Астахова Т.Г.

У статті аналізуються філософські погляди Декарта про синергетичний характер духу й тіла та модифікація його філософії в сучасній метафізиці.

Проблема визначення людини в межах соціуму, антропологічна проблематика-одна з центральних для європейської філософської думки. «Від Протагора вона іманентно присутня як неодмінна компонента філософської рефлексії культурно-історичних епох. У сучасній зарубіжній філософії сформувалися й стрімко еволюціонують англо-американська культура, німецька філософська та французька структурна антропологія» [1, с.109]. Проблема людини, співвідношення духу та тіла має в них своє певне тлумачення. Вирішити цю проблему намагався й Рене Декарт та його послідовники, представники сучасної французької філософської традиції.

Ступінь розроблення теми. Оформленням предметного базису нашого метафізичного дискурсу ми найбільш зобов´язані роботам: Декарта, Гольбаха, Ламетрі, Гельвеція, Мерло - Понті, Ніколь Лоро, Люс Іригаре, Катрин Мілло, Сари Кофман, Жака Рансієра, Марка Ришира, Жана - Луї Кретьєна тощо.

Так, для матеріалістичної думки епохи Відродження була характерна натуралізація поняття душі, що у Франції найбільш яскраво було виражено у вченні Монтеня, котрий відкидав думку протиставлення людини, наділеною душею істоти. Природі. Він стверджував залежність душі від тіла як природного утворення.

Ламетрі, представник французького матеріалізму XVIII століття, не бачить можливості розглядати душу як особливе явище нематеріальної природи, що одухотворює тіло людини: «Душу, звільнену за допомогою абстракції від тіла, настільки неможливо собі уявити, наскільки й мерію, яка немає форми. Душа і тіло були створені одночасно, нібито одним помахом руки» [4, с.65].

Г ольбах, характеризуючи найважливіші моменти залежності психічних процесів від соматичних, стверджував, що «...душа складає частину нашого тіла, та її можливо відрізнити від нього лише в абстракції,... вона є теж тіло, але те, що розглядається у відношенні деяких функцій чи здібностей, котрими наділила людину особлива природа її організації» [3, с.134].

Що стосується визначення душі як сукупності низки функцій, то воно характеризує свідомість як таку: «Душа є людина, що розглядається у співвідношенні до її здібності відчувати, мислити й діяти певним чином, яке витікає з його власної природи, тобто з його властивостей, специфічної організації та тривалих чи виникаючих модифікацій, котрі відчуваються даною організацією під впливом діючих на неї явищ»[3. с.139]. Гольбах виражав загальне всім французьким матеріалістам моністичне бачення: «Людина є суто фізична істота; духовна людина - це та ж сама фізична істота, яка розглядається під кутом бачення, тобто по відношенню до деяких способів дій, обумовлених особливостями її організації» [3, с.60].

Іншої точки зору дотримується Рене Декарт, котрий створює свою філософію: механістичний натуралізм, з позицій якого він трактує тіло та

Дух. . . .

Отже, метою нашої роботи є саме аналіз філософських поглядів Декарта стосовно синергетичного характеру суб´єктивного та об´єктивного, ідеального та матеріального, а також модифікації його філософії в сучасній метафізиці.

Французький мислитель, розриваючи тіло та душу людини на дві субстанції, розглядав їх з позиції гострого дуалізму. Тіло, на його думку - високоорганізована субстанція, «машина, набагато складніша, ніж ті, що можуть бути створені людьми». Крім того, душа як необхідна категорія людського завжди відчуває вплив тіла - машини, з котрим необхідно зв´язана, опрацьовуючи отриману інформацію, вона завжди знаходиться в залежності й у той же час маніфестує тілесній категорії про необхідні, значущі аспекти її самореалізації. Тілесна категорія доставляє необробле- ний, чистий матеріал, частковий, проте суттєво значущий для душі, котра у свою чергу перетворює його у цілісні образи, складні фігури. Як результат, душа виступає простим утворенням порівняно з тілом, хоча мислення та розум належать їй, і процеси, що виконуються нею, часто не піддаються поясненню, вони абстрактно - ірраціональні, тобто більш ускладнені. Виявляється, проста структура в управлінні більш стійка й може вільно керувати складнішим утворенням, у нашому випадку - тілом з вузьким профілем діяльності (рефлекторним), хоча й виявляється пов’язаною з другою невіддільно.

