Бойко М. П.

У статті аналізуються погляди П. Куліша та розвиток української державності.

Український історик, філософ, письменник, публіцист та активний діяч Кирило-Мефодіївського братства Пантелеймон Куліш велику увагу звертав на процес відносин українського суспільства з європейською цивілізацією і на проблеми, що виникають у цьому контексті проблеми. Доля українського народу не була свободою українського суспільства до права вибору, бо він не мав юридичної, економічної, культурної повноти називатися вільним, навички державного керування були відсутніми. Можливо, П. Куліш він гостріше відчував недоліки уярмленого становища України в тенетах Російської та Австро-Угорської імперії, але він акцентував увагу на можливих проблемах, які можуть з’явитися при співробітництві з європейцями. Учений це добре розумів, бо зробив певні філософські та історичні висновки з подорожей по Франції, Італії, Німеччині, Австрії, Польщі, і усвідомльовав доленосне значення України у вільному намаганні знайти собі притулок, з такими державами з якими могли українці співробітничати.

Проблема «долі» народу піднімається у Куліша до принципових положень національного осмислення свого розвитку «свободи вибору», вона реалізується в межах державної підтримки і політичного курсу, стає фактором суспільної свідомості. Чи залежить «доля» нації від самої діяльності нації, або ж вона є результатом зовнішніх обставин, які анулюють «національний» вибір, а сама ідея національної державності стає примусом з боку обставин або волі інших держав. Куліш доводить, що «доля» українців невідривна від європейського впливу, але коли в них пробуджується самосвідомість, коли «свобода» стає реалізацією їх інтересів, то це набуває фактору іншого ставлення Європи до України.

Він на прикладі поляків, розкриває ганебність такого «європейського» сусідства для України: «Доля ваша була вже, і довго була в ваших руках. Наша доля в повній мірі ніколи від нас не залежала. Доживши до ідеї самосвідомості, ми вперше відчули себе творцями нашого майбуття. Дайте нам затвердитися в цій основі, не відволікайте нас з неї політичними системами. Ви самі принизили себе до теперішнього стану, самі й повертайтеся, а ми вам не помічники» [4, с. 72]. Куліш робить акцент на тому, що слов’янська єдність між українцями, поляками, росіянами до тих пір неможлива, доки не будуть вирішені питання ідейно-політичного, релігійно- го протиборства, це ті, проблеми, без яких добровільне єднання неможливе. Він докоряє полякам, що вони фанатично тримаються римо- католицької віри, яка є, по суті, «войовничою» релігією, руйнуючи слов’янське братерство. Куліш не обмежувався темою, що українці і поляки належать до спільної сім’ї, маючи давні історичні зв’язки, а самі поляки ніколи б не посягали на українські землі, тим більше на їх свободу, якби не негативний вплив католицизму і сама політика релігійної ідеологізації схі- дноруських земель під гаслами «хрестового» походу проти «іновірців». Ці походи проти східних слов’ян, починаючи з XIII століття, вели до руйнування української східноруської культури, знищенню свого релігійного опонента - православної церкви. Самі поляки стали союзниками західноєвропейської політики, спрямованої на приєднання Східної Європи в єдиний геополітичний простір, крім того, польські політики мали свої цілі: «У всі часи нашого політичного існування не було жодної події, щоб ми, Українці, намагалися засобами виховання і релігії, зробити Поляка Українцем, тоді ж як ви, панове Поляки, з давніх часів і недавнього часу не перестаєте дбати про те, щоб Русь була Польщею, будь за що» [4, с. 73].

