у контексті архаїчної релігійності. Символічне для В´ячеслава Іванова - це спогад про архаїчну поезію (прапоезію), про її первинні завдання, смисли й засоби.

В´ячеслав Іванов визначальною ознакою істинного мистецтва вважає наявність так званого «теургічного томління», спрямованого на одухотворення виявів матеріального. Він розмірковує над існуванням двох основних способів, шляхів, що ними йшла людина-творець (митець) до здійснення такого одуховнення. Перший - магічний - примушував індивіда використовувати чари та закляття, тоді як другий - теургічний (так званий «теургічний перехід», трансценс) Іванов визначає як «непосредственную помощь духа потенциально живой природе для достижения ею актуального бытия» [5, с. 649]. На шляху теургічного одухотворення твору (поетич- ного тексту) митець-теург переживає акт співзвучності власного духовного світу (за В. Івановим - душі) до вищого начала. Цей шлях - ідеал істинного мистецтва, шлях теургії.

В´ячеслав Іванов в авторській філософії розглядає поетичне пророкування - теургію - як несвідомий творчий контакт поета із надприродними силами, що викликаний релігійною вірою, глибоким містичним баченням суб´єкта творчості (релігійний аспект акту поетичного передбачення) та вторинним, похідним від цієї віри та бачення натхненням (естетичний аспект). Намагання поета в теургічному поетичному акті вийти за межі феноменальної реальності Іванов вважає найбільш істинним аспектом творчості. Теургія у його розумінні - це дія, що насамперед позначена печаттю божественного [5, с. 646]. Вона передбачає як ідеал вихід поета за межі символів, трансценс: «... выход желанный и для художника как такового, потому что там символ становится плотью, и слово - жизнью животворящею, и музыка - гармонией сфер» [5, с. 646].

Поетів-пророків як носіїв божественного одкровення Іванов називає теургами [5, с. 538-539]. Їх він вважає істинними міфотворцями. Призначення поета - бути теургом, все інше є відхиленням від першозаданого шляху: «Поэт - всегда религиозен, потому что - всегда поэт; но уже только «рассеянной рукой» бряцает он по заветным струнам, видя, что внимающих окрест его не стало» [3, c. 130-132].

Ставлення до міфології у В´ячеслава Іванова особливе. Російський мислитель вбачає у міфі перш за все сакральну іпостась «яснобачення віри». Він оцінює міф як спогад про містичну архаїчну подію (праподію); поетично визначає його як таїнство космічного порядку. Відміфологічна прапо- езія первісно являла собою ритмічну систему магічних заклять, що, відповідно до магічно-поетичного світобачення, забезпечували усталений зв´язок між сферами природного та надприродного. Мову первісних поетичних сакральних текстів В´ячеслав Іванов порівнює з «мовою богів».

Засобом осягнення істини міфотворчості В. Іванов вважає поетичну інтуїцію. Така інтуїція онтологічно присутня лише в процесуальному акті теургічної творчості. Інакше істини найвищого порядку не осягнути: «Явственного прозрения в мистерию брака между Логосом и Душою Земли - в народном мифе и быть не может; и старуха, ломая ковригу, расскажет только далекую и неверную, при всей своей великой ознаменовательной правдивости, «сказку» про перья Жар-птицы» [4, с. 86-87].

Теургічна творчість - поетичне передбачення - у живій естетико- релігійній вітальності світовідчуття В´ячеслава Іванова не є спекулятивним пустим теоретизуванням. У ньому В. Іванов вбачає засіб глобальної світової перебудови. Поет-пророк і теург у ненасильницькому акті пізнання- прокування прозріватиме майбутнє. І в такому діалозі людини з Богом життєтворчість буде буттям природним і цілісним: «Глина сама будет слагаться под его перстами в образ, которого она ждала, и слова в созвучия, предуставленные в стихии языка. Только эта открытость духа сделает художника носителем божественного откровения» [4, с. 86-87].

Висновки. Поетичне передбачення в рефлексивному осмисленні російського релігійного філософа В´ячеслава Іванова постає як вияв теургічної творчості. При цьому естетико-релігійний феномен поетичного передбачення знаходить вираження у продукувальному та одночасно пізнавальному процесі символічної поетичної творчості. Онтологічні засади поетичного передбачення, на думку оригінального російського мислителя, криються у розумінні природи символу та в архаїчних глибинах міфу та прадавньої поезії. Гносеологічно теургія є вираженням істини в акті переосмисленого Божественного одкровення - теургічного трансценсу. Суб´єкт поетичного пророкування - теург - переживає акт співзвучності власного духовного світу до вищого начала. Цей шлях - ідеал істинного мистецтва, шлях теургії. Головне завдання поетичного передбачення як творчості - теургії у вченні В´ячеслава Іванова-символіста воістину глобальне це органічне трансформування людини і світу, переведення їх у більш високий буттєвий статус.

Перспективи подальших розвідок. Результати дослідження можуть бути застосовані для подальшого поглибленого комплексного вивчення явища поетичного передбачення як ірраціональної форми прогностичної свідомості.

Використана література

1. Белый А. Символизм как миропонимание. - М. : Республика, 1994. - 286 с.

2. Даль А. В. Толковый словарь.- М.: Госиздат национальных и иностранных словарей.- 1955.

3. Иванов Вяч. Борозды и межи. - М.: Мусагет, 1916. - 268 с.

4. Иванов Вяч. Две стихии в современном символизме // 3олотое руно. - 1908. - № 3-4. - С. 86 - 87.

5. Иванов Вяч. Собрание сочинений: В 6-ти т. - Брюссель, 1971. - 1987. - 3200 с.

6.Ожегов С.И. Словарь русского языка. - М.: СЭ, 1973.

7. Современный философский словарь / Под ред. В. Е. Кемерова. - Мн.: Панприт, 1998. - 680с.

8. Ямвлих. О египетских мистериях. / Пер. с древнегреч., вступительная статья Л.Ю. Лукомского. - М.: Изд-во Х.Г.С., 1995. - 288 с.

9. Bychkov V. V. Icon. - URL: http:// www.philosophy.ru/ library/ Texts in English and other languages. htm.