Додекартова філософія стверджувала, що ідеальна основа людського - вічна. З позиції Рене Декарта існування душі безпосередньо залежить від роботи «машини», що дає всьому організмові тепло, без якого мисляча субстанція реалізувати себе не може, оскільки «... моє я, душа, котра робить мене тим, чим я є...» [2, с.126].

Тіло мислитель характеризує продовженою в часі та просторі категорією, але мислячою, а душу відповідно наділяє контрарними характеристиками. Виступаючи всупереч своїм попередникам, він висуває тезу про залежність афективних станів від руху чи дій тіла, «що для душі є пристрастю, для тіла взагалі буде дією», аргументує фізіологічний базис пристрастей, показуючи, яким чином все складне різноманіття пристрастей може бути зведене до рівня основних елементарних афектів: здивування, любові, ненависті, бажання, радощів та смутку.

Рефлексія проблеми тіла як матеріальної основи вираження людського Я, критика щодо його ролі для людини, співвідношення духовного та тілесного актуальні й сьогодні.

Продовжуючи традиції французької філософії, сучасники розкривають нові аспекти в осмисленні людського тіла. Паскаль Енгель у «Вступові у філософію розуму» пропонує тези, що стосуються взаємоперебігу розуму та тіла, а також природи розумових процесів; пропонує форму онтологічного вирішення проблеми «розум-тіло», констатує залежність розумової діяльності від фізичних факторів.

Жак Рансієр, Марк Ришир, Жан - Луї Кретьєн досліджують питання «тіла слів» у різних сферах суспільного життя, зокрема Марка Ришира цікавить «трансцендентальне его» як джерело будь-якого утворення думки, а також проблема діалогу філософії слова й тіла в політичному житті. Жан-Луї Кретьєн під впливом критики Домініка Жаніко намагається дати визначення потойбічного життя як Божого дару, збагнути загадку людського тіла - загадку наполегливого тяжіння да надлишковості, що криється у «страхові красивого», розглядає людину як «буття-у-світі». Мерло-Понті, аналізуючи тілесність, у свою чергу виділяє проблему «аналітичного тіла», що тісниться між двох амбівалентностей: духовного тяжіння та правової норми.

Ніколь Лоро, Люс Іригерей, Катрин Мілло, Сара Кофман - жінки- філософи - роблять критичний аналіз проблеми гендерних характеристик та ролей. Люс Іригерей виступає на захист наших тіл проти небезпеки руйнації як результату низької сексуальної культури, що призводить до неосмисленого використання технічних засобів, метою створення яких є лише прибуток.

Дені Камбушне пропонує роботи, присвячені аналізу умов становлення ідола культури, визначеного як «тіло філософії для всіх», зосереджує увагу на переосмисленні картезіанського трактату «Пристрасті душі», пропонуючи пом´якшення дуалістичного протистояння між душею і тілом.

Висновки. Тіло людини в синергії з душею у філософії Декарта виступає наріжним фактором в утвердженні людської можливості пізнавати світ, об´єктивну реальність, «хоча б частково».

Філософи французького сьогодення, й не тільки вони (зокрема дослідження філософських проблем фемінізму як суспільно - політичного руху, питання гендеру досить актуальні і в Україні), наслідуючи попередників, розкривають нові масштаби в осмисленні людського тіла на різних рівнях пізнання: онтологічному, гносеологічному, культурному, аксіологічному...

Використана література

1.Аверкіна Н.А. Аналіз поняття «життя» в антропології X. Ортеги-і - Гассета // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Філософія. Політологія, 2003, - Вип. 51. - с.109.

2. Асмус В.Ф. Декарт. - М., 1956. - с. 400.

3.Гольбах П.А. Избранные произведения в двух томах. Вступ. статья. Х.Н. Момджяна. - М., 1963.

4. Ламетри.Ж.Щ. Сочинения. Вступ. статья. В.М. Богуславского.- М., 1976.