Чому ж не може бути згоди між поляками та українцями? Куліш указує на різні ідейні орієнтири цих народів. Поляки довгий час утверджували державні пріоритети, йдучи на різні політичні союзи, шукаючи своєї користі, намагаючись створити велику державу. Ідейно-релігійний союз із Римом дав їм підтримку усієї Західної Європи, специфічну «індульгенцію» в проведенні європейської політики, забезпечував союзницьку підтримку коронованих монархів Європи і папи римського. Польща знаходилася в духовному просторі Заходу, необхідним активним буфером католицького «місіонерства», але фактичну державність полякам дав союз із Великим Князівством Литовським, завдяки чому поляки прибрали землі східнослов’янських народів: росіян, білорусів, українців. Поляки занедбали своє почуття слов’янської єдності, а їх ідея державності набула колоніального забарвлення. Мета будь-що створити велику королівську державу мала й позитивні риси для поляків, у такий спосіб Польща стримувала геополіти- чні впливи і напади з боку таких держав, як Турецька імперія, Кримське ханство, Московське царство українських земель, які економічно й культурна були значно відсталіші від Польщі. Завдяки полякам українці зберегли цивілізовані риси своєї культури, але це було постійним випробуванням права на своє культурне волевиявлення. «Державний примат» поляка принижував національну гідність українця. Почуття «свободи» було виявом соціальної і духовної непокори українців і виявлявся в скептичному ставленні до держави як організації, де принижується сама ініціатива народу. Українець державність польську не сприймав у глибині душі, й вона не стала внутрішнім поштовхом до можливого національного відродження.

Сама психологія поляка стала ворожою «волелюбній» душі українця, українська дума не сприймала почуття богошанувальника і державника поляка. Далі Куліш зазначає , що: «Я польське і Я українське розійшлися на протязі століть на таку відстань, що Поляк, при усьому старанні, не може увійти в натуру Українця, а українець, при всіх привадах, увійти в натуру польську не бажає» [4, с. 75].

Як показує історичний досвід, ідея української державності не поступалася польській або російській, але «державність» українців мала народний характер і будувалася на принципах воєнної демократії часів козацтва. Куліш пише, що відносини на державному рівні з поляками не можуть бути рівноправними, бо протягом тривалого часу польська шляхта почувала себе господарем на українських землях, а великі магнати: Острозькі, Кали- новські, Браницькі, Потоцькі, Замойські, Чарнецькі, Любомирські - давно монополізували право на землеволодіння, ставши військовими правителями окремих і значних територій України, й українське населення стало їх економічним придатком. У таких умовах, коли національна гідність українців принижена, а поляки стали не братами, а ворогами, в українців формувалася нова психологія: із «раба» він зростав до «борця», його національний інтерес виявлявся через самопожертву заради народної справи.

Самовизначення українців від поляків було ідейним устремлінням Куліша довести, що українці мають право створити систему національного управління і державного апарату, але на перешкоді стоїть Річ Посполита, яка ніколи не відмовлялася від українських земель, навіть ігнорувала сам факт, що взагалі існує українське населення, ніби ці землі завжди були «пустими»- дикими та малонаселеними. Польський уряд вирішував питання заселення земель України, даючи їх у власність польським шляхтичам.

Вислів у «вічне володіння «для польської шляхти означав лише, що ці землі не визнавалися польською державою як етнічні території українців, що вони належали колишній Київській Русі. Тут давно склався осередок давньої культури, але чи можна стверджувати, що поляки взагалі вважали українців населенням? Якщо так, то які повинні бути між ними відносини? Самі поляки знали національну психологію українців; характерними рисами якої були відсутність загального інтересу до колективного спілкування, ніби вони «були самі по собі», ведення господарської діяльності одноосібно, дбання про особисті інтереси, мале зацікавлення діяльністю сусідів. Вища матеріальна мета для українця - це володіння землею, а праця на ній зумовлює специфічний тип економічних відносин. Історія так склалася, що земля часто відбиралася завойовниками і панували на ній поміщики- іноземці, тому для місцевого населення праця стала засобом посилення політики експлуатації і обезземелювання селян, встановлення умов кабальної праці на панських землях. Тому українець скептично і пасивно сприймав таке становище або змушений був стати рабом таких обставин, усвідомлюючи своє ганебне соціально-економічне становище. Період національної бездержавності зумовив формування специфічного світогляду українців; романтичної любові до природи, її обожнення, бо доля українця вирішувалася не тільки обставинами, але й «вищими силами». Українське населення володіло частиною земель, ставилось до неї як до приватної власності, але приватна власність на державу завжди була першочерговим завданням: «...що для людини - приватна власність, то є для народу і держава - його територія: земне існування національного інтелекту і національного духу. Народ, який творить свою національну справу, справу своєї національної культури, потребує цього земного житла, зберігає його і обороняє» [2, с. 82].

