Стояцька Г.М.

Розглядаються ключові аспекти проблеми норми в контексті сучасної філософії та методології науки. Здійснюється філософський аналіз ролі аксіологічного аспекту в сучасних методологіях наук.

Сьогодні, за техногенної доби, наука є альфою та омегою людського буття. Останні триста років саме наукові знання відігравали вирішальну роль в інтелектуальному, технічному, соціальному прогресі. Дослідження методів та підходів до вивчення ціннісних орієнтацій методології науки в умовах суспільства, що трансформується, є одним із актуальних завдань.

Вивчення нормативів та ціннісних орієнтацій у філософії науки є традиційним. Про це свідчать праці таких видатних учених, як Ф.Адлер, С.Бакіров, М.Бахтін, М.Бубер, В.Віндельбанд, Н.Гартман, І.Т.Касавін, М.В.Попович, Г.Ріккерт та ін. Процес оновлення методологічної культури сучасної науки постійно аналізується і в працях вітчизняних філософів науки, зокрема І.С.Добронравової, А.Т.Ішмуратова, О.М.Кравченка,

С.Б.Кримського, В.С.Лук’янця, Л.В.Озадовської, М.В.Поповича,

В.Л.Чуйка.

Наука сьогодні розвивається, з одного боку, в межах глибокої спеціалізації, з іншого - на перетині міждисциплінарних сфер, що свідчить про її інтегративний характер. Втім, усі наукові знання так чи інакше відповідають певним стандартам та цілком достеменним підставам. Основними з таких, зокрема, називають: наукову картину світу; ідеали та норми пізнання, характерні для даної епохи і конкретизовані в рамках певної сфери; філософські підстави [1]; ціннісну незалежність науки; неупередженість; безкомпромісність; відданість науковим традиціям; толерантність тощо [2].

Ми звикли вважати, що значущість та цінність наукової діяльності відкривається у контексті оцінки явищ та практики з позицій критеріїв та норм науки. Втім, у самій методології науки занадто мало уваги приділяється дослідженням понять «норма» та «нормативність», а унікальний змістовний потенціал поняття «норма», його методологічні можливості ще й досі належною мірою не з’ясовані. Методологічна рефлексія європейської філософії відводить поняттю норма функцію еталона, або зразка, відповідно і дослідження є цінним лише тоді, коли воно відповідає не будь-якій, а лише благій меті, в якій міститься евристичний потенціал «реалізації смислу людського буття» [3]. Ця тенденція, номінально беручи початок у філософії Арістотеля, проходить через догмати схоластики, методологічні пошуки Р.Декарта та Ф.Бекона, аксіологію І.Канта, нормативно-ціннісні концепції неокантіанців. У своїй зацікавленості питанням нормативності науки не є винятком і сучасний етап філософської рефлексії. Прикладами варіантів понять «норма» та «нормативність» як підставами науки можуть виступати: «методологічні програми» конвенціоналізму, «протокольні функції» (Віденський гурток), періоди панування «нормальної науки» в межах існуючої парадигми (Т.Кун), «жорстке ядро» дослідницьких програм (І.Лакатос) та ін.

У той самий час цінність наукового дослідження визначається не лише культурним контекстом епохи, прийнятими нормами науковості, а й усією шкалою загальнолюдських цінностей. Підтвердженням цього є й так звана «аксіологічна хвиля» в сучасній науці і техніці, культурі й освіті. Сьогодні дедалі більше науковців апелюють до вселюдських цінностей, намагаючись осмислити не просто взаємозв’язок науки і загальнолюдських цінностей, а з’ясувати аксіологічні підвалини самого наукового знання.

Наявність у науковому пізнанні норм, які переважно не суперечать соціокультурним та загальнолюдським цінностям, зумовлює структурованість, системність та впорядкованість самих результатів науки. З цієї ж точки зору науково ціннісним вважається підтвердження або спростування певної наукової теорії в рамках процесу пізнання (фактично, вплив експерименту на стереотип мислення або наукову парадигму). Відповідно шкала ціннісних орієнтацій у науці формується самою наукою та її головними фігурантами - вченими.