Право українського народу на самооборону є вищою формою боротьби, зазначав Куліш, його історичні розвідки направлені на вивчення характеру національної боротьби, починаючи з XIII століття і до сучасних його днів. Учений виявляє перспективу національного самоствердження через моральні якості, які формує боротьба. Період Запорізької Січі він вважав періодом зародження національної свідомості, коли яскраво виявилися риси організованого колективізму українців. Так, про козаків Куліш писав: «Які б не були зроблені злочинства в містах, запорозькому братству ні до чого не було діла; зате суворо каралися порушення, велися в межах запорізького присуду. За крадіжку незначної речі призначалася смертна кара, за вбивство товариша злочинця закопували в землю разом з убитим. П’янство між запорожцями не вважалося порушенням. Але в походах проти неприя- телів, під загрозою смертної кари, додержувалася тверезість. Загрозливе становище запорізького Коша вимагало суворої дисципліни» [5, с. 486].

Християнська віра для запорожців була організуючим джерелом самосвідомості, саме християнство - давало змогу відчувати належним до великого, «раціонально» встановленого порядку, де кожна частка буття займає належне місце, а українець відчував себе частиною європейської цивілізації. Завдяки християнській вірі українці запозичили месіанські цінності загальнолюдської культури, а український месіанізм мав і державний пріоритет. Водночас «державний» інтерес не мав широкої політичної підтримки мас, але й тип «імперіалістичної» державності теж не став фактором демократичного (республіканського) державобудівництва.

Українська історія була самовиявом національних рис: героїчна особистість концентрувала колективну свідомість, але нерозумність обставин призводила до вияву волюнтаристських рішень, зокрема, українські гетьмани, починаючи від Богдана Хмельницького, приймали політичні рішення під тиском імперіалістичних держав: Туреччини, Польщі, Росії, Австро- Угорщини - з одного боку, з іншого - такий тиск більше консолідував верхню еліту з інтересами народу, це давало поштовх до створення основ національної єдності і державної ідеології.

Прикладом цього може бути діяльність козацької республіки, яка зблизила політичні і духовні інтереси українців П. Куліш зазначав, що козацька республіка мала зародок державності з елементами центризму і вільним виявом творчих сил: «.козаки в своїх якостях люди самоправні, по характеру свого промислу відчайдушні, по своєму кочовому побуту безвідповідальні, робилися верховодами тих справ, котрі вимагали удару шаблею, наїздів, грабежів, підпалів, і що найгірше - вони робилися ідеалом вільного лицарства класу, котрий завжди і крізь поклонявся силі відчайдушності і вдачі» [6, с. 2-3].

Куліша цікавлять не тільки фактичні сторони вияву стрижневих рис народу, він намагається показати структуру специфічних особливостей «душі» українців, де проходить уся гама відтінків характерів і варіацій, дійств. Образ козаків уособлював патріотизм для тих верств, які звикли в них бачити героїв-визволителів, захисників православ’я і України. Але Куліш звертає увагу на той факт, що козацтво є і трагедія народу, який змушений був оборонятися через це міняв стратегію, примирявся з поляками, татарами, росіянами. Саме козаки повсякчас бачили лише зло у відносинах з іноземцями, заважали культурній інтеграції українців з цими народами. Інтуїтивно козаки розуміли, що наміри «великих» сусідів не завжди були благими, а діяльність козаків була картою в політичних інтригах. Куліш ставить важливе питання: «чи благом було приєднання України до політики Москви, і які повинні бути дальші кроки, коли були ліквідовані залишки національної державності?

Русифікаторська політика царизму подавляла внутрішній опір опозиційних сил, усіляко намагаючись зробити українське населення «своїм» полем, яке підсилювало економічний і інтелектуальний потенціал імперії. Образ «України в могилі», можливо самий зрозумілий , який виводив Куліш на тілі «духовного здоров’я» суспільства, бо громадян майже не було, крізь одні «раби». Сам Куліш уболівав за розвиток українського суспільства, вважаючи для України трагедією те, що відсутні соціальні корені в створенні « третього» стану: «... у мене теж заболіло серце за нашу Малоросію. Що за бідна країна! Вона могла би бути вкрита розами, а ростуть на ній одні реп’яхи. Як підняти із занепаду її моральні сили, коли не дозволяється існувати жодному письменнику? [3, с. 121-122].