Найбільш поширене розуміння наукової нормативності - переважно об’єктивістське (емпіричне), а саме - з’ясування, наскільки реальний досліджуваний об’єкт знаходиться у межах норми. Втім, даний підхід не дає підстав вважати саму науку найвищою цінністю, переконання в чому є традиційним для європейських ідеалів раціональності та й для пострадянської методології науки [4]. По-перше, він не диференціює ані ті об’єкти, які відповідають вимогам нормативності, ані ті, що знаходяться за її межами. По-друге, очевидним є залежність наукового дослідження та його результатів не лише від наявного матеріалу, але й від засобів та прийомів, обраних шляхів (методів) та ціннісних орієнтирів. У цих компонентах критерії та норми виступають швидше сумнівними, аніж беззаперечними, тому що в методологічній сфері важливим є не розкриття вже сформованих прийомів та способів діяльності, а формування «відповідних норм та методів, продукуючи тим самим структуру раціонально -пізнавальної діяльності у філософії та науці» [5]. Крім того, весь досвід філософської рефлексії науки ХХ ст. свідчить, що зміна наукових теорій та ідеалів раціональності відбувається не на підставі логічної наступності, а переважно навпаки, шляхом зламів і змін підстав науки.

Власне, йдеться про те, що революційні ситуації у науці відбуваються переважно не завдяки емпіричному матеріалові, а якраз завдяки зміні норм та ідеалів науковості. Це помітно в еволюції геометрії, згідно з якою різні системи аксіом так чи інакше все одно відповідають досвіду і питання стоїть лише про те, яку з них вважати істинною і базовою для фізичного світосприйняття. Ті самі колізії стосуються також і еволюції фізики - від механіки Ньютона до квантово-релятивістської теорії або моделі Ейнштей- нівського всесвіту [6]. Принципово незмінний емпіричний матеріал відкриває вченому нові обрії дослідження завдяки зміні ідеалів нормативності, які прямо впливають на розвиток науки.

Ще в рамках досліджень представників Віденського гуртка було помічено, що емпіричний каркас науки будується на положеннях, які хоч і не вважаються абсолютно достеменними, але їх істинність підтверджується спостереженнями, і тому в ній не було підстав сумніватись ані Арістотелю, ані Ньютону, ані Ейнштейну. Логічність, несуперечливість та протоколь- ність їх мови була аналогічною, змінювались лише процедури спостереження і, врешті, окремі з них з плином часу втрачали значення для методології науки.

Зазначена проблема має принаймні два аспекти: емпіричний (ціннісний статус істини у сенсі концепції відповідності) та нормативний (у статусі самої наукової методології). Показово, що левова частка методологічних норм науки має аксіоматичний характер, оскільки вони не підтверджені експериментом, запозичені з інших дисциплін, породжені свідомими і несвідомими настановами вчених. Часто перенесення досвіду нормативності з однієї дисципліни в іншу не лише розриває зв’язок між теоретичними нормами і прагматикою наукового пізнання, а й перешкоджає адекватному сприйняттю фактів. Очевидно, що в багатьох випадках результати наукових досліджень спираються не так на експліцитні, як на інтуїтивні уявлення про норму.

Нормативний характер науки, зокрема, включає таку складову, як мова вченого і проблему «концептуальних каркасів». У ХХ ст. найбільш вражаючі результати дослідження цих проблем були отримані в рамках структурної антропології та філософських систем Рудольфа Карнапа та Уіларда Куайна. За триста років у науці змінилось майже все, але, як і раніше, незмінним залишається інтуїтивне відчуття вченого, що слова мови означають значно більше, аніж доступні нам значення.

Мислення та мова вченого утворюють концептуальні каркаси, в межах яких розвивається наукова теорія і процес наукового пізнання взагалі. Оскільки єдиної мови науки не існує, а більшість учених користується доступною їм національною, відповідно постає проблема універсальної спів- мірності наукових досягнень, їх істинності та значущості для наукового співтовариства. Звісно, за періодів кунівської «нормальної науки» та відносно еволюційного розвитку наукової парадигми формуються стереотипи сприйняття та реагування вчених на об’єктивні дані. Революційні ж зміни парадигм призводять до нормативного «нігілізму» у формалізації наукових даних і, відповідно, до втрати на певний час ціннісних орієнтацій наукового пізнання.

Характерно, що припинення дії застарілих норм та правил у розвитку науки не збігається з темпами формування нової мови науки, нової лексики та термінології. У такі періоди залишаються сподівання лише на те, що «слова мають певне ядро значень, що залишаються незмінними при переході від однієї теорії до іншої» [7]. Врешті-решт різні мови (за умови їх достатнього рівня розвитку) все ж описують одні й ті самі явища чуттєвого, емпіричного світу, поняття простору та відстані між предметами закладені у мозку та залежать від людської здатності сприймати світ цілісно, а первинне поняття часу з’являється у момент усвідомлення повторюваності певних подій. Наука залежить від цього первинного досвідного рівня, який формує наш спосіб мислення й відповідну мовну модель. Безумовно, коли йдеться про безпосереднє спостереження, як правило, суперечок не виникає (за винятком прикладів, на які традиційно посилаються адепти лінгвістичної та онтологічної відносності). Але коли наука намагається описувати те, що не сприймається безпосередньо, відбувається порушення видимої відповідності.

Прийнято вважати, що оскільки завдяки перекладу вчені розуміють один одного, то можливе і взаєморозуміння відносно таких норм науки, як істинність результатів, неупередженість, логічність та прагматична мета. Відомі «дві догми емпіризму» якраз і наголошують на твердих постулатах, згідно з якими висловлювання є істинним, по-перше, завдяки мові, якою сформульовано, по-друге - в силу фактів, які описує. Як відомо, саме така позиція верифікованості наукового знання та зіставлення його теоретичних положень з дійсними фактами була спростована фальсифікаціонізмом, у рамках якого вказується на те, що в науці немає твердо встановлених наукових фактів, тобто того незаперечного емпіричного базису, який є відправною точкою індуктивної процедури створення системи знання [8].

Коли йдеться про можливі висновки з наукової теорії та ціннісні орієнтації дослідників, то тут консенсус і наукове взаєморозуміння часто виявляються неможливими. Справа в тому, що наукова реальність, безумовно, виводиться зі спостережень, але не збігається з ними. Судження виникають не безпосередньо на підставі чуттєво отриманої інформації - вони є наслідком певної обробки та тлумачення інформації нашим розумом.

Мовний аспект відсутності єдиної підстави та співмірності в науці у ХХ ст. неодноразово досліджувався як у рамках лінгвістики, так і філософії мови (структуралізму та логічного позитивізму). З одного боку, теорія лінгвістичної відносності Сепіра-Уорфа поставила наукове співтовариство перед проблемою принципової відсутності компромісу у формалізованих результатах науки. З іншого - роботи К. Леві-Строса позначили становлення структуралізму як методу і відкрили можливість його застосування до аналізу як соціокультурних явищ, так і явищ науки, продемонстрували зумовленість мислення рівнем безсвідомих структур. Та й у рамках неопозитивізму на всіх його етапах постійно наголошувалось, що слова та факти, описані ними, залежать від ціннісних орієнтирів «соціуму-носія мови» та нормативних орієнтирів самої науки. Тому науковий факт ніколи не є вільним від мови, її структури, розвитку та трансформації, ідеалів, норм та соціальних цінностей. Це підтверджується перш за все принциповою неспростовністю якраз ненаукових концепцій, далеких від ідеалів науковості. Їх не можна спростувати фактами, оскільки вони переважно фактами не оперують.

Саме собою наукове пізнання не є ні моральним, ні аморальним актом, але йому притаманні відповідні ціннісні потенції, що виявляються в процесі взаємодії творця наукових істин. За часів Бекона та Декарта принциповим було визначитись із роллю науки та наголосити на її незалежності від суб’єкта та процедур і характеру діяльності останнього. Сьогодні ж, коли наука має інституційний статус і сприймається як соціальна реалія, її головним методологічним завданням стало збереження як самоцінність. Наука як система знань, що відповідають критеріям об’єктивності, адекватності, істинності, змушена відвойовувати собі автономне поле для діяльності і право бути нейтральною відносно ідеологічних та соціальних критеріїв. Але в сучасному надміру заполітизованому та медійному світі це вдається не завжди. Сьогодні найважливішою соціальною претензією щодо науки є переконання в тому, що наукові знання формуються в аксіоло- гічному просторі культури і не можуть бути ціннісно нейтральними. Звідси й дискусійне питання про ціннісний статус істини - найважливішої мети науки. У неопозитивізмі дана теза була переосмислена в контексті протиставлення істиннісних і ціннісних суджень. Еволюція позитивістської методології науки призвела до часткового визнання ролі цінностей у науковому пізнанні.