Обґрунтовуючи теоретичні і філософські положення національного оновлення, Куліш звертає увагу на те, що українці, існуючи в територіально-культурному просторі Європи, успадкували звичаї, традиції сусідніх народів. Тут логічно виникає питання: чи можливе вироблення національної ідеї без урахування того, що «національне» не існує як даність, скоріш це певна історична перспектива?

Національне самоствердження - необхідний компонент політичної перспективи, це виділяє Україну із геополітичних впливів великих країн, які вбачали в ній необхідний елемент своєї міцності. Російське суспільство обачливо слідкувало за зближенням України з Європою, усіляко цьому перешкоджаючи. Саме «російськість» українців - це політична доктрина і практика прилучення до великодержавних інтересів монархічної Росії, при цьому «російськість» мала вплив у популяризації російських духовних вартостей серед українців, але «монархізм» азіатського «московського» типу не зміг прижитися в ментальності демократичних «європейських» українців. Українці не заражені ідеями «монархізму». Куліш зазначав, що демократичні традиції були взяті з минулого, це традиції, які існували в Стародавній Греції і Римі, Візантії і Київській Русі і закономірно приживалися на Україні. Демократизм росіян теж вийшов з європейської традиції і тісно пов’язувався з демократичними рисами відродження в ідеях кирило- мефодіївців»: .історичні умови на Україні склалися таким чином, що більша кількість українців формувалася не в одній, а в двох паралельно впливаючих культурах, і в цім факті необхідно бачити не недолік, а скоріш гідність» [7, с. 180].

У деяких моментах Куліш іронізує з того, що «мова Московщини» завжди вважалася загальнослов’янською і тенденційно пов’язувалася з мовою старослов’янської доби Київської Русі, тому тут існує не пріоритетний вибір мови, а певна мода на російську мову, культуру, яку започаткували українці: «Порідшало вас, земляки мої, на Вкраїні; перемішалися ви з усяким язиком, а найбільш між тими, котрі повинні б вперед вести, вийшло з них таке, що ні до якого плем’я не пристануть; чужоземці в рідній землі, чужоземці і всюди, де не появляються. Бо живе німець по-німецьки, турок по-турецьки, англичанин по-англійськи і москаль по-московськи; тільки наш брат, українець, носить навиворіт свою одежу. Підбита, бачте, московською китайкою, або німецькою чи французькою матерією, то що вже против підбою? Не обидив Господь нічим України, які квіти цвітуть у нас! Які пісні співають!» [1, с. 55].

Україна в XIX ст. вступила в суперництво з цивілізованими державами, що набирали сили; з одного боку Україна політично, економічно і духовно була часткою Російської держави, а з іншого - російський традиціоналізм був тісно пов’язаний з історичними формами азіатської (східної) традиції північного слов’янства з центром - Москвою. Східний вплив отримав початки в Росії з монголо-татарської доби, дух державності і народного характеру речей був закладений міцною течією централізму, деспотизму і устремління до завойовницької політики, приєднань до імперії малих народів. Східна політика Росії з XVI-XVII ст. отримала розвиток в

XVIII ст. і виявлялась в західних завоюваннях. Росія, безпосередньо зіткнувшись з Європою, керувалася при цьому принципами «східної» політики: встановлення деспотичної владності, самодержавно-кріпосницької системи на землях українців, поляків, білорусів, татар, литовців, естонців, мо- лдаван. На думку Куліша і діячів Кирило-Мефодіївського братства, сама Україна стала експериментальною територією, де викорінювалися досягнення героїчної «свободи», а в XVIII ст., минула українська державність стала «нонсенсом» в понятті самодержавства.

В ідеях Кирило-Мефодіївського братства концентрувався досвід демократичного мислення, робився акцент на об’єднанні передової української інтелігенції. Їх ідеї просвітництва мали гуманістичні засади, при цьому права громадянства повинні стояти на першому місці, зазначалися Кирило - Мефодіївці у своїх програмних документах. Ці ідейні положення були гіпотетичними, вони ще не визріли в тогочасній суспільній свідомості українців, але вони спиралися на досвід національної історії і демократичної державності в країнах Західної Європи та США.