Класичний ідеал природничонаукового знання міг ігнорувати цінності, що не впливало на досягнення головної мети - об’єктивного, достовірного знання. Гуманітарне знання, що постало на протилежному полюсі, взяло на себе відповідальність за суб’єктивний світ особистості, морально - естетичне, метафізично-релігійне освоєння дійсності, сферу екзистенцій- них оцінок і цінностей. У процесі такої поляризації знання виникла спокуса провести чітку демаркаційну лінію між «когнітивним» і «ціннісним». А позаяк ідея в основі своїй хибна, створюється міф про позаціннісний статус істинного знання. Він відіграє і позитивну роль, оберігаючи сферу наукового дослідження від некомпетентного втручання чужих їй інтересів і цінностей.

Важливим фактором для становлення інституту науки, її ідеалів і принципів є вплив християнства на ідеали раціональності. Багато в чому саме норми християнського світогляду мали вирішальний вплив на формування ідеалів, норм і цінностей західної науки. Йдеться, зокрема, і про важливість таких аспектів християнського світогляду, як віра в раціональну організацію Всесвіту (Фома зі своїм п’ятим доказом буття Божого в цьому сенсі є оформлювачем одного з основних принципів західноєвропейського ідеалу науковості).

Науково-технічний погляд на світ, спрямованість на активне перетворення світу є значущими рисами техногенної цивілізації, сформованої європейськими ідеалами науковості, починаючи з ХѴІІ ст. Відтоді у науці постійно спостерігається посилення раціоналістичних пріоритетів і їх вплив на зміни способу життя, типи комунікації та, зокрема, ціннісні установки людини. Наукові революції знаменують не лише нове ставлення людини до природи, але й корегують усталені моделі типу особистості та способу її мислення. У сучасних світоглядних орієнтаціях особливого значення набувають ціннісно-цільові структури, які призводять до виникнення нових світоглядних установок. Нормативність науки повинна полягати не лише у дотриманні статусу самоцінності і не лише у задоволенні цікавості вченого у процесі пізнання. Нормою науки повинна виступати відповідальність її основних фігурантів за ту реальність, яка продукується у процесі дослідження. Звісно, важливо чітко усвідомлювати, якою мірою наука є відповідальною за наслідки використання її досягнень, але в будь- якому разі це переконання повинно перерости із статусу загальнолюдської, соціальної цінності у статус норми науковості. Змінюючи масштаби та напрями наукового дослідження, наукове пізнання повинно навчитись передбачувати характер та інтенсивність їх впливу на світ. Незважаючи на переконання ряду науковців про принципову неприйнятність як критеріїв науковості відносно суспільних відносин, так і суспільно-гуманістичних цінностей відносно наукового пізнання, наука як втілення вищої раціональності здатна впорядкувати усю сферу людської діяльності і поновити статус цінності у соціальній, політичній та правовій сфері життєдіяльності людства.

Використана література

1. Степин В. Теоретическое знание. - М.: Прогресс, 2000. - С.188.

2. Будко В.В. Философия науки. - Харьков: Консул, 2005. - С.242.

3. Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. - М.: Мысль, 2000. - Т. 3. - С.107.

4.Проблема ценности в философии. - М.-Л., 1966.

5. Новая философская энциклопедия: В 4-х томах. - М.: Мысль, 2000. - Т. 2. - С.553.

6. Гейзенберг В. История квантовой теории / Физика и философия. Часть и целое. - М.: Прогресс, 1989. - С.17.

7. Putnem H. Realism and reason. - Cambridge University Press, 1983. - P.184-204.

8. Поппер К. Логика и рост научного знания. - М.: Мисль, 1983. - С.240.