Європейські держави започаткували принципи державності, виборність органів влади, свободи і права людини тощо. Демократизм кирило - мефодіївців ставав ідеологічною перспективою демократизації суспільної свідомості, ними заперечувався династичний характер наслідування влади, вони усіляко боротися проти олігархічності і бюрократизації управління. Ідеї українського демократизму стали основною формою самовияву народної ініціативи, самовияву в конкретних діях. Куліш робить вимір «духовного» рівня свідомості українців, звертаючись до конкретної людини. Він зауважує, що людина, її душа - складні поняття філософського аналізу, саме «мікросвіт» кожної людини і є суттєвістю її буття, не тільки як спосіб її діяльності, але «буття» реальне, що відображує рівень і спрямованість світогляду. Тому розібратися в суб’єктивному світі людини означає вийти на вищі сфери соціальної свідомості, а в перспективі пояснити окремі сторони «суб’єктивної» діяльності в межах людської солідарності. Як писав папа Іоанн Павло ІІ про перспективи єдності українців у європейському світі: «Більше, ніж коли-небудь, необхідно визнати, що вшанування людської гідності і справжньої свободи не може бути перерване ніяким кордоном, особливо ж кородом, що проходить через європейський континент. І більше, ніж коли - небудь необхідно зрозуміти, що Європа у її тісних кордонах, з її спадковою культурою і цивілізацією може будувати своє майбутнє лише на основі непохитних моральних принципів і у тому разі, якщо творча праця евангельського духу не припинеться через захворювання і поневолення людей і народів» [7, с. 72].

П. Куліш наголошував на впливах інтересів «вищої» влади з боку самодержавної як типу державного деспотизму, яка не сприймалася українцями, тому їх свідомість не могла стати активною формою колективної свідомості, бо для цього був необхідний певний рівень соціального мислення. Російська ідеологічна концепція «слов’янського» союзу не використовувалася в політичних ідеологіях національної свідомості українців, але така державна ідеологема протистояла демократизації, відчувався певний тиск на права особистості.

П. Куліш ставив питання про залежність до рівня національної самосвідомості від рівня життя більшості народу, це важливо в методологічно - пізнавальному розвиткові і наукових вивченнях народознавства. Він написав багато праць, присвячених розкриттю тих рис народного характеру, які домінують у психології українців. Учений показав, як патріархальний тип життєдіяльності українців логічно зумовлював вироблення у них типу мислення, пов’язаного з осілим способом життя, де їх приватновласницька ідеологія базувалася на бажанні «мати свою хату, подвір’я, сім’ю, майно» (це соціально-духовні вектори, ними зумовлювався розвиток національних традицій, звичаїв і світогляду).

У підсомку слід зауважити, що для Куліша пробудження України із «могильного» сну повинно було стати «альфою і омегою» життєвого шляху, адже практичними діями потрібно було доводити громадянськість, патріотизм, любов до України, бо українці - це не «окрема даність», а це діяльність з тим, щоб бути українцем. Але мислитель доводить, що замикатися на культурному націоналізмові не слід, бо «культуропатріоти» не обмежуються рамками національної історії, а розширюють пізнання, засвоюючи основні досягнення людства. Куліш доводить, що створення української еліти як творчого «суб’єкта культурного народу» повинно стати пріоритетним у формуванні національності, а державність має виявлятися як форма ствердження національних витоків української нації.

Використана література

1. Дорошкевич О. Куліш і Милорадовичівна. - К.: «Слово», 1927.

2. Киевская старина.- К., 1898. -Кн. IV.

3. Кулиш П. Поляки об украинцах 17 янв. 1862. - СПб, 1862.

4. Кулиш П. Польская колонизация Юго-Западной Руси - СПб, 1874.

5. Кулиш П. Предшественники казацкого батьки. - СПб, 1874.

6. Сидоренко С. Независимость от здравого смысла // Звезда. - 1996. - № 4.

7. Федоренко П. Іоанн Павло ІІ та його роль в історії... //Сучасність. - 2006. - №10.